КНИГА ВОСЬМА


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 
150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 

Загрузка...

Турн піднімає на війну весь Лацій і посилає в Аргіріпу просити допомоги в Діомеда. З

другого боку, бог ріки Тібру Тіберін у сні спонукає Енея укласти угоду з аркадським

царем Евандром, що заснував на Палатинському пагорбі місто Паллантей. Евандр

гостинно приймає Енея, обіцяє йому допомогу, запрошує взяти участь у святкуванні

Публій Вергілій Марон

на честь Геркулеса, знайомить його з околицями. Тим часом Вулкан, чоловік Венери, на її прохання кує зброю її синові. Евандр пропонує Енеєві очолити етрусків, які щойно

прогнали свого царя Мезенція, і дає йому чотириста вершників під проводом свого

сина Палланта. Еней приймає від Венери викуту для нього зброю і милується щитом,

на якому зображено майбутні подвиги і долю римлян.

Щойно на замку Лаврента Турн вивісив прапор воєнний, Глухо роги засурмили і рушили борзії коні, Щойно він зброєю брязнув, і серце усім стрепенулось; У хвилюванні весь Лацій поспішно складає присягу Дружби воєнної, в шалі нестримному молодь лютує. Перші начальники тут і вожді – Мессап із Уфентом, З ними й Мезенцій, огудник богів, звідусіль на підмогу Військо приводять, селян забирають з ланів їх розлогих. Зразу ж і Венула шлють в Діомеда великого місто, Щоб допомоги просив і сказав, що вже вторгнулись тевкри В Лацій, що вже кораблями приїхав Еней і, пенатів Внісши подоланих, мовить, що доля йому присудила Бути царем, що багато племен із дарданським героєм Вже сполучилось і в Лації всюди ім’я його знають. Що за мету він поставив собі і чого він бажав би, В разі йому пощастить, Діомедові все це видніше, Аніж то видно і Турну-царю, і цареві Латину.

Так було в Лації. Лаомедонтський герой все це бачить, Серце журбою великою б’ється у грудях, і бистро Думка його то в один бік літає, то в другий, у різні Сторони рветься, усе розважає. Так мовби тремтливе Сонячне світло в воді відбивається в мідному чані, Чи світлосяйного місяця в повні проміння яскраве Скрізь проникає далеко, у кожен куточок, під небо Блисне і високо вдарить по рублених сволоках стелі.

Ніч залягла, і тварини утомлені сон нездоланний Скрізь, по всіх землях, окутав, всі роди звірині й пташині, – Батько ж Еней, тяжкою війною зажурений дуже, Під небокраєм холодним схилився на березі річки, Тілові дав запізнілий спочинок. Тут бог того місця, Сам Тіберін із чудової річки йому об’явився, Вийшовши дідом старим з-між густого галуззя тополі. Шати тонкого на нім полотна зеленої барви, Падає тінь на волосся з вінця тростяного, і так він Мовить до нього, такими словами журбу розганяє:

“Божого роду нащадку, що місто троянське привозиш, Та від руки ворогів нам Пергам зберігаєш навіки, – Землі Лавренту і ниви Латина тебе виглядали.

Антична література. Греція. Рим

Тут твоя певна оселя, тут певні пенати; не гайся

І не лякайся страхіття війни, бо весь гнів і досада

Вже проминули в богів.

Але щоб ти не подумав, що все це лиш марева сонні, –

Знайдеш ти льоху велику під дубом, на березі річки,

Буде лежати вона, поросят породивши аж тридцять,

Біла сама, й поросята у неї при вимені білі.

Тут буде місце для города, всі тут труди закінчаться, Бо як віднині в черзі своїй тридцять обернеться років, Місто Асканій залежить тут, назви преславної Альба. Я непомильно пророчу. Тепер уважай, я скажу ще, 50 Як переможцем ти вийдеш з біди, що загрожує нині. Тут аркадійці, що рід свій усі від Палланта виводять, На берегах цих осіли; вони за царем, за Евандром, За прапорами його ідучи сюди, місто на горах Тут заснували й від предка його Паллантей називають. З плем’ям латинським вони безупинно воюють; візьми їх До товариства в свій табір, союзом із ними з’єднайся. Я тебе прямо до них заведу берегами й рікою, Щоб, пливучи проти течії, міг ти на веслах піднятись. Сину богині, вставай же, як перші зірки лише зайдуть, І по обряду Юноні молись із благанням, погрози Й гнів її втишуй. А як переможеш, даси мені шану. Той я, як бачиш, що рве береги свої в повідь і крає Поле врожайне; я синій той Тібр, я ріка та славетна, Що її небо найбільш між всіма полюбило. Тут стане Дім мій великий, що градам могутнім столицею буде”.

Тільки бог річки промовив і в озері скрився глибокім, Самого дна досягнувши, – Еней пробудився, і темна Ніч проминула. Він встав і на небо поглянув, на раннє Сонце, і в пригорщі з річки води, по закону, набравши, Так промовляє до неба: “Німфи, о німфи лаврентські, Що всім потокам початок даєте, й ти, батьку наш Тібре, Разом з твоєю святою водою, прийміть ви Енея В вашу опіку й, нарешті, від всіх небезпек урятуйте. Де тільки води твої (а ти глянув на нашу недолю) Мають джерела, у будь-яких землях, найкращим для мене Ти випливаєш, від мене навік тобі, боже рогатий, Будуть хвала і дарунки, царю усіх рік гесперійських, Ти лиш прийди й утверди вселаскаво обітницю дану”. Так промовляє, із флоту два судна дворядні відводить, І до плавби їх лаштує, і зброєю всіх наділяє.

