КНИГА ШОСТА


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 
150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 

Загрузка...

Прибувши до Італії, Еней висаджується біля міста Кум і в храмі Аполлона зустрічається з жрицею Сівіллою, яка віщує його долю. Він просить Сівіллу зробити так, щоб він побачився в підземному царстві з тінню свого батька Анхіса. Сівілла показує йому, як туди дістатися. Еней ховає Мізена і здобуває вказане Сівіллою “зо-лоте гілля”. По принесенні жертви Прозерпіні Еней із Сівіллою спускається в підземне царство. Тіні померлих біля ріки Ахеронту, через яку перевозить Енея Харон. Зустріч з Цербером. Царство судді Міноса, різні види тіней. В Елісії, країні вічного блаженства, Анхіс викладає синові своє вчення про очищення і переселення душ і показує йому нащадків – славетних римлян, починаючи з Ромула, засновника Рима, і кінчаючи Марцеллом, племінником і зятем Августа. Еней повертається на землю.

Так він крізь сльози промовив і, флоту пустивши повіддя, До узбережжя евбейського, врешті, до Кум допливає. Судна носами до моря звернулись, і міцно зубами Їх якорі прикріпляли, а до узбережжя пристали Круглі корми. На берег Гесперії юні загони Спритно зіскакують. Сім’я вогненне одні добувають, Сховане в жилах камінних, ті – дерево тягнуть із лісу,– Звірів криївки густі, а ті – воду знаходять джерельну. А благочесний Еней до вершин, де владарить над нами Бог Аполлон, іде далі в велику печеру, в таємне Лігво страшної Сівілли, великого духа якої Й серце делійський віщун наповняє натхненням, майбутнє Їй відкриває. В гай Трівії, в дім золотий вони входять.

Є така вість, що Дедал, утікаючи з царства Міноса, Зваживсь плисти у повітрі на крилах прудких і в дорозі Тій незвичайній заплив аж до Арктів холодних, і, врешті, Легко осів на Халкідськім узгір’ї. І тут, де уперше Твердо вчув землю, весла крилаті приніс він у жертву, Фебе, тобі і храм спорудив величавий. В притворі –

Антична література. Греція. Рим

Смерть Андрогея, а далі покара, яку Кекропіди Змушені мати – давати (о горе!) сім діток щороку. Урна на жереби є там. Навпроти здіймається вгору З моря кносійська земля. Любов до бика тут жахлива, І Пасіфая, і ложе таємне, і змішані роди. Далі двообразний вид Мінотавра стояв тут – кохання Грішного слід. Тут подвиг той славний – будова і ходи Плутані і нерозв’язні блукання. Але ж і Дедал вже Зглянувсь на щире кохання царевої доньки й зрадливі Ходи таємні у замку відкрив, показавши, де вихід Ниткою. Частку велику, Ікаре, ти в творі такому Мав би, якби лише смуток дозволив. Твої він пригоди Вирізьбить пробував двічі у золоті, й двічі у батька Падали руки. І далі дивились би так, та вернувся Посланий перше Ахат, а з ним Феба і Трівії жриця, Главка дочка Деїфоба, що так до царя промовляла: “Ні, не таких тепер час вимагає оглядин, нам треба Семеро з стада волів, які дотепер не впрягались, Тут заколоти й овечок за звичаєм вибраних стільки ж”. Так наказала Енеєві. Не зволікавши й хвилини, Жертву за словом її приносять мужі невідкладно, Й тевкрів запрошує жриця ввійти до високого храму.

Витято в схилі високої скелі печеру велику; Сто туди входів широких веде і воріт сто, а звідти Стільки ж іде голосів у той час, як Сівілла пророчить. От до порога прийшли, а діва: “Пора запитати Долю нам,– каже,– свою, то ж бог ось, сам бог тут”. Це мовить Перед дверима, і раптом обличчя й весь вигляд змінився, Коси розвіялись в неї, а груди здіймаються, й серце Диким набрякло шаленством, і більша здається, і голос 50 В неї нелюдський. Овіяна силою близького бога, – “Щось забарився ти, – каже, – троянче Енею, з обітом І молитвами? Все баришся ти? Раніш не відкриють Уст своїх віщих двері великого храму”. Сказала Й змовкла, а тевкрів, немов у гарячці, усіх затрусило, Й цар їх із дна свого серця таке посилає благання: “Фебе, ти завжди в біді до троянців бував милосердний, Ти і дарданську стрілу напутив, і Парісові руки На Еакідове тіло; мене по морях розмаїтих Вів ти, які величезні простори земель обмивають; В дальнім Массільськім краю і в полях, що до Сірт простяглися, До берегів італійських тікаючих все ж ми дістались. Хай же недоля троянська не далі за нами йде слідом! Ви ж, о богове й богині, всі разом, яким на заваді

Публій Вергілій Марон

Був Іліон, була слава дарданська немилою, згляньтесь Ви над пергамським народом ласкаво. І ти, найсвятіша Віщая діво, що знаєш майбутнє, – не царства прошу я, Що не належить мені, – дай в Лації тевкрам притулок, Трої богам і пенатам, що гнані блукають. Збудую Фебові й Трівії з чистого мармуру храм і святкові Дні встановлю та їх іменем Феба назву я. Й на тебе Захисток жде величавий в державі моїй, де я віщі Книги твої загадкові пророцтва, моєму народу Дані, складу і тобі, о мати, мужів присвячу я Вибраних. Лиш не давай на листочках свої ворожби нам, Щоб не летіли розкидані, буйним вітрам на забаву; Дай нам пророцтво сама, я благаю”. І мову урвав він.

Та у печері віщунка, іще не приборкана Фебом, В шалі бушуючи, пробує, чи не удасться позбутись Бога великого з серця. Та бог тим більше уста їй Спінені тисне, і серця їй дикість приборкує дужче, І втихомирює. Раптом самі вже собою відкрились Сто величезних воріт храмових, і пророцтво віщунки Там залунало в повітрі: “Нарешті, по довгих пригодах, Що на морях їх зазнали, – й на суші чекають ще важчі, – Ввійдуть дарданці у царство лавінське, ти цим не турбуйся. Та вони скажуть: “Бодай би не входили”. Бачу я війни, Війни жахливі, і Тібр я он бачу, що сповниться кров’ю. Буде ж бо там Сімоент, буде Ксант, буде табір дорійський, І народився вже в Лації другий Ахілл від богині. Та не відійде нікуди присутня при тевкрах Юнона, В час, коли ти у великій потребі в яких лиш не будеш Міст і племен італійських благати собі допомоги! Лиха такого причиною знову ж до тевкрів прихильна Буде чужинка, знов ложе чуже...

Ти лиш нещасть не лякайся, ставай проти них сміливіше, Ніж дозволяє тобі твоя доля. Путь перша рятунку, Що й не гадав ти про неї, відкриється з грецького міста”.

