КНИГА ЧЕТВЕРТА


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 
150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 

Загрузка...

Дідона признається своїй сестрі Анні, що закохалась в Енея, і, підтримана сестрою,

віддається надії на одруження з ним. Щоб відвернути Енея від Італії, Юнона використовує це і домовляється з Венерою щодо його одруження з Дідоною. Полю-вання, буря і “шлюб” Енея з Дідоною. Поголоска про любовний зв’язок між ними. Лівійський цар Ярба благає Юпітера покарати Дідону. Меркурій повідомляє волю Юпітера Енеєві, і той потай готується до втечі. Довідавшись про намір коханого, Дідона гірко йому докоряє і відкидає всякі виправдання. Троянці готуються до від-плиття. Дідона робить останню спробу затримати Енея. Вона передчуває свою смерть і готується до неї. Еней з товаришами залишають Карфаген. Побачивши, що їх флот відпливає, Дідона проклинає Енея і в розпачі вмирає.

Публій Вергілій Марон

Пристрасть кохання поранила тяжко царицю, вже здавна Рана ця в серці її палає вогнем невидимим. З пам’яті в неї не сходить велика хоробрість героя Й роду висока достойність; у серці відбивсь його образ, Закарбувались слова, і нудьга не дає відпочинку, З Фебовим світлом рання зоря уже світ оглядала, Вогкість і темінь змітаючи з неба, а хвора душею Мовила так до сестри, що горю її співчувала:

“Що за сни мене, Анно, сестрице, безрадну турбують? Гість небувалий, який завітав тепер в нашу домівку, Що за велична постава у нього, відвага, хоробрість? Вірю я й не помиляюсь, богів це, напевно, нащадок. Тож боягузливість підлі виказує душі. Гей, скільки Доля ним кидала, мовив він, скільки ж бо воєн провадив. Серцю якби не сказала я твердо й рішуче, що більше Не одружуся ніколи (як з першим коханням у мене Не пощастило й скінчилося смертю), якби осоружні Ложе подружнє й весілля мені не були, то спокусі, Може б, я цій піддалась. Ох, Анно, тобі признаюся, Що, як утратила я чоловіка, сердегу Сіхея, З днини тієї, як злочином брата сплямилися кров’ю Наші пенати,– єдиний лиш він почуття в мені зрушив, Серце хитке прихилив. Що старе спалахнуло кохання, я відчуваю. Та хай підо мною розступиться краще Вглиб ця земля, нехай батько могутній до тіней Еребу Громом небесним пошле мене в темінь бездонну, ніж мала б, Сороме, втратить тебе і закони твої потоптати. Той, що з’єднався зі мною у першім коханні, в могилі, – Хай там пильнує його, на вічні віки зберігає”, – Так вона мовить і шати зливає рясними сльозами.

Анна на це: “Ти, над сонце миліша мені, чи ти хочеш В смутку самотня літа молоді змарнувать, не зазнавши Ані потіхи з дітей дорогих, ні розкошів кохання? Думаєш, дбає небіжчиків прах чи їх душі про все Ще-бо в жалобі твоїй із лівійців ніхто чи з тірійців Не прихилив твого серця; відкинутий Ярб і багато Владців, що їх на звитяги багаті ще Африки землі Живлять; ти хочеш змагатись з коханням, для серця жаданим? Ніби тобі невідомо, на землях чиїх ти осіла? Тут ось гетулів міста, нездоланного в війнах народу; Далі нуміди на конях негнузданих, нехлібосольна Сірта, й безводна країна, і плем’я баркеїв шалене. Нащо спогадувать війни, що з Тіру грозять, і погрози Рідного брата?

Антична література. Греція. Рим

То провидіння божисте, здається мені, і Юнони Ласка вітрами ці судна ілійські сюди ось пригнали. Сестро, подумай, які будуть славні і місто, й держава За допомогою мужа такого? Якими ділами Слава пунійців при збройній помочі тевкрів засяє! 50 Божої ласки проси, і, жертву благальну принісши, Гостям годи, і придумуй причини якісь зволікання,– Море, мовляв, ще не втихло, ще дощ Оріон посилає, Ще не зрихтовані судна, й погода іще не підхожа”.

