КНИГА ДЕВ’ЯТА


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 
150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 

Загрузка...

Поки Еней перебував у Евандра, Турн, підохочуваний Юноною, нападає на троянський

табір, очолюваний юним Асканієм, і намагається спалити троянські кораблі, але

Юпітер, на прохання Кібели, обертає їх у морських німф. Турн облягає нову Трою. Друзі

Ніс і Евріал наважуються пробитись з обложеного міста через рутульське військо і

передати вісті Енеєві. Вони вночі пробираються через ворожий табір, але на світанку,

оточені загоном вершників, гинуть геройською смертю. З наткнутими на списи їхніми

головами рутули штурмують троянський табір. З обох боків гине багато воїнів.

Асканій учиняє свій перший подвиг. Пандар з Бітієм, що стояли на варті біля міської

брами, відчиняють її і, заманивши ворогів, багатьох із них убивають. Турн поспішає на

допомогу і відганяє троянців, але згодом під їх натиском відступає до Тібру,

перепливає його і повертається до своїх.

Антична література. Греція. Рим

Поки це все десь далеко там діється, з неба послала Донька Сатурна Юнона Іріду до смілого Турна. Саме тоді він сидів у священній долині, у гаї Батька Пілумна, як донька Тавманта, звернувшись до нього, Так промовляє устами рожевими: “Турне, чи бачиш, Те, чого жоден з богів на твої побажання не смів би Навіть тобі обіцяти, сам час, у невпинному русі, Це подає тобі. Слухай, Еней, залишивши свій город, Все товариство і флот свій, пішов до оселі Евандра, Володаря Палатіну. Мало того – до найдальших Селищ корітських та зброїть лідійський загін і ватаги, Зібрані з сіл. То чого ще вагатись? Вже час готувати Повози й коні. Покинь зволікання усяке й на табір Вдар і розбий у сум’ятті”. Так мовить і в небо злітає Рівними крилами, й довгу дугу вона креслить у хмарах. Зразу юнак упізнав її й, руки до неба піднявши Вслід їй, зникаючій, поклик такий посилає: “Ірідо, Неба окрасо, хто шле тебе нині на землю до мене Летом крізь хмари? Звідкіль така ясність раптова? Я бачу, Як посередині небо відкрилося, бачу, як зорі Кружать круг обрію. Я підкоряюсь цим божим ознакам, Чий би то голос до зброї не кликав мене”. Так сказавши І приступивши до хвиль, він черпає воду з поверхні Й довго благає богів, до небес посилає обіти.

От виступає все військо в похід на відкритому полі; Вершників повно, вишивані шати, все золотом сяє. В перших загонах Мессап на чолі, а в останніх керують Юні Тірріди, і Турн посередині, вождь, усе бачить, Зброя в руках, головою він всіх перевищує. Наче Ганг, коли сім його струменів разом зіллються в спокійне Течій глибоких русло, або Ніл, як із нив він стікає І завертає масні свої води у плесо широке. Раптом у полі побачили здалеку тевкри велику Хмару, що чорною млою клубилась, аж пітьма настала. Перший Каїк із переднього насипу голосно крикнув: “Гей, громадяни, яка це у чорнім тумані навала Суне на нас! Мерщій же за зброю беріться залізну, Влазьте на мури, бо ворог вже близько, агей!” Із великим Гамором тевкри до кожної кинулись брами і швидко Мури усі зайняли. Так звелів їм Еней на відході, Найрозумніший керманич: коли б приключилась без нього Злая пригода якась, щоб не сміли до бою рушати В поле, ряди шикувати, нехай бережуть лише табір, Валом хай мур забезпечать. Хоч честь їх манила й завзяття

Публій Вергілій Марон

Битись рукопаш, та згідно з наказом по баштах засіли, Позачинявши всі брами, й на ворога збройно чекали.

Турн же помчався вперед, обганяючи лави неспішні, Й вершників двадцять із ним прибули аж до самого міста. Кінь-бо фракійський під ним виграє, весь у яблуках білих, 50 На золотому шоломі багряний красується гребінь. “Хлопці, – гукнув він, – хто перший зі мною на ворога гряне? Ось вам!” – і списа свого, розмахнувшись, метнув у повітря: Знак це – до бою! – і гордо влетів він на поле. Цей заклик Всі підхопили і з окликом грізним за ним подалися. Дивно їм те, що бентежились тевкри і в поле не вийшли, Зброю об зброю не вдарять з мужами, а табір боронять. Занепокоєний, їздить довкола конем і шукає Турн, чи не знайдеться доступ до міста якийсь непомітний. Так, як під повну вівчарню десь крадеться вовк серед бурі Й серед дощу під кошарою виє у північ глибоку, – Під матерями мекечуть ягнята, а він, кровожерний, Гнівом лютує на них, недосяжних,– дратує шалений Голод його, бо горлянка без крові давно пересохла, – Так от у люті й рутул запалав, як побачив ті мури Й табір, аж біль його кості твердії почав припікати. Як доступитись – не знає і як йому схованих тевкрів Вибити з-поза валів і в поле погнати відкрите. Спершу на флот нападає, що з боку під табором крився, Греблями був загороджений всюди й притоками річки. Зве товариство своє розшаліле вогонь підкладати, Й сам із жагою запалену сосну у руки хапає. Миттю всі кинулись разом (їх наглить і Турна присутність), Всі юнаки смолоскипами димними вмить запаслися. Вогнища геть розхапали; тріщить головня смоляниста, Іскрами й попелом сипле Вулкан аж до самого неба.

