Warning: session_start() [function.session-start]: Cannot send session cookie - headers already sent by (output started at /var/www/nelvin/data/www/ebooktime.net/index.php:6) in /var/www/nelvin/data/www/ebooktime.net/index.php on line 7

Warning: session_start() [function.session-start]: Cannot send session cache limiter - headers already sent (output started at /var/www/nelvin/data/www/ebooktime.net/index.php:6) in /var/www/nelvin/data/www/ebooktime.net/index.php on line 7
3. Поняття та види джерела (форми) права : Теорія держави і права модульний курс. Навчальний посібник : Бібліотека для студентів

3. Поняття та види джерела (форми) права


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 

Загрузка...

Право, як цілісне явище соціальної дійсності, має певні форми свого виразу. В юридичній науці розрізняють внутрішню і зовнішню форми права, під якими традиційно розуміють, у першому випадку, внутрішню структуру права, у другому — джерела права, що форма-льно закріплюють правові явища і дозволяють адресатам знайомитися з їх змістом та користуватися ними.

В юридичній літературі разом з терміном «форма права» вико-ристовується термін «джерело права». Вони досить тісно взаємо-пов’язані, але не співпадають. Зміст цих понять буде різним залежно від того, в якому контексті вони вживаються — чи по відношенню до права як цілого, чи по відношенню до окремої норми або групи норм.

Термін «джерело права» часто розглядається у таких значеннях:

1)         джерело права в матеріальному розумінні — це суспільні від-носини, які розвиваються і обумовлюють виникнення, розвиток та зміст права;

2)         джерело права в ідеологічному розумінні — це виражена в офіційній формі сукупність юридичних ідей, поглядів, теорій, під впливом яких утворюється і функціонує право;

3)         джерело права у формальному (юридичному) розумінні — це офіційні форми зовнішнього вираження і закріплення право-вих норм, що діють в певній державі, тобто це і є власне форма права.

Отже, вживання терміна «джерело (форма) права» означає, що йдеться про джерела права у формальному (юридичному) значенні.

Джерело (форма) права — це способи зовнішнього виражен-ня і закріплення норм права, що виходять від держави і які мають загальнообов’язкове значення.

Основні джерела (форми) права:

1)         правовий звичай;

2)         правовий (судовий, адміністративний) прецедент;

3)         нормативно-правовий договір;

4)         нормативно-правовий акт.

Правовий звичай історично був першим джерелом права, що регулювало відносини у період виникнення та становлення держави. Генетично він походить від звичаїв як специфічного виду соціальних норм, проте не кожний звичай стає правовим, а тільки той, який від-повідає інтересам певної групи людей, тієї чи іншої спільності або су-спільства в цілому та визнається і санкціонується державою, яка надає

йому статусу норми права, тобто перетворюючи його у правовий зви-чай й беручи під свій захист.

Особливістю даних норм є те, що вони не встановлюються рі-шенням органів держави, а виникають у результаті багаторазового застосування протягом століть, закріплюють людський досвід у сві-домості людей і входять у звичку. Крім того, в ’езультаті санкціону-вання державою, звичай набуває загальнообовязкового характеру, гарантується його виконання та забезпечується реалізація заходами державного примусу.

Держава визнає не всі звичаї, що склалися в суспільстві, а лише ті, що мають найбільше суспільне значення, відповідають його інте-ресам та історичному етапу його розвитку.

Правовий звичай — це історично обумовлене, неписане, сти-хійно сформоване, стійке правило поведінки людей, що ввійшло у звичку, завдяки багаторазовому застосуванню протягом тривало-го часу, яке санкціонується і забезпечується державою.

У правових системах більшості сучасних країн правовий звичай втратив характер самостійного джерела права і відіграє незначну роль, здебільшого він служить врахуванню особливостей суспільних відно-син в конкретних місцевостях чи в конкретних галузях діяльності.

Визнається правовий звичай і в правовій системі України. На сьогодні Конституція України не закріплює правовий звичай як дже-рело права, але не зважаючи на це, окремі законодавчі акти містять такі норми. Наприклад, у ст. 7 Цивільного Кодексу України передба-чається, що цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокре-ма, звичаєм ділового обороту.

Особливістю правового звичаю є те, що закон, в якому він зга-дується, надає йому статусу норм права, але не розкриває його змісту. 3 цього випливає, що на відміну від інших норм права ті, які виражені в санкціонованих звичаях, не мають здебільшого текстуального закрі-плення в статтях відповідного закону.

