ДО ПІСОНІВ


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 
150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 

Загрузка...

Що, якби шию коня з головою людини надумав Пензлем з’єднати маляр, ще й пір’ям барвистим одіти Ті звідусюди позбирані кусники: зверху обличчя Гарної жінки, внизу ж – подоба лускатої риби, Хто, на цей витвір поглянувши, сміхом не пирснув би, друзі? Вірте, Пісони: точнісінько так виглядатиме й книга, Де ніби в маренні хворого будуть безладно зринати

Всякі дива, так що там не підійде до цілості твору Ні голова, ні нога. – “Але ж малярам і поетам Дозвіл ще з давніх часів на дерзання нечувані дано”. Знаю. І сам ним користуюсь, не боронитиму й іншим, Лиш не для того, кажу, щоб сумирне єдналося з диким, Щоб парувалися з тигром вівця, а з гадюкою – птиця. Так от не раз по гучному, багатонадійному вступі, Латку яскраво – червону пришиють одну, потім другу, Начебто зайчика пустять: опишуть діброву Діани, Вівтар її і струмок, що, звиваючись, так мальовничо Лугом біжить, або Рейн, або в небі вологім веселку. Все це, однак, не на місці. Скажімо, сумні кипариси Добре вдаються тобі, та до чого вони, якщо чудом Серед уламків судна врятувавсь грошовитий замовник? Звідки, наприклад, цей глечик, якщо ти до амфори брався? Все можеш, отже, робити, аби лиш єдине та просте. Не одного з нас, поетів, о батьку, й сини його гідні, Вводить в оману уявна довершеність: темним роблюся, Прагнучи бути коротким; той, дбаючи тільки про легкість, Млявим стає, цей – надутим, силкуючись бути поважним. Інший, лякаючись бурі, – плазує весь час, обережний. Хто ж забажає просте в чудернацькому світлі подати, Той кабана прималює до річки, дельфіна – до лісу. Втеча від хиби – до хиб же веде, коли бракне мистецтва. Там, біля школи Емілія, будь – який мідник зуміє Вилити вміло й хвилясте волосся, і нігті, одначе, В суті самій він спіткнеться – таки: тих частин не з’єднає В цілість одну. За перо беручись, не хотів би скидатись Я на того різьбяра, як і вроду свою вихваляти – Кучері, полиск очей, – коли б ніс, наприклад, кривий був. Отже, хто лише, – беріться за те, що було б вам по силі, Зваживши добре, що втримають плечі, під чим – подадуться. Хто відповідний предмет підібрав, то вже неодмінно Знайде потрібні слова й укладе їх у світлім порядку.

Антична література. Греція. Рим

Блиск і принадність порядку того (чи я помиляюсь?) – В тім, щоб доречно сказати таке, що саме до речі, Інше відклавши до часу. Ось так і в обіцяну пісню Слово при слові низати належить і чуйно, й уважно: Це ось відкине поет, а тому от – надасть перевагу. Буде добірний твій вислів, якщо звичайнісіньке слово Блисне в незвичнім зв’язку, мов нове: а як іноді треба Зміст невідомих речей іменами новими розкрити, Слово створити, незнане Цетегам, – хай мають поети Право на те, але з нього розумно нехай користають. Приймуться ті новотвори, якщо вони, змінені трохи, З грецької мови почерпнуті. Те, що зуміли зробити Плавт і Цецілій, – чому б не зробили Вергілій і Варій? Чим провинився і я, що в міру сил своїх скромних Щось по – новому скажу, коли мову батьків багатили, Творячи назви нові, ще в минулому – Енній з Катоном? Можна було й повік буде можна, карбуючи слово, Мітку сучасну на нім відбивати. Отак у природі: Рік промине – й перволист облітає; і в мові так само: Старіють ранні слова поступово, на їхньому ж місці, – Як і вони колись, – квітнуть нові й набираються сили. Смерті підлеглі і ми, і все те, що створили ми, люди; Штучний затон, який судна хоронить від подиху бурі (Праця владична!), чи багна безплідні, привиклі до весел, Ті, які гострий леміш відчуваючи, нині годують Людні міста, чи ріка, що полям течією грозила, Звернена в річище інше, – згинуть смертних творіння. Вічно й слова не бувають у тій же красі та пошані: Відгомонілі вже, – знов оживають, а ті, що сьогодні, Пишні, в усіх на устах, – заніміють, коли того схоче Звичай, який і оцінку, й закони приписує мові.