Музи, скажіть, хто з богів відвернув ту від тевкрів пожежу Грізну, від їх кораблів хто великий вогонь той відкинув? Давня то все давнина, та лунатиме слава ця вічно. І як на Іді фрігійській Еней готував собі судна Й ладивсь на море глибоке пуститись, то, кажуть, богиня, Берекінтійська мати, Юпітера цими словами Стала просити: “Мій сину, подай же, чого я благаю, Мати твоя дорога, бо ти нині володар Олімпу. Бір був сосновий у мене, від довгих років мені любий, Ліс на верхів’ях гори, де приносили жертви для мене; Чорні там сосни росли і стовбурів повно кленових. Радо я їх віддала юнакові дарданському, флоту Він-бо не мав. А тепер, неспокійну, мене огортає

Антична література. Греція. Рим

Страх і тривога. Звільни ж ти мене від тривоги цієї, Силу подай материнським благанням, щоб так учинилось: Хай не здолають цих суден ні пройдений шлях, ані бурі, Хай помагає їм те, що вони в наших горах зростали”, Їй відповів на це син, обертаючий зорі у небі: “Мати, куди закликаєш ти долю, чого для них просиш? Як же то можуть ті судна, що смертна рука змайструвала, Долю безсмертну здобуть? Чи напевно Енеєві вдасться Шлях цей непевний проїхать? Чи бог який має небесний Владу таку? Та нехай: коли сповнять вони те, що треба, Й в гаванях стануть авзонських, з усіх я, що хвилі уникнуть 100 І завезуть дарданців вождя на поля лаврентійські, Смертну подобу візьму і звелю на безкраїх просторах Бути богинями моря, як Дото, Нереєва донька, Чи Галатея, що піняве море грудьми розсікають”. Мовив і свідками хвилі закликав стігійського брата, Й чорної берег безодні, й смолу, що у ній закипає, І від кивка голови його навіть Олімп затрусився.

Саме прийшов той обіцяний день і настала година, Паркам належна, як Турнові кривди лихі напутили Матір від суден святих відвернути мерщій смолоскипи. Перед очима усім засяяло світло незнане, Хмара велика, здавалось, із сходу пливла у повітрі, З нею йшли й хори ідайські. Страшний залунав тоді голос З неба й пройняв до костей він троянські ряди і рутульські: “Тевкри, не бийте тривогу і не бороніть моїх суден, Зброї до рук не беріть; бо Турнові швидше вдалося б Море спалити, ніж сосни священні. Ідіть же, ви вільні, Моря богині, ідіть собі, так вам наказує мати”. Судна від берега раптом свої відривають припони, Й наче дельфіни, носами нирнувши, самі поринають В воду морську. Тоді – диво невидане! – скільки там суден, Міддю покритих, стояло при березі, стільки дівочих Постатей вийшло з води і виплило в море спокійне.

Всі остовпіли рутули, ба навіть Мессап ізлякався – Коні сполохались в нього, і грізна ріка буйнохвила Стримала біг свій, тож бог Тіберін повернувся від моря; Лиш невгамовного Турна не зрадила мужня відвага, Тих він запалює словом, а тих іще й лає притому: “Диво це б’є по троянцях, Юпітер-бо в них порятунок Вирвав із рук; ні рутулів меча, ні вогню їм чекати Не доведеться, – і море для тевкрів уже непрохідне; В них і на втечу надії нема, їм півсвіту закрито – В наших руках суходіл і ще тисячі збройного люду

Публій Вергілій Марон

Всіх італійських племен наготові. Мене не лякають

Навіть віщання богів, хоч і хваляться ними фрігійці.

Досить уже для Венери й для долі того, що троянці

На урожайних полях опинились авзонських. Є в мене

Свій заповіт, щоб залізом те плем’я розбити злочинне,

Що відібрало дружину. Ця кривда не тільки Атрідів

Стріла, й не тільки мікенцям хапатися можна за зброю.

Досить один раз загинути! Досить було нагрішити

Тим уже спершу, щоб не зненавидіти тяжко жіночий

Рід весь. Вони, мабуть, мають надію на вал цей між нами

Й рів, що задержить, та це лиш маленька затримка для смерті.

Мабуть, таки вони бачили добре, як мури троянські,

Що збудували їх руки Нептуна, в вогні розлетілись?

Хто, проте, з нас, мої вибрані друзі, готовий рубати

Сталлю цей вал і зі мною в цей табір лякливий вступити?

Зброї Вулкана мені тут не треба на тевкрів, ні тисяч

Суден. Нехай всі етруски стають, як союзники, зараз,

150 Не доведеться лякатись їм ночі, щоб ми по-злодійськи

Викрали з храму Палладій святий, перебивши сторожу

Замку високого. Ми не сховаємось, хай не бояться,

В кінського черева темінь, а явно, при денному світлі

Мури запалим вогнем. Я їм дам зрозуміти, що справа

Тут не з данайцями й не з пеласгійським юнацтвом, що десять

Років їх стримував Гектор. Коли уже краща частина

Дня проминула, веселощам час, що лишився, віддавши,

М’язи, герої, сталіть і готуйтесь до битви назавтра”.

Дано тим часом Мессапу наказ – загони сторожі

Ставити в брамах і мури довкола вогнем оточити.

Двічі по сім вибирають із воїв рутульских, що мури

Військом обложать; по сто юнаків виступає за кожним,

Гриви багряні на їхніх шоломах і золотом сяють.

Всі розмістились, чергують позмінно; лягли на моріжку

І попивають вино, мідяні випорожнюють жбани.

Вогнища світять яскраво і, щоб не заснули, вся варта

Ігри заводить.

Бачать усе це троянці з валів і тримаються збройно На висоті, не без страху за брамами стежать; містками Греблі передні сполучують, стріливо зносять; керує Ними Мнестей і завзятий Серест; на годину непевну Батько Еней наказав, щоб на себе вони над юнацтвом Провід взяли, лад давали всьому. І по мурах навколо Стало все військо, як кожному жереб його небезпечну Визначив ланку і кожен обов’язку свого пильнує.

Сторожем брами був Ніс, син Гіртака, поміж вояками Найсміливіший. Його як товариша зброї послала