Цими словами запалює серце жагучим коханням, В душу надію вливає, із серця жене несміливість. Зразу ж до храмів ідуть вони й жертвами миру благають; В жертву овечок приносять добірних, за звичаєм предків, Закононосній Церері, і Фебові, й батьку Ліею, Передусім же Юноні, святій опікунці подружжя. Чашу сама бере в руки красуня Дідона й корові Білій зливає між роги чи перед богами проходить При вівтарях переповнених, жертвами свято шанує, В груди відкриті тваринам живим ще вона заглядає Пристрасно, в них-бо шукає поради. Пустії пророцтва! Що допоможуть ті жертви і храми у шалі кохання? Вогник незримий утробу з’їдає, і рана невидна В неї під серцем ятриться; нещасна Дідона палає Жаром кохання, у шалі ганяє по цілому місту. Наче та лань необачна, котору поцілив стрілою В крітському лісі пастух, що стрілами сипле навколо, Й зовсім не дбає про те, куди з них яка полетіла. Лань же чимдуж утікає лісами в діктейські ізвори, В боці ж у неї стримить увесь час та стріла смертоносна.

От із собою Енея вона скрізь по городу водить, Місто усе і сідонські багатства показує, хоче Щось пояснити, та рве на півслові. А день звечоріє – Знову ті самі бенкети справляє і слухати прагне Знову, безумна, про горе троянське; слова його пильно З уст випиває. А потім, коли вже розійдуться, й світло Місяця згасне, і темінь настане, й, заходячи, зорі Кличуть до сну, то в порожніх покоях самотня сумує І на покинуте ложе лягає сама, відчуває Близько й, хоча і відсутнього, бачить його біля себе – Або, полонена образом батьковим, ніжно до лона Горне Асканія – може, обдурить любов невимовну. Вежі, початі віднині, не тягнуться вгору, і збройних Вправ юнаки не виконують, гавані й захисних замків Задля війни не будують; припинено все споруджати – Й мури високі, і грізні ті башти, що неба сягають.

Публій Вергілій Марон

Жінка Юпітера мила, лише зміркувавши, що та вже В путах хвороби, та й про поговір їй, шаленій, байдуже, Словом таким до Венери озвалась Сатурнова донька: “Славу величну і здобич пресвітлу ви разом придбали – Ти і твій син. Великі і славні всі будуть богове, Як два боги одну жінку обманом своїм подолають. Знаю і те я прекрасно, що ти, наших мурів злякавшись, Мала в підозрі гостинні доми в Карфагені могутнім. Як, проте, нам тут погодитись, нащо суперництво наше? Чом не укласти нам вічного миру і не одружить їх? 100 Ти досягнула, чого так бажала у серці своєму: Вже запалала коханням Дідона, жар кості їй палить. Отже, керуймо цим спільним народом на рівних началах: Хай і вона чоловіку-фрігійцеві служить як жінка, Хай і тірійці, як придане, ввійдуть в твоє володіння”.

Стежачи думкою, все ж, чи нема у словах цих облуди, Щоб італійську могутність загнати на берег лівійський, Відповідає Венера: “Хто буде такий нерозумний, Щоб не годився на це і з тобою війну починав би? Тільки б усе те, про що ти говориш, щасливо здійснилось! Та непокоїть мене і доля, і те, чи Юпітер Згоден, щоб спільне було у пунійців з троянцями місто; Схвалить чи ні він союз тих народів, сполучення їхнє. Ти його жінка, тобі таки личить його попросити; Йди, я піду за тобою”. На це знов цариця Юнона: “Це вже моя буде справа. Тепер уважай, як я хочу Те повести все, що статися має, скажу коротенько: Завтра на лови Еней і Дідона нещасна до гаю Виїхать хочуть, як тільки Тітан своє раннє проміння Світові завтра появить і землю почне осявати, Чорну зішлю градову на них тучу, коли гарячково Заметушаться ловці й опережуть сітями ізвори, Зливою змию, заграю громами із хмарного неба. Все товариство тоді розбіжиться і в темряві зникне. Вождь тоді Трої й Дідона, обоє, вбіжать до печери Разом. З’явлюся і я там, якщо ж і твоя на те буде Воля, то їх у подружжя зв’яжу я навік,– хай належна Буде йому. Тут же буде й весілля?” На те Кітерея Згоду дала й усміхнулась, бо підступ її зрозуміла.

Рання тим часом із хвиль Океану вже вийшла Аврора, І засвітилося небо промінням, а молодь добірна З брам висипає і сіті несе очкуваті, і сильця, Й ратища широколезі; їздці виїжджають массільські З турмою гончих собак. Та чомусь забарилась цариця

Антична література. Греція. Рим

В спальні, і ждуть при порозі на неї пунійські вельможі.