Древній Гомер нас навчив, яким розміром пісню складати Про лихоліття війни, про діяння владик, полководців. Спершу в нерівнім двовірші звучав лише сум, але потім Також і напис – обітницю розміром тим укладали. Хто ж був творцем тих елегій коротких – не знаємо й досі: Вчені ведуть суперечки, але не приходять до згоди. Гнів Архілохові викував зброю, їдкі його ямби. Згодом котурни й сокки низькі цю стопу вподобали, Здатну розмову вести, покриваючи в люднім театрі Гомін юрби, й спроможну представити живо події. Лірі ж – богів і героїв оспівувать Муза веліла, Славить кулачних бійців, коня, переможного в бігу, Пристрасті літ молодечих і вільність при келиху піннім. Отже, якщо я не чую тонів ані їх переміни

Квінт Горацій Флакк

В тому чи іншому творі, – чому тоді звуся поетом?

Чи, незнання по – дурному соромлячись, маю не вчитись?

Як до речей комедійних трагічний вірш не підходить, Так і Фієстів бенкет не годилося б нам зображати Мовою бесід буденних, підхожою більше для жартів. Хай же кожна ця річ має місце своє, їй належне. Правда, й комедія іноді голос підносить, наприклад, Гучно лайки вивергає Хремес, переповнений гнівом. Так і в трагедії часто Пелей або Телеф, скажімо, Вбогі вигнанці, по – простому, щиро жалі виливають, Не в довжелезних і пишних словах, коли хочуть торкнути Скаргами тими серця глядачів, досягти спочування. Мало, щоб вірш був красивий: нехай і солодкий він буде, Хай глядача куди хоче веде, його дух полонивши. Як і при тім, хто сміється чи плаче, й у нас мимоволі – Сміх або плач на лиці: якщо інших розчулити хочеш – Сам страждай наперед, ось тоді – то, Пелей ти чи Телеф, Гляну я з болем на тебе; коли ж говоритимеш будь – як – То задрімаю або посміюсь. До сумного обличчя – Слово підходить сумне, до сердитого – гнівне: поважним – Личить і слово поважне, грайливим – легке, бо природа Спершу в душі викликає у нас перемінами долі Настрої різні: то тішить, то враз пориває до гніву, То до землі прибиває і тугою стискує горло; Потім – і словом пояснює вже ті пориви душевні. Ну, а як настрій один, а слова на устах протилежні – Сцену таку засміє увесь люд – і піший, і вершник. Є ж бо різниця, хто мовить – чи Дав, чи півбог, чи розважний Сивоголовий дідусь, чи юнак запальний, чи то владна Мати сім’ї, чи турботлива нянька, чи той, хто постійно В мандрах – бувалий купець, чи рільник на зеленому полі, Чи ассірієць, чи колх, фіванець, чи Аргосу житель.

Вірний переказу будь або сам відповідно до правди Щось опиши. Коли про Ахілла в славі найвищій Мову ведеш – хай буде він буйний, суворий, гнівливий, Хай відкидає закон і мечем хай на все посягає. Хай непокірлива буде Медея, Іно – плачлива, Іо – блукачка, тужливий – Орест, Іксіон – віроломний. Творячи постать для сцени незнану ще, власну, старайся, Щоб від початку вона й до кінця мала цілісну вдачу, Їй лиш одній притаманну і їй відповідну. Одначе, Важко сказати по – своєму те, що є спільним набутком: Легше Троянську війну зобразити на сцені театру, Ніж оспівати таке, що на думці й устах не було ще. Знаний повсюдно переказ тоді називай справедливо