Цими словами Сівілла кумейська із місця святого Страшно й неясно виспівує й виє з печери, правдиве 100 З темним мішаючи. Так Аполлон нею віжками править І попід груди шалену острогами коле. Як тільки Шал уступив і уста її спінені втихли, промовив Цими словами герой наш Еней: “Вже ніякі, о діво, Нові нещастя мене несподівані більше не стрінуть. Все вже в своїй голові уявив я собі і продумав. Лиш одного я прошу: якщо тут до підземного царства Є якісь двері, є чорне болото, яке розлилося

Антична література. Греція. Рим

З повені хвиль Ахеронту, то хай же дозволено буде

Стати мені перед очі батька мого дорогого.

Ти мені шлях покажи й відчини туди браму священну.

Я його з полум’я вирвав, як тисячі стріл по нас били;

Виніс його я з юрби ворогів на цих плечах. Пройшов він

Разом зі мною дорогу по всіх океанах, терпів він,

Немічний, моря і неба знегоди усі понад сили

І понад старості долю. Отож він наказував щиро,

Щоб уклонивсь я порогам твоїм, щоб благав тебе дуже.

Мати, благаю, зглянься, всесильна, на сина, на батька,

Бо ж і Геката гаї авернійські тобі доручила.

Міг же Орфей із темряви викликать мани дружини,

Хоч його сила в дзвінких лише струнах, в кіфарі фракійській.

Брата також міг Поллукс відкупити позмінною смертю,

Сто раз пройшовши туди і сюди. Чи згадати Алкіда

Або Тесея? І мій від Юпітера рід розпочався”.

Поки він цими словами благав і за вівтар держався, Відповідала віщунка: “Божистої крові потомку, Сину Анхіса, троянче, легкий перехід до Аверна, Вдень і вночі там чорна Дітова брама відкрита, Тільки вернутися звідти і вийти на світ цей небесний – Це уже труд, це справа велика. І деякі тільки, Що їх Юпітер у ласці своїй полюбив, чи їх доблесть, Божих синів, аж на небо піднесла. Ліси ж поміж нами, І наоколо Коціт розлив свої чорнії води. Що ж, як бажання у тебе таке, така в серці жадоба Два рази озеро Стікс пропливти і два рази Тартар Чорний уздріть, як приємно на труд цей шалений пуститись, –-Знай, що слід перше зробити: десь криється між деревами В тінях гілля із листям і пруттям гнучким золотеє – Святощі це для Юнони підземної, їх укриває Гай, і похмурою пітьмою їх сповивають долини. Та не дозволено в схови підземні раніше вступити, Доки не зірвано з дерева наріст отой злотолистий; Це як ралець Прозерпіна-красуня собі встановила. Зірвеш ту віть золоту – і друга уже виростає, Й гілка ота вже таким же квітчається знову металом. Отже, ти високо й пильно дивись і, як тільки побачиш, В руку бери, так годиться. Бо легко сама тобі дасться, Як лиш покликаний долею ти; а як ні, то не знайдеш Сили, щоб взяти її, не зітнеш її й сталлю твердою. Є біля тебе, крім того, ще тіло померлого друга, – 150 Гей, ти не знаєш, – і цілий твій флот оскверняється трупом; Ти по пораду тим часом прийшов і нам топчеш пороги.

Публій Вергілій Марон

Спершу його віднеси і належним вшануй похованням; Чорні ягнята сюди приведи, як очищення жертву. Так лише Стіксу побачиш гаї і живим недоступне Царство”. Мовила так і, зімкнувши уста свої, змовкла.

Смуток обличчя його огорнув, невідоме майбутнє Важить в своїй голові він. За ним і Ахат поступає, Вірний товариш його, у такій же журбі, крок за кроком; Так між собою удвох розмовляли вони й міркували, Друга якого померлого мала на думці віщунка, Тіло чиє поховати належить. І от на сухому Березі бачать Мізена вони, що загинув нужденно, Сина Еола – Мізена. Умів від усіх він найкраще Міддю скликати мужів і Марса в них співом будити. Гектора був це товариш великого, з Гектором разом Завжди у бій він ходив, і сурмою, і списом славетний, А як Ахілл поконав того мужа й зігнав з цього світу, Цей завзятий герой приєднався як друг до Енея, До дарданійця, і вибрав не гірше. Та разу одного Він, у безумстві своєму, заграв над просторами моря, Дуючи в мушлю порожню, й богів ç ним змагатися кликав. Виклик змагання прийняв сам Трітон, якщо вірити можна, І межи скелями, в спінених хвилях, втопив того мужа. Всі обступили кругом його, й тяжко усі голосили. Перший найбільше Еней ридав поміж ними побожний. Потім Сівілли наказ виконувать швидко беруться, І починають в сльозах вони дерево зносить негайно, І похоронне складати багаття, щоб неба сягало. Йдуть до старезного лісу, високого звірів притулку; Падають сосни, й видзвонює падуб під лезом сокири, Балки розколюють клинням вони берестові й дубові, Ще й ясени величезні з високих верхів’їв спускають. І при роботі такій не бракує й самого Енея, Товаришів підганяє він, сам за ту зброю береться. А за роботою думку в умі він снує сумовиту, На безконечні погляне бори й починає молитись: “От коли б те золотеє гілля між дерев показалось В цьому великому гаї мені? Ох, по правді-бо щирій Все, наш Мізене, про тебе нам віщувала віщунка”. Ледь він це мовив, як голубів пара злетіла із неба Й, перед самими очима героя майнувши, присіла На моріжку на зеленім. Пізнав тоді витязь могутній Матерніх птиць і, зрадівши, благав їх: “Будьте мені ви Провідниками й вкажіть, якщо є десь, дорогу, і льотом, Просто прямуйте в ліси, де галуззя багате родючу

Антична література. Греція. Рим

Землю затінює. Мати-богине, в тяжку цю годину Не покидай мене”. Мовив і став; і уважно дивився, Що за знаки подають, і куди попрямують у льоті. Ті ж для годівлі злетіли настільки, що оком доглянуть 200 Міг би, хто стежив за ними. Тоді, як над гирло Аверну Тяжко пахучого вже прилетіли, то швидко знялися І, через легке повітря майнувши, на бажанім місці, На двоприродному дереві сіли. А там надзвичайне Золота світло заграло в галуззі; як часом буває, Зазеленіє посеред лісів молодими гілками В найтріскучіші морози омела, яка на чужому Виросла круглому пні і шафранною порослю в’ється. Так золота виглядала галузка у тіні дубовій, Так шелестіли листочки у подуві тихого вітру. Жадібно враз ухопивши, Еней відчахнув її тут же, Хоч не давалась, і прямо в домівку віщунки заносить.