Тут же очам показалось видовище дивне й раптове: Льоху побачили білу і білі при ній поросята,

Публій Вергілій Марон

З-поза дерев, як лежала вона на траві прибережній.

Зараз побожний Еней тобі її, славна Юноно,

В жертву приніс і поклав на вівтар з поросятами разом.

Тібр цілу ніч тоді стримував хвиль повноводдя бурхливе

І, повернувшись назад, у тихії води, змінився

Так, що з’явилося плесо гладеньке на річці, неначе

Десь на ставку чи на тихому озері, що й непотрібна

Весел робота. Тож швидко в дорогу пустились, лиш плюскіт

Чувся веселий. Смолисті бруси ялинові по водах

Мчать, що аж хвилі й бори здивувались, до того незвичні,

Що над рікою щити бойові сяють здалека блиском

І надпливають мальовані судна. Вони ж день і ніч всю

Дружно гребуть і закрути довгі минають, укриті

Віттям дерев, і зелень їх крають у тихому плесі.

Сонце вогненне стояло уже посередині неба,

Як вони здалека мури побачили, й замок, і зрідка

Крівлі домів, щонині могутність їх римська зрівняла

100 З небом, тоді ж Евандр царював ще в убогій державі.

Судна туди завертають і просто до міста прямують.

Цар аркадійський в той день на пошану могутнього сина Амфітріона влаштовував свято і в лісі під містом Жертву приносив богам. Паллант, його син, був з ним разом І з-між юнацтва найперші, й убогий сенат; і жертовний Ладан курився, й при вівтарі тепла ще кров парувала. А як побачили судна високі й мужів, що у темний Гай надпливали, в мовчанні налігши на весла, то зразу, Вигляду цього злякавшись, зірвалися всі й залишили Жертву й столи. Та відважний Паллант не дозволив їм жертву Переривати, спис в руки хапає, біжить сам навпроти Й здалека з пагорба кличе: “Яка то потреба, юнацтво, Змушує вас у незнану пускатися путь, і куди ви Їдете? Рід ваш який? Де ваш дім? Чи ви мир несете нам, Чи ворожнечу?” А батько Еней тоді так відгукнувся Зверху з корми, мироносну оливну тримаючи гілку: “Бачиш ти Трої синів і зброю ворожу латинцям, Що гордовито, ізгоїв блуденних, в бою нас прогнали. Ми до Евандра прийшли, – скажіть же йому, що дарданські Вибрані хочуть вожді про воєнну просить допомогу”. Вражений іменем батьковим, дуже Паллант здивувався. “Вийди, – озвавсь він до нього, – і хто б то не був ти, із батьком Сам починай розмовляти, будь гостем у наших пенатів”. Потім рукою піддержав його і, обнявши, правицю Щиро потиснув. У ліс вони входять і річку лишають.

Дружньо такими словами Еней до царя тоді мовить: “Найблагородніший з греків, якого мені присудила

Антична література. Греція. Рим

Доля благати і віття в стрічках простягати до нього, –

Не побоявсь я цього, хоч данайців ти вождь і аркадець,

Хоч з обома синами Атрея ти зв’язаний родом.

Доблесть моя, і богів віщування священні веліли,

Й наша спорідненість, і голосна твоя слава по світу,

Й доля судила, щоб я добровільно з тобою з’єднався.

Дардан, розказують греки, ілійського города батько

Й перший основник, син доньки Атланта Електри, до тевкрів

Примандрував, а Електру Атлант породив переможний,

Що небозвід весь на плечах тримає. Вам батько Меркурій,

Що на холодних зачавши його верховинах Кіллени,

Майя на світ цей ясний привела сніжно-біла; а Майю

Велетень той же Атлант, якщо вірить переказам давнім,

Той же Атлант породив, що зоряне небо тримає.

Так в нас у кожного рід із тієї ж виводиться крові.

От я на це й сподівався і, замість послів сюди слати

І хитрувати спочатку, себе я, себе підставляю

Й голову сам до порогів твоїх із благанням приношу.

Це ж бо те плем’я давнійське, що так же й на тебе війною

Йде безпощадно; якщо вони виженуть нас, то не буде

Сумніву, що під ярмо й всю Гесперію зможуть скорити

Й завоювати її від краю морського до краю.

150 Дай же й прийми запоруку взаємну; бо є в нас до бою

Сили готові, є мужність, досвідчене в війнах юнацтво”.

Так тоді мовив Еней, а він на уста його, й очі, І на все тіло промовця уважно і довго дивився Й так відповів: “Як я радий тебе, наймужніший із тевкрів, Тут і прийнять, і пізнати. Виразно пригадую голос Батька твого, Анхіса великого, вигляд і мову! Я не забув, як прямуючи до Саламіна, нащадок Лаомедонта Пріам одвідав сестри Гесіони Царство та ще й завітав у холодну країну аркадську. Юність найпершими квітами лиця мені засівала, Я дивувався з тевкрійських вождів, дивувався і з сина Лаомедонта. Найвищий же був із усіх тих героїв Саме Анхіс. Молоде моє серце аж рвалось до нього Заговорить і правицею щиро потиснуть правицю. І, захопившись, повів я його аж до мурів фенейських. Він же, відходячи, в дар залишив сагайдак мені дивний З стрілами в ньому лікійськими, й золотом ткану хламиду, І золоті дві узди, що Паллант зберігає їх, син мій. Отже, правицю мою подаю вам, якої хотіли, Й з вами союзом лучуся. А завтра, лиш ранішнє світло Зійде на небо, в добрі відпущу вас, дам військо й підмогу.