Антична література. Греція. Рим

Власним творінням, коли за те коло, второване тупо, Вийти зумієш і слово в слово товкти перестанеш, Мов дріб’язковий товмач, і коли, за зразок щось узявши, В нім не загрузнеш, законами твору чи соромом скутий. Врешті, якщо не почнеш, як поет кіклічний колись – то: “Спів починаю про долю Пріама й війну славнозвісну”. Що сотворити б він мусив, щоб зачин такий оправдати? Гори в пологах важких, а родиться... мишка маленька. Інша річ – той, що зусиль ніколи намарно не тратить: “Музо, прослав того мужа, який після скорення Трої Звичаїв стільки пізнав і міст чужоземних побачив”. Він-бо не з пломеню дим, а з диму пломінь яскравий Хоче добути, щоб дивні дива з того сяйва зринали: І Антіфат, і циклоп Поліфем, і з Харібдою Сцілла. Про поворот Діомеда такий не почне повідати Від Мелеагра кончини, про Трою – від Зевса і Леди; Завжди до діла спішить, читача пориває з собою В гущу подій, наче б той уже знає про них, а все інше, Чим не надіється блиснути, – лишить; ось так і снує він Вигадки ті, неправдиве сплітаючи вміло з правдивим, Щоб початкове з середнім, середнє – з кінцевим в’язалось.

Слухай, чого вимагаєм від тебе і я, і народ мій. Отже, якщо тобі йдеться про те, щоб глядач не покинув Місця свого й, почувши: “Плещіть!” – заплескав у долоні, Мусиш підмітити риси, властиві для кожного віку, Живо малюючи вдачі всілякі, мінливі з роками: Хлопчик, який вже навчивсь говорити й ногою вже певно Б’є по землі, до однолітків тягнеться все: то пустує, То вже надувся, то знов усміхнувсь – щохвилини він інший. Хлопець під першим пушком, від опіки звільнившись нарешті, Рветься до коней, собак і до грищ на зеленому полі, М’якне до зла, наче віск, не піддасться ж – раді розумній, Користь якусь осягнути ліниться, розтринькує гроші, Гордий, палкий, але те, що полюбить, – спішить розлюбити. Зрілий муж, навпаки, – про майно, про почесті дбає, Друзів потрібних собі заведе й оминає розважно Те, що потому, коли б захотів, уже важко змінити. Вколо старого – турботи одні, чи тому, що не сміє Навіть торкнутись того, що зібрав, чи тому, що керує Всім якось холодно й мляво, гадає ще довго пожити, Завжди вагається, вічно бурчить, нарікає на долю, Хвалить минулі часи, дні дитинства свого, молодих же – Лає на кожному кроці, наставник, суддя їх суворий. Досить добра нам несуть із собою роки, що приходять, Досить його й забирають, минаючи. Тож юнакові

Квінт Горацій Флакк

Ролі старого не йдуть, а хлопчині – дозрілого мужа. Межі й можливості віку свого треба кожному знати.

Дію описують словом або зображають на сцені. Те, що сприймається вухом, повільніше й слабше хвилює, Ніж очевидне, побачене, те, що глядач переймає Без посередника, сам. Та є речі, яким відбуватись Краще за сценою; там і залиш їх, усунь ті події З-перед очей, а вклади їх майстерно в уста очевидця: Хай не вбиває Медея дітей на виду, перед людом, М’яса людського Атрей – лиходій хай не варить на сцені, Кадм хай прилюдно не робиться змієм, а птицею – Прокна. Хоч і покажеш таке – не повірю ще й криво всміхнуся. Кожна вистава повинна включати ні більше, ні менше – Рівно п’ять дій, коли зичиш не раз їй побачити сцену. Хай появляється бог лиш для гідної бога розв’язки, Хай не спішить і четверта особа в розмову втручатись. Хор, як і той виконавець, хай ролі своєї пильнує: Хай він співає в перерві між діями, те, що співзвучне Змістові цілого твору, що задум його розкриває; Хай доброчесним сприяє, дає їм поради прихильно, Стримує гнівного шал, а тривожному – спокій дарує; Хор нехай хвалить короткий обід, правосуддя цілюще, Мудрі закони і мирне життя при відчинених брамах, Він таємниці нехай береже і безсмертних благає, Щоб нещасливим Фортуна сприяла, покинувши гордих. Флейта колись не була ще, як нині, окована міддю, Рівня трубі, – лиш проста й тонка, з кількома лиш дірками, Скромна подруга хору, що пісні його вторувала, Голос доносячи свій до рядів, на той час нечисленних, Де глядачі засідали (їх теж було легко злічити) – Скромний і чесний ще люд, шанувальник звичаїв добрих. Потім, коли переможець поширив свої володіння, Муром просторі міста оточив, коли в свято безпечно З самого ранку вином догождав охоронцеві-богу, – Вільність тоді забуяла в ладах, як і в розмірах віршів. Що в них утямити міг той глядач–селянин, що при святі Між городян собі сів, огрубілий в гурті тонкошкірих? Так-то мистецтво, що простим було, поступово пізнало Пишність і рух, – і флейтист поволік свої шати по сцені, Так і сувора струна зазвучала в новому співзвуччі. Врешті, й вимовність того досягла, що чіткий колись вислів, Духом пророчим наповнившись, так уже потім ускладнивсь, Так набубнявів, що й хор заспівав, як оракул дельфійський. Хто ж, укладаючи вірші трагічні, козла домагався, Скоро й сатирів сільських оголив, при поважному творі

