2. Суб’єкти правовідносин


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 

Загрузка...

Суб’єкт правовідносин — це учасник правових відносин, який має суб'єктивні права та здатний виконувати юридичні обов’язки.

Суб'єктами правовідносин може бути тільки людина або об'єд-нання людей.

Види суб’єктів правовідносин:

1)         індивідуальні суб'єкти (фізичні особи):

-          громадяни даної держави;

-          іноземні громадяни чи піддані;

-          особи без громадянства (апатриди);

-          особи, які мають подвійне громадянство (біпатриди). Індивідуальні суб'єкти правовідносин діють в усіх сферах сус-

пільного життя: політичній, економічній, соціальній, ідеологічній та ін. На території України усі права і обов'язки мають лише її громадя-ни, у той час як права і обов'язки інших осіб обмежені чинним зако-нодавством.

2)         колективні суб'єкти (юридичні особи):

-          державні органи;

-          підприємства, установи, організації;

-          органи місцевого самоврядування;

 

-          посадові особи, тобто представники державної влади, які ви-конують організаторсько-розпорядчі чи адміністративно-гос-подарські обов'язки;

-          громадські об'єднання (політичні партії, профспілкові органі-зації, релігійні організації тощо).

Колективні суб'єкти реалізують свої повноваження шляхом ви-дання нормативних та індивідуальних актів, а також через їх виконан-ня і дотримання завдяки матеріальним, організаційним та примусовим заходам (наприклад, місцеві органи самоврядування організують і за-безпечують роботу житлово-комунальних, транспортних та інших структур). Колективним суб'єктом є також держава, як суб'єкт міжна-родно-правових, конституційно-правових, цивільно-правових та ін-ших відносин. Вона може виступати позивачам або відповідачем у суді, хоча не є юридичною особою;

3)         соціальні спільності:

-          народ;

-          нація;

-          населення адміністративно-територіальної одиниці;

- трудові колективи та ін.

Можливість того чи іншого суб'єкта бути учасником правовід-носин визначається його правосуб'єктністю.

Правосуб’єктність — це передбачена нормами права здат-ність особи бути носієм прав і обов'язків, здійснювати їх від свого імені та нести юридичну відповідальність за свої дії.

Важливою властивістю правосуб'єктності є її гарантованість державою, тобто відповідні державні органи зобов'язані забезпечити кожному суб'єкту права можливість повного і безперешкодного здій-снення прав, а також виконання обов'язків, зумовлених його право-суб'єктністю. Як зазначається у Міжнародному пакті про громадянсь-кі і політичні права, який був прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН у 1966 році «кожна людина, де б вона не була, має право на ви-знання її правосуб'єктності».

Обсяг правосуб'єктності у кожного суб'єкта права різний. Для індивідуальних суб'єктів він в основному залежить від віку, наявності громадянства, стану психічного здоров'я. Так, з 18 років у суб'єкта права виникає пасивне виборче право і право на одруження, з 14 ро-ків — обов'язок нести кримінальну відповідальність за вчинення не-безпечних злочинів, а з 16 років — усіх злочинів тощо. Громадяни держави, порівняно з іноземними громадянами та особами без грома-дянства, мають великий обсяг прав у політичній сфері. Так, вони ма-ють право обирати і бути обраними до органів державної влади, обій-мати посади в органах державного управління тощо, чого позбавленні останні. Особи, які внаслідок психічного розладу здоров'я чи недоум-ства нездатні усвідомлювати значення своїх дій чи керувати ними, у встановленому законом порядку обмежуються в правах (наприклад, вони не мають права вчиняти правочини щодо розпорядження свого майна тощо).

Правосуб'єктність колективних суб'єктів визначається їхньою компетенцією і правовим статусом юридичної особи, обсяг яких зале-жить передусім від мети їх створення і діяльності.

Правосуб’єктність поряд з нормами права і юридичним фактом Е передумовою виникнення правовідносин, вона являє собою сукуп-ність правоздатності та дієздатності.

Правоздатність — це передбачена нормами права здатність особи мати суб'єктивні права та юридичні обов’язки.

Основні види правоздатності: 1) загальна правоздатність — це здатність особи мати будь-які

права і обов'язки, що передбачені чинним законодавством. Вона

визнається державою за фізичними особами з моменту їх наро-

дження і припиняється зі смертю.

