КНИГА СЬОМА


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 
150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 

Загрузка...

Досягнувши гирла ріки Тібру, Еней пливе по ній до лаврентійського царя Латина і

виряджає до нього послів пропонувати мир і просити дозволу побудувати нове місто в

його країні. Латин прихильно приймає послів і, згідно з велінням богів, готовий видати

за Енея свою дочку Лавінію. Але, бажаючи розладнати цю згоду, Юнона підбурює проти

Енея спершу Амату, матір Лавінії, а потім рутульського царя Турна. На влаштованому

троянцями полюванні виникає суперечка поміж ними і латинянами. Амата і Турн

викликають латинян на війну з троянцями. Численні племена з усіх частин Італії

поспішають з’єднатись і виступити проти троянських військ.

Й ти теж, Каєто, пестунко Енея, вмираючи, вічну Для узбереж наших славу про себе лишила, і нині Ще твоя пам’ять це місце хоронить, ім’я знаменує, Де на просторах Гесперії кості спочили, якщо це Славу приносить. Побожний Еней, як слід влаштувавши Похорон, насип над нею могильний воздвигнув, і щойно Утихомирилось море глибоке, наставив вітрила Й пристань покинув. Попутні вітри серед ночі їм віють, Місяць освічує шлях їм, і ясно виблискує море В сяйві тремтливім. Минають вже берег Цірцеї найближчий, Де ця багата дочка бога Сонця ясного, осівши, Безпереривну виспівує пісню в лісах недоступних І величаву оселю пахучим обкурює кедром, Темну освітлює ніч, пробігаючи гребнем тріскучим Пряжу тонкую. А з берега рик розлягається левів, Що розривають запори й ревуть серед пізньої ночі. Там кабани щетинясті, ведмеді у стійлах шаліють, Виють великії зграї вовків, що їх з роду людського Зіллям всесильним Цірцея, жорстока і люта богиня, Перетворити устигла в тіла і подоби звірячі. Щоб богобійні троянці, до пристані тої допливши, Не змінились в потвори такі і щоби не ступили На проклятущий той берег, Нептун дме в вітрила погожим Вітром, в мілинах кипучих проносить, полегшує втечу.

Забагрянилося море від світла, й на небі високім В сяйві шафрану цвіла в колісниці рожевій Аврора. Як повтихали вітри і подуви зграйні ущухли, З плесом, як мармур гладеньким, щосили змагалися весла. З моря побачив Еней віддаля величезну діброву; Посеред неї пливе Тіберін, ріка наша мила, В звивах гнучких і, вся від пісків незліченних жовтава, В море впадає. Довкола ріки і над нею пернате Птаство, привикле над лоном її та на березі жити,

Публій Вергілій Марон

Співом своїм ворушило повітря, по лісу літало. Він товариству наказує напрям змінити й до суші Судна звернути, і всі запливають в затінену річку.

Гей же, Ерато, якії царі були за часів тих В Лації давнім, і лад був який там тоді, як прибулець З військом в Авзонську країну уперше приплив кораблями, Я розповім і початок найпершої битви згадаю. Дай же, богине, натхнення співцеві, бо я оспівати Маю і війни страшні, і героїв, що в запалі серця Згуби зазнали, про військо тірренське й Гесперію цілу В зброї військовій. Передо мною-бо більші події, Більші почав я діла. Латин, володар староденний, В довгому мирі містами й спокійними нивами правив. Кажуть, що був він Фавновим сином від німфи Маріки, З краю Лавренту. А Фавновим батьком був Пік; називав він Батьком, Сатурне, тебе: найстаріший ти родоначальник. 50 З волі богів не мав він ні сина у роді своєму, Ні з чоловіків нікого, бо кожен ще в юності гинув. Охороняла весь дім і хазяйство велике єдина Донька, що вже на виданні була, до подружжя дозріла. З нею побратись бажало багато, весь Лацій великий, Ціла Авзонія; перед всіма, однак, Турн прехороший, З діда і прадіда можний, якого й дружина царева З запалом дивним бажала за зятя собі поєднати; В дивах страшних цьому божа, проте, супротивилась воля. Ріс у середині дому, в високих будівлях найдальших, Лавр із листям святим, його в страху віки зберігали. Кажуть, що батько Латин, коли перший споруджував замок, Трапив на нього і Фебові сам посвятив, а від нього Й мешканців міста лаврентами звав він. На самім вершечку Роєм густим – це дивно й промовити! – бджоли осіли, 3 шумом великим крізь чисте повітря злетівши, і разом Ніжками поміж собою зчепились; і так от неждано З віття зеленого звис цілий рій. Ворожбит же відразу Став говорити: “Я бачу, що з краю чужого надходить Муж, а з ним цілий загін, вони всі у такому ж простують Напрямі й з того ж бо самого боку приходять, щоб взяти Владу над замком. Коли ж на самім вівтарі запалала Чиста соснина пахуча й Лавінія-діва стояла Поруч із батьком, здавалось (ой леле!), що довге волосся Стало палати і одіж усю обхопило тріскуче Полум’я, вмить зайнялися і коси, й пов’язка перлинна; В димі й жовтавому світлі повита, вона розсівала Бризки Вулкана по цілому дому. Усе це здавалось

Антична література. Греція. Рим

Дивним із вигляду й надто жахливим. Усі гомоніли, Що надзвичайна й преславная доля на неї чекає, Та для народу велику війну ці ознаки ворожать.

Занепокоєний чудом цим, цар до оракула Фавна, Віщого батька, по раду до гаю іде в Альбунею, До джерела лісового, що з нього вода йде священна З гулом, і з чорного гирла отруйливо сіркою пахне. Люди з племен італійських і вся Енотрійська країна Ради в потребі шукають. Коли принесе свою жертву Жрець і на руна вовнисті овечок порізаних ляже В ніч мовчазну і сон його зломить, він бачить багато Дивно літаючих марев та їх голоси розмаїті Чує й розмову з богами веде, й в глибині Авернійській Навіть з самим Ахеронтом говорить. Сам батько Латин тут Віщих проречень просив і дрібних овець повношерстих В жертву аж сотню приніс по обряду і, зверху прилігши, Відпочивав на розстелених рунах. З високого гаю Враз пролунав несподіваний голос: “Гей ти, мій нащадку, Доньку подружжям злучити з латинцями ти не старайся, Не довіряй і весіллю, що вже тут готують, бо прийдуть З краю чужого зяті, які, з нами з’єднавшись, підіймуть Наше ім’я до небес, і з їхнього племені внуки 100 Землі усі, що сонце в мандрівці між двох океанів Їх оглядає щодня, під ногами своїми побачать, Їхнім законам слухняні”. Цих батькових Фавна проречень, Цього наказу в безмовній тьмі ночі Латин не задержав Як таємницю, вже широко вістка несла їх на крилах Скрізь по авзонських містах, коли флот до зеленої греблі Лаомедонтове військо біля узбережжя в’язало.