Антична література. Греція. Рим

Місце для грубого жарту знайшовши, щоб лиш заманити Чимось новим глядача, який, бога власкавивши дома, Вихилив чарочку й дав собі волю при днині святковій.

Правда, й сатирів, отих сміхунів балакучих, годиться Так зображати і так підміняти жартами правду, Щоб опісля якийсь бог чи герой, що недавно на сцені В золоті й пурпурі сяяв, у темну нору не скотився, Мови низької уживши або від землі відірвавшись, Щоб не ширяв у порожняві, ловлячи всякі марниці. Не для трагедії вірші легкі, балачки їй не личать: Наче матрона, що свято вшановує танцем обрядним, Скромно вона промайне між рядами зухвалих сатирів. Я ж, беручись до сатирових драм, не вживав би, Пісони, Лиш найбуденніших слів, не настільки б я стер із трагедій Барви, властиві для них, щоб не можна було відрізнити, Хто промовляє – Дав, чи Піфія, злодійка хитра, Та, що в Сімона так спритно талант потягла, чи веселий Добрий Сілен, опікун Діоніса, його вихователь. Речі відомі я так оспівав би, що кожен би взявся Скласти й собі щось подібне, легке, але надаремно Потом спливав би: таку має силу зв’язок і порядок, Так набирає ваги запозичене з бесіди слово. Фавнам, що з лісу прийшли, як на мене, слід уникати Звичок і слів тих людей, що зростали на вулицях міста – То звеселяючи віршем себе, дзвінким, солодкавим, То на все горло горлаючи грубі пісні сороміцькі: Не до смаку це тому, в кого рід і кінь, і майно є, Він-бо не схвалить поета за те, чим захоплений інший – Той, хто лузає горіхи й горох за столом уминає.

Довгий склад після складу короткого творять укупі Ямб, легкобіжну стопу, яка розрослася потоку В триметр ямбічний, де чуємо шість ритмічних ударів. Спершу він був однорідний, але опісля, щоб для слуху Дещо повільнішим бути, вагомішим, – батьківським правом Мірні спондеї до себе прийняв терпеливо й гостинно, Лиш не настільки, щоб їм уступити по-дружньому місце Друге чи навіть четверте. У триметрах Акція славних Рідко незмішані ямби звучать; але й Еннія триметр Сцену аж гне своїм кроком важким чи тому, що поспішно, Надто недбало кував його він, чи тому, що замало Вивчив закони мистецтва, що теж неабиякий огріх. Правда, не кожен відразу почує неправильність вірша. Звідси й та вільність, нічим не оправдана, римських поетів. Чи, користуючись нею, я мав би як-небудь писати, Мав би втішатися тим, що мої помилки очевидні

Квінт Горацій Флакк

Сприйме поблажливо кожен? Можливо, уникну докору,

Слави ж – не заслужу. На грецьких поетів рівняйтесь,

Їх перечитуйте вдень і вночі, не склепляючи ока!

Прадіди ваші й у Плавта хвалили дотепи й ритми,

Їх за зразок беручи терпеливо, – не буду казати,

Просто з глупоти, – якщо ми спроможні ясно відчути,

Де неотесаний жарт, а де дотеп тонкий, і пізнати

Вірш бездоганний на слух або вистукать пальцем той розмір.