Антична література. Греція. Рим

Іда мислива Енеєві; спритний він був із списами Й легкими стрілами. Поруч із ним у рядах Евріал був, Друг його; певне, за нього в Енеєвім війську троянськім Кращого годі й шукать – молодик, щойно вус засівався! Щира була в них любов і однаковий запал до бою; Разом вони і при брамі одній на сторожі стояли. Ніс йому каже: “Чи бог мені в серце жагу цю зсилає, Мій Евріале, чи богом стає нам жагуче бажання? Рветься віддавна мій розум до бою, або щоб велике Щось довершити; не можу спокійним без діла я бути. Бачиш рутулів, яка в них упевненість в ділі початім. Зрідка лиш тліють вогні, всі поснули, усіх подолали Сон і вино. Тільки тиша навколо. Мене ти послухай, Що я замислив, які в мене наміри виникли в серці. Всі – і народ, і батьки – вимагають покликать Енея, Слати до нього мужів, донести йому звістку надійну. Як обіцяють тобі нагород, коли все це здійснити (Сам вдовольнюся хвалою за подвиг), то там під горбочком Можна дорогу знайти до твердині і стін Паллантея”. Слави бажання палке потрясло Евріалом так дуже – Аж обімлів, і мовить він так до гарячого друга: “Нісе, невже ти в супутці не візьмеш мене в цій великій 200 Справі? Як можу пустить я самого тебе в небезпеку? Ох, та не так мене батько Офелт, у боях посивілий, Виховав ще за аргійських страхіть і троянського горя, Зовсім не так я й з тобою повівсь, коли разом з Енеєм Великодушним у цю небезпечну подався мандрівку. Є тут, є серце, що світ зневажає і навіть готове Власним життям заплатити за славу, якої ти прагнеш”. Ніс же на те: “Не боявсь я у цьому за тебе ніколи, – Годі про це. Хай звитяжним тобі мене верне Юпітер Чи який інший з богів, що ласкаво на це споглядає. Але якщо – все, як бачиш, у цій небезпеці можливе, – Чи то пригода, чи бог все оберне мені на загибель, Хочу, щоб ти зацілів, – тобі іще жити годиться. Тільки б одбивши в бою чи за гроші мене відкупивши, Хтось би мій прах поховав, а як доля й того не дозволить, Хай неприсутньому похорон справить і пагорб насипле. Болю такого завдать не хотів би я нені нещасній, Бо з матерів лиш одна вона зважилась всюди, юначе, Йти за тобою і в мурах Ацести міцних не лишилась”. Той же у відповідь: “Марні плетеш ти даремно причини,– Наміру я не зміню й відступати від нього не буду. Швидше рушаймо”. Сторожу збудив, і вона переймає Службу по них на цій ланці. Вони ж, своє місце лишивши, Йдуть, Евріал вдвох із Нісом, парость цареву шукати.

Публій Вергілій Марон

Все, що живе на землі, у сні спочивало глибокім, Серце звільнялось від денних турбот і труди забувало. Але начальники тевкрів і вибрана молодь троянська Про найважливіші справи державні ще радили раду, Що їм робити, і хто до Енея послом із них буде. Спершись на довгі списи, стояли вони із щитами Посеред табору. Раптом прийшли сюди Ніс з Евріалом, Просять мерщій допустить їх, бо справа в них дуже важлива Й варта уваги. Перший Іул їх, бентежних, приймає І розповісти усе він наказує Нісові. Мовив Так син Гіртака: “Енеєві друзі, прийміть нас зичливо І не судіть ви по нашому віку цієї розмови. Позамовкали рутули, вино-бо і сон їх зморили. Нам пощастило придатне для засідки вгледіти місце На роздоріжжі, що біля воріт, недалеко від моря. Всі там погасли вогні, лише дим піднімається чорний Аж до зірок. Як дозволите нам свого спробувать щастя, Підем Енея шукати і мури міцні Паллантея. Скоро побачите ви, як із здобиччю він після січі Прийде сюди. А ми не заблудим в дорозі, бо з темних Долів, що в них полювали, бувало, ми бачили крайні Мури міські і всієї ріки течію упізнали”. Мовив тут слово Алет, літами поважний і мудрий: “Рідні богове, що маєте Трою у вашій опіці! Ні, ви не хочете тевкрів ущент розгромити, якщо ви Дух підбадьорили так юнакам цим і серце відважне”. 250 Так промовляючи, він обіймав їх обох і стискав їм Руки, уста і обличчя обом умивав їм сльозами. “Гідну відплату яку вам, мужі, я придумати можу Як нагороду за діло те славне? Найкраще, найперше Вас нагородять боги й ваша совість; а решту негайно Благочестивий Еней вам віддасть; не забуде ніколи І молоденький Асканій тих ваших заслуг величезних”. “Певно, у мене одна лиш надія рятунку,– Асканій Мовить, – повернення батька. Іменням пенатів великих І Ассаракових ларів, святинею сивої Вести, Нісе, благаю тебе – все щастя моє, всю надію В вашім я лоні складаю: верніть мені рідного батька, Хай лиш побачу його; при ньому весь смуток минеться. Келихи два даю з чистого срібла, різьбою укриті; Батько їх взяв як трофей, в славній битві здобувши Арісбу. Двоє триніжків даю, та іще два великих таланти Золота, й жбан стародавній, дарунок Дідони з Сідону: А як здобути Італію нам пощастить, її берлом Заволодіти звитяжно і жеребом здобич ділити, –

Антична література. Греція. Рим

 

Бачив ти, Нісе, коня, що Турн на нім їхав, і зброю

Бачив на нім золоту? І коня того, й щит, і червоні

Гребні для тебе з-під жереба вийму я, Нісе, бо нині

Це все твоя нагорода. Крім того, дасть батько дванадцять

Найдобірніших жінок і мужчин із їх зброєю разом.

Дасть іще поля той лан, що цар ним Латин володіє.

Ти ж, юначе шановний, – вік-бо мій ближчий до твого, –

З щирого серця приймаю за друга тебе й пригортаю,

Як побратима; у всяких пригодах без тебе не буду

Жодної слави шукати для себе в моїх починаннях.

Чи правуватиму в мирі, чи війни вестиму, найбільше

Буде довір’я ділам і словам твоїм в мене”. На все це

Так Евріал відповів: “По цьому відважному ділі

Жоден день гіршим мене не покаже. Коли б лише щастя,

А не недоля мені приключилась. Та понад дари всі

Я за одне прошу: є в мене з древнього роду Пріама

Мати стара; її стримати, бідну, йти разом зі мною

Ані ілійська земля не могла, ані мури Ацеста.

Не попрощавшись, її я лишаю, вона ж небезпеки

Цеї не знає. Ніч і правиця твоя – мені свідки:

Витримать неньчиних сліз я б не міг. Та тебе я благаю:

В горі безрадну потіш, поможи їй самотній на світі.

Дай мені певну надію на тебе; на всяку пригоду

Я сміливіше піду”. Така мова серця у дарданців

Зрушила, ринули сльози. Найдужче вразив Іула

Й серце його зворушив любові синівської образ.

Він тоді мовить:

“Що лише гідне почину твого, – на те сподівайся.