Тут-то Еней і військові вожді із Іулом прекрасним В тінь під гіллям високого дерева всі полягали Й учту готують. Пшеничні коржі підкладають під страви На моріжку на зеленім (так сам напутив їх Юпітер), Нив золотаві плоди покладають на хлібне підложжя. А як поїли все інше, то скудність їди їх склонила І до Церериних скудних дарів теж зубами узятись. Отже, ламали руками й завзятими щоками віщі Печива круглі і не пощадили хлібин квадратових. “Гей, ми столи вже з’їдаємо”, – крикнув Іул і відтоді Не жартував. Ці слова уперше кінець сповістили Їхніх трудів, підхопив їх відразу ж із уст його батько, І, божественними всіми знаменнями вражений, мовив: “Здрастуй, о земле, мені подарована присудом долі! Вірні троянцям пенати, привіт вам! Тут дім мій, отут же

Публій Вергілій Марон

Буде й моя батьківщина. Бо батько Анхіс так, це добре Я пам’ятаю, тлумачив мені судьби таємниці: “Сину, заїдеш ти на узбережжя, тобі незнайомі, Й голод тебе приневолить столи навіть з’їсти, як їжі Обмаль там буде, тоді аж ти, втомлений, врешті, надійся Власної хати; затям збудувати там дім власноручно Й валом скріпити”. І це був той голод і це те останнє, Що нашим злигодням край покладе. Отже, до діла, і весело ранком, як сонечко зійде, Звідаймо, що то за землі, які тут є люди, де місто Має народ цей, від пристані в напрямах різних ходімо. Гей же, зливайте Юпітеру жертву тепер, помоліться Духові батька Анхіса і винами стіл заставляйте”.

Так промовляє, й галуззям зеленим обличчя вінчає, Й молить місцевого бога, і Землю, що поміж богами Перша, і німф, і ріки, яких дотепер ще не знає, Й Ніч, і світила, що сходять вночі, і Юпітера з Іди, Й матір фрігійську, по черзі, і рідних обох призиває, Що під землею і в небі. Тут батько всесильний аж тричі З неба ясного гримить, і своєю рукою стрясає, Й хмару показує, золотом променів сонця облиту. Тут несподівано шириться вістка в троянському війську, Що уже день надійшов, коли місто їм слід будувати. Отже, один перед одним наввипередь всі вони учту Знову продовжують. Віщим ознакам великим зрадівши, Ставляють жбани мішальні, гірляндами чаші вінчають.

Тільки-но першим промінням поглянув на землю світанок, Всі розійшлися вони, щоб розвідать про місто, і людність, 150 І береги та кордони. Тут багна потоку Нуміка, Там – ріка Тібр, а там он – хоробрих латинців оселі. Син Анхісів тоді щонайкращих із кожного стану Сто посланців вибирає і шле їх у царське достойне Місто; у кожного віття Паллади в руках, щоб цареві Щедрі дари принесли і щоб миру для тевкрів просили. Не зволікають вони, й за наказом спішать, і в дорогу Швидко рушають. А сам він ровом значить неглибоким, Де буде мур, укріпляє те місце і першу оселю На узбережжі, мов табір воєнний, оточує валом І частоколом. Вже шлях юнаки проверстали, вже бачать Вежі латинські й високі покрівлі й під мури підходять. Тут перед городом хлопці і підлітки юні виводять Герці на конях, здіймаючи куряву, мчать в колісницях, Ратища кидають спритно рукою, й стріляють, нап’явши Луки тугі, – так змагались у бігу вони і в борінні.

Антична література. Греція. Рим

Вершник в той час на коні прискакав і старому цареві Вістку до вух його власних доносить, що йдуть якісь люди, Велетні ростом, в невиданім вбранні. А той до господи Каже їх кликать і сам на прадіднім троні сідає В самій середині замку. Велична то й славна будова – Вгору її сто колон піднімало у верхньому місті, – Піка Лаврентського дім той острах навколо наводив Лісом, в якому стояв, і суворістю давніх обрядів. Звичай царям тут наказував берло й різки переймати, Тут був і храм для нарад і також для бенкетів святкових. Над баранами жертовними тут при столах засідали Радні. І предків прадавніх чергою тут різьби стояли З кедру старого: Італ і Сабін, виноградарів батько, Серп він кривий зберігає; старенький Сатурн і дволика Януса статуя; всі у підсінні стояли; були тут Предки й інші із царського роду, що Марсові рани За батьківщину колись прийняли у воєнних походах. І на одвірках святих тут багато навішано зброї – Тут і здобуті вози, і сокири висять лукуваті, Там і шоломів чуби, і воріт величезні запори, Висять там стріли й щити, і ростри там, вирвані з суден. Пік, отой витязь комонний із загнутим берлом Квіріна, Теж там сидів, коротеньку трабею свою підв’язавши, Щит він держав у лівиці; його ж то коханка Цірцея, З пристрасті шалом охоплена, з золота різкою ткнула Й, чарами в птаха змінивши, посипала барвами крила. Ось у такому-то храмі богів цар Латин, на престолі Батьківськім сівши, тевкрів до себе у храм закликає; Як увійшли, то він перший спокійно почав говорити:

“Гей, дарданці, скажіть (ми ж бо знаємо рід ваш і місто Й чули про вас, що ви шлях свій сюди спрямували), чого ви Хочете? Що за потреба у вас і що вам хибує, Що до Авзонського берега перепливли ви на суднах Стільки шляхів темно-синіх? Чи, може, зблудили, чи гнали 200 Вас буревії, що їх мореплавцям доводиться часто В морі терпіти, й на берег цієї ріки ви тут вийшли Й сіли у пристані? Не уникайте гостини у мене, Не забувайте, що ми, латиняни із роду Сатурна, Держимось правди не з примусу тільки оков і законів, А добровільно додержуєм звичаїв древнього бога. Я пам’ятаю (з літами забулось!), старі ще аврунки Так говорили, що, в цій ось країні Дардані народившись, Аж до фрігійської Іди і в Самос фракійський потрапив, Що Самофракія зветься. Й його, що з тірренського міста

Публій Вергілій Марон

Вийшов, з Коріта, на трон свій взяла золотиста оселя В зорянім небі й олтар його збільшує божу громаду”.