Кажуть, що вперше почав ще нечувану пісню трагічну Теспіс, який на колесах возив свої твори–вистави; Хто ж виступав, той осадком вина червонив собі лиця. Потім Есхіл і плащі запровадив, і маски, і сцену, Збиту із скромних дощок, і словом високим озброїв Тих, що співали на ній, і котурни велів їм озути. Згодом заблисла й комедія давня в усій своїй славі. Лиш перейшла вона межі пристойного; грубу зухвалість Мусив закон усмирити, й затих на півслові ганебно Хор, бо не мав уже права злословити вільно й безкарно. В кожному роді доклавши зусиль своїх, наші поети Чи не найбільше прославились там, де покинули сміло Стежку, второвану греками, щоб зобразити на сцені Справи домашні, свої, претексти й тогати створивши. Лацій і мовою блиснути б міг, як блищить переможно Доблесна зброя його, коли б кожен із наших поетів Був терпеливий у праці, точив і вигладжував слово. Ви ж, о нащадки Помпілія, геть без вагання відкиньте Вірші, яких не торкався різець, яких би він довго Не шліфував, щоб і ніготь не виявив жодних зазублин.

Знаючи, що Демокріт не науку тяжку, а натхнення Більше цінив, а значить, і стежку тверезим поетам На Гелікон перекрив, – не один уже й в лазню не ходить, Любить відлюдні місця, відпускає і бороду, й нігті, Ніби набуде тим слави поета, якщо голяреві Жодного разу в житті голови не довірить своєї, Хоч не поверне їй розуму й трьох Антікір чемериця. Нащо я, дурень, себе очищаю від жовчі під весну? Хто б дорівняв мені віршем, якби не вживав я тих ліків? Ну, але хай там! Буду вже краще бруском, що собою Гострить залізо, а сам і тупий, і не вріже нічого. Отже, не творячи сам, я тих, які творять, повчаю, В чім їх обов’язок, сила, що живить їх, що надихає, Що їм на користь, що ні, де вірний їм шлях, а де хибний.

Тільки в знанні – джерело й запорука справжнього вірша. Річ усіляку збагнеш, до Сократових книг зазирнувши, Ну, а коли вже збагнеш, то й слова мимоволі надлинуть.

Антична література. Греція. Рим

Хто зрозумів свій обов’язок перед вітчизною, другом,

Чує належну любов до батька, до брата, до гостя,

Знає, у чому турботи судді, сенату й для чого

Владу вождеві дали, – той напевно вже кожній особі

Барв таких добере, що саме їй притаманні.

Хай за життям наслідувач пильно простежує; з нього

Хай і черпає для власного вірша слова соковиті.

Тим–то і твір, лиш місцями хороший і справді життєвий,

Хоч у цілому без повабу, сили і навіть мистецтва,

Більше цікавить людей, привертає увагу надовше,

Ніж милозвучно–дзвінкі, позбавлені змісту дрібниці.

Грекам дала і натхнення, і дар красномовності Муза,

Грекам – бо тільки вони одного лише прагнули – слави.

В нас же – школяр наймолодший уже, як дорослий, поділить

Мідного аса на соті частини: “Гей, синку Альбіна!

Ти нам скажи: якщо від п’яти дванадцятих аса

Унцію треба відняти, то скільки буде?” – “Третина”.–

“Славно! Такий не проциндрить майна! А як стільки ж додати?” –

“То половина”. Чи в душах таких, які змалку взялися

Ржею захланності, може колись прорости така пісня,

Що в кипарисовій скриньці лежить і в олії із кедра?

Кожен поет намагається вчити, або звеселяти Віршем своїм, або ж поєднати корисне з приємним. Хочеш повчати – повчай, але коротко: сказане стисло Краще сприймається, глибше й надовше в душі залягає; Зайве ж усе – в ній місця не знайде, забудеться тут же. Вигадка, щоб утішала, – нехай буде близька до правди; Не вимагаючи віри в будь-що, з ненажерного шлунка Ламії діток, скажім, не виймай і живих, і здорових. Сивоголових загін лише корисне цінить у творі. Вершник – не любить повчань, оминаючи їх у погорді. Славлять усі лиш того, хто з’єднає приємність і користь, Хто звеселить читача й одночасно дасть насолоду. Книга така й книгаря збагатить, і моря переплине, Славу на довгі віки дарувавши своєму творцеві.

