Warning: session_start() [function.session-start]: open(/var/www/nelvin/data/mod-tmp/sess_916a39de56c2b08ba1f66c47ea2c39c5, O_RDWR) failed: Permission denied (13) in /var/www/nelvin/data/www/ebooktime.net/index.php on line 7

Warning: session_start() [function.session-start]: Cannot send session cookie - headers already sent by (output started at /var/www/nelvin/data/www/ebooktime.net/index.php:6) in /var/www/nelvin/data/www/ebooktime.net/index.php on line 7

Warning: session_start() [function.session-start]: Cannot send session cache limiter - headers already sent (output started at /var/www/nelvin/data/www/ebooktime.net/index.php:6) in /var/www/nelvin/data/www/ebooktime.net/index.php on line 7

Warning: file_get_contents(files/survey) [function.file-get-contents]: failed to open stream: No such file or directory in /var/www/nelvin/data/www/ebooktime.net/index.php on line 82
ПОСЛАННЯ КНИГА ПЕРША ДО МЕЦЕНАТА : Антична література, Греція, Рим (частина 2) : Бібліотека для студентів

ПОСЛАННЯ КНИГА ПЕРША ДО МЕЦЕНАТА


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 
150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 

Загрузка...

Ти, хто початком був пісні моїй, хто й вінцем її стане, Радиш мені. Меценате, мені, хто, своє одспівавши, Сходить з арени, вернутися знов - туди ж, на ті грища? Віком і розумом я вже не той. Гладіатор Веяній, Меч свій у храмі Геракла повісивши, став селянином, Лиш би не здатись на милість юрби край дзвінкої арени. Часто - я добре це чую - мені хтось нашіптує: Тоді! Випряжи вчасно коня, що старіє, бо хай лиш спіткнеться -Тут же його й засміють, коли важко ловитиме віддих”. Ось чому, вірші й веселощі всі занедбавши сьогодні, В інше поринув я весь: краси дошукуюсь, правди, Думку при думці складаю, щоб кожна була під рукою.

Певно, спитаєш, кого я наслідую, хто мій наставник? Знай же: такого нема, не складав я присяги нікому Здавшись на волю вітрів, то туди, то сюди завітаю. To я у вирі життя, громадянській чесноті слугую, Вірний, суворий поборник її, то нараз, послизнувшись, Знову скочусь до порад Арістіппових: так хочу жити, Щоб підкорялися речі мені, а не я їм корився. Довгою ніч видається для тих, кого зрадила мила. Довгий для наймита день, неквапливістю рік дошкуляє Дітям без батька під наглядом матері. Так і для мене Мляво спливає безрадісний час, що відстрочує й досі Мрію мою і мій задум узятись за те, що доконче Знати повинен заможний і вбогий, за те, чого, певно, Hi молодий, ні старий зацурати безкарно не зможе.

Я ж міркування свої на такій ось будую засаді: Хай гострозорим таким, як Лінкей, ти ніколи не будеш, Мазі, однак, не цурайсь і каправих очей не занедбуй. Хай з непоборним Гліконом довіку тобі не зрівнятись,

Квінт Горацій Флакк

Все ж не дозволь, щоб тебе покрутила вузлами хірагра. Хоч до якоїсь мети дотягнись, коли далі не можеш. Скупість, скажімо, й жадоба кипить у душі твоїй хворій – Є на те рада: розумні слова й настанови, якими Ти вгамував би свій біль, поступово долаючи хворість. Пухнеш од прагнення слави – є книга, яку прочитавши Тричі, але без передсуду, тут же полегкість одчуєш. Заздрісний, млявий, пияк, забіяка, гультяй і гнівливий – Жоден із них не здичавів аж так, що вже и не розм’якне, Хай лиш освіті він вухо своє терпеливо наставить.

Хиб уникати – також є чеснотою; дурості збутись – Перший до мудрості крок. А яких ти зусиль докладаєш, Щоб не зазнати невдачі на виборах, щоб не збідніти! Все це приймаєш за лихо страшне, найчорніше, тому-то Ладен загнати себе, щоб лише не потрапити в нього: Ген аж до Індії мчиш, заповзятий купець, через скелі, Через моря, крізь вогонь; від убогості хоч на край світу Рад би втекти, а коли б розумнішого раз хоч послухав – Тут же забув би про все, чого прагнеш тепер нерозумно. Хто з тих борців, що по селах змагаються, десь на розпутті, Хто б гордував олімпійським вінком, коли б трапилась певна Змога й надія без пороху взяти цей дар і без поту?