На узбережжі тим часом Мізена оплакали тевкри, Тлінному праху безмовному шану віддавши останню. Сосон смолистих багато й дубини зрубавши, найперше Склали велике багаття вони і темним довкола Віттям жалоби все вмаїли, спереду ж ставляють рівно В ряд кипариси смутні, їх зброєю вкривши ясною. Ще інші воду гарячу готують, котли наставляють, Щоб закипіли в вогні; скостеніле в ній тіло обмивши, Мазями мажуть. Зчиняється плач. Тоді тлінні останки, Вмиті сльозами, на мари кладуть, а на них закидають Ще й паполому багряну, відоме усім покривало. Ті ж до багаття уже підійшли, – сумна це послуга, – І за звичаєм батьків смолоскип, відвернувшись, підклали. 3 ладану жертва і тризна палає, й з оливою жбани. Тільки що полум’я згасло і попіл осів, полили ще Винами рештки нестлілі й впиваючий попіл. А кості, Зібрані в мідяну урну, поклав Коріней; а потому, Чистої взявши води, він три рази всіх друзів обходить, Легко їх кропить росою з родючої гілки маслини; Так товариство очистив і слово промовив прощальне. Тут же побожний Еней височенну могилу насипав І на вершечку підхмарнім поклав і кермо, і сурму він – Мужа того все знаряддя. Мізеном від нього зоветься Нині гора та й на вічні віки береже це імення.

Все це зробивши, виконує швидко накази Сівілли. Там глибочезна печера була кам’яна, що широкі Челюсті мала, закриті і озером чорним, і тьмяним Лісом. А понад печерою тою ніколи й пташина

Публій Вергілій Марон

Не пролітала, такий-бо там подих із чорного гирла

Вгору злітав і ген під самі небеса піднімався.

(Тим-то і греки те місце Аорном безпташним назвали).

Жрець тут найперше поставив чотири воли чорноспинні

Й чола вином узливав їм, а потім із чіл, з-поміж рогів,

Вирвав шерстини найдовші й в священний вогонь їх укинув;

Це як завдаток на жертву. І голосно кличе Гекату,

Сильну і в небі, й в Еребі. А інші ножі підкладають,

Кров іще теплу збирають у чаші. Еней підступає

Й сам чорнорунну ягницю мечем убиває для неньки

250 Мстивих богинь і сестри їх великої; ялівку ж ріже

В жертву тобі, Прозерпіно. Відтак починає у пітьмі

Вівтар ладнати для Стіксу владики; все м’ясо волове

В полум’я кинув, з маслини олією тельбухи кропить,

В жарі палаючі. А як заблисла вже заграва перша

Й стало світати навкруг, під ногами земля застогнала,

Заколихались верхів’я лісів і, здавалося, чути,

Як десь собаки завили у пітьмі з приходом богині.

“Гетьте, незвані, геть звідси! Виходьте! – волає віщунка, –

З цілого гаю виходьте усі. А ти у дорогу

Ладься і з піхов свій вихопи меч, бо тут треба, Енею,

Духа бадьорості, треба у час цей залізного серця”.

Тільки сказала і в шалі у гирло відкрите печери

Вскочила; за провідницею й він вирушає відважно.

Всі ви, богове, володарі душ, і ви, тіні безмовні, Хаосе, й ти, Флегетоне, й простори нічного мовчання! Мовить, що чув я, дозвольте і з вашої волі розкрити Тайни підземних глибин, оповиті у пітьму глибоку.

Йшли у самотній ночі крізь пітьму вони, і пустинні Області Діта, і царства порожні його. Ось такою Часом буває дорога у лісі при сяйві непевнім Місяця, в світлі скупому, як небо Юпітер огорне Тьмою, як чорная ніч від речей всі їх барви одніме. Перед передсінком самим, ізкраю, в Орковім гирлі Смуток і мстива Гризота звили собі свої кубла. Пошесті теж там бліді оселилися й Старість невтішна, Страх там і Голод, дорадник до злого, і Злидні погані, Постаті з виду страшні. Там Смерть, і скорботна Робота, Й Сон, споріднений Смерті, і грішні Утіхи розпусні. На протилежнім порозі Війна смертоносна й залізні Фурій світлиці, а далі Незгода безглузда в гадючі Коси свої скиндячки повплітала, у пасоці вмиті. В самій середині віття, мов руки старі, простягає Тінявий берест високий,– на ньому неначе гніздяться

Антична література. Греція. Рим

Марева сонні, зрадливі, під кожним листочком осівши; Безліч, крім цього, потвор там зібралося різноманітних: В брамі Кентаври стоять на припоні, і Сцілли двовиді, І Бріарей стораменний, і грізная гідра Лернейська, І вогнезбройна Хімера, й Горгони, і Гарпії люті, І тритілесної постаті тінь. Тут Еней наш, пройнятий Страхом раптовим, меча добуває і вістрям у вічі Стрічним усім наставляє; й якби лиш товаришка мудра Не пояснила йому, що це все тільки легкі, безкровні Тіні літають, що це із істот тільки з’яви пустії,-– Був би накинувсь на тіні і марно залізом рубав би.

Звідси дорога до хвиль тартарійського йде Ахеронту. Вир тут бездонний болотом клекоче й кипить каламуттю, Грязь усю звідси, й пісок, і намул у Коцит викидає. Вод і річок цих незмінно Харон стереже, перевізник, Страшно брудний, закуйовдженим заростом сивим у нього 300 Все підборіддя укрите, а очі аж іскрами сиплють, Одіж кальна із плечей, зав’язана в вузол, звисає. Сам він суднину багром підпихає, вітрилами править, Човном іржавої барви небіжчиків возить; вже досить Підстаркуватий, та старість у бога ще кріпка і яра. До берегів цих юрба розмаїта вся кинулась валом, Чоловіки, і жінки, і тіні величних героїв, Що розпрощались з життям. Тут хлопці були і дівчата, Ще незаміжні, і ті юнаки, що їх перед очима Їхніх батьків на багаття поклали. Як листя багато В перший осінній мороз облітає в лісах, скільки птахів З-понад глибокого моря прилине, як холод зимовий Ген аж за море жене їх, у теплі краї посилає, – Всі там стояли й благали, щоб першими перевезтися, Руки свої простягали, до другого берега рвались. Та перевізник похмурий приймає лиш декого в човен, Інших усіх відганяє, не хоче на берег пустити. Це здивувало Енея, й він, тиском тим вражений дуже, Мовив: “Скажи мені, діво, чого ця юрба над рікою Хоче, чого домагаються душі, і в чому різниця, – Ці покидають цей берег, ті ж хвилі гребуть каламутні?” Так відказала на це довговічна Енеєві жриця: “Сину Анхіса, без жодного сумніву божий потомку, Це, бач, глибокі болота Коциту й стігійське багнище, Навіть богове, поклявшися ними, не зломлять присяги. Вся ця юрба, яку бачиш, – смутні непохованих тіні; Цей перевізник – Харон, а по хвилях поховані їдуть. Перше не вільно на берег страшний по цих глухоревучих

Публій Вергілій Марон

Хвилях возити, ніж кості їх ляжуть в своїх домовинах. Сто літ блукають вони і над берегом цим ось літають, Щойно тоді допускають їх знов до дряговин жаданих”.