Публій Вергілій Марон

Свято ж тим часом щорічне оце, якщо в дружбі прийшли ви,

З нами святкуйте врочисто – адже відкладать не годиться

І відтепер до учт товариських уже привикайте”.

Так промовляє й наказує знову бенкет готувати,

На мураві розставляє відсунені кухлі й садовить

Сам він гостей; а Енея окремо шанує і садить

В крісло кленове, шкурою лева гривастого вкрите.

А юнаки, що для цього призначено їх, із жерцями

Навперебій накладають посмажене м’ясо волове,

Сиплють в ковші подарунки Церери і Вакхом частують.

Тут і Еней, і троянське юнацтво смаженю ту їли,

З довгої спини вола, і жирну утробу жертовну.

А вдовольнили свій голод і прагнення їжі минуло, Мовив тоді цар Евандр: “Цей празник, бенкет по обряду, Й цей ось вівтар для могутнього бога ми тут встановили Не з забобону пустого, богів не шануючи давніх, – Але тому, ти мій гостю троянський, що з скрути страшної Ми врятувались, то й честь відновляємо здавна належну. Передусім на цю скелю поглянь, що у зломах звисає, Як там розкидано купи каміння, яка он самотня Хижа гірська, як на порох розсипались скелі величні. Тут-то простора печера була, що далеко тягнулась; Жив у печері тій Как, ця страшна півлюдина потворна. Не заглядав туди сонячний промінь, земля була тепла Свіжою кров’ю і завжди висіли на грізних одвірках Людські обличчя страшні, поблідлі в жахливому тлінні. Батьком тієї потвори Вулкан був; вогнем його чорним Зяяв він з пащі своєї й тягар свого тіла ледь двигав. 200 Зрештою, сповнились наші бажання, настала хвилина, Що принесла нам із божим приходом рятунок. Бо гордий Тим, що триликого вбив Геріона і здер з нього зброю Месник найбільший, Алкеїв онук, надійшов, переможець, І величезні пригнав він воли; тут кругом по долині, Понад рікою вони розійшлися. А Кака манила Вдача злодійська і дика, щоб не залишати незнаним Жодного злочину й підступу; отже, чотири найкращі Ростом воли відганяє від стада, займаючи стільки ж І ялівок найгарніших. Щоб ноги слідів не лишили, Якби їх прямо загнав, – за хвости повтягав до печери. Так обернувши слідів спрямування, сховав їх у темнім Схові каміннім, і жодні ознаки, якби хто шукав їх, Не завели б до печери. Як ситу із стійла худобу Амфітріона нащадок вигонив і ладивсь в дорогу, То на відході воли заревли, і всі гори й діброви

Антична література. Греція. Рим

Жалібним ревом заповнили й стогоном, їх покидавши.

В відповідь їм і телиця одна у великій печері

Теж заревла з запертя і позбавила Кака надії.

Тут спалахнуло від болю Алкідове серце і жовчі

Чорної сповнилось в шалі; вхопив він у руки тяжезну

І сукувату дубину й на гору побіг піднебесну.

Вперше ми Кака тоді на власні побачили очі,

Як метушивсь він од страху, як швидше від самого Евра

Втік у печеру, бо той переляк окрилив йому ноги.

Там зачинився, й ланцюг розірвавши, звалив величезний

Камінь, який на ретязь залізний майстерно завісив

Батько, і засув засунув в одвірки і так укріпився.

От тірінтієць у шалі з’явився, і доступу вгору

Пильно шукає, і водить усюди очима, й зубами

Люто скрегоче. Й так тричі, палаючи гнівом, обходить

Верх Авентіну, і тричі даремно старається зрушить

Скельні пороги, і тричі з утоми в долині сідає.

Ззаду печери здіймалася там звідусюди урвиста

Скеля шпиляста із гострого каменю, дуже висока –

Звідки не глянеш, на гнізда для хижого птаства придатна.

Скелю цю – верх її – вліво, у напрямі річки, схилив він,

З правого боку підперши, – стрясає в найглибших основах,

Зрушує з місця її і помахом дужим штовхає,

Так, наче громом ударило, аж береги розступились

І перелякані хвилі потоку назад подалися.

І відчинилась печера, – Какові ті величезні

Царські чертоги, – і темні відкрилися там погребища.

Наче під натиском сили якої земля б розступилась

І відчинила підземні оселі й богам ненависне

Царство бліде, і глибоко зверху жахливу безодню

Видно було б, і духи під впущеним світлом тремтіли б.

Так несподівано світлом раптовим його захопивши

В скелі порожній, де наглухо замкнений дико ревів він,

Стрілами ззовні Алкід нападає і зброю всіляку

250 Мече – й дерева, й каміння, неначе ті кола млинові.

Той же тим часом, – бо з скрути тієї вже втечі немає, –

Хмарами дим видихає із пащі (аж дивно сказати),

Тьмою густою сповняє домівку, засліплює очі,

Темну, з вогнем перемішану, створює ніч у печері.

Врешті, не стерпів Алкеїв онук, – крізь вогонь перескочив

Він стрімголов, де дим найгустіше у хвилях здіймався,

Де в величезній чорній печері найбільш вирувало.

В темряві Кака вхопив він в обійми, хоч той іще дихав

Полум’ям марним, на нього наліг і так його стиснув,

654

Що аж полізли на лоб йому очі і в горлі засохло.