Золото краще, ніж срібло, від золота краща чеснота. “Гроші – передусім! Домагайтеся ж їх, громадяни! Потім шануйте чесноту!” – Від перших рядів до останніх Ринок гуде; за старим і малий ці слова повторяє, Лиш рахівницю свою через ліве плече перевісить. Хай красномовний ти, чесний, розумний, але як не маєш Рівно чотириста тисяч (шести чи семи ще бракує), – Будеш плебеєм. А діти в забаві: “Якщо ти не схибиш, – Будеш володарем!” – кажуть. Про це пам’ятай повсякчасно! Чистою совість свою збережи, не схиляйсь до лихого. Хто ж розумніший, чи Росцій в законі своєму, чи діти В пісеньці тій, що володарем робить того, хто не хибить, В пісні, яку ще Камілли співали і Курії мужні? Хто ж тобі кращий порадник: чи той, хто одне лише править: “Гроші стягай, якщо вдасться, то чесно, а ні – то як можеш!” (Бач, на слізливого Пупія драми дивитись важливо 3 першого ряду!), чи той, хто повчає тебе, як чинити Опір Фортуні самій, як у вічі їй, гордій, сміятись?

Хай би спитав мене римський народ, чому не тримаюсь Звичних для римлян засад, не ходжу попід портики звичні, Чом не спішу я до того, що всі, не того й уникаю, – Я відповім, як – то хворому левові мовила в байці Хитра лисиця: “Тому що сліди мене надто лякають:

Антична література. Греція. Рим

Всі, бач, до тебе ведуть, а від тебе – ні одного сліду”. Як мені йти і за ким? Ти ж – мов звір той багатоголовий; Ті збагатитися відкупом хочуть, а ті, накупивши Яблук та пряників, ловлять вдовиць, що клюють на принаду, Як і вдівців грошовитих, щоб мати запевнений спадок. Інші з лихви непомітно жиріють. То хай уже дбає Кожен із них про своє. А втім... хіба здатні ті люди Хоч би годинку малу на сталість якусь спромогтися? “Де ще є в світі миліша затока, ніж сонячні Байї,” – Скаже багач – і те озеро, й море вже чують квапливу Пристрасть господаря, поки нова якась примха раптово Не забреде йому в голову: “Завтра мерщій до Теану З кайлами, каменярі!” Коли в домі є ложе подружнє, Хвалить життя одиноке; коли ж одинцем на постелі – Тут же готов присягти, що найкраще ведеться жонатим. От і зв’яжи чимсь такого Протея з мінливим обличчям! Ну а бідняк? Тут посмійсь: комірчини міняє та ліжка, Лазні, цирульні; у найманім човні так само нудьгує, Як і примхливий багач на своїй же просторій триремі.

Ось я, підстрижений криво, зустрівся тобі по дорозі – Будеш сміятись; або з – під туніки вовняної в мене Вигляне дрантя якесь, або тогу нерівно підв’яжу – Теж засмієшся. А що, коли розладом розум страждає: То відкидає жадане, то прагне того, що відкинув; Так і вирує, незгідний в усьому з життєвим порядком. Зводить, руйнує, спішить заокруглити чотирикутник? Вже не смієшся: “Ну й що тут такого?” Мовляв, тут ні лікар, Ні опікун не потрібен, якого для хворих, звичайно, Претор у нас виділяє. А ти, хоч і дбаєш про мене, Гнівом до друга пройнятись готов через те, що недбало Ніготь обріже собі, хоч той друг і прихильний, і щирий. Словом, хіба що Юпітеру – батьку мудрець уступає: Вільний, багатий, красивий, шанований, перший володар, Ну й переважно здоровий, якби ж то не нежить на нього.

ДО НУМІЦІЯ

Щоб не лишень осягти, а й утримати щастя – є спосіб, Мабуть, єдиний, Нуміцію: не дивуватись нічому. Є ж бо такі, що на сонце й зірки, й на те, як у році Пору несхибно зміняє пора, споглядають спокійно. Ну, а, скажім, на багатства земні, на скарби, що далеке Море арабам дарує й індійцям, на ті галасливі Грища, на ласку юрби та на оплески римського люду – Як нам дивитись? Які почуття виявляти при тому?

Квінт Горацій Флакк

Той усе прагне майна, цей – тремтить над майном, та обоє Страх відчувають однаковий: їх невідоме лякає, Бо ж на дорозі обом може стати сліпа випадковість. Радісний він чи в журбі, сподіванням живе він чи страхом – Наче й різниці нема, бо ж однаково весь ціпеніє: З горя – коли не щастить; від утіхи – коли пощастило. Чесного хай називають злочинцем, розумного – дурнем Тільки за те, що в самій доброчесності міри не знає. Йди й подивляй тепер бронзу чи мармур митців стародавніх, Блиск самоцвітів чи срібло, чи шат пурпурових сіяння, Чи красномовством пишайсь перед натовпом тисячооким. Ранком на Форум спіши, а додому під ніч повертайся, Тільки б той вискочень Мут на приданім, дружининім полі Більшого збору не мав, бо тоді вже б не він тобі заздрив, А навпаки: ти – йому (чи ж не сором?), нижчому родом. Що б у землі не таїлось, те вирине з часом до сонця; Що б не блищало на ній – піде вглиб. І дарма тебе нині Бачать Агріппові портики, Аппіїв шлях тебе знає, Все ж доведеться піти, куди Нума й Анк подалися.