Похибки є ще й такі, що їх можна було б і простити, Бо ж і струна не завжди дзвенить під пальцем, як треба: Замість низького звуку, бува, почуємо тонший; Навіть стріла у намічене місце не завжди влучає. Тож, коли пісня блискуча в цілому, чи варто шукати Плям незначних, слідів неуваги, що кожній людині Вже від природи властива? До чого веду я? – Поганий Той переписувач книг, що однакову помилку робить, Скільки на неї не вказуй йому; а сміх викликає Той кіфарист, що на тій же струні збивається вічно.

Квінт Горацій Флакк

Так і поет непоправний Херілом мені видається:

З подиву я засміюсь, як у нього знайду щось хороше.

Ну, а коли задрімає Гомер, – мені зробиться прикро,

Хоч при такому довженному творі не диво й здрімнути.

Вірш до картини подібний: ця здалеку краща, та – зблизька,

Ця у півтіні сприймається добре, а та оживає

На видноті, бо вона не боїться, як інша, постати

Перед очима знавця при яскравому денному світлі.

Ця нас захоплює тут же, а та – з десятого разу.

Старший з братів! Хоч ти сам від природи розумний, а батько Вказує правильну стежку тобі, ти й з моєї науки Ось що затям. Є заняття, де навіть саму посередність Можна простити безкарно: законів знавець чи оратор, – Навіть тоді, коли цей – не рівня Мессалі-промовцю, Той же Касцелію Авлу знанням дорівняти не в силі, – Все ж у пошані. Але посередність у праці поета – Гріх, і ні люди його не простять, ні боги, ні книгарні. Як зіпсують нам приємний обід бездарні музики, Мак, приправлений медом сардінським, чи згусла олія (Міг же обід і без них обійтись!), так і вірш, який виник Лиш для душевних утіх, нехай до вершини мистецтва На волосок не сягне – вже стрімголов падає в прірву. Хто ще й меча не тримав, той не вийде на Марсове поле. Хто не торкавсь обруча, не метав ні м’яча, ані диска, Той не стане до гри, щоб на сміх себе не підняти. Лиш за перо хапається й неук. А що? Він же вільний, Знатного роду, належить до вершників, ну, а, крім того, – Чесна, порядна людина, гріхів за собою не має! Ти ж ні до яких справ не берись проти волі Мінерви – Ось моя рада, мій суд. А коли вже дещо напишеш – Мецію те покажи, хай оцінить; дай прочитати Батькові, врешті, й мені, а потому літ хоча з дев’ять Хай те писання полежить: у книзі невиданій можна Креслити зайві слова, а пустиш у світ їх – не вернеш.

Вперше людей лісових від убивства й кривавої їжі Віщий Орфей, богів посланець, відстрашив; тому-то Кажуть, що він усмиряв кровожерливих тигрів і левів. Кажуть, що й Амфіон, будуючи мури фіванські, Голосом ліри й молитвою–піснею брили камінні Клав на потрібні місця. І в тім була мудрість прадавня, Щоб розрізняти загальне й приватне, священне і світське, Щоб узаконити шлюб і приборкати похіть свавільну, Зводити мури міські й карбувати на дошках закони. Так божественних поетів і віщі пісні їх окрила Вічна пошана й хвала. Потому Гомер знаменитий

Антична література. Греція. Рим

І Тіртей гартували мужів до воєн суворих. Віршем складали пророцтва й повчання-дороговкази, Звуки струн піерійських вели до владичої ласки, Винайшли втіхи театру, щоб люд після довгої праці Знову душею і тілом ожив. Тому не соромся Музи, що ліру тримає в руках, і співця Аполлона.