Так він промовив, а Іліоней йому в відповідь каже: “Царю, уславлений Фавнів потомку, ні чорнії бурі Нас не пригнали на хвилях, не змусили в вашу країну Вийти; ні зорі, ані узбережжя ці не обманули: Власним бажанням, з охотою в серці прийшли ми в це місто, Вигнані із найславнішого царства, яке коли-небудь Бачило сонце, йдучи із найдальшого краю Олімпу. Родові тому почин дав Юпітер, і молодь дарданська Зве його дідом своїм; із того найвищого роду Й цар наш троянський Еней, що прислав до твоїх нас порогів. Буря, яка із суворих зірвавшись Мікен, прошуміла Понад полями ідайськими, й як два світи – європейський І азіатський, приведені долею, в спорі зустрілись, – Чули про те навіть ті, що, далекії землі обнявши, Їх океан відділяє, і навіть всі ті, що широкий Пояс палючого сонця від інших країв чотирьох їх Відгородив посередині. Стільки того вже потопу Ми у безмежному морі проїхали! Просим малого Рідним пенатам притулку і тихого берега моря, Просим води і повітря, що всім це дається. Державі Не принесем ми ганьби, й не мала буде вам з того слава, Не пропаде за добро вам подяка; в авзонців не буде Жалю від того, що Трою до лона свого пригорнули. Клятву на долю Енея даю й на правицю могутню, Чи хто у вірності знає її, чи у збройнім змаганні; Нас вже просило багато племен і народів з’єднатись З ними. Тож нас, що приходимо з віттями миру й з благанням, Не легковаж, бо воля богів нам казала шукати Вашого краю і вас, адже звідси Дардан наш походить. Він-бо нас кличе сюди, й Аполлон премогутнім наказом Нас завертає до Тібру тірренського й течій священних Річки Нуміка. Еней, окрім цього, дає в подарунок Давнього рештки багатства, з пожежі врятовані в Трої. Злотом цим батько Анхіс жертовні творив узливання; Це ось був одяг Пріама тоді, як збирав він народ свій І по закону судив; і жезл, і свята ця тіара, Й шати – це праця жінок іліонських”.

Вражений Іліонея словами, Латин задивився 250 В землю і, голову низько схиливши, сидів непорушний, Тільки очима поводив. Не так гаптування багряні Серце ворушать чи берло Пріама, як думкою важить Він на одруження доньки й весілля, бо душу тривожить

Антична література. Греція. Рим

Фавна старого віщання: чи це саме зять той, якого Доля судила, з чужої країни? Його вона кличе, Щоб царювати тут спільно, від нього в майбутньому піде Славне хоробрістю в війнах потомство, яке завоює Силою світ весь. Нарешті, він радісно мовив: “Богове Хай пособляють цим нашим починам та провістям їхнім. Дасться, троянче, тобі, чого хочеш, дари я приймаю. Ані в Латиновім царстві врожаю багатого поля Вам не забракне, ні статків троянських. А щодо Енея, То як до нас його тягне так дуже, як хоче дружити І називатись союзником нашим, то сам нехай прийде, Перед лицем свого друга тут стати нехай не боїться. Буде це в мене порукою дружби – стиснути правицю Царську; а ви, з свого боку, мої передайте умови: Є в мене донька, що вийти їй заміж у нашім народі Не дозволяють оракули віщі та чуда небесні, Бачені часто, але провіщають, що з краю чужого Зять завітає, – таке от судилося краю латинців, – Кровним спорідненням наше ім’я до зірок піднесе він. Доля на зятя мого його кличе, мені так здається, І, якщо правду нам розум говорить, цього я бажаю”.

Каже так батько і коні найкращі з усіх вибирає (Разом три сотні блискучих стояло при яслах високих). Зараз велів привести бистроногих і тевкрам роздати, Вкритих попонами, шитими пурпуром; з грудей звисали Тороки з золота; в золото вбрані, зубами червоне Золото гризли. А повіз, в два коні запряжений, дав він В дар для Енея, що сам не з’явився; небесного роду Коні були ті, із ніздрів їх полум’я било, від тих ще Пражеребців, що їх помісь лукава Кіркея плекала, Нишком підвівши кобилу, як батько не бачив. З дарами Цими і з добрим завітом Латина вернулись енейці Гордо на конях баских і мир привезли із собою.

Саме із Аргоса, з міста Інаха, верталась сувора Жінка Юпітера й, легким повітрям тоді проїздивши, Бачить Енея веселого, з ним же і флот весь дарданський З-понад Пахіну сікульського; там і доми вже будують, На суходолі уже осідають, покинувши судна. Вражена болем колючим, спинилась вона, головою Журно хитаючи, й мова така потекла з її серця: “Гей, це ненависне кодло, ця доля фрігійська, що нашій Долі стає на путі! Не могли на рівнині Сігейській Трупом лягти? Чи оточених їх не могли полонити? Троя й в пожарі мужів не спалила? Крізь січу й вогненне Море знайшли вони шлях. І чи маю я вірить, що, врешті,

