ДО РИМСЬКОГО НАРОДУ


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 
150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 

Загрузка...

Друге в усобицях тих змарнувалося вже покоління,

Під власною вагою велет Рим паде. Той, що ні марси не в змозі його подолати сусідні,

Ані Порсена, грізний вождь Етрурії, Ні заповзятий Спартак, ні Капуї заздрісна мужність,

Ані непевні в час повстань аллоброги, Той, що його не скорив германець блакитноокий,

Ні Ганнібал, проклятий нашим прадідом. Ми доконаєм його, зіпсуте наскрізь поріддя,

І знов тим краєм тільки звір блукатиме, А переможець – дикун – о горе! – в дзвоні копита

Крізь пожарища Риму на коні промчить. Виритий Ромула прах – на сонце з тіні могили –

Розвіє з вітром – гріх і глянуть! – варвар той. “Що, – запитаєте ви, чи всі загалом, чи лиш кращі, –

З того нещастя що нас може вибавить?” – Іншої ради нема: як, було, ті фокейці, проклявши

Свою вітчизну, свій поріг, богів своїх, Геть подалися собі, покинувши навіть святині,

Щоб вовкулака та кабан селились в них, Так ото й вам треба йти, куди лиш ноги несуть вас,

А серед моря – хвилі та вітри рвучкі. Годитесь ви на таке? Чи порадить нам хтось розумніше?

То в чім загайка? Ось і віщий птах злетів. Спершу клянімось, однак: лиш тоді ми могли б повернутись,

Коли з дна моря скелі, мов губки, спливуть. Тільки тоді ми змогли б навернути вітрило додому,

Як шпиль Матіну в бистрий Пад зануриться, Чи Апенніни стрімкі позбігають до моря, а звірі

Незвично між собою попаруються: Олень у колі тигриць буде пари шукать, а голубка,

Шуліку полюбивши, зрадить голуба, Віл же, як свій при своїм, побіч лева довірливо стане,

В солону хвилю поміж риб козел пірне. Після таких заклинань, що додому нам шлях загородять,

Рушаймо, друзі, хай не всі, та в жменьці тій Будуть найкращі між вас, а хто вже розм’як у зневірі,

В постелі клятій хай боки відлежує. Ви ж, котрі духом міцні, полишіть оцей смуток жіночий –

Крилом – вітрилом промайнем повз берег той, Де коловий Океан, а там – острови благодатні,

762

Поля чудові, тож пливім, пливім туди! Де плодоносить земля, не торкана плугом, а лози –

Квінт Горацій Флакк

У злоті китиць, хоч ростуть без догляду, Де ряснотою плодів маслини гордяться, а смокви –

В плодах, як у намисті, й через край пливе Мед із дуплистих дубів, де з гір легкою стопою

Біжить, сміється, грає джерело дзвінке. Там з пасовища коза до дійниці спішить без принуки,

Тужавим вим’ям горда, йде вівця до рук. Там із ревінням ведмідь не обходить під вечір кошари,

Земля гадюччям тайкома не їжиться. Різне побачимо там, зачаровані, де над лугами

Похмурий Евр не плеще дощовим крилом, Там, де вагоме зерно не всихає у спрагненій ниві,

Бо впору сонце, впору й дощ Юпітер шле. Пошесть худоби не їсть, і немає такого світила,

Яке б отарі влітку допікало там. Плеса дзеркального там не гойднуло весло аргонавта,

Блудниця із Колхіди не дійшла туди. Тих берегів не досяг ні бувалий плавець фінікійський,

Ні ті, що з Одіссеєм цілий світ пройшли. Ті береги відділив Юпітер для чесного люду,

Як міддю осквернився вік із золота, Мідний – залізом їдким; туди – я віщую – побожним

До втечі рятівної шлях намічено.