Тут зупинився потомок Анхіса, затримавши кроки, Думав він довго і долею душ нещасливих журився. Тут і сумних, і позбавлених шани, належної вмерлим, Бачить Левкаспа й Оронта, начальника флоту лікійців. Їх-то, коли виїздили з-під Трої на хвилях бурхливих, Австер втопив, на мужів та їх човен навіявши хвилі.

Тут і керманич стояв Палінур, що, зірки споглядавши Серед дороги лівійської, в море скотився глибоке, Впавши з корми. І заледве його тут сумного впізнавши, В сутінку темнім, озвався Еней: “Хто ж з богів, Палінуре, Вирвав тебе з-поміж нас і в морськую безодню укинув? Ну-бо, скажи. Бо мене Аполлон, який досі ніколи Слова нам даного ще не зламав, обманув лиш у цьому. Він-бо мені передрік, що ти море здоровий проїдеш І до авзонських причалиш земель. Де ж обіцяне слово?” Той же на це: “Анхісіде, наш вождю, ні Феба пророцтво Не ошукало тебе, ані бог не втопив мене в морі. Бо під навалою сили великої в мене зірвалось Раптом кермо, яке дуже беріг і яким керував я. 350 І потягнув я його стрімголов за собою. Клянуся Морем суворим, не так в ту хвилину боявся за себе, Як я боявся, щоб твій корабель не піддався тим хвилям; Бо ж і приладдя позбувся, й керманича збито із нього. Довгі зимові три ночі метав мною Нот буревійний По необмежених водних просторах; четвертої ж днини З гребня високої хвилі Італію вздрів я й поволі До суходолу, рятуючись, вже наближався, як збройні Люди на мене напали лихі, сподіваючись, мабуть, здобич узяти. Від мокрого одягу геть обважнів я, Й руки мої скостенілі за скелі шорсткі вже хапались. Хвиля й тепер мене миє й хитає на березі вітер. Щиро благаю, на світло тебе заклинаю небесне, Миле тобі, і на батька, й Іула, твою всю надію, Вирви із лиха мене, нездоланний! Чи кинь ти на мене Жменю землі, ти це можеш, зайди до Велінського порту, Чи, коли спосіб є інший який, що його показала Мати-богиня тобі – бо не вірю, щоб сам ти без волі Божої намір мав ріки страшнії оці і Стігійське Озеро перепливати,– подай нещасливому руку І через хвилі візьми із собою, щоб хоч після смерті Міг я, нарешті, отут у спокійній оселі спочити”.

Антична література. Греція. Рим

Так він сказав, а на це так озвалась до нього віщунка: “Звідки тобі, Палінуре, прийшло це бажання жахливе? Ти, непохований, мав би побачити води Стігійські Й грізну ріку Евменід? Без дозволу ти на цей берег Хочеш вступити? Ніяк не надійся, що зможеш мольбою Божі закони змінить. Та слово утіхи в тяжкому Горі затям: бо сусіди, зловісними знаками довго Лякані скрізь по містах, твої з жертвами кості вшанують, Пагорб могильний насиплють тобі, та влаштують і тризну, Й край цей на вічні часи назоветься ім’ям Палінура”. Цими словами журбу відігнала і біль на хвилину З серця сумного зняла,– він тішився назвою краю.

Отже, йдуть далі по тій же дорозі й доходять до річки; Як перевізник помітив їх ще від стігійської хвилі, Як тихим гаєм ішли, прямуючи просто до річки, Перший до них обізвався й словами такими промовив: “Хто б ти не був, що у зброї до нашої річки прямуєш, Нам уже звідти скажи, чого хочеш, спини свої кроки. Тут-бо лиш місце для тіней, для Сну й для снотворної Ночі. Тіл же живих на стігійськім човні тут не вільно возити. Радості досі не мав я за те, що прийняв я Алкіда Тут ось на озері, ні за Тесея, ні за Пірітоя, Хоч, від богів народившись, були непоборної сили. Той тартарійську собаку з-під самого царського трону В путах, тремтячу, голіруч волік, а ті два намагались Дітову жінку із спальні схопити”. На це коротенько Відповіла йому так амфрісійська віщунка: “Не бійся, Підступу тут ніякого немає, насильства ця зброя 400 Не заподіє. Вічно нехай воротар велетенський Бреше в печері і тіні безкровні лякає, нехай там В дядька порогів безвинна пильнує собі Прозерпіна. Це ось троянець, побожний Еней, хоробрістю славний; В темінь Ереба найглибшу іде він до батька. Як навіть Приклад такої любові тебе не розчулить, то на ось, – І відкриває галузку, яку під полою ховала, – Глянь, пізнавай”. В того серце, запалене гнівом, остигло, Й більш він ні слова. Дивується з дару почесного долі, З віття, якого не бачив так довго, і темно-зелений Човен назад повертає, і близько до берега їде. Потім всі душі, які на лавках довжезних містились, Гонить і місце готує. В середину потім Енея, Велетня, в човен саджає. А той заскрипів весь, обшитий Шкурою, під тягарем, і крізь шпари багато болота Втиснулось. Ледве, з бідою, віщунку й героя за річку Висадив цілих, в зелений комиш, у болото страшенне.

Публій Вергілій Марон

Цербер тримордий, великий, розтяшись на цілу печеру, Саме при вході, всю повнив місцевість своїм валуванням. Тільки уздріла віщунка, що в нього гадюками ґрива Їжиться, кидає коржик, заправлений зіллям чарівним З медом солодким. А він три скажені пащеки голодні Миттю роззявив, і здобич хапає, й хребет величезний Свій на землі простягає, розлігшись на цілу печеру. Тільки цей сторож заснув, а Еней вже виходить і швидко Берегом річки іде, з-за якої ніхто не вернувся.

Раптом почулися крики тоді і квиління жахливе, Плакали душі дитячі на першім порозі; віднявши Їх від грудей і життя відібравши утіху солодку, Чорна година взяла і в могилі сумній оселила. Поруч були, що безвинними смертної кари зазнали. Та не без суду й вони, жебраками місця здобувають. Мінос-суддя потрясає тут урною й кличе на раду Тіні безмовні, й життя, і провини усіх розглядає. Дальші місця зайняли ті сумні, що самі наложили Руку на себе, невинні, яким це життя так набридло, Що й позбулися його. Як хотіли б тепер на ясному Світі і злидні вони, і тяжкую роботу терпіти! Не дозволяє їм доля, й ненависна хвиля сумного Озера зв’язує, й Стіксові дев’ять рамен їх тримають, Воду розливши. А близько звідсіль, розгорнувшись, широкі “Смутку поля” показались, – таку вони назву там мають. Тут були ті, кого жаром жорстоке зв’ялило кохання Немилосердне. Стежками блукають у миртовім гаї Й тихо ховаються, навіть по смерті журби не позбувшись. Тут він побачив і Федру, і Прокру, й сумну Еріфілу, Що від жорстокого сина показує рану жахливу. Далі Евадну, а там Пасіфаю і Лаодамію; Слідом іде і Кеней, що раніш юнаком був, та знову Жінкою став, що доля колишню їй стать повернула.