Публій Вергілій Марон

Втомлена воля моя вже зломилась, насичена злістю? 300 Я вже спочила? О ні, навпаки, втікачів я гонила З рідного краю по хвилях ворожих, чинила у морі Опір вигнанцям. Всі сили і неба, і моря на тевкрах Вже знемоглися. Чим Сірти, і Сцілла, й глибини Харібди Допомогли? Вже в бажанім ховаються Тібровім лоні, Море і я не страшні їм? Спромігся ж бо Марс таки знищить Плем’я могутнє лапітів; сам батько богів на поталу Гніву Діани старий Калідон передав; а який же Злочин зробили лапіти або Калідон? Я ж, могутня Жінка Юпітера, не обминула нічого, нещасна Зважилась я на все те, що могла, та Еней – переможець. Якщо не досить у мене є сил, то де б не знайшла їх – Не завагаюсь. Якщо прихилити не можу небесних, То Ахеронт попрошу. Хай його від Латинського царства Втримать не можна, й судилась Енею Лавінія жінка, – Можна ж задержати й хоч відтягнуть ці важливі події. Зовсім-бо знищити можна в обох цих царів їх народи. Зять тоді з тестем нехай вже цією ціною зійдуться. Приданим буде, дівчино, твоїм кров троянська й рутульська; Свахою буде Беллона. Бо то ж не лише Кіссеїда, Факелом бувши вагітна, шлюбну пожежу вродила. Ні, і Венерин такий самий плід; ще Паріс буде другий, Знов смолоскипи весільні жалобою будуть Пергаму”.

Так вона мовила й зараз, жахлива, на землю злетіла: Кличе з підземної пітьми, з домівки еріній Аллекто, Смутку причину, у серці якої лиш війни прокляті, Підступи, й гнів, і дії злочинні. Сам батько Плутон вже Доньку зненавидів; навіть ненавидять з Тартару сестри Погань таку. Вона в постатей стільки змінитись уміє; Вигляд жахливий такий, і стількох вона, чорна, пускає Зміїв. Такими словами її підбиває Юнона: “Діво, темряви донько, вділи-бо уваги своєї, Ласку мені лиш єдину вчини, щоб і честь моя, й слава Встояли, не надщербившись, енейці б Латину подружжям Не докучали, й на землях Італії щоб не селились. Рідних братів, що у згоді жили, ти до бою доводиш, Можеш ненавистю спокій сім’ї зруйнувати; ти в силі Бич до оселі внести і свічки похоронні; ти безліч Маєш імен, безліч способів шкоди. Схвилюй свої груди, Помислів повні, їх згоду скасуй і війни дай причину; Хай їх юнацтво бажає, хай прагне, хай рветься до зброї”.

Зразу ж Аллекто, тяжкою заражена трутою, шлях свій Прямо у Лацій верстає, і тут до високого входить

Антична література. Греція. Рим

Царського замку, й сідає на тихім порозі Амати. Цій через тевкрів немилий прихід і Турна весілля Серце жіноче гнівом кипіло й журбою згорало. Синю гадюку їй мече богиня, з коси відірвавши, Глибоко в пазуху їй під самісіньким серцем ховає, Щоб, роз’яріла від шалу й потвори, весь дім зруйнувала. Легка гадюка повзе поміж шатами й груддю і всюди,

350 Де доторкається, підступом злобу гадючину вводить Їй, шаленіючій, в серце. В велику змію золотую Раптом змінилось намисто на шиї, то знов показалось Довгою стрічкою, що заплела її коси, то знову Лізе по тілі. Та поки ще погань, що трутою злою В змисли влилася, лише їй вогонь уводить у кості, Цілого серця ще полум’я пристрасті не огорнуло, Ніжно й сердечно вона, як бува матері промовляють, Плаче над долею доні й фрігійським весіллям: “Гей, батьку, Тевкрам вигнанцям Лавінію ми даємо, – чи не жаль нам Доні й себе, ані матері, що Аквілон як повіє, Дівчину взявши з собою, кине зрадливий злодюга Й морем поїде. Фрігійський пастух так прибув в Лакедемон Й Ледину доньку Єлену забрав із собою до Трої. Де ж твоє слово святе? І де за своїх піклування? Де ж обіцянки, що Турнові, родичу, стільки їх дав ти? Якщо бажаєш ти зятя латинам із роду чужого Й це вже незмінне, як батьківський Фавнів наказ тебе в’яже, Всю я чужою вважаю ту землю, що владі ще нашій Не підлягає,– це саме і вічні говорять богове. В Турна також, якщо роду його пошукати початків, Предки – Інах і Акріс, Мікени – його батьківщина”.

Бачить вона, що його їй несила такими словами Переконати й Латин їй противиться,– й лютий гадючий Шал в її серце вливається й наскрізь проймає, – нещасна Кинулась бігти, жахливими марами гнана, й нестримно, В шалі страшному по місту просторому дико літала. Так це, як часом закрутять шнурком і довкола літає Дзиґа, що діти в гарячій забаві пускають, зібравшись В коло в просторім подвір’ї, і крутиться бичиком гнана Забавка та, а навкруг простодушна дитяча громадка З подивом дивиться, як-то стрибає та букова цурка. Сильні удари снаги додають їй. Отак, як та дзиґа, Скрізь по містах уганяє вона між безстрашним народом. Навіть у ліс вилітає, так ніби в нестямі вакханській, Більшу затіявши капость і шал роз’ятривши ще більший, –

Публій Вергілій Марон

Доню ховає у горах лісистих, щоб тевкрам не дати, Вирвать невістку у них і обряди весільні затримать. “Евое, Вакху, – гукає, – один лиш ти дівчини гідний! Хай на твою лише честь вона візьме твій жезл ніжнолистий, В хорі вславляє тебе і коси для тебе плекає”.

Скрізь ця полинула вістка; й жінок, що їм фурії в грудях Жар розпалили, єдиний порив підганяє шалений В лісі шукати осель. Доми покидають, на вітер Коси пустивши й оголені шиї підставивши; інші Сповнюють трепетним зойком повітря. Одягнені в шкіри, Посох свій кожна несе, виноградним умаяний віттям. А поміж ними у шалі вона, смолоскип запаливши, Пісні весільної Турнові й доні виводить, і зором Водить кривавим, і дико вигукує раптом: “Вчувайте, 400 Всі матері латинянки! Як має сердешна Амата В ваших поштивих серцях якусь іще ласку, коли ще В вас озоветься сумління за матірне стоптане право, То розпустіть свої коси, і оргії разом святкуймо”. Так-то в лісах недоступних, в цих сховищах звірів, царицю Гонить Аллекто й підстьобує всюди в нестямі вакханській.