Матір’ю буде для мене вона, лиш імення Креузи

Їй бракуватиме. Справді, за сина такого велика

Дяка їй буде. Та що не було б, я клянуся цією

300 Ось головою, якою звик батько клястися, – усе те,

Що обіцяю тобі, при щасливім поверненні буде

Матері й роду твоєму”. Сказав це й сльозами залився;

Разом із цим він здіймає з плеча позолочений меч свій,

Що Лікаон Кносійський зробив по-мистецьки напрочуд

І доробив відповідні із кості слонової піхви.

Нісові шкуру Мнестей дав, із лева гривастого зняту;

Вірний Алет з ним шоломом змінявся. Озброєння взявши,

Разом виходять вони, а вожді їх гуртом проводжають,

Старші й молодші, під браму саму та бажають їм щастя:

Вирушив з ними прекрасний Іул, він розважністю мужа

Й розумом вік перевищує свій. Багато доручень

Батькові він передав, але всі ці доручення вітер

672

В полі розвіяв, погнав попід хмари їх, звівши нінащо.

Публій Вергілій Марон

Вийшовши, рів перелізли і в теміні ночі прямують Просто у табір ворожий, де мало від рук їх загинуть Дуже багато. Бачать тіла, що в траві настелили Сон і вино; колісниці на березі дишлами вгору, Воїни, упряж колеса і зброя, й вино – все усуміш. Перший звернувсь Гіртакід до товариша з цими словами: “Тут, Евріале, рукам є робота; сама нас нагода Кличе, бо путь саме тут. Ти вважай, щоб рука чия ззаду Не піднялася на нас, бережись і вважай на всі боки, Простір одкрию я тут і дам тобі стежку широку”. Мовив це слово, й замовк, і кинувсь з мечем на Рамнета На гордовитого, що недалечко на купі високій, На килимах простягнувшись, хропів на повнії груди. Сам він був цар і віщун, і Турну-цареві був милий; Та віщуванням загину від себе не міг відвернути. Трьох убив слуг біля нього, які необачно лежали Прямо на зброї; убив зброєносця у Рема; під кіньми Вбив візника, мечем відрубавши звисаючу шию, Потім також і самому господарю голову зняв він, Кинувши тулуб, що кров’ю ще сходив. Земля і постеля Теплою кров’ю спливали. Вбив і Ламіра, і Лама, І молодого Серрана, що ночі цієї найдужче Бавився й божого дару хильнув забагато, не встояв, Красен обличчям, і з ніг повалився. Щасливий він був би, Якби на всю ніч гуляння продовжив, до самого ранку. Так, наче лев зголоднілий, що в повній вівчарні бушує, Голод відчувши скажений, – хапає й виносить овечку Ніжну, з страху онімілу, і грає кривава пащека. Але не менша й різня Евріалова; він так же само В гніві шаліє, багато кладе безіменного люду, Фада, Гербета, і Рета, й Абара із ними вбиває. Сонних усіх, тільки Рет поміж ними не спав і все бачив, Та в переляку страшнім за кратеру велику сховався. Той, підійшовши впритул, усадив йому глибоко в груди Меч, коли встати хотів він, і з рани смертельної витяг. Душу пурпурну вмираючий виплював разом із кров’ю, 350 Й змішане з нею вино повернув. А цей напирає Потай шалено. Уже добиравсь до загону Мессапа, Де догорало багаття, і бачив, що спутані коні, Як і належить, щипали траву, коли Ніс коротенько Мовить до нього, збагнувши, що надто в різні розшалів він. “Стримаймось, – каже, – бо ранок наблизивсь, для нас неприхильний. Досить вже помсти, тож вільна дорога крізь військо вороже”. Та довелось їм багато знадіб’я мужів цих лишити, З чистого срібла – і зброю, і чаші, і килими гарні.

Антична література. Греція. Рим

Взяв лиш собі Евріал у Рамнета нагрудники й пояс, Золотом кутий, що дав у дарунок колись тібуртинцю Ремулу Цедик, багач, щоб зв’язать побратимством заочним. Той, умираючи, внукові в спадщину дар цей покинув, – В битві його, після смерті онука, рутули придбали. Зняв його й марно на плечі свої одягнув він могутні. Ще й Мессапів із гребнем шолом, що був саме на нього, Він накладає. І вийшли за табір, у місце безпечне.

Саме в той час, коли інше все військо стояло у полі, Вершники з міста Латина озброєні, разом три сотні, Їхали, вкриті щитами, до Турна-царя поспішали Вісті йому передати. Вольцент був начальник над ними. Близько було вже до табору їм, під’їздили під мури, Здалеку бачили, як ті наліво, на стежку звертають. Враз Евріала – який необачний! – шолом його зрадив, Блиснувши променем в вічі ясним у півтемряві ночі. Бачили це не дарма вони. Крикнув Вольцент із загону: “Стійте, мужі! Хто ви й звідки ви тут? І чому ви при зброї? Путь вам куди?” Та вони не озвались на це, лише далі В ліс подалися мерщій і довірились темряві ночі. Кинулись вершники на перехрестя знайомі, й дороги Їм вартові звідусіль заступили, а ліс був глибокий, З чорного дуба, наїжений терням і густо зарослий Всюди корчами, лиш рідко була десь вузенька стежина, Схована в лісі. Темне гілля і важка його здобич Стримали там Евріала, і напрям дороги згубив він Із переляку. А Ніс утікає. І от, нерозважний, Вирвався з рук ворогів із тих піль, що альбанськими стали Зватися згодом від імені Альби, тоді ж там високі Стайні тримав цар Латин. Коли зупинився, нарешті, І оглянувся даремно за другом, що десь загубився, “Гей, Евріале, сердешний,– гукає він,– де ти зостався? Як повернуся я знову, і як я заплутану стежку В лісі зрадливім знайду?” І шукати почав, повернувшись, Він по своїх же слідах і блукати в гущавині лісу. Кінський він тупіт почув, і гомін, і гасла погоні. І незабаром ще й крики почув, і уздрів Евріала, Ворог його оточив і узяв у полон, бо зблудив він В місці непевному, в наглім сум’ятті нічному, й даремно Він намагавсь увільнитись. Що діяти? Зброї якої Й сили якої додать, щоб з біди юнака врятувати? 400 Чи на ворожі мечі йому кинутись, смерті годину Славну прискорить і в ранах загинути мужньо? Чимдуж він Руку напружує й спис обертає в руці і, на місяць Глянувши вгору, такими словами благає: “Богине,

Публій Вергілій Марон

Донько Латони, окрасо зірок і борів опікунко!