Публій Вергілій Марон

Двері виважує він, відкривається чорна домівка, – І ялівки, сюди загнані, вийшли на світло, й відкрився Небу грабіж безперечний. А він, ухопивши за ноги, Трупа поганого витяг. І всі надивитись не можуть І на обличчя, й на очі жахливі, й щетинням оброслі Груди цього напівзвіра, й вогонь, що погас в його горлі. Тож Геркулесу тоді з пошаною всі поклонились І зберігають, на радощах, день той нащадки, і перший Речник того був Потіцій, по нім дім Пінаріїв вийшов Сторожем жертв Геркулесу. Вівтар цей він в лісі поставив, Ми його будемо звати Найбільший, і завжди найбільшим Він для нас буде. Тому, юнаки, ви таку величезну Славу шануйте і віттям вінчайте волосся; й правиці З чашами вгору здійміть, і взивайте нам спільного бога, Й щедро вино йому лийте”. Промовив він це, і двобарвним Віттям тополя йому Геркулесова чуб отінила; Вплетене листя з волосся звисало, а чаша святая, Повна вина, красувалась в правиці. На стіл узливання В радості всі учиняють жертовне й богів закликають.

Веспер тим часом наблизивсь, на захід Олімп похилився. От і жерці починають обхід, а найперший Потіцій; Всі, по закону, одягнені в шкури, і з свічкою кожен. Знов відновляють бенкет і другим заходом солодкі Страви приносять і повні миски на вівтар уставляють. Браття ж салійські, обличчя вмаївши галуззям тополі, Спів починають довкола престолу, де жертви палають. Тут хор молодших, там старших, і всі величають у співах Подвиги, що довершив Геркулес: як дві перші потвори Мачухи він ухопив і в руках задушив, дві гадюки; Як він славетні міста зруйнував – і Ойхалію, й Трою. Тисячі праць довершив він тяжких в Еврістея на службі, З допусту злої Юнони: “Ти непереможний, дволиких Хмарами зроджених Фола й Гілая своєю рукою Вбив, і крітську потвору, і в скелях могутнього лева Біля Немеї. Злякалось тебе навіть озеро Стікса, Орків злякавсь воротар, що лежав у кривавій печері На недогризеній кості. Тебе не злякають ніякі Постаті, навіть Тіфей в своїй зброї, мов скеля стрімчаста. Ти не утратив притомності духа, як гідра лернейська 300 Тьмою голів обкрутила тебе, – отже, радуйся, справжній Сину Юпітера, цвіте богів, ізійди вселаскаво Й благослови нас і свято твоє”. У піснях так співали, Та не забули й про Какову разом згадати печеру, Ані про нього самого, як дихав огнями. Лунає Гомін по цілому гаю, аж гори його відбивають.

Антична література. Греція. Рим

От покінчили божисті обряди, й усі переходять В місто. Цар перший ступає, поважний роками,– з собою У товаристві Енея веде й свого сина; про різні Справи вони розмовляють. З усього Еней дивувався, Й живо по всьому очима водив, бо йому був цікавий Кожний куточок, усе його тішить, царя він питає Й слухає, що цей говорить про пам’ятки предків прадавніх. Мовить тоді цар Евандр, який римську поставив твердиню: “Бачиш, тут фавни тубільні і німфи гаї ці займали, Плем’я мужів, що зродились із пнів і з твердої дубини. Устрою в них не було, ні звичаїв, волів запрягати Ще не навчились, запасів робити й здобуте щадити Не розуміли: із віття жили та із ловів не легких. Перший Сатурн тут явивсь із небесних висот олімпійських, Зброї Юпітера втікши, як той його вигнав із царства. Він тоді рід той безумний, розлізлий по горах високих, Разом стягнув і надав їм закони, а край цей схотів він Лацієм звать, бо безпечно в землі цій сховався. Доба та В час його царства, як кажуть, була золота. Так він правив В тихому мирі народами, поки поволі настала Гірша, поблякла доба, а за нею до воєн шалена Пристрасть і власності сильна жадоба. Тоді-то авзонське Плем’я й сіканські народи прийшли сюди, й часто зміняла Назву Сатурна земля. І настали царі, між якими Тібріс жорстокий, безмірного росту, що річку від нього Іменем Тібр ми пізніше, усі італійці, назвали. Справжню, стару свою назву утратила Альбула-річка. В час той, як прогнаний із батьківщини, по морю я їхав, Доля всесильна й судьба неминуча мене посадили В цих ось краях, та бог Аполлон і накази жахливі Матері – німфи Карменти – мене завели у ці землі”.

Ледве сказав це, йде далі й показує вівтар і браму, Що Карментальською, кажуть, назвали вже римляни здавна, З шани до німфи Карменти, що долю віщує і перша Те провістила нам, що енеади великим народом Будуть і що Паллантей також містом уславленим стане. Далі великий показує гай, що притулок із нього Ромул завзятий зробив, і ще далі Луперкал у тіні Скелі холодної, що парасійським звичаєм назвали Йменням Лікейського Пана. І гай Аргілету святого Теж показав, і місце, де гостя із Аргоса вбито. Звідти веде під Тарпею і під Капітолій, що нині Золотом сяє, колись же був дикими вкритий корчами. Вже і тоді забобонні жахи цих от місць полохливу

Публій Вергілій Марон

350 Людність лякали, й тоді уже лісу і скелі боялись. “Глянь,– каже,– гай цей і пагорб цей, лісом укритий, займає Бог невідомо який, хоч вірять і в те аркадійці, Що і самого Юпітера бачили часто, як чорну Тряс він егіду своєю правицею й хмари громадив. Бачиш, крім того, ці городи два, ці розвалені мури, Рештки, що тут залишились, як спомин по давніх героях. Замок цей – батько наш Янус, а той – Сатурн заснував тут, Янусів замок – Янікул, Сатурнія – звався Сатурнів.