Бачивши, що роз’ятрила вона для початку вже досить Шал і весь задум в Латина, весь дім докорінно змінила, Зразу ж похмура богиня відціль полетіла на чорних Крилах до мурів рутула відважного. Місто це, кажуть, Там заснувала Даная колись для потомків Акріса, Загнана Нотом бурхливим туди. Цю місцевість Ардея Предки назвали колись (та й понині преславна ця назва Ще залишилась – Ардея, але прогула її слава). Тут у високих покоях спокійно спав Турн серед ночі Темної; в час той Аллекто жахливий відкинула вигляд Й фурії постать, а образ бабусі прибрала: зорала Зморшками шкіру чола препоганого, сивим волоссям Голову вкрила й святними стрічками та віттям оливним, – Зовсім Каліба стара, ота жриця у храмі Юнони. Так юнакові з’явилась вона і мовить до нього: “Турне, чи стерпиш, що стільки старання твого йде надармо, Що поселенцям дарданським державу твою відступають? Подруги цар відмовляє і віна того, що ти кров’ю Сам заслужив, на чужині шукають наслідника трону.

Ну ж бо, осміяний, нині іди в небезпеку невдячну; Військо тірренське розбий і мир захисти для латинян. Мовити все це тобі, коли ти серед ночі спокійно Спатимеш, доня Сатурна всесильна мені наказала.

Антична література. Греція. Рим

Отже, іди і наказуй озброїтись всьому юнацтву,

З брам вирушать. Бий фрігійських вождів, що на нашій прегарній

Річці осіли, й мальовані судна їх викури димом.

Сили небесні могутні велять так, і хай це відчує

Сам цар Латин, якщо шлюбу не дасть, не дотримає слова, –

Хай тоді, врешті, він Турна пізнає у сутичці збройній”.

Але сміється з віщунки юнак і так починає В відповідь мовити їй: “Що флот там у Тіброві хвилі В’їхав, не думай, що це не дійшло ще до мене; страхіття Ти не вигадуй, за нас-бо цариця Юнона, спасибі, Ще не забула.

Матінко мила, тебе надаремно журбою проймає Старість твоя, що вже цвіль на ній сіла; в ній звітрилась правда І неправдиві страхіття боїв між царями виводить Перед віщункою. Храму пильнуй і божественних статуй, Мир же й війну хай провадять мужі, бо війна – то їх справа!”

Гнівом скипіла Аллекто від мови такої, й так само І юнака, що сказав це, тремтіння якесь охопило, Й лудою очі зайшли, бо вужами стома засичала Грізно Ерінія й стало жахливим у неї обличчя. Дико поводить очима огнистими, не допускає 450 Й слова, а він – і хоче, й не зважиться щось їй сказати, – Двох вона змій із своєї коси навертає на нього, Ляска бичем і ротом розлюченим так промовляє: “Так, поросла вже я мохом, мене, вже безплідну для правди, Старість лякає страхіттям пустим боротьби між царями. Зваж-бо на те: із оселі жахливих сестер я приходжу, Війни й загибель несу я в руці”. Мовила так і кинула враз в юнака смолоскипом, Й чорна, в диму, головешка на грудях його опинилась. Острах великий зірвав йому сон, і все тіло, і кості Дрож охопив, і піт з нього всього потоком полився. “Зброї!” – кричить він безтямно і зброї шукає у домі І біля ложа; обняв його шал до заліза і з гнівом Лють войовнича. Отак, мов багаття тріскуче із хмизу Хтось під кип’ячий казан підмостив, і окріп закипає, Весь аж клекоче від жару, здіймається паром бурхливим, Піною плине й струмками випорскує високо вгору, Впину воді вже нема, і дим виривається чорний. От він вождям юнаків на Латина-царя йти походом Заповідає, бо зірвано мир. Каже зброю ладнати В захист Італії, з меж її ворога вигнать і разом Тевкрів здолати й латинів. Сказав це й богам помолився, І один одного стали рутули до зброї гукати.

Публій Вергілій Марон

Постать велична та юність палка одного з них чарує, Іншого – предки царя, тих – у подвигах славних правиця.

Поки ще Турн рутулів запалює духом хоробрим, Вже поміж тевкрів майнула Аллекто на крилах стігійських. Іншого хисту вжила вона й місця. Простежила пильно, Де уродливий Іул понад берегом сіті на звірів Ставив і гнався за ними. І тут Коцітова діва Наглу скаженість собакам прищеплює й запахом знаним Дражнить їм нюх, щоб за оленем гнались завзято. Була це Перша причина всіх бід, що серця того люду сільського Жаром війни запалила. Був олень величного зросту, Й роги він мав величезні. Від вимені в матері взявши, Тіррові хлопці плекали його, та й Тірр сам, їх батько, – Мав-бо в опіці він череди царські і ниви розлогі. А як освоївся олень, сестра тоді Сільвія щиро Дбала, щоб ніжні квітки у віночок сплести й заквітчати Роги його, розчесать і в воді його викупать чистій. Він не боявся руки, й до стола у господаря звикши, Лісом довкола бродив, але знов до знайомих порогів Сам повертався додому, хоч часом і пізньої ночі. В час той, як далі від дому блукав він, Іула собаки Хижі, як той був на ловах, допали його, коли долі Плив він рікою й шукав у тіні охорони від спеки Під берегами зеленими. В час той Асканій, що прагнув Людських похвал надзвичайно, стрілу з рогового пускає Лука; правиця не схибила, бог допоміг, отже, вбилась З свистом великим тростина в живіт, прямо в здухвини звіра.

500 Чотириногий поранений втік під знайому покрівлю І зі скиглінням, залившися кров’ю, заходить до стайні Й стогоном, наче благанням, усю виповняє оселю. Сільвія перша, сестра, заломлює руки, й волає, Й кличе на поміч селян звідусіль, що серця у них грубі. Раптом з’явились вони (бо в лісах мовчазливих таїться Погань страшна), головню той осмалену в руки хапає, Той сукувату ломаку тяжку, – що попало у руки, В гніві тут зброєю стало для них. Тірр збирає ватагу, В люті безмежній сокиру вхопивши, на четверо дуба Саме колов він і клин заганяв. А жорстока богиня, Слушну хвилину, щоб шкодить, знайшовши, з засади влетіла Прямо на стайню високу й з покрівлі найвищої грає Гасло пастуше на розі крутому, пекельної сили Звуку надавши, аж ліс затремтів і по зворах глибоких Гомін пішов, що аж Трівії озеро вчуло далеке, Нар, білохвилий од сірки, й джерела Веліну почули, –

Антична література. Греція. Рим

І матері, умліваючи з жаху, до серць пригортали

Діток малих. Тоді, на той голос пастушого рогу,

Хто лиш почув його клич, звідусюди, хапаючи зброю,

Юрмами спішно збігатись розлючені стали селяни.