Держава санкціонує лише ті звичаї, що не суперечать її політиці, загальнолюдським правам і свободам, моральним засадам суспільства.

3 вдосконаленням системи законодавства, за деяким винятком, сфера використання звичаїв може звужуватись.

Правовий прецедент в перекладі з латинської мови означає той, що йде попереду, тобто це те, що мало місце раніше і може бути прикладом для подібних дій надалі.

Іншими словами, правовий прецедент — це рішення компе-тентного державного органу щодо конкретної юридичної справи,

якому надається формальна обов’язковість при вирішенні подіб-них справ у майбутньому.

Правовий прецедент застосовується тоді, коли мають місце про-галини у правовому регулюванні чи є потреба в юридичній кваліфіка-ції конкретних обставин, тобто офіційного формулювання правових норм.

Видами правових прецедентів є судовий і адміністративний прецеденти.

Судовий прецедент визнається основним джерелом права в кра-їнах так званої англо-саксонської правової системи (Велика Британія, СІПА, Канада, Австралія, Індія, Нова Зеландія та ін.). В цих країнах судді у законодавчому порядку наділені правотворчою функцією. Прецедент має обов’язковий характер для всіх судів нижчої інстанції, а вищі суди зв’язані своїми попередніми рішеннями. При розгляді справи суддя повинен обов’язково врахувати обставини справи, у зв’язку з яким прийняте попереднє рішення. Дотримання такого рі-шення має на меті досягнення високого рівня одноманітності судової практики.

У названих країнах прецедент тісно взаємодіє з законодавством, усуваючи його прогалини і визначаючи практику застосування. Як правило, правовий прецедент містить норму-правило поведінку, яка регулює суспільні відносини, що неврегульовані нормативно-правовими актами.

У країнах романо-германської правової системи судова практи-ка, як правило, не виходила за межі тлумачення закону і судовий пре-цедент офіційно джерелом права не визнавався. Наприкінці XX сто-ліття, за умов зближення англо-саксонської та романо-германської правових систем, прецедент фактично перетворюється на джерело права і в цих країнах.

За правової системи України судова практика не створює судо-вих прецедентів і він, як джерело права, не застосовується. Проте, піс-ля 17 липня 1997 року, коли Верховна Рада України ратифікувала Єв-ропейську Конвенцію захисту прав і свобод людини та враховуючи положення ст. 9 Конституції України «чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є час-тиною національного законодавства України», а також ст. 55 Консти-туції «кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до від-повідних органів міжнародних судових установ чи до відповідних мі-жнародних організацій, членом або учасником яких є Україна», судові

органи України не можуть не рахуватися із судовими прецедентами, створеними Європейським судом з прав людини.

Нормативно-правовий договір з’явився у Стародавньому Римі у період республік, а в XX столітті, стає однією з головних юридичних форм існування правових норм.

Нормативно-правовий договір — це письмова угода, в якій правила поведінки загального характеру встановлюються за вза-ємною згодою двох і більше суб’єктів правових відносин і забезпе-чується державою.

Для нормативно-правового договору притаманні наступні ознаки:

1)         нормативно-правовий договір — це документ, який закріплює волевиявлення сторін з приводу прав і обов’язків, встановлює порядок його реалізації, а також взаємну відповідальність за не-виконання або неналежне виконання добровільно прийнятих на себе зобов’язань;

2)         договір з нормативним змістом завжди містить загальні правила поведінки і не має персоніфікованого характеру;

3)         суб’єктом договору завжди є суб’єкт публічно-правових відно-син, і перш за все той, що має владні повноваження. Від того яке місце займає суб’єкт договору у механізмі держави залежить юридична сила договору, тобто чим вище місце суб’єкта, тим бі-льша сила договору;

4)         змістом нормативно-правового договору є норми права, що ви-никають ’ результаті згоди сторін та регулюють взаємні інте-реси субєктів договору (норми-цілі, норми-наміри, норми-узгодження, норми-утримання тощо). Зміст договору не може суперечити конституції та чинному законодавству;

5)         нормативно-правовий договір має тривалий строк дії, він наби-рає чинності лише після проведення відповідної процедури (ра-тифікації, підписання тощо);

6)         норми, які містяться у нормативно-правовому договорі, є зага-льнообов’язковими до виконання, вони забезпечуються гаранті-ями держави та її органами шляхом застосування різних форм і методів, у тому числі й державним примусом;

7)         нормативно-правовий договір є частиною національного законо-давства і може бути підставою для укладання інших правових актів.