Зглянься й дай поміч у нашій біді. Коли жертву за мене

Батько Гіртак складав на твоїх вівтарях, коли сам я

З ловів ті множив дари і в тебе під храму склепінням

Вішав або прибивав їх тобі на священнім фронтоні, –

Дай цю ватагу розбити, цим списом керуй у повітрі”.

Так говорив він; і, всім напружившись тілом, залізо

Кинув. Спис в леті своєму тьму ночі прошив, і ввігнався

Ззаду Сульмону в хребет (він навпроти стояв, обернувшись),

І надломився відразу, й усе передсердя прошило

Зламане дерево. Він, покотившись, з грудей виливає

Теплий ще струмінь і стигне, і довго хрипить усе лоно.

Раптом вони озирнулись; а той із завзяттям ще більшим

Кинув ще й другого списа на них з-понад самого вуха.

Не спам’ятались, як спис пролетів, і Тагові скроні

Враз пробиває обидві й, зігрітий, проходить крізь мозок.

Лютий шаліє Вольцент, винуватця ж, що кидав, не бачить,

Ані збагнути у гніві не може, куди нападати.

“Поки що буде, а ти нам гарячою кров’ю оплатиш

Кари обох”. Сказав так і кинувся, меч оголивши,

На Евріала. Страх тоді Ніса обняв і, безтямний,

Голосно крикнув він, довше не міг-бо у пітьмі ховатись,

Довше не міг він терпіти такого великого горя:

“Ось я! На мене, на мене залізо зверніть, о рутули!

Я це вчинив, мій це підступ, а він не посмів би нічого,

Та й не здолав би, – за свідків і небо, і зорі я кличу, –

Тим він лиш винен, що дуже любив безталанного друга”.

Ще промовляв він слова ці, як розмахом дужим у ребра

Меч увігнався і білі надвоє розсік йому груди.

Мертвий скотивсь Евріал, – по прекрасному тілі у нього

Кров полилася й на плечі безсило схилилася шия.

Так це, як квітка червона, підрізана в оранці ралом,

Гинучи, в’яне, або як той мак на ослаблій стеблині

Клонить голівку свою, дощами обтяжену в полі.

Ніс у саму середину рветься і тільки Вольцента

Всюди шукає, між всіх одного лиш Вольцента він прагне,

А вороги, звідусіль наступаючи, тиснуть на нього.

Він же завзято махає мечем блискавичним, аж поки

В горло рутулу кричащому лезо всадив одчайдушно

І, умираючи сам, звів із світу ще й душу ворожу.

Впав він на прах бездиханного друга, бо рани глибокі

Тіло зорали йому, і спочив тоді мирною смертю.

675

Нині обидва щасливі! Як в пісні моїй ще є сила, День не настане, щоб ваша у пам’яті слава замовкла,

Антична література. Греція. Рим

Поки Енеїв триматиме дім Капітолія скелю

Й поки всю владу над землями батько держатиме римський.

450 Зброю, у здобич здобуту, взяли переможні рутули І понесли із сльозами у табір Вольцентове тіло. Смуток не менший там був, як Рамнета знайшли неживого Й інших багато вождів, що із ним полягли у тій січі, – Й Нуму, й Серрана також. Багато набігло народу До півживих ще мужів, до зовсім ще теплого місця, Де по недавній різні ще пінились крові потоки. Розпізнають усі разом Мессапів шолом світлосяйний, З ним ще й багато трофеїв, із потом великим здобутих.

Вже шафранове Тітонове ложе лишила Аврора Й перша промінням новим усі землі обсипала світу. А коли сонце зійшло, коли день усі речі осяяв, Турн закликає до зброї мужів, і в озброєнні повнім Кожен до бою веде свої шереги, міддю покриті, Й вісті між них розсіваючи різні, розпалює гнів їх. Ось – навіть боляче глянуть! – піднісши списи й настромивши Зверху на них Евріалову й Нісову голови, ринуть З криком великим вони. Люди Енеєві твердо на мурах із лівого боку Лавою стали, бо з правого річка боронить; могутні Шанці обсіли, стоять сумовито на баштах високих. Знані їм добре, сердешним, обличчя мужів, що на списах Наткнуті, смутком проймають, ще й капле з них пасока чорна.

Вістка крилата тим часом злетіла в налякане місто І Евріаловій матері в уші страшна докотилась. Трепет всі кості пройняв їй, нещасній, з рук човник їй випав, Пряжа розсипалась, вибігла з дому, і звичаєм жінки Заголосила вона, і, волосся на вітер пустивши, В розпачі прямо на мури біжить, до передніх загонів, І не зважає на воїв вона, й на страшну небезпеку, Й зброю разючу, і скаргами тужними сповнює небо: “Ох, Евріале, невже це тебе я тут бачу? В глибокій Старості в мене підпоро єдина, як міг ти, жорстокий, Так самотою мене залишить? Та й тобі, посилавши На небезпеку страшенну, із матір’ю бідною навіть Поговорить не дали ув останнє. В незнаному краї Псам на поталу і птахам латинським лежиш ти, я ж, мати, Не провела твого тіла в могилу, очей не стулила, Ран не обмила і в шати не вбрала, що днями й ночами Ткала так спішно й при кроснах старечу журбу забувала. Де я знайду тебе? Де твоє тяжко порубане тіло? Де спочиває посічений труп твій? Це все, що приносиш,

Публій Вергілій Марон

Сину, мені? За цим по морях я блукала й по суші? Всі свої стріли на мене скеруйте, рутули, як серце Є в вас, і першу залізом убийте! Або милосердя, Батьку великий богів, покажи наді мною і в Тартар Громом небесним закинь мою голову ти осоружну, Як жалюгідне життя я скінчити інакше не можу”. Це голосіння усіх зворушило, всі смутно зітхали; Сили до бою охляли, завзяття ломилось. Тоді-то, 500 3 Іліонея наказу й Іула, що гірко заплакав, Ту, що посіяла розпачу іскри, дай із Актором Разом беруть попід руки й додому її проводжають.