Жде й дзвінконогий баский аргамак біля входу,– в оздобі

З пурпуру й золота він неспокійно глодає вудила,

Піною вкриті. Аж, зрештою, вийшла із почтом великим:

Шати сідонські на ній і обшиті каймою в мережах,

І сагайдак золотий, із золота шпилька у косах,

Застібка з золота шати багряні на ній запинає.

От і фрігійський з’явився загін, і з Іулом веселим

Всі виступають. Та серед усіх сам Еней найпишніший

Між товариством з’явився й з’єднав ті загони обидва.

Мов Аполлон, що додому з зимівлі з-над Ксанту вертає

І прибуває з Лікії на Делос, щоб тут відновити

Знов хороводи, а при вівтарях уже товпляться всуміш

Жителі Кріту й дріопи строкаті, іще й агатірси;

Сам він ступає верхів’ями Кінту, і кучері буйні

Лавром вінчає м’яким, і вінець золотий накладає,

150 Й стріли на плечах дзвенять,– та нічим же не гірший від нього,

Їдучи верхи, Еней: такою він сяє красою.

А прибули вони в гори високі, у нетрі безкраї, З гір позбігали козулі, із скельних верхів розігнавшись, Олені з другого боку поля пробігають розлогі, Куряву збили, тікають, юрбою верхи покидають. А молоденький Асканій на борзому конику грає По долинах то з одними, то з другими йде в перегони; Молиться в серці, щоб так йому з гір або лев рудошкірий, Або запінений дикий кабан на путі нагодився.

Але тим часом по цілому небу знялися великі Шуми і гуркіт, і ринула злива усуміш із градом. Тут весь тірійський загін і за ним уся молодь троянська, З ними й дарданський Венерин унучок у сторони різні, Перелякавшись, розбіглись шукать собі схову; тут ріки З гір полилися. Дідона й володар троянський в печеру Вбігли глибоку, в ту ж саму. І перша Земля і Юнона, Шлюбів творителька, знак подали. Заіскрилося небо І відгукнулось на шлюб цей; заплакали німфи на горах. Мить та найпершою горя і смерті причиною стала. З тої хвилини Дідона вже більше не криє кохання; Вже на людський поговір не зважає, не дбає про славу: Зве це подружжям, щоб назвою тою свій гріх прикрасити.

Зараз пішла по лівійських просторих містах Поголоска, В світі від неї швидкішої гиді ніде не буває. В русі жива, вона сил набуває й росте по дорозі; Спершу від страху мала, вона згодом сягає до неба,

Публій Вергілій Марон

Ходить сама по землі, а голову в хмарах ховає.

Кажуть, що мати Земля породила її, бо сердита

В гніві була на богів; тож її, вже останню дитину,

Кея сестру й Енкелада, у бігу швидку й бистрокрилу,

Їм породила, потвору велику й страшну, – скільки в неї

Пер є на тілі, то стільки є й бистрих очей попід ними –

Дивно сказать – стільки ж уст і у них язиків стільки ж само,

Стільки ж і вух насторожених. В темряві ночі літає

Поміж землею і небом; і скиглить, очей не заплющить

Навіть в солодкому сні. Вдень сидить, вигляда на вершечках

Башт, на високих покрівлях, міста з них лякає великі,

Бо й на брехливі вістки завзято чатує, й на правду.

Ця Поголоска на всякі лади просувалась між людом,

Тішачись дуже, що може про правду й неправду співати:

Ширила скрізь, що приїхав Еней із троянського роду

І одружитися з ним побажала прекрасна Дідона;

Що цілу зиму уже, забувши про справи державні,

Тільки гульні й ласолюбству стидкому вони віддаються.

Ось яку погань розносила поміж людьми ця богиня.

Далі до Ярба-царя завертає вона свої кроки,

Серце у нього словами розпалює, лють викликає.