Так, розмовляючи, скоро й до вбогого житла Евандра Вже підійшли і ревучі побачили череди всюди, Бачили їх і на Римському ринку, й величних Карінах. Як до домівки прийшли, він промовив: “На ці ось пороги Сам Алкід переможний вступав, і його тут гостила Царська оселя оця. Тож гідний будь бога і важся, Гостю, багатств не цінити і не осуди нашу вбогість”. Так він сказав і під покрив маленького дому Енея Вводить великого й просить сідать на розстеленім ложі З листя, яке ведмедиці лівійської шкурою вкрито.

Ніч наступає і землю у чорні окутує крила. Мати Венера, проте, не даремно погроз лаврентійських І завірюхи тяжкої у серці своєму злякавшись, Йде до Вулкана на слово, і так в золотій їх подружній Спальні говорить, і будить у ньому любов божественну: “Поки царі арголійські Пергам плюндрували війною, Замки, які від ворожого пломеню мали упасти, Тим нещасливцям ніякої помочі й жодної зброї Я не благала; хисту твого і тебе, чоловіче Мій найдорожчий, ніяк не хотіла даремно трудити, Хоч добродійств і багато я винна Пріамовим дітям, Хоч уже часто над лихом Енея тяжким я ридала. Нині з Юпітера волі ступив він на берег рутульський, Отже, в покорі приходжу сюди і в твоєї святині Зброї благаю, мати – для сина. Тож донька Нерея Й жінка Тітона могли твоє серце сльозами склонити. Глянь, які ринуть народи, які-то твердині замкнули Брами, як гострять залізо на мене й моє покоління”.

Мовила так і білішими снігу руками богиня Солодко й ніжно голубить його, що й досі ще длявся. Звиклий жар охопив його раптом, і пломінь знайомий Мозок йому розпалив у костях, їх ослабивши млостю. Так от, як часом із грому ясного зірвавшись, вогниста Блискавка смугою світлого сяйва у хмарах заграє.

Антична література. Греція. Рим

Жінка, свідома краси, була рада із підступу свого.

Вічним коханням покорений, батько їй так повідає:

“Чом так далеко причин ти шукаєш? Де ж ділось, богине,

В тебе довір’я до мене? Якщо б піклувалась так само

Ти вже раніш, то озброїть троянців було б ще можливо;

Не боронили б, напевно, ні батько всесильний, ні доля

Трої стояти й Пріамові років ще десять прожити.

400 Як воювати тепер ти готуєшся й задум цей маєш, –

Все, що я захистом здолаю своїм, обіцяю, що зможу

Викувать я із заліза чи вилить його із електру,

Що лише зможе вогонь із повітрям, – облиш ці благання

І перестань в свої сили не вірить”. Із цими словами,

Впав із жагою в обійми жадані, і, любій дружині

Ніжно до лона схилившись, поринув у сон безтурботний.

По відпочинкові першім, як ніч, півшляху перейшовши, Сон віджене, як жінка, що їй із куделі нужденно Жити судилося й хистом Мінерви, вогонь роздуває Й вистиглий попіл, щоб ночі додать до роботи, й рабиням Довгої праці при світлі усім завдає, щоби чистим Ложе подружнє самій зберегти і мати можливість Виховать діток маленьких,– точнісінько так і могутній Владар вогню не пізніше тієї хвилини з м’якого Ложа встає й поспішає на кузню до праці своєї.

Біля Сіканії, там, де Еолова близько Ліпара, Скелями острів підноситься вгору, що завжди димляться, А під тим островом б’ють із печери в розколинах Етни Дужі громи у розжарених горнах циклопів, і сильно В вухах гримить від ударів тяжких у ковадла, сталева Маса халібська аж прискає в гарті, коли у горнилах Жар роздувають. Вулканів тут дім і весь обшир Вулканів. Владар вогню сюди саме й зійшов із високого неба.

У величезній печері залізо кували Циклопи: Бронт, і Стероп, і голий Піракмон. Громи в їх долонях – Ті, що батько скидає їх стільки із неба на землю, Вже відшліфовані трохи, частково іще не готові, – Ще добавляли до них по три промені граду й три зливи, Три із червоного жару і три із крилатого вихру. Ще домішали і ясність жахливу до творива того, Гуркоту й жаху дали ще і гніву, що блискавки мече. Далі іще й колісницю для Марса ладнали крилату, – Він-бо до бою на ній і мужів, і міста спонукає. В іншому місці егіду кували, Паллади гнівної Зброю страшну; і зверху старанно її прикрашали

Публій Вергілій Марон

Зміїв лускою та золота блиском. На грудях богині

Скрутні різьбили зміїні й подобу самої Горгони,

Що повертає очима, хоч шия відрізана в неї.

“Все відкладіть, – до них каже, – лишіть розпочату роботу,

Роде етнейський, циклопи, й на це ви бачно вважайте:

Зброю зробити для мужа завзятого треба; тут сили,

Треба тут рук доложити берких і всілякого вміння

Й хисту. Тож не зволікайте”. І більше ні слова. А ті вже

Зразу на труд налягли, розділивши його між собою

Нарівно. Струмені міді пливуть там, і золото плине,

Криця, що ран завдає, у просторому плавиться горні.

Щит велетенський готують, один проти стріл всіх латинців,

Сім накладають шарів, що один поза один заходить,

І надимають повітря, й женуть продувними міхами.

Інші – крицю шипучу в кориті з водою гартують.