450 А поміж ними блукала в великому лісі Дідона – Фінікіянка, а рана у неї ще свіжа, її ж то Зразу троянський герой розпізнав тоді в сутінках зблизька, – Лиш невиразно, як часом, коли хтось у хмарах побачить Місяць новий, чи той, може, привидівсь йому; він заплакав Ревно й у щирім коханні отак промовляє до неї: “Бідна Дідоно, я бачу, правдива була в мене вістка, Що ти погасла, мечем гостролезим життя припинивши. Я був причиною смерті твоєї? Зірками клянуся, Небом і правдами всіми, якщо вони є під землею, Що проти волі, царице, твої береги я покинув.

Антична література. Греція. Рим

Але накази богів, що велять мені й нині у пітьмі,

В диких місцях непрохідних блукать серед темряви ночі,

Владно мене повели. Не міг я й повірити навіть,

Що, відпливаючи, стільки тобі спричиню я печалі.

Кроки затримай свої і від наших очей не ховайся.

Нащо тікаєш? Це доля дала розмовлять нам востаннє”.

Цими словами палаючий гнів її й погляд похмурий Прагнув зм’якшити Еней і з очей її викликать сльози. Втупивши очі у землю, стояла вона, відвернувшись, І не змінивсь її вигляд під впливом початої мови Більше, ніж був би це камінь твердий чи скала Марпесійська. Врешті, зірвалася раптом і з гнівом у серці побігла Знов до тінистих гаїв, де Сіхей, чоловік її давній, Відповідає турботою їй і взаємним коханням. Отже, й Еней, пригодою тою уражений тяжко, Довго сльозами її проводжає й жаліє сердечно.

Звідси йдуть далі в призначену путь, аж спинились на нивах Крайніх, – ті ниви окремо прославлені в війнах герої Тут заселяють. Зустрівсь їм Тідей і узброєнням славний Партенопей, а ще далі тінь бліда Адраста, й на світі Цьому оплакані щиро дарданці, полеглі у битвах. Тож їх побачивши всіх у шерегу довгому, тяжко Він застогнав – і Главка, й Медонта, й за ним Терсілоха, Антенорідів всіх трьох, і Церери жерця Полібота, І з колісницею ще і при зброї ще досі Ідая. З гомоном душі праворуч його обступили й ліворуч – Бачити раз їм не досить, їм любо з ним довше побути, Порозмовляти із ним, про причину приходу дізнатись. Але данайців вожді найзначніші й за ними фаланги Військ Агамемнона, лиш запримітили мужа в блискучій Зброї у тіні, від страху великого всі затремтіли Й стали тікать, як колись то бувало, до суден, а інші – В крик, та не дуже, бо голос урвався, не вийшовши з горла.

Тут Пріаміда він Деїфоба, в якого все тіло Зовсім спотворене, бачить; жорстоко скалічений був він: Руки обидві, обличчя і скроні у ранах, бо вуха Вирвані й ніс мав обрізаний – рана була це погана. Дикі знущання сліди, тремтячи, він старався закрити. Ледве впізнавши, Еней йому голосом мовив знайомим: 500 “Сильний в боях Деїфобе, нащадку високого роду Тевкра, гей, хто ж захотів на тобі так помститись жорстоко? Злочину хто ж це такого посмів на тобі допуститись? Чув я про тебе, що ти, утомившись, останньої ночі

Публій Вергілій Марон

В січі пеласгів спочив на безладному покладі трупів.

Я ж бо насипав могилу порожню тобі на ретейськім

Березі й тричі ще голосом сильним я тінь твою кликав;

Охороняє те місце і назва, і зброя. Тебе ж я,

Друже, не зміг, як тікав з батьківщини, знайти й поховати”.

А Пріамід: “Нічогісінько не занехаяв ти, друже;

Для Деїфоба й для тіні посмертної все учинив ти,

Лиш моя доля і злочин лаконки проклятий в нещастя

Ввергли мене,– отакий по собі вона спомин лишила.

Знаєш ти добре і сам, як ніч ту останню в зрадливих

Радощах ми провели. І мусимо ми пам’ятати

Всі, коли кінь проклятущий в Пергам наш високий ускочив,

Як у важкім животі він озброєних воїнів вніс нам.

Ніби святий хоровод влаштувала вона і водила

Сповнених шалом вакханським фрігійських жінок і між ними

Факел тримала палаючий, ще й закликала данайців

З замку високого. Я тоді, зморений сном і журбою,

У проклятущій подружній кімнаті лежав, і глибока

Втома солодка мене огорнула, до смерті подібна.

Жінка ж славетна тоді із кімнати всю винесла зброю.

З-під голови вона меч витягає мій вірний і кличе

В дім Менелая, ворота йому відчинивши; тож, видно,

Мала надію, що це запорукою буде любові

Й що таким способом пам’ять провин її давніх зітреться.

Що тут казати? Вдерлись в кімнату, й потомок Еола

З ними, до злого під’юджує всіх він. Богове, віддайте

Грекам те саме, якщо для них слушно я кари благаю.

Та розкажи ти й мені, яка-то пригода живого

Аж у це місце тебе привела? Чи блукаючи морем,

Чи за наказом богів ти тут? Доля яка тебе гнала,

Що в цю безсонячну й тужну зайшов ти оселю немилу?”

Так розмовляли вони, а Аврора в квадризі рожевій

Вже до середини неба дійшла у мандрівці надхмарній.

Й так ось були б і призначений час весь вони змарнували,

Але супутниця коротко їм нагадала, Сівілла: “Ніч западає,

Енею, ми ж час у журбі тут гайнуєм.

Ось оте місце, де шлях цей на дві поділився дороги:

Та, що праворуч, веде аж до мурів великого Діта,

Це до Елісія путь нам; а та, що ліворуч, карає

Й до нечестивого Тартару грішників тіні провадить”.

Їй же на це Деїфоб: “Не гнівайся, жрице велика,

Я вже іду, число я поповню і в темінь вернуся.

Йди ж, наша гордосте, доля нехай тобі кращою буде”.

621

Тільки сказав і на слові оцім повернув свої кроки.

Антична література. Греція. Рим

Тут озирнувся Еней і неждано під скелею зліва Бачить велику твердиню, аж тричі обведену муром. 550 Вколо її обпливає вогненна ріка бистрорвуча, Полум’ям бухає й хвилями котить гримуче каміння, – Це Флегетон тартарійський. Там спереду брама велика, З чистої сталі стовпи, – ні людська їх не зрушить війною, Ні небожителів сила, – й залізна здіймається вежа. Там Тізіфона сидить, підійнявши кривавії шати, Цілими днями й ночами без сну вхід до вежі сторожить. Звідти весь час долітають і зойки, і немилосердний Свист батогів, і залізних кайданів волочених брязкіт.

