КНИГА ЧЕТВЕРТА ДО МЕЛЬПОМЕНИ


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 
150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 

Загрузка...

Хто відчув у колисці ще,

Мельпомено, хоч раз лагідний погляд твій, – Вже того не вславлятимуть Ні кулачні бої, ні переможний біг Колісниці ахейської.

Ні в делійськім вінку гордо не стане він, Вождь, в яснім Капітолію Після вдалих боїв, де він мечем своїм Збив погрози володарів.

Лиш тібурські струмки, лиш ті гаї густі В еолійських піснях йому Славу вічно живу – славу співця дадуть. Молодь Рима, владики міст,

В миле коло співців нині й мене взяла, Вшанувавши мій хист – і ось Вже не жалить мене заздрість уїдлива. Ти, що звук чарівний дала

Лірі цій золотій. Музо Піерії, Ти, що й тих безголосих риб Наділити б могла голосом лебедя,

Твій це дар, що на мене всяк

Пальцем вкаже: “Це він, римських пісень творець” Що творю я, що милий всім, Коли так – то це твій, твій, Мельпомено, дар.