Та вже у віддалі сурми зловісні заграли дзвінкою Міддю; за сурмами оклик піднявсь бойовий, аж луною В небі відбився. То вольски напали у бігу й злучили Разом щити всі в одну черепаху, і – ну ж засипати Рів і вали розривать. Одні підступають, де можна, Й хочуть на мур по драбинах піднятись, де ряд оборонців Трохи порідшав, де просвіти видно в залозі. А тевкри, Градом списів усілякого роду сипнувши, дрючками Сильними їх відкидають, бо довга війна їх навчила, Як відбиватись з-за мурів. Котили й важкі вони скелі, Щоб розривати прикриті щитами ряди; хоч під сильним Захистом тих черепах можна видержать все, але годі – Сил не стає. Бо де більша громада у наступ рушає, Там уже тевкри велике каміння підкотять і мечуть, Широко стелять рутулів і їхні ряди бойовії Ломлять. Не можуть відважні рутули вже довше насліпо Бій той продовжувать, пробують стрілами сміло зганяти Ворога з мурів.

В іншому місці Мезенцій, на вигляд – страшний, смолоскипом Він потрясає етруським та димом, і полум’ям сипле. Коней об’їзник, Нептунів потомок, Мессап прориває Вал і кричить, щоб драбини давали на мур видиратись. Вас, Калліопо, благаю, натхнення пошліть оспівати, Що заподіяв мечем своїм Турн та якого погрому Тут він накоїв, кого із героїв послав він до Орка: Разом зі мною велику ви книгу війни розгорніте, – Бо й пам’ятаєте все ви, богині, й нагадувать владні.

Високо башта здіймалася вгору, мости на ній зверху, В вигіднім місці; й тому-то громадою бились за неї Всі італійці, і сил вони, й способів всіх докладали, Щоб її знищить. Троянці ж від себе крізь вікна у стінах, Оборонялись, густо стріляли й каміння метали. Сміливо Турн запустив смолоскип, і стіну обгорнуло

Антична література. Греція. Рим

Полум’я, й, вітром роздмухане, далі по дошках побігло,

І, надпаливши одвірки, на них розгорілося дуже.

Заметушилась залога і марно шукала рятунку

З того нещастя. Як стовпились всі і назад подалися

В той бік, куди ще вогонь не дійшов, то раптом вся башта

Під тягарем завалилась, аж небо усе затріщало.

Всі, напівмертві уже, полетіли на землю, а зверху

Башти тягар придавив. Зброя власна всіх наскрізь прошила,

Балки тверді розчавили їм груди. Один лиш Геленор

Вирвавсь та Лікос. Із них молоденький Геленор, якого

Мати рабиня Лікімнія в тайні на світ породила

Владарю Лідії й збройного згодом послала під Трою

Всупереч батьківській волі, – був з голим мечем він, безславний,

З легким щитом без прикрас. Отож як довкола побачив

550 Тисячі воїнів Турна у лавах і лави латинців, –

Наче той звір, що стрільцями оточений густо, вже чує

Смерть неминучу, і в шалі летить на наставлену зброю,

Й понад ловецькі списи височенним рятується скоком,–

Так і юнак оцей, смерті у вічі заглянувши, кинувсь

Між ворогів у середину, де найгустіш було зброї.

Лікос, далеко сильніший в ногах, утікати наміривсь

І поміж збройних ворожих рядів підбігає до муру.

Ось до вершка вже підлізе і вхопить за дружнії руки.

Та доганя його Турн, і списом загрожує гострим,

І переможно кричить: “Невже ти гадав, божевільний,

З рук наших вирватись легко?” – і з муру його уже тягне

Й так, як він висів, з великим уламком стіни одриває.

В пазурі гнуті Юпітерів так зброєносець вхопивши

Зайця чи лебедя білого, вгору летить з ним, чи Марсів

Викраде вовк із стайні ягнятко, і мекає довго

Мати за ним. Крик і гомін навколо. Рови засипають

Валом, а інші дахи закидають вогнем смолоскипів.

Іліоней величезним уламком скали убиває

Ззаду Луцетія, що підпалить уже браму збирався;

Ематіона – Лігер убив, Корінея – Азілас;

Добре той з пращі ціляв, а цей непомітно із лука

Стрілами здалека бив. Кайней убиває Ортіга,

Турн – переможця Кайнея, ще й Ітіса, й Клонія вбив він,

І Діоксіппа, й Промола, й Сагара, вбив також Іданта,

Що нагорі був на башті; а Капій Пріверна вбиває.

Списом спочатку Темілл його легко поранив, тоді він

Щит необачно відклав і рукою за рану вхопився;

В ту мить стріла надлетіла й прибила до лівого боку

Руку й смертельною раною глибоко в нього роздерла

678

Скриті всередині десь самого дихання основи.

Публій Вергілій Марон

Далі за ними стояв син Арцента у зброї величній, Плащ з іберійського пурпуру сяяв, вишиваний густо. Батько Арцент його вислав у бій, коли в матері в гаї Виховавсь він на сіметських річках, де тлустощів повен І вмилостивлений щедро Паліків олтар височіє. Кинув Мезенцій списи, взяв пращу свистячу, і, тричі Ременем над головою крутнувши, прямо в обличчя Ворогу вцілив, і, череп гарячим свинцем розкроївши, Геть повалив його, й той на піску простягнувся глибокім.

Кажуть, що в битві тоді уперше Асканій стрілою Бистрою кинув, бо досі лише полохливі звірята Звик непокоїть, поцілив Нумана, що Ремулом звався Й міццю руки був уславлений всюди, – того, що недавно Турна молодшу сестру взяв за жінку, – й простер неживого. Той-бо, поперед рядів ідучи, все, що гоже й негоже Мовити, вголос вигукував, дуже згордівши в своєму Серці із царства нового, і крик учиняв незвичайний: “Як вам не сором за валом, фрігійці, полонені двічі, Знову сидіти в облозі і мурами смерть відганяти? 600 Ось вони, ті, що війною дружин у нас хочуть здобути! Що то за бог вас пригнав до Італії, що за безглуздя? Тут не Атріди і тут не Улісс, лиш в розмовах умілий. З роду твердий тут народ; дітей, що лише народились, В воду заносимо ми річкову, щоб лютая студінь Їх гартувала у хвилях, а потім на ловах ночують Хлопці і бродять лісами; їх ігри – ганяти на конях, Стріли пускати з рогового лука. Юнацтво це звичне Тяжко робити, малим вдовольнятись; лан ралами оре Чи розбиває у війнах міста. Весь свій вік у залізі – В плузі волів поганяємо списом обернутим; навіть Старість, спізнившись, не може віднять у нас духа, згасити Нашу снагу. Ми шоломом вкриваємо сиву чуприну; Свіжу нам любо приносити здобич і жити з грабунку. В вас же я пурпуром, бачу, й шафраном забарвлені шати. Серце розм’якле у вас; і тягне вас бавитись в танцях, Туніки в вас з рукавами, підв’язки шапки прикрашають. Справжні фрігійки із вас, не фрігійці! Мандруйте в високі Гори діндімські, бо манять вас там сопілки двоголосі, – Флейти ідайської матері, з гір Берекінтських тимпани Кличуть вас. Меч залишіте мужам, поступіться залізу”.

