ДО ПОСТУМА


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 
150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 

Загрузка...

Гай – гай, спливають, Постуме, Постуме, Літа, мов хвилі! Вік догоджай богам – Чоло старечі зорють зморшки,

Смерть кам’яна не вповільнить кроку.

Хоч день при дневі триста волів даруй –

Не схилиш Орка: чи ж не в його краю Тритілий Геріон і Тітій,

Велетні дужі, – в полоні Стікса,

Ріки сумної? Раз ми вже плід земний Взяли в поживу, значить, і нам усім Пливти по ній, чи ми всесильні Світу сього, чи селяни вбогі.

Хоча й уникнем Марса кривавого

Й сліпого гніву хвиль Адріатики,

Хоча й удома пересидим

Вітряні дні, а то й цілу осінь, –

А все ж побачим темну, безрадісну Коціта хвилю, дочок Данаєвих Безславний рід і вічну працю Сина Еолового – Сізіфа.

Усе покинеш – землі й житло своє, Й дружину милу, ну а з дерев усіх З господарем короткочасним Лиш кипарис осоружний піде.

А спадкоємець – ширша душа його – Нетерпеливо сотню замків зірве І бризне з амфор на долівку

Цекуб, окраса обідів жрецьких.