Аж гуготить вся печера від грому лункого ковадел, –

В чергу так вони із зусиллям руки здіймають.

Лиш повертаючи в кліщах могутніх метал розжарілий.

Поки так батько лемнійський спішить у еольському краї, Світла живлюще проміння і щебет під дахом пташиний Рано-раненько збудили Евандра в хатині убогій. Старець встає й одягає на тіло сорочку, й тірренські В’яже під стопи сандалії; потім і меч він тегейський Через плече перевішує збоку й назад відкидає Шкуру пантери, що з лівого боку звисала у нього. Йдуть ще попереду два сторожі тих високих порогів І супроводять хазяїна – пси його вірні. Іде він Прямо до гостя Енея, в оселю його, що стояла Осторонь; бо не забув наш герой про вчорашню розмову І про свою обіцянку. Еней не пізніш пробудився. Йшов цей із сином Паллантом, а той в товаристві Ахата. Руки, зійшовшись, взаємно вони подали і в світлиці Сіли, де в затишку вільно могли розмовляти. Цар перший Мову почав:

“Наймогутніший владико, тевкрійський, ще доки живеш ти, Твердити я не посмів би ніколи, що справа троянська Вже занепала, що гине держава. Від нас, відповідно До твого імені, всюди відомого, стануть до бою Сили малі вам на поміч; бо звідси замкнула етруська Річка, а звідти нас тиснуть рутули, під мурами міста Зброєю дзвонять. Та я сподіваюсь, що зможу з’єднати Сильні народи для тебе і царства багатого табір. Для порятунку показує стежку нам випадок слушний. Доля тебе тут бажає – й прийшов ти. Не дуже далеко

Антична література. Греція. Рим

 

Звідси є місто Агілла, на вічній збудоване скелі,

Де на етруських верхів’ях селилося плем’я лідійське,

Славне в боях. Довгий час процвітало воно, та Мезенцій,

Цар, покорив його владою гордою й силою зброї.

Що ж тут про злочини дикі тирана та вбивства огидні

Згадувать? Хай це на голову скинуть йому і потомкам

Вічні богове. Бо ж навіть померлих в’язав він з живими,

Руки до рук, а лице до лиця прикладав (які муки!).

В пасоки гнійних потоках, в обіймах мерзенних, у довгих :

Муках вбивав їх. За зброю вхопилися мучені, врешті,

І облягли ошалілого ката в його ж таки домі;

Помічників повбивали, закидали жаром покрівлю.

Він серед січі тікає в країну рутулів, до Турна,

Що обороною став побратимові. Праведним гнівом

Вся етрурійська земля розгорілась, жадають, щоб видать

Їм на скарання царя, бо війною ідуть. Полководцем

Настановлю я тебе тисячам тим, Енею, бо густо

Товпляться вздовж узбережжя на суднах, до бою взивають.

Жрець лиш старий їх тримає, судьбу їм пророчить: “Добірна

Молодь меонська, ви, древніх героїв квітучая сило,

500 Біль справедливий на ворога рве вас; гнів слушний Мезенцій

Так розпалив. Та ніхто з італійців не може обняти

Провід в такому народі, шукайте чужих полководців”.

Сили етруські тоді розмістились на цьому роздоллі,

Божих пророцтв налякавшись. Сам Тархон послів посилає,

Щоб передати мені ту корону і берло та інші

Влади ознаки і просить у табір прийти та обняти

Владу в тірренців. Та виснагла старість моя із роками

І скостеніла мені заважає сягати по владу;

Вже-бо і сила, до подвигів здібна, минулась. А сина

Я прихиляв би до цього, якщо б через матір сабельську

Кров не змішалась і звідси він частки не мав батьківщини.

Ти ж, що й вік твій, і рід із судьбою у згоді, відважся,

Вируш, керманичу тевкрів, вождю італійців хоробрий,

Крім того, я ще Палланта додам тобі, втіху й надію

В мене єдину; нехай під твоїм він началом звикає

Марсову службу нести і воєнної справи учитись.

Бачачи подвиги мужні твої, в молодому ще віці

Хай тебе цінить. Аркадських я дам йому вершників двісті,

Вибрану силу юнацтва, і стільки ж він дасть і від себе”.

Ледве промовив він це, як сумно спустили додолу

Очі Еней, син Анхіса, й Ахат, його вірний товариш, –

Горя багато в зажуренім серці вони б розважали,

Та Кітерея з високого неба знаки подала їм,

660

Бо із ефіру раптова їм блискавка ясно мигнула.

Публій Вергілій Марон

І загриміло, здавалось, що світ увесь валиться раптом;

Всім причувалось, що сурми тірренські заграли в повітрі.

Всі озирнулись на небо, а звідти невпинно доходив

Грім лункодзвонний; на світлих прогалинах неба, крізь хмари

Видно, як зброя червоно горить, як дзвенить від ударів.

Всім це затьмарило ум, та один лиш з героїв троянських

Голос пізнав, зрозумів заповіт материнський і каже:

“Ти не допитуйся навіть, мій друже, які-то події

Чуда оці нам пророчать: Олімп мене кличе, богиня,

Мати моя, обіцяла послати мені цю ознаку,

Як розгориться війна, і на поміч із неба подати

Зброю Вулкана.

Скільки смертей лаврентійців нещасних чекає! Як тяжко,

Турне, заплатиш мені! Як у хвилях своїх ти багато

Будеш котити щитів, і шоломів, і трупів героїв,

Батьку наш Тібре. Хай топчуть союзи, війни хай бажають”.