Хвилею молодь троянська Асканію в поміч приходить,

Входи укріплень усі відчинивши. Стрункими рядами

Всі поставали. Та це не була уже бійка пастуша

Кіллям твердим або дрюччям осмаленим, тільки залізом

Бились вони двоєсічним. Довкола чорніє жахливе

Жниво мечів гостролезих; від сонця полискує криця,

Кидає блиски під хмари. Так хвиля від вітру спочатку

Пінитись білим лише починає, та здійметься потім

Високо море, й поволі все вище підносяться хвилі,

Врешті, із самого дна аж до неба ті хвилі сягають.

Тут перед військом у першім ряду десь стріла засвистіла,

І повалився юнак – це Альмон, з синів Тірра найстарший, –

Бо уп’ялась йому в горло вона і, голосу вогкий

Шлях заливаючи кров’ю, ніжне життя зупинила.

Безліч там впало мужів, і між ними Галес постарілий,

В час той, як їх помирити збирався; найбільш справедливий

Був він колись, та ще й найбагатший на землях авзонських –

В нього було п’ять овечих отар, і п’ять черед худоби

З паші вертало, й стома він плугами орав свої ниви.

Бій цей у полі ішов із однаковим щастям, – богиня Сповнила, що обіцяла, бо кров’ю війну покропила Й в першім бою вже попадали трупи, – з Гесперії вийшла, І полетіла в небесні простори, і так до Юнони Голосом гордим, звитяжним озвалась: “Ось маєш і розбрат, Смута воєнна його спричинила: нехай же їх дружба Лучить тепер, і союзи нехай тепер творять, коли я Тевкрів авзонською кров’ю скропила; коли ж твоя воля Схоче, незламна, того, то ось що додам я до цього: В війни втягну я чутками сусідні міста і держави, 550 Запал шалений в серцях розпалю їм любов’ю до Марса, Щоб звідусіль ішли в поміч, всю зброєю вкрию країну”. Відповіла їй Юнона на це: “Досить зради й страхіття, Є вже причина війни, бо б’ються рукопаш, і зброя, Що її випадок в руки уклав їм, вже свіжою кров’ю Скроплена. Хай відсвяткує преславний потомок Венери Й сам цар Латин разом з ним і подружжя таке, і весілля. Та щоб ти вільно блукала по цьому небесному світу, Батько, володар найвищого неба, на це не дозволить. Йди собі звідси; як доля іще щось дозволить зробити, Я вже сама те зроблю”. Так Сатурнова донька сказала.

Публій Вергілій Марон

Та ж свої крила, вужами кипучі, здіймає і лине

Прямо в оселю Коціту й висоти небесні лишає.

Є у середній Італії місце при горах високих,

Славне, в численних країнах про нього спогадують люди, –

Є це долина Ампсанкта. Ліс темний у неї обабіч

Густо стіною її закриває, потік круторвучий

В самій середині з гуком об скелі б’є в вирі шумливім.

Тут-то жахливу печеру показують – відхлань пекельну

Діта жорстокого. Щелепу там смертоносну відкрила

Прірва страшна й Ахеронтом прорвалась. Туди осоружна

Скрилась богиня Ерінія й землю звільнила, і небо.

Донька Сатурна, однак, довести в тому часі до ладу Діло воєнне старається конче. Вже ринуть у місто Юрмами всі пастухи прямо з бою й несуть тих, що впали, Вбитого хлопця Альмона й знеславлене тіло Галеса. Кличуть із неба богів, Латина за свідка взивають. Тут же і Турн, серед злочинів лютих він збільшує вдвоє Жах тих убивств і вогню: то троянців до влади вже кличуть? З родом фрігійським уже поріднились, для нього ж пороги Ці недоступні? А далі надходять і ті, що в натхненні Вакховім їх матері у лісах непрохідних танцюють – Бо нездоланне ж імення Амати! – і разом зібравшись Ізвідусіль, домагаються бою. І так усі разом Проти судьби й віщувань цих, зле зрозумівши ознаки Волі богів, в один голос війни лише прагнуть страшної. І обступають в завзятті Латинову царську оселю. Він, наче скеля морська непохитна, їм всім опирався; Наче та скеля морська, коли гуркіт зростає навколо Й множиться хвилі прибій, а вона все така ж нерухома, Й марно на камені спінені хвилі шумлять і налиплу Водорість в море змивають. Отож, коли жодної змоги Задум безглуздий змінить не було і діла йшли по волі Злої Юнони, то батько, небом безкраїм заклявшись, Ім’ям богів, промовив: “Ой горенько, доля нас трощить, Буря змітає. Самі ви, сердешні, обмиєте кров’ю Гріх цей присяги кривої. Тяжка тебе, Турне, покута Жде за оце беззаконня: запізно обіти складати Будеш богам. Мені ж уготовано спокій,– запливши В пристань життя, я позбавлений буду щасливої смерті”. 600 Й більше ні слова. В мурах замкнувся й весь провід оддав їм.

Був у Гесперії, в Лації звичай, який споконвіку Завжди святим уважали альбанські міста, іще нині Рим, найсильніша держава на світі, шанує, як тільки Мають почати бої, на злощасну війну проти гетів

Антична література. Греція. Рим

Рушить готові, чи проти гірканів, арабів, добратись

Хочуть до індів з Авророю й стяги від парфів вернути.

Брама війни є подвійна – усі її так називають, –

З самої віри священна і з остраху перед суворим Марсом.