Він, син Аммона і німфи, умкнутої від Гарамантів, Храмів величних Юпітеру сто збудував у широкім 200 Царстві й жертовників сто і на них посвятив невгасиму Ватру, і божу сторожу невпинну. Долівка спливала Кров’ю жертовною, квіти всілякі вінчали одвірки. Розгарячившись вістями він прикрими, в приступі люті В храмі, як кажуть, посеред богів, перед їх вівтарями, Руки до неба піднісши, Юпітеру щиро молився: “О всемогутній Юпітер, якому народ маврусійський В жертву злива на бенкетах своїх, на мережаних ложах, Вакха ленейського дар, чи ти бачиш, що діється вколо? Батьку, чи ж марно громів боїмося, що їх посилаєш? Може, і в хмарах сліпі блискавки, що страшать нас, І гуркіт їх вже безсилий? Ось жінка, блукальниця в нашій країні, Поле купила і місто на нім заснувала, а ми їй Це узбережжя дали для ужитку за нашим законом, – Сватання сміла відкинуть моє, а прийняти Енея На царювання. Паріс цей із почтом напівчоловічим Бороду й волос, від мазей вологий, тюрбаном меонським Нині підв’язує й править загарбаним. Ми ж тобі жертви В храмах приносим дарма й лиш пустим потішаємось блиском”.

Вислухав батько всевладний, як при вівтарі він молився, Й очі на мури цариці звернув, на закоханих пару,

Антична література. Греція. Рим

Що призабули про славу людську, й до Меркурія мовить, Й ось що Юпітер йому доручає: “Послухай, мій сину, Клич-но Зефірів до себе, й на крилах лети, і наказ мій Швидко неси крізь повітря вождеві дарданському, десь він Долі шука в Карфагені тірійському й не пам’ятає Міст, що їх доля йому присудила. Цілком не такого Нам обіцяла колись його мати вродлива й два рази Вирвала цілим із грецької січі. Казала, що буде Владарем він у Італії, повний могутньої сили Й гуку воєнного, сплодить потомство достойного роду, Крові тевкрійської, що він підкорить весь світ своїй владі. Як не запалює зовсім його вже тих подвигів слава, І потрудитись не хоче ніяк, щоб ту славу здобути, То чи пожалує батько Асканію й римського замку? Що він замислив? Про що між ворожого мріє народу, І до авзонського племені й нив збайдужілий лавінських? Хай відпливає. На цьому й усе – так йому сповістиш ти”.

Мовить, а той вже готовий виконувать батькову волю. Спершу сандалії ті золоті він на ноги взуває, Що в піднебесних просторах на крилах несуть понад води Чи понад землю, як вихор. А потім взяв гілку, якою Тіні бліді то одні викликає він з Орка, то інші Гонить у Тартар страшний, нею сни навіває і будить, Навіть мерцям відкриваючи очі; керує вітрами Й перепливає він нею по хмарах бурхливих. У льоті Бачить і верх кам’яний, і стіни стрімчасті Атланта, Що досягає верхів’ями самого неба, Атланта, Що його голову, соснами вкриту, обкутують чорні Хмари кругом, і бурі з дощами шугають над нею. 250 Плечі йому засипають сніги, з підборіддя в старого Плинуть потоки, і льодом страшна борода узялася. Вперше отут, на крилах злітаючи рівних, Кілленець Став, з того місця він кинувсь на хвилі усім своїм тілом, Наче той птах, що навкруг узбереж, круг скель, де багато Риби, низько літає над самими хвилями моря. Саме отак, поміж небом й землею літаючи, близько Берега Лівії, всюди піщаного, різав повітря, Йдучи від діда по матері прямо, Кілленський потомок. Щойно ступнями крилатими хиж він торкнувсь Африканських, Бачить Енея, як той укріпляє фортецю й будинки Ставить нові. У нього при боці був меч, що вогнистим Яспісом сяяв, мов зорі; на плечі накинув кирею, Пурпуром з Тіру горіла вона, – дар багатий Дідони, – Золотом ніжно її вишивала. Енеєві зразу

Публій Вергілій Марон

Мовить він: “Ставиш підвалини під Карфаген ти високий,

Жінці в догоду ти місто красиве, ох горе, будуєш!

А про державу свою і призначення власне забув ти?

Шле із Олімпу ясного мене повелитель безсмертних,

Що потрясає своєю могутністю небо і землю, –

З подувом вітру звелів він накази тобі передати:

Що ти замислив? Чого у лівійськім краю забарився?

Що ж, коли зовсім тебе вже не вабить тих подвигів слава

І потрудитись не хочеш уже, щоб ту славу здобути,

То пригадай, що Асканій росте, твій потомок; майбутній

Твій спадкоємець Іул, якому в Італії царство

Й римська належить земля”. Це Кілленець сказав і, на слові

Цім перервавши, він вигляд відкинув людський і, розплившись

В віддалі в ніжну хмаринку, з очей його десь загубився.

