1. Поняття, ознаки та види правотворчості


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 

Загрузка...

Правоутворення відображає процес формування права як ре-зультат соціального розвитку суспільства і складається з трьох ета-пів:

1)         гносеологічного, який відображає процес виникнення і станов-лення права у формі правосвідомості;

2)         матеріального, який виражає формування права у вигляді конк-ретних правовідносин;

3)         інституціонального, який відображає існування права як систе-ми правових норм, тобто цей етап і є правотворчістю. Правотворчість — це правова форма діяльності держави та

уповноважених організацій, яка спрямована на прийняття, зміну, призупинення чи скасування правових норм.

Правотворчість є результатом об’єктивного розвитку суспільних відносин, безпосередньо спрямованих на їх врегулювання. Правотвор-чість — це особлива функція держави та її уповноважених суб’єктів, правова форма їх діяльності.

Метою правотворчості є створення єдиної, внутрішньо-узгод-женої системи правових норм, яка регулює різноманітні за змістом суспільні відносини; розвиток і вдосконалення національного права; утвердження принципу верховенства права. Зміст і значення правот-ворчості полягає у тому, щоб вибрати такий варіант врегулювання суспільних відносин, який би повною мірою відповідав поставленій меті. Правотворчість характеризується такими ознаками: 1) здійснюється передусім державою, а також народом (шляхом референдуму) чи уповноваженими організаціями (органи місце-вого самоврядування, профспілки тощо);

2)         відображується у створенні нових норм права, зміні або скасу-ванні чинних правових норм;

3)         здійснюється у межах, встановлених процесуальними нормами (процедурами);

4)         має організаційну спрямованість.

Правотворчість здійснюється на основі принципів, додержання яких допомагає уникати помилок та створення неефективних право-вих норм, сприяє підвищенню правової культури фізичних та юриди-чних осіб тощо.

Принципи правотворчості — це основоположні ідеї, керівні основи діяльності, пов’язаної з прийняттям, зміною або скасуван-ням норм права.

Основними принципами правотворчості є:

1)         гуманізм, тобто формування нормативно-правових актів повин-но здійснюватися на основі загальнолюдських цінностей та при-родних прав людини, які мають бути спрямованні на захист прав і свобод громадян, задоволення їх інтересів і потреб;

2)         демократизм, тобто участь народу (безпосередньо на референ-думі) і недержавних організацій у процесі підготовки та прийн-яття нормативно-правових актів, врахування суспільної думки й інтересів різних соціальних груп;

3)         гласність, тобто відкритість правотворчого процесу на всіх його етапах для широкої громадськості, інформування громадян про прийняті нормативно-правові акти та їх реалізацію;

4)         законність, тобто правотворча діяльність повинна здійснюва-тись у відповідності до Конституції та чинного законодавства країни, відповідати загальним принципам міжнародного права, дотримання встановленої правової процедури підготовки, при-йняття і опублікування нормативно-правових актів, компетенції суб’єктів правотворчості;

5)         науковість, тобто використання результатів сучасних досягнень юридичної та інших наук при підготовці нормативно-правових актів, залучення до їх розроблення науковців, фахівців відповід-ної галузі права чи господарства, використання вітчизняного та зарубіжного досвіду, врахування правил законодавчої техніки. Залучення насамперед учених-юристів до правотворчої діяльно-сті, забезпечує об’єктивну оцінку положень проектів норматив-но-правових актів;

6)         професіоналізм, тобто участь у правотворчій діяльності профе-сійно підготовлених, компетентних, кваліфікованих фахівців

відповідних галузей науки (юристів, управлінців, економістів та інші), що забезпечить високий рівень прийнятих нормативно-правових актів.

7)         системність, тобто послідовність у правотворчості, взаємо-зв’язок і взаємодія нормативно-правових актів, узгодження кож-ного акту з нормами Конституції, чинним законодавством та ра-тифікованими міжнародно-правовими актами;

8)         своєчасність, тобто необхідність своєчасного реагування суб’єк-тів правотворчості на зміни в соціально-економічному і політич-ному розвитку суспільства та оперативного видання відповідних нормативно-правових актів;

9)         планування, тобто для правового забезпечення розвитку основ-них напрямків суспільних відносин необхідна концентрація зу-силь щодо підготовки пріоритетних законодавчих актів і послі-довність їх прийняття. Планування допомагає уникнути непродуманого правотворення, ліквідувати дублювання і зосе-редити зусилля на створенні умов для якісної підготовки норма-тивно-правових актів.

У зв’язку з тим, що процес правотворчості є складним і багатог-ранним явищем, його можна класифікувати на види за різними крите-ріями.

Залежно від способу створення норм права правотворчість поділяється на такі види:

1)         санкціонування органами державної влади, тобто надання юри-дичних властивостей вже існуючим соціальним нормам, які іс-нують у суспільстві у вигляді звичаю або у вигляді нормативних положень, що виникли у результаті узагальнення практики дія-льності людей або громадських організацій;

2)         прийняття правових норм суб’єктами правотворчої діяльності, що знаходить прояв у вигляді нормативно-правових актів чи но-рмативно-правових договорів;

3)         надання рішенням судового або адмініст’ативного органу з кон-кретної юридичної справи загальнообовязкового значення при розгляді наступних аналогічних справ у майбутньому (правовий прецедент).

Залежно від суб'єктів правотворчість поділяється на: 1) правотворчість народу в процесі проведення референдуму, тобто прийнятті законів шляхом всенародного голосування. Закони, прийняті на референдумі, мають вищу юридичну силу, вони не потребують додаткового затвердження і є обов’язковими до виконання на всій території країни. Змінити їх можна лише в ре-зультаті проведення повторного референдуму;

2)         правотворчість представницького органу державної влади — па-рламенту. У правотворчості України головну роль відіграє зако-нодавчий орган державної влади — Верховна Рада, яка має ви-ключне право щодо прийняття законів;

3)         делеговану правотворчість, тобто не нормотворча діяльність уповноважених органів державної влади, яка здійснюється за прямим дорученням вищого представницького органу державної влади, зі збереженням певної системи контролю з боку вищого органу за здійсненням делегованих повноважень;

4)         правотворчість органів місцевого самоврядування, яка виража-ється у наданні представницьким органам і посадовим особам сільських, селищних, районних, міських рад права приймати но-рмативно-правові акти (рішення), які діють на території певної адміністративно-територіальної одиниці;

5)         правотворчість громадських організацій (об’єднань), яка вира-жається ’ прийнятті рішень (статутів), у яких визначаються пра-ва і обовязки членів організації, порядок діяльності, реорганіза-ції та ліквідації самої організації. Нормативні акти видаються також їх керівниками;

6)         локальну правотворчість, яка виражається у прийнятті конкрет-ним підприємством, установою, організацією статутів, поло-жень, правил, виданні наказів, розпоряджень, посадових інструк-цій тощо.

Залежно від юридичної сили нормативно-правових актів, правотворчість поділяється на:

1)         законотворчість, тобто діяльність парламенту щодо підготовки і прийняття законів, які є актами вищої юридичної сили;

2)         підзаконну правотворчість, тобто діяльність президента, уряду, міністерств, комітетів, відомств, державних адміністрацій, орга-нів місцевого самоврядування, керівників підприємств, установ, організацій щодо підготовки і прийняття підзаконних норматив-но-правових актів на підставі та у виконання законів. Підзаконна правотворчість, у порівняні з законотворчістю, ха-

рактеризується більшою оперативністю, гнучкістю, меншою форма-льністю, а також компетентністю відповідних органів, які її здійсню-ють, що збільшує ефективність прийнятого юридичного рішення.