У сучасному цивілізованому суспільстві немає і не може бути людей, не наділених загальною правоздатністю. Це важлива переду-мова і невід’ємний елемент політико-юридичного і соціального стату-су особи. В той же час та чи інша особа не може бути носієм усіх іс-нуючих прав одночасно, а також у кожної особи фактична можливість мати ті чи інші права внаслідок різних причин настає у різний час. Так, якщо громадянин має у даний час права, яких не має інший, це не означає, що у них різна правоздатність. Правоздатність у них однако-ва, а сукупність прав і обов’язків різна;

2)         галузева правоздатність — це здатність особи чи організації

набувати права в тій чи іншій галузі права. У кожній галузі пра-

ва строки її настання можуть бути неоднаковими;

3)         спеціальна правоздатність — це здатність, що пов’язана з пе-

вними особливостями суб’єкта, або така, що потребує спеціаль-

них знань і навичок (наприклад, судді, працівники правоохорон-

них органів тощо). Правоздатність юридичних осіб є завжди

спеціальною. Вона виникає з моменту їх державної реєстрації, a

в окремих випадках згідно чинному законодавству — з моменту

отримання ними ліцензій на спеціально визначені види діяльно-

сті, обмежена тими завданнями і правомочностями, які зафіксо-

вані у статутах і положеннях цих юридичних осіб, і припиняєть-

ся разом з їх ліквідацією.

Отже, правоздатність — це категорія, яка притаманна усім суб’єктам п’авовідносин, але не однакова для усіх, тому що кількість прав і обовязків у окремих суб’єктів може бути різною. Правоздат-ність сама по собі ніякого реального блага не дає, вона дає тільки пра-во мати право, а вже останнє відкриває шлях до володіння тим чи ін-шим благом, здійснення відповідних дій тощо. Суб’єкт, наділений правоздатністю, не повинен обов’язково реалізовувати всі надані йому права.

Дієздатність — це передбачена нормами права здатність осо-би своїми діями набувати та самостійно здійснювати суб'єктивні права і виконувати юридичні обов’язки.

Іншими словами, це можливість реалізувати правоздатність. Ха-рактер і обсяг дієздатності визначається державою і закріплюється у нормативно-правових актах. Дієздатність обумовлена особливостями державного устрою, історичними, національними і релігійними тради-ціями, рівнем розвитку економіки права і громадянського суспільства.

Ha відміну від правоздатності, дієздатність характеризується тим, що діяльність суб’єктів мусить бути усвідомленою, тобто вона залежить від віку і стану психічного здоров’я фізичної особи.

Згідно чинному законодавству України, повна дієздатність фі-зичних осіб настає за досягненням нею 18 років, а в окремих випадках і пізніше (наприклад, з 21 року особа може обиратися до органів міс-цевого самоврядування; з 25 — призначатися суддею тощо). Однак у цивільному і трудовому праві особам надається повна дієздатність і у більш ранньому віці. Так, у разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття повна дієздатність у неї настає з моменту реєст-рації шлюбу. Повна цивільна дієздатність може бути надана неповно-літній особі, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором або бажає займатися підприємницькою діяльністю. Малолітні особи, ві-ком до 14 років, мають право самостійно вчиняти дрібні побутові пра-вочини, що задовольняють їх потреби та стосується предмета, що має невисоку вартість і відповідає їхньому фізичному, духовному чи соці-альному розвитку. Що ж стосовно всіх інших правочинів, то до на-стання повноліття особи її інтереси представляють батьки чи інші за-конні представники (опікун, піклувальник).

Ніхто не має права без законних підстав обмежити особу в діє-здатності. Обмежити особу в дієздатності або визнати її недієздат-ною може лише суд у випадках, визначених чинним законодавством. Законом передбачена можливість поновлення цивільної дієздатності фізичної особи у разі видужання чи значного поліпшення психічного стану.

Українське законодавство не визнає добровільної — повної чи часткової відмови громадянина від правоздатності і дієздатності, a також не визнає і будь-яких угод, спрямованих на обмеження правоз-датності чи дієздатності.

Однією з форм прояву дієздатності є деліктоздатність.

Деліктоздатність — це передбачена нормами права здат-ність особи нести юридичну відповідальність за вчинення проти-правних дій.

Передумовою деліктоздатності є осудність, тобто здатність фі-зичної особи під час здійснення суспільно небезпечного діяння усві-домлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Осудність фізич-ної особи не завжди припускає її повну дієздатність. Так, чинне кримінальне законодавство України передбачає настання криміналь-ної відповідальності осіб, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років, а за вчинення особливо тяжких злочинів — з 14 років.