Глуму цього й похвальби, хвастовитої мови цієї Стерпіть Асканій не міг – він стрілу натягнув тятивою З кінського волоса й, руки обидві до неба простерши, Став до Юпітера щирі свої посилати благання:

Антична література. Греція. Рим

“Замірам смілим моїм будь ласкавий, Юпітере, сам я Дар урочистий в твій храм принесу й прижену перед вівтар Твій я тельця: в нього роги золочені, сам увесь білий, Голову високо так він несе, наче матері рівний, Він уже коле рогами й ногами пісок розбиває”. Вислухав батько із неба ясного, із лівого боку Громом озвався; і от – забряжчав уже лук смертоносний. З свистом жахливим, зірвавшись, напнута стріла уп’ялася В голову Ремула, й скроні йому вже залізо пробило. “Гордими можеш словами з героїв тепер глузувати. Відповідь це від полонених двічі фракійців рутулам”. Так промовив Асканій. А тевкри всі кликнули разом,– Радість свою виявляють, відвагу до неба підносять.

В час той із горніх ефіру висот Аполлон кучерявий Зверху все військо авзонське й троянські укріплення бачив, Сидячи в хмарі, і так до Іула-звитяжця озвався: “Щастен будь з подвигом першим, – до зір це дорога, юначе, Божий потомку і предку богів. По праву всі війни, Ті, що їх доля зішле Ассарака потомству, закінчить Мир справедливий. Тебе не вмістить уже Троя”. Це мовив, І з понадхмарних злітає висот, і, розвіявши плинний Подув, летить до Асканія, постать свою на старого Бута змінивши. Той у Анхіса дарданського перше Був зброєносцем і сторожем вірним, а потім в опіку Дав йому батько Асканія. Йшов Аполлон, до старого

650 Зовсім подібний із голосу й барви обличчя; чуприна Сива у нього та зброя побрязкує грізно на ньому; Й цими словами озвавсь до палкого душею Іула: “Сину Енея, того уже досить, що ти з свого лука Вбив так безкарно Нумана; славу цю першу великий Бог Аполлон уступив тобі й зброї твоїй богорівній Не позавидував; далі ж, мій хлопче, в війну не мішайся”. Мовивши це, Аполлон урвав своє слово, і вигляд Скинув людський, і далеко у хмарі легенькій розплився.

Бога впізнала дарданська дружина і зброю божисту, Вчули усі, як бряжчав сагайдак на відході, тож згідно З Фебовим словом ясним Асканія в бій не пускають, Хоч запаливсь він до нього. Самі ж повертаються в січу Й на небезпеку цілком очевидну життя наражають.

Оклик до бою на шанцях лунає вздовж цілого муру, Луки тугі напинають, у пращ натягають реміння, Стрілами встелюють землю, шоломи й щити від ударів Дзвінко лунають, страшна боротьба розгорілась. Так злива

Публій Вергілій Марон

З заходу землю січе, коли Козерог дощовитий Сходить на небі, чи град, що посиплеться в хвилі морськії З хмар, коли грізний Юпітер із півдня жене бурунами Бурю з дощами і хмари обтяжені рве на висотах.

Пандар та Бітій, сини Алканора із Іди, – Іера В гаї Юпітера їх лісова породила, – обидва, Мов ті ялини, мов гори в їх ріднім краю, відчинили Браму, яку їх вождь наказав стерегти їм, і в мури Ворога просять, бо надто в свої вони вірили сили. В брамі ж самі вони справа і зліва, мов башти високі, Стали, закуті в залізо, на головах гребені довгі Ясністю сяють у них. Так обабіч річок многоводих Над узбережжями Паду чи то над Атесісом милим, Два височенні дуби свої чола до неба підносять В кучерях буйного листя і гордо вершинами мають. Щойно рутули до мурів тих вільний побачили доступ, Зараз же вторглись: Кверцент і Аквікул, у зброї хорошій, Тмар заповзятливий, Гемон, син Марса, і далі за ними Цілі колони. Та тут же або всі назад повтікали, Чи на порозі, у брамі самій, із життям розпрощались. Ще тоді дужче в ворожих серцях розгорілось завзяття. Вже позбігались на місці цьому і троянці юрбою, Вже око в око до бою стають і йти далі дерзають.

Турну, вождеві, що весь аж шалів у бою й звідусюди Ворога гнав, донесли, що нову той заварює січу Й браму відкриту лишив. Він кидає бій розпочатий І, запалившися гнівом великим, біжить у дарданську Браму, до гордих братів. І, кинувши списом, найперше Вбив Антіфата, що перший йому навинувсь (це фіванки І Сарпедона вельможного син був неправого ложа). Перелетів у повітрі прозорому спис італійський,

Легко пробив стравохід і дійшов аж під груди високі; 700 З чорної рани глибокої ринула спінена хвиля І розігріла залізо, що встрягло в легені. Рукопаш Потім убив він Меропа, за ним Ерімаса, й Афідна, Й Бітія вбив, в кого очі горіли і серце палало. Тільки не списом, – бо списові Бітій життя не віддав би, – А фаларика важка, зі свистом запущена колом, Влучила, мов блискавиця, його. Ні подвійна волова Шкура, ні панцир надійний з луски золотої в два шари Здержать її не могли; повалилося тіло велике; Глухо земля застогнала, і щит забряжчав величезний. В Баях евбейських стовп кам’яний так падає часом;

Антична література. Греція. Рим

З брил його склали великих і в море поставили міцно. Згодом той валиться стовп, осідає, в глибінь похилившись, Море клекоче над ним, і чорний пісок підпливає. Гуркотом зрушені цим, тремтять і Прохіта висока, І Інаріми основа камінна, яка із громохкої Волі Юпітера ложем твердим Тіфеєві стала.