Сто мідних замків і залізні запори одвічні

Міцно її замикають. Сам Янус стоїть на порозі

Й пильно вартує. Якщо вже ухвалять старійшини люду

Йти на війну, тоді відчиняє цю браму скрипучу

Консул в плащі квірінальськім, вдягнувши його по-габінськи,

І до війни закликає; за ним поспішає вся молодь,

Звуком зловісним йому приграють іще й міднії сурми,

Так і тоді умовляли Латина, щоб він енеадам

Оголосив би війну, відчинивши цю браму скорботну.

Батько відмовив торкнутись її, одвернувшись, відкинув

Ті осоружні обряди і в затінок темний сховався.

Божа цариця, Сатурнова доня, зійшла тоді з неба,

Замкнену браму штовхнула своєю рукою, скрутила

Гак від дверей і залізні запори війни розламала.

І спалахнула Авзонія, доти спокійна і мирна.

Всі на війну вирушають – ті пішою лавою, інші ж,

Мов навіжені, на конях високих тумани збивають;

Всі домагаються зброї. Ті легкі щити і блискучі

Ратища чистять і жиром мастять їх, а ті на точилі

Гострять сокири, їм любо нести прапори свої й слухать

Музику сурм. Вже п’ять міст многолюдних рихтують ковадла

Й зброю відновлюють: сильна Атіна, й Тібур гордовитий,

І Крустумери, й Ардея, й Антемни, що баштами славні.

Ці вигинають безпечні шоломи на голови, другі

З пруття лозини опуклі щити заплітають, а інші

Панцирі з криці кують або з срібла гнучкого легенькі

Гнуть наголінники. Серп і леміш не в пошані, пропала

Давня до рала любов. Гартують мечі прадідівські

В горнах гарячих. Вже сурми заграли і роздано гасла.

В поспіху цей от вихапує з дому шолом, той хропучі

Коні у запряг веде, бере щит і кольчугу потрійну,

Злотом оздоблену, й вірний до пояса меч припинає.

Гей, Гелікон відчиняйте, богині, і пісню співайте, Що за царі на війну оце йдуть, які сили за ними Стали на полі, якими мужами уся запишалась Рідна земля італійська, якою ж то зброєю сяє. Бо й пам’ятаєте все ви, богині, й нагадувать владні, – З слави тієї до нас лише промінь малий докотився.

Перший війну починає Мезенцій з тірренського краю, Воїн суворий, огудник богів, який полчища зброїть.

Публій Вергілій Марон

Поруч син Лавс, від якого нема красивішого мужа,

650 Крім лаврентійського Турна. Лавс той, – приборкувач коней,

Диких поборювач звірів. Він марно веде за собою

Тисячу воїнів з міста Агілли, що йдуть з ним у битву.

Гідний він більшої втіхи з отцевої влади зазнати,

Або й того, мабуть, щоб не Мезенцій був батьком у нього.

Зараз за ними на луках сам гожого син Геркулеса, Гожий юнак Авентін, свою показав колісницю, Пальмами вквітчану, й коні звитяжні, а щит його має Батькові знаки – гадюк ціла сотня і кільцями зміїв Гідра оплетена. Рея-бо, жриця, в гаях Авентіну Потай під світло небесне його привела, поєднавшись Жінка з безсмертним, коли тірінтієць убив Геріона, Й через лани лаврентійські йдучи, іберійські корови В річці тірренській купав. Є ратища в них, та дубини Грізні в руках, і грубі кинджали, і списи сабельські. Пішки іде він, в велику обвинутий шкуру левину; В пащу, наїжену гривою, з білими ікол рядами, Голову він покриває свою і так під оселю Царську підходить, на вигляд страшний, Геркулеса одінням Плечі прикривши міцні. А далі близнят за ним двоє Мури тібурські лишають, а разом і плем’я, що назву Має від брата Тібурта, – Катілл це і Корас завзяті, З Аргосу воїни; їдуть вони поміж стріли густії, Перед рядами передніми. Мовби народжені з хмари, Наче із верху гори височенної двоє кентаврів Сміливі сходять, лишаючи в бігу швидкому Гомолу Й Отру засніжену; й ліс величезний дає їм дорогу В їхній ході, і кущі розступаються з тріскотом сильним.

Не відставав і Цекул від них, міста Пренести засновник. Цар, що – вважали усі – народивсь од самого Вулкана Серед черід польових і знайдений був на домашнім Вогнищі. Йде вслід за ним величезна ватага селянська – З гір пренестійських мужі, і ті, що весь час обробляють Ниви габінські Юнони, й живуть над Аньєном холодним, Й що оселилися в скелях герніцьких, на воду багатих, Й ті, що Анагнія кормить родюча, й ти, батьку Амасен. В них не у кожного зброя, і щит не у кожного дзвонить Чи колісниця, здебільшого кидають жолудь свинцеву, А деякі мають в руках по два ратища; з сірого вовка На голові покриття у них грубе; лівиця в них босі Робить сліди, й сирою обвинена шкурою права.

Там же й Мессап іде, коней приборкувач, парость Непту: Той, що його не поборе ніхто ні вогнем, ні залізом,

Антична література. Греція. Рим

Кличе увесь він до зброї народ, що спрадавна був мирний І відзвичаївсь від воєн, та знову мечі добуває. Йшли тут ряди фесценінів, а далі там екви-фаліски, Тут із верхів’їв Соракти, а там з нив Флавіни, а далі – З озера й пагір Ціміну і ті, що з Капенського бору. Йшли вони, рівні числом, і співали пеани цареві. Так, наче лебеді ті сніжно-білі в прозорому небі Із пасовищ повертаючись, довгими шиями звуки Шлють з високості, аж річка дзвенить і лунають азійські Багна широкі.

Хай не подумає хто, що із натовпу цього не мідні Вийшли до бою полки, а скоріше – повітряні ринуть Хмари співучого птаства з-над глибу морського на берег.