Тільки слова ці промовив, встає із високого крісла, Й на Геркулесовім вівтарі згаслий вогонь розбудивши, До невеличких пенатів підходить і ларів, знайомих Щойно від вчора. Евандр і вся молодь троянська по черзі Вибрані вівці у жертву з належним обрядом приносять. Потім до суден своїх він відходить одвідати друзів. З них вибирає собі він хоробрістю знаних, щоб разом З ним на війну вирушали, його проводжали, а інші Долі рікою пливуть, без напруги, щоб там передати 550 Вістку від батька Асканію, що тут нове приключилось. Коней тевкрійцям дали в ту дорогу на ниви тірренські; А для Енея підводять найкращого: лев’яча шкура Зверху коня покриває, блищать золоті на ній кігті.

Вістка містину малу облітає, що вершники скачуть По узбережжю владики тірренців. В журливій тривозі Жертви богам матері обіцяють подвійні; чим ближче Вже небезпека, тим більша тривога, стає все страшнішим Марса лице. Тоді батько Евандр, на прощання стиснувши Сина правицю й нестримно над ним заридавши, говорить: “От щоб Юпітер вернув мені давні роки проминулі, Вигляд тодішній, коли під Пренестом я знищив ворожі Лави передні і купи щитів попалив переможно Й цею правицею скинув у Тартар Ерула-владику! Він як родивсь, три душі йому (страшно сказать!) дарувала Мати Феронія, й тричі його довелось побороти, Смерті прийшлось доконать його тричі. Проте ця правиця Душі всі три узяла в нього й стільки ж і зброї забрала. Не одривався б тут, сину, з твоїх я обіймів солодких,

Антична література. Греція. Рим

Над головою б сусіда не зміг глузувати Мезенцій, Стільки жорстоких убивств не вчинив би залізом ніколи І не здолав би стількох громадян відібрати у міста. Згляньтесь, богове, й Юпітере, царю богів премогутній, Над аркадійським царем, уклінно-бо вас я благаю: Батьківські просьби прийміть. Якщо ваша ласка, як доля Цілим Палланта мені збереже, якщо маю дожити Дня, щоб побачить його і зустрітися з ним, – то, благаю, Дайте дожить, а труди перетерпіти всі я готовий. Та якщо, доле, готуєш таке, що й сказати лякаюсь, Зволь же негайно, негайно жорстоке життя скоротити, Поки ще горе непевне й не знаю, чого сподіватись. Поки в обіймах держу тебе, сину, мій скарбе, єдина В старості втіхо, щоб вісник жахливий не зранив у мене Слуху мого”. Жаль такий виливав при останнім прощанні Батько. Зомлілого з болю додому несли його слуги.

Вже крізь відкриті ворота виходили вершники в поле; Вирушив перший Еней і Ахат його вірний, за ними Інші троянські вельможі; Паллант у середині їхав; Здалеку видно хламиду його й розмальовану зброю, – Наче Люціфер ясний, в Океанових хвилях омитий, Поміж ясними зірками Венері з усіх найлюбіший, В час, коли людям своє він священне покаже обличчя Й темінь розгонить. На мурах стоять матері там у страху, Стежать за хмарами пилу й військами, що крицею сяють. Збройно вони через хащі, де шлях їм найближчий, проходять. Гомін лунає, по четверо в ряд вони їдуть, на порох Поле копитами збили. Є гай там великий близ річки Цери холодної, здавна святий він для цілого краю. Вколо віночком його оточили горби, а ялиці Поясом чорним його вперезали. Як кажуть, пеласги 600 Давні, що перші колись оселились в латинській країні, Гай посвятили Сільванові, богу ланів і худоби, Й день встановили святковий. Відтіль недалеко в безпеці Табором Тархон стояв і тірренці, що їх ціле військо Можна побачить було із вершини горба, що на полі, Й табору всю широчінь. Сюди ж то, потомлене дуже, Батько Еней завертає й до бою готове юнацтво, Щоб підкріпитись самим та дати і коням спочити.

З хмар прибула піднебесних у сяйві божистім Венера, Світла, дари несучи. І як тільки побачила сина В закутку самім долини, за зимними водами річки, Радо йому об’явившись, отак промовляє: “Дари ось, Мною обіцяні, маєш, що їх спорудив своїм хистом

Публій Вергілій Марон

Мій чоловік, щоб ти не вагався, мій сину, до бою

Викликать гордих лаврентів чи Турна палкого”. Сказала

Так Кітерея і сина голубить, обнявши, й блискучу

Зброю під дубом навпроти складає. Він з божого дару

Радий, із честі такої й натішитись ним він не може,

Сам по порядку те все оглядає й дивує з усього,

Ще й обертає в руках, до плечей приміряє: шолом тут,

Що так страшить своїм гребнем і полум’ям грізно палає,

Й меч смертоносний, і панцир великий із міді твердої,

Що червоніє криваво, такий, як та темная хмара,

Що, загорівшись від променів сонця, палає в просторах,

І наколінники легкі, із золота литі й електру,

Й спис, і поверхня щита, що не легко її описати.