Гостру хворобу як тільки в нирках або в боці почуєш, – Ліків шукай. Хочеш жити щасливо (а хто ж то не хоче?) – Шлях тут один: доброчесність. Прямуй же до неї завзято, Розкошам наперекір. Та коли доброчесність для тебе – Слово пусте, а в священнім гаю ти помітив лиш дрова – Гавані, значить, пильнуй, щоб азійський товар прибутковий Іншим до рук не потрапив. Зіб’єш ото тисячу круглу, Потім ще другу, ще й третю, четвертою – вивершиш купу. Гроші всевладні й дружину дадуть (не без посагу, звісно), Друзів, довір’я, красу й родовитість. Того, хто при грошах, Навіть Венера вславляє й Пейто, красномовна богиня. Має рабів каппадокський володар, та грошей – бракує. Ти ж не наслідуй його! Попрохали якось у Лукулла Сотню плащів для театру позичити. Той здивувався: “Сотню? Навряд чи знайду. Та розглянусь і скільки вже буде, Стільки й пришлю”. Незабаром він пише: “П’ять тисяч знайшлося. От і беріть свою сотню плащів, а то й всі повиносьте”. Що ж бо то, справді, за дім – без речей, про які забуває Навіть господар, хіба що злодії про них пам’ятають?

Отже, якщо лиш майно тебе може зробити щасливим, – Перший спіши до тих справ майнових, повертайся – останнім. Ну, а якщо тут і почесті, й ласка юрби необхідні, – Нині ж купімо раба, щоб ім’я нагадав час від часу, Зліва штовхнувши під бік, щоб шепнув нам, кому з перехожих Руку подати: “Той в трибі Ведійській, а цей – в Фабіанській Має вагу: кому лікторів дасть, а кого, не злюбивши,

Антична література. Греція. Рим

З білого крісла зіпхне”. Того братом назви, того – батьком, Мило всміхайсь; відповідно до віку споріднюйся з кожним. Той лиш в обідах, скажімо, кохається, – значить, до світа Гайда на рибу; м’ясця заманеться – майнемо на лови. Так і Гаргілій було крізь залюднений Форум раненько Слугам велів прориватися з сітьми та в’язками ратищ. Тут же, у всіх на виду, кабана (та не з ловів, а з ринку) Звільна один з його мулів тягнув. По обіді – на купіль. От і забудем, що личить, що ні, до церітів подібні, Люду без прав, до юрби веслярів непутящих Улісса, Що позабули свій край, забороненій звабі піддавшись. Отже, якщо без любові й утіх, як Мімнерм запевняє, Жити не варто ні дня, то шукай собі втіх і любові. Ну, на все добре. Бувай. Та коли на щось краще натрапиш – Радо й мені сповісти. А тим часом – і цим вдовольняйся.

ДО СВОЄЇ КНИГИ

Рвешся вже, книжечко, в світ, між хапливу юрбу, на прилавки: “Швидше б до Сосіїв! – мрієш. – Ось там я оправою зблисну!” Що тобі закуток той, ті печатки, для скромного милі! Нікого ж вабити тут, і, зітхаючи, славою мариш, Хоч і не так я тебе наставляв. Та вже йди куди хочеш. Підеш, але вже не вернешся й будеш сама нарікати, Скривджена: “Що я зробила, чого захотіла, нещасна!” Вмій і згорнутись, коли пересититься твій залицяльник. Лиш молодою (якщо, розгнівившись, не хиблю в пророцтві) Ти чаруватимеш Рим, та потім, коли простолюддя Густо заслинить тебе, – непотрібна, живитимеш німо Міль нетямущу, чи в Утіку, може, втечеш, або в путах Ген до Ілерди тебе перешлють. Ось тоді й посміється Той, що навчав тебе марно, немов селянин, що зі скелі Впертого ослика в гніві зіпхнув. Бо й справді не варто В поті чола рятувати того, хто рятунку не хоче. Врешті в глухому селі дітлахів галасливих читати Вчитимеш ти по складах, поки геть не струхлієш на старість. Там, при погідному дні, коли досить ти матимеш учнів, Дещо й про мене скажи їм: нащадок незнатного роду, Скромне гніздо переріс я крилом, непомірне великим. Отже, наскільки принизиш мій рід, настільки й звеличиш Мужність мою. Я державним мужам у походах і вдома Бажаним був. Невисокий на зріст, посивілий дочасно, В сонце закоханий, схильний до гніву, що швидко влягався. Може спитають про вік мій, – скажи їм, що сорок четвертий Грудень зустрів я саме в той рік, як у нашому Римі Консула Лепіда вибрав собі за товариша Лоллій.

Квінт Горацій Флакк

ПРО ПОЕТИЧНЕ МИСТЕЦТВО



Warning: Unknown: open(/var/www/nelvin/data/mod-tmp/sess_916a39de56c2b08ba1f66c47ea2c39c5, O_RDWR) failed: Permission denied (13) in Unknown on line 0

Warning: Unknown: Failed to write session data (files). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/var/www/nelvin/data/mod-tmp) in Unknown on line 0