Нормативно-правові договори, як джерело права, можуть нале-жати до різних галузей права (конституційне, міжнародне, цивільне, трудове право тощо), проте вони не можуть бути застосовані у всіх

формах суспільних відносин, а також у процесі регулювання відносин між фізичними особами.

Джерела права різноманітні і досить відмінні в різних країнах, що пов’язано з різними підходами до розуміння права в цілому, з іс-нуванням різних моделей правових систем. Для багатьох правових систем, зокрема, для країн романо-германської правової системи, a також для колишніх соціалістичних країн, що йдуть шляхом демокра-тичних перетворень, а отже й сучасній Україні, найпоширенішим, ос-новним, а іноді й єдиним джерелом (формою) права є нормативно-правовий акт.

Нормативно-правовий акг — це офіційний письмовий доку-мент, ириііня і иіі у встановленому законом порядку і формі уповно-важеними на те суб'єктами правотворчості, який закріплює правило поведінки загального характеру, що забезпечується державою.

У Конституції України визначено перелік форм нормативно-правових актів для кожного суб’єкта правотворчої діяльності, їх ієра-рхічне підпорядкування, межі повноважень зазначених суб’єктів та порядок дії в часі та просторі.

Нормативно-правові акти мають певні переваги перед іншими джерелами права, для них характерні такі ознаки. Вони:

1)         завжди містять загальні приписи, тобто правові норми, які по-ширюються на певний вид суспільних відносин;

2)         приймаються тільки чітко визначеними правотворчими суб’єк-тами і в межах їх компетенції;

3)         приймаються з дотриманням певної юридичної процедури;

4)         ухвалюються суб’єктами правотворчості у формах, визначених для кожного з них Конституцією і законами України;

5)         є обов’язковими для виконання, забезпечуються системою дер-жавних гарантій, у тому числі й примусовими засобами;

6)         діють в часі, протягом якого нормативно-правовий акт має юри-дичну силу, просторі, на який поширюється чинність норматив-но-правового акту та за колом осіб, які підпадають під вплив но-рмативно-правового акту і на основі його набирають суб’єк-тивних прав і юридичних обов’язків.

До нормативно-правових актів, як офіційно письмового докуме-нта ставляться відповідні вимоги, а саме: 1) структура нормативно-правового акта повинна включати назву, преамбулу, розділи, глави, статті, пункти, підпункти статей, дату і місце його прийняття, а також підпис відповідної посадової особи;

2)         нормативно-правові акти підлягають обов’язковій державній ре-єстрації та обліку. 3 цією метою в Україні створено Єдиний державний реєстр нормативно-правових актів;

3)         при створенні нормативно-правових актів враховуються правила юридичної техніки, які передбачають вимоги щодо використан-ня мови, юридичної термінології, прийомів і засобів викладення тексту, юридичних конструкцій тощо;

4)         нормативно-правові акти публікуються в офіційних друкованих виданнях. Нормативно-правові акти є основним джерелом права в Україні,

їх можна класифікувати:

1)         за юридичною силою — на закони і підзаконні акти;

2)         за суб’єктами правотворчості — на нормативні акти, прийняті народом на референдумі, главою держави, органами законодав-чої, виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, гро-мадськими об’єднаннями, посадовими особами тощо;

3)         за сферою дії — на загальнообов’язкові, спеціальні, локальні;

4)         за галузевою належністю — на нормативні акти, які містять нор-ми конституційного, цивільного, трудового, сімейного, адмініс-тративного, кримінального та інших галузей права;

5)         за зовнішньою формою виразу — на закони, постанови, укази, розпорядження, рішення, накази тощо. Найбільш поширенішою вважається класифікація нормативно-

правових актів за їх юридичною силою.

Таким чином нормативно-правові акти як джерела права воло-діють рядом суттєвих специфічних ознак, що якісно вирізняють їх від інших джерел права. Крім того, за їх допомогою держава може опера-тивно здійснювати правове регулювання, реагувати на правові потре-би суспільства, координувати всю роботу по управлінню суспільними процесами.