Саме на ньому володар вогню, у пророцтвах умілий, Знаючи будучність, вирізьбив славні діла італійців, Римські тріумфи і ціле потомство прийдешнє, що вийде З роду Асканія, й війни, що будуть, одна за одною. Й матір-вовчицю він там зобразив, що у Марса в печері, Зелом порослій, лежить, – до сосків припадаючи разом, Граються двоє хлоп’ят і ссуть свою матір безстрашно. Шию свою ізігнувши дугою, вона тих хлоп’яток Лиже по черзі і так їх тільця язиком виправляє. Біля цієї картини він Рим зобразив і додав ще, Як сабінянок умкнули із місць глядачів на великих Іграх у цирку, з законом незгідне, й війна розгорілась Наново між Ромулідами й Тацієм, вже постарілим, Що на чолі був у курів суворих. Царі після бою При олтареві Юпітера збройні стоять і тримають Чаші в руках та єднаються в спілку, свиню заколовши. Біля цієї картини квадриги швидкі у розгоні Метта надвоє роздерли (ой, треба було, мій альбанцю, Слова додержать), там Тулл, шматуючи зрадника тіло, В лісі розкидав його, аж кров’ю шипшини стікали. Далі було, як звелів він Порсену Тарквінія знову Після вигнання прийняти і як він військом великим Місто обліг, а потомки Енея на меч поривались, Щоб боронити свободу. А він, невдоволений з того, 650 Ніби грозить, що Коклес та наважився міст зруйнувати, Й Клелія, пута порвавши, посміла ріку переплинуть. Зверху Манлій стояв, оборонець тарпейського замку, Й храм заслоняв, і нерушно тримав Капітолій високий; Свіжою стріхою їжилась Ромула царська домівка. Срібний гусак літав там у сінях золотосяйних І сповіщав, що галли надходять, що вже на порозі.

Антична література. Греція. Рим

Через гущавину, в темінь сповиті, з’явилися галли І оточили твердиню – їм темрява ночі сприяла. Кучері в них золоті, і одіж їх золотом сяє, Світло-смугасті військові плащі, а шиї в них білі, Мов молоко, в золотому окіллі; вимахує кожен Парою списів альпійських, а в довгих щитах вони захист Мають собі. Він вирізьбив там і громаду салійську В танці святому, і голих луперків; у них гостроверхі З вовни шапки, і щити зобразив, що із неба упали. Чисті матрони везуть через місто у повозах зручних Святощі їхні. А далі іще показав він виразно Тартара царство, також глибоченний передсінок Діта Й кари за злочини; теж, Катіліно, й тебе, як на грізній Скелі висиш і тремтиш ти від фурій. Окремо – побожні, З ними й Катон, що закони складає. Між всім цим широке Граюче море із золота, й пінились сивії хвилі, Й сріблом довкола дельфіни блищали, міцними хвостами Глибоко хвилю горнули і піну шумну розсікали. Мідний флот було видно всередині, – битва актійська: Берег Левкади, усіяний весь вояками, а хвилі Золотом сяють. Сам Август Цезар веде італійців, З ним і сенат, і народ, і пенати, й великі богове. Він на кормі височенній стоїть, а обабіч з обличчя Радісна ясність палає і батьківська зірка над тім’ям. Далі за ним – Агріппа величний веде своє військо, Вітром попутним боги йому з неба сприяють. На ньому Славна відзнака воєнна – з носів корабельних корона Скроні йому осявала. А далі – озброєні різно Варварські сили Антоній веде. Народів Аврори Й берега він переможець червоного. Тягне з собою Сходу він сили, й Єгипет, і Бактру далеку; при ньому Жінка з Єгипту, нечестя для нього. Всі разом рушають В бій, аж запінилось море, вдаряють-бо підняті весла, Ростри тризубі прорізують плесо, – ідуть у відкрите Море. Гадав би хто, може, що тут надпливають Кіклади, Зрушені морем, чи з горами гори зіткнулись високі; З суден, важких наче вежі, воїни так натискають Збройними масами, з рук запалене кидають клоччя, Мечуть летюче залізо списів, – і багриться від крові Поле нептунське. Всередині військо цариця скликає Батьківським систром; не бачить гадюк вона двох за собок Всякі потвори богів різнорідних, між ними Анубіс Песиголовий, рушають у бій на Нептуна й Венеру, Проти Мінерви. В середині битви цієї сам Маворс, В зброї залізній, лютує. А Діри зловісні з ефіру

Публій Вергілій Марон

Линуть, і втішна Незгода надходить у шаті роздертій, Зараз за нею з кривавим бичем виступає Беллона. Зверху, з актійської скелі, на це Аполлон споглядає І натягає свій лук. Злякались тієї погрози Індія й цілий Єгипет, Аравія вся і Сабеї І починають тікати. Видно було, як цариця Кличе вітри, паруси наставляє під подув і линви Їм попускає невпинно, її там у цій різанині Бог вогняний зобразив від прийдешньої смерті блідою; Япіг попутний і хвилі несуть її в море, а далі – Ніл, засмутившись, могутній, своє розгортає одіння Й всіх розбитих до свого зеленого лона скликає. Цезар у римськії мури в’їжджає в потрійнім тріумфі Й вічним богам італійським безсмертні складає обіти – Тричі по сто у столиці поставити храмів величних. З ігрищ веселих та оплесків вулиці всі аж лунають; В храмах кругом вівтарі і хор матерів, а навколо При вівтарях жертовні воли усю землю покрили. Він на порозі сидить білосніжнім осяйного Феба І від народів дари порядкує й на пишних колонах Вішає. Йдуть ті народи впокорені, в шерегах довгих. Мова їх, звичаї, зброя, їх одяг – які розмаїті! Мульцібер тут зобразив номадів і карів, лелегів, Афрів отих розперезаних, ще й стрілозбройних гелонів. Далі Євфрат вже котив свої хвилі спокійні; ще далі – Люди з меж крайніх – морини; і Рейн двоєрогий, і даги Непогамовні, і річка Аракс, для мостів небезпечна. Матері дару, Вулкана щиту, він дивується дуже, Образам радий ясним, хоча тих подій і не знає, І піднімає на плечі цю славу і долю нащадків.