З страхом Еней зупинився і слухає шум той і скрегіт. “Що за злочинці там, діво святая, скажи, які кари Там завдають їм? Чому такі зойки сюди долітають?” В відповідь мовить пророчиця: “Тевкрів вождю велеславний! Стати не може з безвинних ніхто на тім клятім порозі. Та як Аверну гаї Геката мені доручала, То й розказала про кари божисті, провівши усюди. Кноському тут Радамантові влада належить жорстока, Чує він винних лукавство, й катує, і силує визнать, Хто согрішив на цім світі у марній надії, що скриє Все і покуту за гріх відкладав аж до пізньої смерті. От з батогом у руках підступає до них Тізіфона, Месниця, й б’є, а в лівиці жахливі тримає гадюки, Й в очі стромляє, й скликає громади посестер жорстоких. Щойно зловісні тоді заскрегочуть завіси й прокляті Брами відчиняться, – бачиш, яка там у сінях сторожа, Що за потвора дверей стереже. Усередині є там Гідра велика, і тим ще страшніша, що чорних у неї Аж п’ятдесят є пащек. А далі сам Тартар два рази Вглиб простягається й стільки ж у пітьму сягає, наскільки Видно у небі високий Олімп, у ефір оповитий.

Тут покоління землі стародавнє, плем’я титанів, Скинене громом, воно аж на самому дні пробуває. Бачила там величезні тіла я близнят Алоедів, Що забажали руками підважити небо велике Й навіть Юпітера дерзко наважились з царства прогнати. Бачила я й Сальмонея, що, відданий мукам жорстоким, Взявсь удавать він Юпітера блискавки з громом Олімпу, Й гнавсь четвернею по грецькій країні, й махав смолоскипом; Їхав з тріумфом в столицю Еліди, і божої честі Він зажадав, божевільний. А пломінь небесний і хмари, Що їх нічим не підміниш, він міддю хотів удавати Й тупотом кінських копит. Але батько, могутній володар, Громом ударив із хмари густої. Та не головня це

Публій Вергілій Марон

І не палаюча тріска соснова! І вниз головою

Кинув він ним в круговерті великій. А щоб ти не думав,

Ніби я Тітія там, землі всеродючої сина,

Не зустрічала, то знай – він дев’ять ланів там займає,

А невмирущу печінку у нього закровленим дзьобом

Рве величезний коршак, жере м’ясо, яке відростає

Знов для нових катувань. Під грудьми він у нього гніздиться

600 І відростаючим жилам повік не дає супокою.

Слід і лапітів згадать – Іксіона або Пірітоя, –

Чорна над ними скала, що ось-ось упаде, й ще, здається,

Мить – і зірветься. А тут миготять золотії підніжки

Попід величними ложами й царські розкішні бенкети

Перед самими очима. Та з фурій найбільша тут сіла

Поруч і не дозволяє руками стола доторкнутись,

Скаче, і факелом тиче у вічі, й кричить на все горло.

Тут були ті, які, живши, братів ненавиділи, били Рідних батьків а чи нищили свого клієнта обманом. Ті, що знайшовши скарби, їх для себе тримали, а рідним Не відступали нічого (таких тут громада найбільша); І в перелюбстві убиті, й хто в військо пішов нечестиве, Й хто не боявсь владарів своїх зрадить. Ті кари своєї Ждуть під замком. І не дуже допитуй, якої чекають Кари і долі якої зазнали. Одні величезні Скелі там котять, а інші розтягнені висять на шпицях Кола. Сидить і сидітиме вічно Тесей бідолашний, І найнещасніший Флегій серед непроглядної пітьми Всіх умовляє навколо і голосно всіх закликає: “Вчіться на прикладах правди й не важтесь богам не вклонятись”. Той батьківщину запродав свою, їй поставив тирана, Куплений грішми, він ті встановляв, а ті зносив закони; Інший – ложе дочки осквернив забороненим шлюбом. Всі на жахливі вважались гріхи й успівали у звазі. Навіть якби цілих сто язиків і сто уст було в мене, Й голос залізний, то все ж не могла б я й тоді полічити, Злочинів різноманітних і кар усі види назвати”.

Тільки лиш Фебова жриця предвічна слова ці сказала, Квапить в дорогу: “Ану ж бо кінчаймо початеє діло; Ну ж поспішімо, я бачу вже мури, у кузнях циклопів Ковані, й в арці, що прямо навпроти, уміщену браму, Ту, що велять біля неї нам приписи скласти дарунки”. Мовила так, і поряд пішли вони шляхом тінистим, І до середини шляху дійшли, і до брами підходять. Входить у неї Еней і скроплює тіло водою Свіжою й гілку свою на одвірку, навпроти, чіпляє.

Антична література. Греція. Рим

Щойно це все довершивши і склавши дарунок богині, Входять у радості край, на зелені, розкішні поляни Благословенних гаїв, де оселі щасливих. Ясніше Світло тут сяйвом багряним поля обливає, своє тут Сонце і зорі свої. Тут одні на траві на зеленій Сили вправляють свої і стають до змагань на пісочку Жовтому й борються там, а інші на площі виводять Танці й співають пісень, і жрець поміж ними фракійський В довгій киреї на струнах дзвінкучих музичного такту Сім різних тонів виводить; то пальцями в них ударяє, То знов із кості слонової плектром. Тут рід старовинний Тевкра, нащадки його прехороші та дужі герої, Ті, що за кращих часів на світ народились, – був Іл тут, 650 Був Ассарак, і Дардан був, славетної Трої засновник. А віддаля з колісниць дивувався Еней та з озброєнь, Що без героїв лишались. Стояли повтикані в землю Ратища, паслися всюди по полю розпряжені коні. Як за життя була пристрасть у них до возів і до зброї, Й коні блискучі плекати любили, то й так після смерті Пристрасть їх ця не покинула. Інших він бачить, як любо В коло на квітах лягли, й бенкетують собі, і співають Весело гімн перемоги в лавровому гаї пахучім, Звідки пливе через хащі лісів Ерідан многоводий. Тут були ті, які ранами вкрились за рідну країну, Й ті, що жерцями життя своє все провели непорочне, І віщуни благочесні, віщаннями Феба достойні, Ті, що красою мистецтв прикрашали життя всього людства, Ті, які слід за собою лишили, комусь прислужившись, Голови кожному з них увінчали стрічки сніжно-білі. Тих, що кругом обступили її, запитала Сівілла, Передусім же Мусея (його там гуртом величезним Всі оточили, плечима ж своїми він всіх перевищив): “Душі щасливі і ти, найславніший віщуне! Скажіть нам, Де, у якій стороні тут Анхіс пробуває, в якому Місці? Бо ми задля нього прийшли, перепливши великі Ріки Еребу?” Герой їм на це відповів коротенько: “В нас тут немає домівок, в борах живемо ми тінистих, На моріжках прибережних, омиваних струменем чистим. Ви ж, якщо серцеві вашому це припаде до вподоби, Цей лиш горбок перейдіть, – сам стежину легку покажу я”. Мовив, і йде попереду, й показує з пагір розкішне Їм оболоння. Й самі вже спустились вони з верховини.