Глянь, із сабінської крові старої ряди величезні Клаус веде, сам до раті великої схожий. В нас нині В Лації Клавдіїв рід і громада від нього походять, Ще з того часу, як в Римі сабінам належала влада. Цілий іде тут великий загін з Амітерни і древні Їдуть квіріти, з Ерета чота, із Мутуски, що родить Щедро маслини, з Номента, з трояндових селищ Веліну, З Тетріки скель недоступних, із Северських пагір високих, Йдуть із Касперії, з Форул, з-над річки Гімелли; і ті йдуть, Що з Фабарісу п’ють воду чи з Тібру, і ті, що холодна Нурсія шле їх; гортинські загони й народи латинські. Ті, що крізь край їх пливе річка Аллія – назва зловісна. Скільки-то хвиль мармурових на морі Лівійському грає, Як Оріон лише грізний у хвилі зимові порине, Чи то як сонце відновлене сходить і густо колосся Спіє на Гермовім полі й на нивах лікійських жовтавих. Дзвонять щити, і земля аж дрижить від тупоту ніг їх.

Там Агамемнонів друг, а троянського імені ворог, Коні до воза Галес запрягає й до Турна приводить Тисячні юрми хоробрих; між ними і тих, що копають Сапками пліднії, Вакхом улюблені Массіка ниви; Й ті, що батьки їх послали з високих верхів’їв Аврунка І з сідіцінських роздолів, і ті, що покинули Калес І мілководий Вольтурн, і грубі мужі сатікульські, Й осків загони. За зброю у них рогатини точені, Їх до тугого реміння прив’язувать звикли; їх зліва Щит шкіряний прикриває, а б’ються кривими шаблями.

Та не оспіваний піснею нашою й ти не відійдеш, Славний Ебале! Телон породив тебе від Себетіди, Німфи, старий вже, як він у Капреї царем був телебів.

Публій Вергілій Марон

Та його син, вже тоді невдоволений батьківським царством, На саррастійські народи високу простяг свою владу І на рівнину, що зрошує Сарн, і на тих, що осіли В Руфрах, в Батулі, і що обробляють поля келемнійські, Й що доглядають їх мури рясної від яблук Абелли; Кидати звикли списами вони за звичаєм тевтонським, На головах своїх носять із корка пошиті шоломи, Міддю їх сяють щити, і мечі їх виблискують мідні.

Нерси гірськії до бою й тебе посилають, Уфенте, Знаного славою й щастям, яке ти в боях здобуваєш. А особливо суворий народ, призвичаєний в частих Ловах лісних, там екви на землях твердих проживають; В зброї вони обробляють ріллю й нову здобичу завжди Люблять шукати собі і жити лише із грабунку. 750 Жрець маррувійського люду прийшов, свій шолом уквітчавши Віттям маслини плідної, – Архіппа-царя повелінням. Був це Умброн наймужніший, на гідр із диханням їх згубним Та на все гаддя сон він наводив, співаючи пісню, Й дотиком рук заспокоював лють їх; своїм він умінням Рани укусів їх гоїв. Та рани від списів дарданських Гоїти він не умів; отож не могли врятувати Рани його ані спів той, що сон навіває, ні зела, Зірвані в горах Марсійських. Тому за тобою із жалю Й гай ангіційський ридав, і криштальні ридали Фуціну Хвилі, і чисті ридали озера.

Вийшов до бою і син Іпполіта, у битвах прегарний, Вірбій, – його-бо ставного Аріція мати послала, На узбережжі вологім в Егерії гаю зростивши, Там, де стоїть багатий Діани олтар миротворний. Ходить-бо чутка така, що коли Іпполіт той загинув, Підступом мачухи, й батькове кров’ю омивши прокляття, – Бо розірвали його розполохані коні, – то знову Він повернувся під зорі високі, в небесне повітря, – Зела Пеона з любов’ю Діани його воскресили. Батько розгнівавсь тоді всемогутній, що хтось з-поміж смертних Вийти посмів із підземної пітьми до світла живого, Громом скидає його він у Стіксові хвилі, хто сином Фебовим був і винайшов ліків вигойну властивість. А Іпполіта сховала в криївці таємній ласкава Трівія й потім послала його до гаїв Егерії, – Нишком, під зміненим іменем Вірбія він проживав там. Ось від священних гаїв і від Трівії храму вигонять Коней роговокопитих, бо ті юнака й колісницю На узбережжі розбили, морської злякавшись потвори.

Антична література. Греція. Рим

Кіньми баскими не гірше і син його їздить по полю. Тим-то на повозі він і тепер на війну поспішає.

Поміж найпершими видно і зростом величного Турна, Як він красується зброєю й всіх переріс головою. В нього високий шолом із гребнем потрійним і чубом, Зверху ж Хімера, що зяє із пащі вогнем, наче Етна. Тим вона більш гримотить і полум’ям грізним жахає, Чим од пролитої крові палає завзятіше битва. Щит же гладенький Іо золота прикрасила, піднявши Високо роги, вже шерстю покрита, вже зовсім телиця, – Образ величний, і Аргус там, дівчини страж, і старенький Батько Інах, що ріку проливає з різьбленої урни. Ратників хмара за ним виступає, по цілому полю Тиснеться військо, укрите щитами; й аргійське юнацтво, Є і аврунків громада, й рутули, й старії сікани, Тут і сакранські ряди, і з Лабіка мальована зброя; Й ті, що посіли твої, Тіберіне, луги і Нуміка Берег святий, ті, що крають рутульські верхи лемешами Й пагір Кіркейських простори, й мужі з тих лугів, що над ними Анксур Юпітер владар, і Феронія в гаї зеленім 800 Радо живе, й відтіля, де чорні свої розливає Багна Сатура, і звідти, де Уфенса хвилі холодні Шляху шукають в найглибших долинах і в море впадають.

Крім цих усіх прибула ще із племені вольсків Камілла, Вершників рать привела вона й міддю блискучі загони. От войовниця! Ані до ткання-бо у неї не звикли Руки жіночі, ані до куделі Мінерви, натомість Дівчина добре уміла терпіти тяжкі невигоди В битвах жорстоких і навіть з вітрами іти в перегони. Легко по нивах, над засівом повним, верхом понад зелень Бігла, і ніжного колосу в бігу вона не ламала. Чи у відкритому морі, ступивши на хвилі високі, Вільно по них пролітала і стіп собі в них не мочила. В подиві молодь і юрби жіноцтва навкруг надбігають З хат і полів і дивляться, як вона йде, аж роти всі Пороззявляли, як пурпур цариці вкриває їй плечі, Фібула з золота коси скріпляє, як носить лікійський Свій сагайдак вона й мирт із загостреним вістрям пастуший.