Тут-то латинцям одваги і сили додав сильнозбройний Марс і в серцях їх завзяття збудив, а на тевкрів Утечу Й чорний він Острах навіяв. Сюди позбігалось їх густо Ізвідусіль, бо тут склалася добра до битви можливість. Бог войовничий вступив у серця їх. Бо як побачив Пандар, що брат вже загинув і щастя Може змінитися й справа інакше могла б обернутись, Впершись з великою силою, браму своїми плечима Крутить в завісах і цим багато своїх відтинає, В лютім бою їх лишивши за мурами; воїв ворожих Він замикає з собою й приймає їх напад; безумний, Він не доглянув, що цар рутульський в середині війська Вдерся сюди і сам серед мурів його замикає, Наче могутнього тигра в беззахисну кинув отару. Блиснуло світло нове їм відразу у вічі, і грізно Брязнула зброя, і гребінь кривавий зацвів на шоломі, Щит засвітив блискавками. Пізнали вороже обличчя Й постать його величезну Енеєві люди й злякались. Кинувся раптом могутній Пандар і, палаючи гнівом Лютим за брата полеглого, словом таким обізвався: “Це тут не царські покої, що в віні дала їх Амата, І не приймає тут Турна у батьківські мури Ардея: Табір ворожий ти бачиш, і змоги у тебе немає Вийти відсіль”. А Турн, усміхнувшись, спокійно промовив: “Що ж, починай, якщо маєш відвагу, ставай до двобою, Скажеш Пріамові, що із Ахіллом і тут ти зустрівся”. Так він сказав. А той, напруживши всю свою силу, Кинув списом сукуватим з корою нездертою. Тільки Вітер війнув йому,– злинула доня Сатурна Юнона Й вістря звернула убік, і спис застрягає у брамі. “Зброї тієї, яку моя сильна тримає правиця, Ти не уникнеш, бо інший є зброї і рани вершитель”. Мовив він так і, раптом підвівшись, мечем замахнувся, 750 І розпанахав чоло поміж скронь посередині сталлю, Й страшно розсік йому щелепи юні, іще безбороді. Гук пролунав, аж земля під важким тягарем затряслася. Тілом зів’ялим і зброєю, злитою мозком, накрив він Землю, вмираючи; рівні частини повисли обабіч:

Публій Вергілій Марон

Півголови із одного плеча і пів з другого звисло.

Порозбігались урозтіч охоплені страхом троянці;

І, якщо б зараз подбав переможець про те, щоб зірвати

Засув руками і друзів пустити крізь браму, то був би

День це останній війни для народу. Та крові жадоба

І божевільної люті шаленство вперед його гнали

На ворогів.

Зараз догнав він Фалера і Гіга і їм в підколінні

Жили підрізав; списи у них вирвав і кинув у плечі

Тим, що тікали: Юнона дає йому сили й відваги.

Гала іще він догнав і Фегея, щит наскрізь пробивши,

Галія і Ноемона, Алкандра й за ним Прітанея;

Ще-бо не знали вони, що сталось, і бились на мурах.

Далі й Лінкея, що йшов проти нього і друзів ще кликав,

Вбив, замахнувшись із правого боку мечем і на мури

Спершись, так зблизька раз тільки рубнув він, що разом з шоломом

І голова покотилась далеко. А потім Аміка

Вбив він, мисливця на звірів, що краще ніхто не зумів би

Стріли намазать рукою, отрутою зброїть залізо.

Й Клітія, сина Еола, й Кретея – муз друга убив він,

Того Кретея, що з музами в тісній жив дружбі; на серці

Завжди пісні в нього, й струни лиш строїв би він на кіфарі,

Завжди співав би про коні, про зброю, мужів і про битви.

Врешті, тевкрійські вожді, як почули, що їхніх там ріжуть, Поприбігали Мнестей і завзятий Серест, і от бачать, Що товариство тікає, а ворог всередині в мурах. Так тоді кличе Мнестей: “Гей, куди ви тікаєте, де ще Мурів шукаєте, де ще там шанці ви маєте, друзі? Муж лиш один, громадяни, і замкнений в ваших же мурах, Зміг заподіяти в місті таку різанину безкарно; Стільки найкращих із-поміж юнацтва він вислав до Орка! Ні батьківщини нещасної й древніх богів вам не жалко, Ані Енея великого вам, боягузи, не сором?” Цими словами вони запалилися, сили набрали Й лавою стали міцною. А Турн тоді мусив поволі З бою вступитись, до річки подавсь він, до місця, де хвиля Берег оточує. З криком гучним ще завзятіше стали Тевкри, все військо стягнувши, на нього тоді нападати. Так, наче грізного лева збройна юрба оточила; З ляку він став задкувать, позираючи люто і злобно, Не дозволяють-бо гнів і доблесть йому відступати, І наступати не годен, хоч дуже того він хотів би, – Зброя ворожа й мужі на заваді. І Турн так же само, Звільна, вагаючись, все відступає, палаючи люттю,

Антична література. Греція. Рим

Навіть два рази він кидався в лави ворожі і двічі

800 Гнав через табір загони розбиті, й вони утікали.

З табору цілого швидко, однак, позбігалися разом

На одного всі, і навіть Юнона, Сатурнова донька,

Сили додать не змогла йому, – з неба Юпітер повітрям

Вислав Іріду сказать, що скарає сестру, якщо зараз

Турн не відступить із мурів високого города тевкрів.

Більше не може юнак щитом уже опір чинити,

Бо ж у правиці він сили не має, уже звідусюди

Стріли його засипають. На скронях у нього опуклий

Дзвонить шолом без устанку, і кована мідь від каміння

Гнеться, гребені збиті і щиту не стримать ударів.

Тевкри ж тим часом списами вже сиплють подвійно, і перший

З ними Мнестей громоносний. Стікає по цілому тілі

Піт, що й дихнути не можна, й потоком спливає смолистим;

Віддих ослаблий вже ледве підносить знесилені груди.

В повній зброї тоді у ріку стрімголов він стрибає:

В жовту свою глибину течія прийняла його зразу,

І підняла на лагіднії хвилі, й від крові обмила,

Й, повеселілого, знову до друзів його повернула.