Батько Анхіс на зеленій долині далекій тим часом Переглядав усі замкнені душі, що мали на цей світ Зараз виходити, саме своїх перевірив він пильно;

Публій Вергілій Марон

І переглянув потомків усіх дорогі покоління,

Долю і щастя мужів, їх звичаї й рук їх діяння.

Тільки побачив Енея, що йшов по леваді назустріч,

Зразу ж до нього простяг свої руки обидві, і сльози

Раптом по лицях побігли, і з уст його вирвався голос:

“Врешті, прийшов ти, і шлях цей тяжкий подолала побожність,

Батьком сподівана, й бачити можу твоє я обличчя,

Сину, і голос знайомий почути, і відповідь дати.

Я сподівався цього і гадав, що так буде, й хвилини

Я вже лічив, і турбота моя мене не обманула.

Скільки земель і морів ти пройшов, і тебе я вітаю,

Сину мій, скільки зазнав ти тяжких небезпек! Як боявсь я,

Щоб не було від того тобі царства Лівійського шкоди”.

Той же на це: “Дуже часто, мій батьку, твій образ журливий

Передо мною ставав і прийти спонукав в цю оселю;

Судна на морі Тірренськім стоять. Дай же, батьку, правицю,

Дай, привітаймося щиро, моїх не цурайся обіймів”.

Так голосив і обличчя слізьми умивав він рясними.

700 Тричі його намагавсь він руками за шию обняти,

Тричі із рук вислизала та тінь, що ловив її марно,

Наче легенький вітрець або сонні примари летючі.

Бачить тим часом Еней на самотній долині затишній Гай, і гущавину лісу шумливого, й річку Летейську, Що попри тихі оселі тече. А кругом понад нею Тьми незліченні племен і народів літали. Неначе Літом погідним на луках, як бджоли на квітах барвистих Сядуть на мить і знову довкола лілей сніжно-білих Роєм літають, – так навкруги гомоніло все поле. Глянув Еней, і здригнувся, й причини цього він питає, Не розуміючи, що за річки в далині протікають, Що це за люди над тими річками юрбою зійшлися. Батько Анхіс на це каже: “Це душі, яким присудила Доля утілитись ще раз, вони із Летейської річки Воду безжурності п’ють, і в ній забуття довговічне. Їх ось тобі показати і з ними тебе ознайомить Я вже віддавна бажав, і вичислить рідних потомків, Щоб ти зі мною ще дужче радів, що в Італію трапив”. “Батьку, чи ж можна подумать, щоб звідси виходили душі Знову на цей світ і ще раз до тіл обважнілих вертались? Звідки в сердешних взялася жахлива та світу жадоба?” “Певно, що все я скажу й не лишу в тебе сумнівів, сину”. Слово Анхіс переймає і все викладає по черзі:

“Перше, що небо, і землю, і водні простори, і світлу Місячну кулю, й титанську зорю унутрі оживляє –

Антична література. Греція. Рим

Дух, а розум проймає всі того громаддя частини,

Рух і життя їм дає, сполучившись з тим тілом великим.

Звідси й рід людський пішов, і тваринний, і птахи небесні,

Й моря потвори, що їх виводить глибінь мармурова.

Сила життя в них огненна, і первопочин їх небесний,

Зародків тих, якщо тільки на них не тяжіє шкідливе

Тіло й частини землі не притуплять і смертні суглоби.

Тим-то і страх є у них, і терпіння, й бажання, і радість,

Не забувають і неба, зачинені в темній в’язниці.

Навіть, як гряне остання година й життя їх покине,

Ще і тоді їх, сердешних, не лишать всі хиби, не вийдуть

Зовсім всі слабості тіла; бо наскрізь просякнути мусить

Способом дивним все те, що так довго було у сполуці.

Отже, беруть їх на муки, і там вони давні провини

Відпокутовують. Ті на невгавному вітрі розп’яті,

Іншим же – злочинів плями під струменем бистрим змивають

Чи випікають вогнем. По смерті тут кару належну

Кожен відбуде. Тоді на простори Елісія шлють нас;

І не багато нас тут пробуває на радісних нивах;

Доки аж довгий наш день, коли круг свій віки вже обійдуть,

Плям не очистить, що в нас повростали, й не лишиться чистий

Дух з нас, ефірний, вогонь із небесного первня. А душі

Тих, що над тисячу років так колесо долі котили,

Бог викликає над річку Летейську в великій громаді,

750 З тою, природно, метою, щоби, про минуле забувши,

Знов захотіли заглянуть у цей світ, у тіло вернутись”.

Так промовляє Анхіс, і разом і сина, й Сівіллу Тут же до гурту запрошує він, у юрму гомінливу, І на узгір’я виходить, щоб звідти пильніше оглянуть Всіх було можна у довгій черзі і з лиця їх пізнати.

“Ну, а тепер розповім я тобі про дардан покоління, Що то за слава чекає його і які це потомки Із італійського племені, з душ тих преславних, що з нашим Іменем прийдуть на світ; я розкрию тобі твою долю. Бач, он юнак той, що сперся на спис не окутий, – до світла Ближче він став випадково, – із темряви перший на світ цей Вийде він, із італійською кров’ю змішавшись, – це буде Сільвій, альбанське ім’я, твій останній потомок, якого В лісі тобі, вже старому, Лавінія-жінка породить. Стане царем він колись і наступних царів буде предком, Звідси і над Альба-Лонгою рід наш держатиме владу. Той за ним другий це – Прока, троянського племені слава, Й Капій, за ним Нумітор, і той, що ім’я тобі верне, Сільвій Еней, як побожністю, так і воєнним завзяттям

Публій Вергілій Марон

Славний, якщо керувать коли-небудь він Альбою стане. Що це за молодь! Поглянь, скільки сили вона виявляє! Кожному скроні вінчає дубовий вінок громадянський. Ці, бач, Номент побудують, і Габії, й місто Фідену, Ті Коллатінську твердиню й Помеції в горах поставлять; Кріпость Інуя, і Болу, і Кору – колись оці назви Славними будуть, а нині ці землі не мають імення.

Дідові до товариства ще Ромул, син Марса, увійде, Мати Ілія його з ассаракської крові породить. Бачиш ті китиці дві, що шолом прикрашають у нього? Батько, як бога, його у свої вже відзнаки вбирає. З благословення його розростеться, мій сину, славетний Рим, що зрівняє свої володіння і дух свій з Олімпом. Муром сім замків він злучить в’єдино, потомством героїв Благословенний, як Берекінтія-мати – богиня, Що у короні із веж крізь фрігійські міста свої їде, Рада нащадкам богів, сто-бо внуків у неї в обіймах, Всі вони справжні боги і усі проживають на небі.