Аж занімів наш Еней, це побачивши, аж знепритомнів, Стало аж дибом волосся, і голос засікся у горлі. Хоче як стій утікати, покинуть цю землю солодку: Так він злякався цієї богів остороги й наказу. Що ж тут робити? І як говорити в той час, як цариця В шалі такому? Де взяти відваги? І з чого почати? Перебігає з одного на друге він мислю швидкою, Різні можливості ловить, на всякі лади їх тлумачить. Б’ється він так із думками, й найкращою ця ось здається: Кличе Мнестея, й Сергеста, й героя Сереста, щоб судна Нишком готовили, друзів збирали на березі, зараз Потай щоб зброїлись та щоб таїли, чому все те роблять. Сам же тим часом, коли ще Дідона сердешна не знає Й не сподівається, що розіб’ється їх щире кохання, Думать він буде, коли б підступити у найдогіднішу Мить для розмови і як би до неї промовить найкраще. Радо це всі сприйняли і виконують скоро накази.

Хитрощі ці зрозуміла цариця (хто б міг одурити Тих, що кохають?). І перша збагнула цей задум майбутній, Певного й то боячися, їй, ошалілій, доносить Та ж Поголоска лиха, що флот вже в дорогу ладнають. 300 Розум утративши свій, божевільна, по місту літає, Наче шалена при виносі святощів з храму Тіада, Чи коли оргій трилітніх влаштовують Вакхові свято І на Кітейрон-горі лунають вночі завивання. Врешті сама до Енея приходить і так промовляє: “Зраднику, ти сподівався, що зможеш такий величезний Злочин втаїти від мене й лишить тайкома мою землю? Чи не задержить тебе вже ніщо – ані наше кохання, Ані колишня присяга, ні те, що Дідона загине

Антична література. Греція. Рим

Смертю жорстокою? Навіть узимку ти з флотом рушаєш І в буревії північні пливти поспішаєш по морю? Серця не маєш! Якби не в чужі ти краї і оселі їхав, а Троя стара ще стояла б,– чи їхав би в Трою Флотом по збуренім морі? Від мене тікаєш? Благаю Сліз цих заради і даного слова, бо більше нічого Я собі, бідній, сама не лишила, й заради весілля Нашого, ради початку подружжя: як добре зробила Щось я для тебе, як що-небудь з того було тобі миле, – Змилуйсь над домом, який загибає, облиш свою думку, Як тільки можна просити, прошу. Через тебе на мене Люті лівійські народи й князі нумідійські, й тірійці Вже вороги мені. Сором утратила я задля тебе Й чесне ім’я моє давнє, що ним аж до зір величалась. Гостю мій, ця-бо лиш назва по мужу для мене лишилась, Ледве живу, на поталу кому ти мене покидаєш? Отже, чого мені ждати тепер? Тільки того, що брат мій Пігмаліон оці мури потужні зруйнує, чи гетул Ярб у полон поведе? Ох, коли б хоч потомка від тебе, Поки покинеш мене, зачала була, щоб хоч маленький Бігав Еней по світлиці й нагадував личком твій вигляд, – Не відчувала б, що я вже пропаща така і самотня”.

Так говорила, а він, пригадавши Юпітера слово, Й оком не кліпнув, а в серці змагався та біль гамував свій, Врешті він коротко каже: “Царице, ніколи не міг би Я заперечить, хоч скільки б ти послуг своїх не згадала. Буде приємно й Еліссу спогадувать, поки мій розум Буде притомний і поки мій дух зможе рухати тілом. Дещо, до речі, скажу: ніколи не мав я надії Втечу свою затаїти, не думай того, і ніколи Я не носив смолоскипів весільних, твоїм чоловіком Я не вважався і шлюбних я уз не шукав. Якби доля Жить за бажанням дала, по своїй усе діяти волі, Я поселився б у Трої, по-перше, і милі могили Рідних не кинув би. Замок Пріамів стояв би високий, Для переможених знову тоді я Пергам збудував би. Та до Італії нас Аполлон тепер кличе Грінейський, Кличуть віщання лікійські в велику Італію їхать. Там і кохання, і рідна вітчизна. Якщо фінікійку Тягне, тебе, від лівійського міста й твердинь Карфагена, Чом тобі заздро, як тевкри осядуть в Авзонії, врешті? Вільно ж і тевкрам держави шукати у землях далеких. В час, коли вогкою млою ніч землю огорне й посходять Зорі вогнисті, тінь батька Анхіса у сні мене кличе,