Хист чи майстерність потрібніша віршам? – Ось де питання. Та, як на мене, то й пильність сама, без природного хисту, Як і без пильності хист, – це слово пусте: вони в парі, В дружбі й у праці взаємній і сили, й ваги набирають. Хто на змаганнях мету осягти забажав, той ще хлопцем Тіло в труді гартував, не знав ні вина, ні любові, Холод і спеку терпів, а хто виграє так на флейті – Вчивсь тої гри, і не раз його лаяв учитель суворий. Нам же – досить сказати: “Я дивні поеми складаю, Хай останньому грець, мені ж – сором плестися позаду, Як і признатись, що дурень я в тім, чого не навчався”.

Наче окличник, який до купівлі юрбу намовляє, Так лестунів до обіду скликає поет, у якого – Власні поля чималі й на лихву позичені гроші. Тож, коли справді хтось пишний обід приготовити може, За бідняка поручитись чи то врятувати від суду, Будь-яку справу розплутавши, той хіба яким чудом Може пізнати, хто підлий лестун, а хто друг його щирий. Отже, якщо ти вже дав чи даси комусь гарний дарунок – Віршів йому не читай у той час, бо ще й не почнеш ти, – Він, тобі вдячний, кричатиме: “Влучно, прекрасно, правдиво!” То він поблідне, пустить сльозу, задивившись мрійливо, То буде бити віршам у лад – п’ятою об землю. Як над покійником плакальник більше голосить і плаче, Б’є себе в груди сильніше, ніж той, хто направду сумує, Так і лестун красномовніше хвалить, ніж чесний цінитель. Був же в царів такий звичай: кого розпізнати хотіли, Чистим вином упивали того–лиш тоді було видно, Гідний він дружби чи ні. Тому, якщо вірші складаєш, Раджу тобі: оминай лестунів у лисячій шкурі. Дещо читав ти й Квінтілію, певно. Той радив одразу: “Тут і тут ось поправ”. А якщо ти казав: “Не виходить, Хоч і старався не раз”, – велів закреслити, й знову Кинути в горно той вірш, і ще раз як слід відкувати. Ну, а коли ти впирався та ще й захищав свої хиби, Замість поправити їх, – він змовкав і давав тобі волю: Що ж, мов, милуйсь тоді сам і твором своїм, і собою. Чесний, розумний цінитель осудить вірші погані, Грубі він тут же зганьбить, а недбалі, перо повернувши,

Квінт Горацій Флакк

Чорним помітить, обріже прикрасу надмірну, а темним – Світла порадить додати і вкаже, де місце двозначне, Де треба іншого вислову вжити; словом, учинить, Як Арістарх, і не скаже: “Чи варто сваритися з другом Через дрібниці такі?” Дрібниця грозить нам бідою, Хай хоч раз осміють нас, усунувши з кола поетів.

Наче того, хто жовтухою хворий, чи весь у корості, Чи збожеволів, чи гнів Діани накликав на себе, Так і бояться, й минають усі дурного поета. Лиш пустотливі хлоп’ята зі свистом за ним підбігають. Може, блукаючи – ніс догори – вивергаючи вірші, В яму впаде він чи рів, – наче той птахолов, який очі Втупив у пташку якусь, – і волатиме: “Гей, громадяни! Хто б мене витяг?” – Ніхто не озветься. Коли ж мимоволі Хтось і завдасть собі труду й уже наготує мотузку – Я й того стримаю: “Слухай, а може, він сам туди кинувсь, Може, й не хоче рятунку?” – І тут оповім при нагоді Про Емпедоклову смерть: “Сіцілійський поет, забажавши Слави безсмертного бога, стрибнув собі холоднокровно В Етну вогненну. Нехай же поет має право померти. А врятувать проти волі чи вбити – однакові речі. Ця його спроба – не перша, тому й, урятований, знову Буде шукати він славної смерті – пропаща людина. Ще й невідомо, за що він так мучиться тим віршуванням: Батьківський прах осквернив чи ступив нечестиво на місце, Торкнуте блискавки вістрям, лиш ясно одне – він лютує, Наче ведмідь, який виламав грати й реве на все горло!” Так той завзятий поет на невчених і вчених чигає: Ну, а кого вже піймав – тому гріб: зачитає до смерті. П’явка відчепиться тільки тоді, коли спухне від крові.