Але поглянь-но очима сюди обома і на плем’я Римлян своїх подивися: Цезар і рід весь Юлійський, З’явиться тут він колись попід віссю великого неба. Це той герой, про якого чував ти оракулів стільки, Цезар то Август, син божества; золотую епоху В Лації наново він установить, на землях, що перше Царством Сатурна були, і до гарамантів та індів Владу поширить, – земля та за межами наших сузір’їв, Поза шляхами щорічними сонця. Атлант небоносний Зорями вквітчану вісь там на плечах своїх обертає. Перед приходом його і тепер уже й царства каспійські, Пройняті жахом віщань божественних, тремтять безустанно, 800 І меотійська земля. Скаламутились в страхові й гирла Семираменного Ніла. І навіть Алкеїв нащадок Стільки країв не сходив, хоч прострелив він міднокопитну Ланю і хоч втихомирив гаї Еріманту та луком Лерну злякав, навіть Лібер, що тиграми їде з високих Ніси верхів’їв в своїй перемозі, тримаючи віжки Із винограду. Чи доблестю збільшувать сили не будем, Чи, може, стримає страх нас у землю авзонську вступити?

Хто ж це там далі в оливнім вінку, що святу несе утвар? Я пізнаю по волоссю і по бороді сивуватій Рима владику, що місто новітнє законами скріпить, Присланий буде він з Кур невеликих, з убогого краю, Владу велику обнять. Володітиме Тулл після нього.

Антична література. Греція. Рим

Він в батьківщині порушить дозвілля, покличе до зброї Знову мужів, що засиділись дуже, й полки він розбудить, Що від звитяг вже одвикли. За ним он іде надто гордий Анк, що уже й відтепер він на ласку юрби дуже ласий. Може, побачити хочеш тарквінських царів або душу Гордого месника Брута й повернені влади знамена? Консула владу і грізні сокири він перший одержить, Знищить синів в обороні свободи прекрасної батько, Тільки-но схочуть війну поновить. О, нещасний, хоч вчинок Той і звеличать потомки! Тож більша любов до вітчизни Й слави бажання безмежне. Поглянь ще на Деціїв, Друсів, Ще й на Торквата поглянь, що погрожує вістрям сокири, І на Камілла, який відвоює утрачені стяги.

Далі, чи бачиш, он там дві душі, що в однаковій сяють Зброї, у згоді тепер, поки ніч їх іще сповиває? Гей, які війни вони заведуть між собою, як вийдуть В світло життя, які полчища кинуть у битви криваві! Зійде-бо тесть із альпійських валів, із укріплень Монека, Й зять його стане навпроти, оточений силами Сходу. Діти, ох діти, своєї душі ви до воєн подібних Не призвичаюйте, й серцю вітчизни таких ви ударів Не завдавайте. Ти перший, що рід свій з Олімпу виводиш, Зброю відкинь, ох крове моя!

На Капітолія верх поведе переможець Корінфа Повіз в тріумфі, прославившись тим, що здолав він ахейців. Той же Мікени твої, Агамемноне, й Аргос зруйнує І Еакіда здолає з могутнього роду Ахілла З помсти за предків троянських і храму Мінерви безчестя. Хто б ото змовчав про тебе, великий Катоне, чи Косеє, Хто про рід Гракха, або Сціпіонів, два громи воєнні, Лівії згубу, не скаже? Фабріція хто не згадає, Що вдовольнявся малим? Чи про тебе, Серране, що ниву Сам засівав ти? Гей, Фабії, я вже втомився, облиште! Максіме, це ти один нас колись зволіканням врятуєш!

Інші зуміють ніжніші істоти із міді кувати; Вірю, що з мармуру навіть добудуть живії обличчя; Кращі промовці з них будуть в судах; вони неба кружіння 850 Циркулем визначать, скажуть, ясним коли сходити зорям. Запам’ятай, римлянине! Ти владно вестимеш народи. Будуть мистецтва твої встановляти умови для миру, Милувать, хто підкоривсь, і мечем підкорять гордовитих”.

Мовив так батько Анхіс і здивованим це ще докинув: “Глянь, як ступає Марцелл, він прославивсь, здобувши багату Здобич, і як переможець мужів перевищує всіх він.

Публій Вергілій Марон

Цей колись римську могутність, ударами сильними биту,

Скріпить, як вершник розгромить пунійців і галлів бунтарських,

Третю вже зброю, Квірінові батьку здобуту, повісить”.

Та перебив тут Еней, бо побачив, як разом із ними

Йшов молодець величавий на вигляд, у зброї блискучій,

Та з невеселим обличчям, і очі додолу поникли.

“Хто ж це, мій батьку, он той, що іде в товаристві героя?

Син це чи, може, один із великої внуків громади?

Що то за натовп мужів коло нього, який в нього вигляд?

Чорна-бо ніч оточує голову тінню сумною”.

Батько Анхіс на це каже, сльозами залившись рясними:

“Сину, про смуток тяжкий своїх рідних мене не запитуй.

Світові виявить доля його, але довго пробути

Все ж не дозволить. Занадто-бо сильним, богове, здалось би

Плем’я вам римське, якби йому справді цей дар залишився.

Скільки ще стогону наших мужів до великого міста

Марсове поле пошле! Тіберіне, який ти побачиш

Похорон, як повз насипану свіжу могилу пливтимеш.

Ані один молодець із ілійського роду не збудить

Стільки надії у предків, ні Ромула землі ніколи

Повеличатись не зможуть таким своїм плодом великим.

Гей, що за доблесть, і вірність прадавня, й правиця у битвах

Непереможна! Ніхто з ним безкарно не стрінувся в січі,

Чи коли пішим на ворога йшов він, чи як вороному

Спінені боки острогами різав. Юначе сердешний,

Ох, коли б якось ти міг жорстоку судьбу подолати!

Ти колись будеш Марцелл. Повні пригорщі лілій подайте,

Квіти багряні розсиплю й принаймні такими дарами

Внукову душу вшаную й здійсню незначну цю повинність”.

Так вони там по цілому краю, широких роздолах,

Ходять у чистім повітрі усюди і все оглядають.

А як Анхіс по усіх вже усюдах обвів свого сина І розпалив йому в серці бажання майбутньої слави, Знов тоді згадує мужеві війни, що має вести їх; Про лаврейтійські племена й про місто Латина повчає, Вчить, як уникнуть пригод, та указує, як з них виходить.

Двоє воріт мають марева сонні: одні роговії – Тіні, як кажуть, крізь них легенько проходять правдиві; Другі виблискують білою кістю слоновою, ними Мани на світ посилають обманні лиш сонні видіння. Так там повчає Анхіс свого сина, а з ним і Сівіллу І через браму з слонової кості на світ випускає. Той повертає до суден і друзів своїх там знаходить. 900 І понад берегом просто у пристань Каєту прямує. Мечуть з носів якорі вони, ставши під берег кормами.

Антична література. Греція. Рим