Публій Вергілій Марон

Журний страшить мене образ його, й син Асканій волає, Й кривда його, дорогого що я його ось позбавляю Царства Гесперії й краю, який йому доля признала. Вісник богів, від самого Юпітера посланий, з неба Нам ще й наказа від нього приніс – клянусь головами Нашими. В денному світлі сам бачив я бога, як входив В місто, і вухами цими виразно я чув його голос. Тож перестань і мене, і себе цими скаргами мучить: Не по своїй-бо я волі в Італію їду”.

Довго дивилась, як він говорив це, вона відвернулась, Водячи в бік то в один, то у другий очима, і мовчки Зміривши поглядом гнівним його, промовляє, нарешті: “Зраднику, не від богині народжений ти, твоїм батьком Був не дарданець, а грізний Кавказ породив із твердої Скелі, і груддю гірканські тигриці тебе годували. Що тут ховати й чого це я більше чекати ще маю? Може, зітхнув хоч, почувши мій плач, може, оком хоч кліпнув, Може, заплакав, не стримавшись, може, пожалував любу? З чим порівняти це можна? Ох, певно, спокійно дивитись Тут не могли б ні Юнона найвища, ні батько Сатурній. Правди нема вже ніде. Прийняла я тоді бідолаху, Викидня моря, і царство, безумна, із ним поділила, Товаришів його й флот від загибелі я врятувала. Фурій вогнем я палаю! Віщун Аполлон десь узявся, Тут і лівійські оракули, тут і Юпітера вісник, Божої волі товмач, приносить жахливі накази. Вже, очевидно, й боги зайнялися цим ділом, цей клопіт Їх непокоїть. Я зовсім тебе не тримаю, ні тверджень Я не збиваю твоїх, їдь в Італію з вихром, на хвилях Царства шукай. Я надіюсь, проте, як живуть справедливі Божі ще сили, зазнаєш ти кари на скелях, Дідону Кликати будеш по імені часто. А я за тобою Злину, невидна, в пекельнім диму; а як душу холодна Смерть відокремить од тіла, скрізь піде мій дух за тобою. Тяжко, поганцю, спокутуєш ти; і про все я дізнаюсь, – Дійде ця вістка до духів підземних”. Ввірвала на цьому Слові розмову й втекла, не могла-бо на світло дивитись, Зникла з очей і лишила його, що не зваживсь і слова З жаху промовить, хоч мав що сказати. Зімлілу схопили Слуги і в спальні її мармуровій на ложе поклали.

Тут же побожний Еней, хоч і прагне відраду їй в болю Дати й словами журбу розігнати, хоч гірко ридає, Хоч із кохання вмліває сердешний, та божим наказам Все ж підкоряючись, він поспішає до флоту. А тевкри

Антична література. Греція. Рим

Зараз взялися до діла, й на море вже судна високі

З берега стали зсувати. Спливають намащені днища,

Зносять нетесані весла і стовбури дуба з корою,

400 Бо утікають.

Можна побачити юрми мандрівні, як з цілого міста

Ринуть, немов ті мурахи, що дбають на зиму й ячменю

Купу велику наносять до схову, їх чорні загони

Полем ідуть і здобич несуть через трави стежками.

Зерна великі, тяжкі, одні із них котять насилу,

Спиною їх підпихають, а інші у лави гуртують

І підганяють повільних: вся стежка кипить у роботі.

Що ж ти, Дідоно, відчула в ту хвилю, як це споглядала? Як же ти гірко заплакати мусила, бачачи в замку, Як там на березі праця кипить, як цілеє море Перед твоїми очима клекоче від руху такого? Владо кохання, яка ти нелюдська, що витерпіть мусить Серце людини від тебе! її пориває іще раз Сліз і благання зазнати, цілком підкоритись коханню Й не занедбати нічого раніше, ніж марно умерти.

“Анно, чи бачиш цей поспіх на березі всьому: зійшлися Там звідусіль, паруси вже на вітрі знялись, мореплавці Весело палуби вже увінчали, Ох, сестро, якби я Горя такого могла сподіватись була, то сьогодні Перенести його мала б я силу; здійсни це бажання, Анно, одне, безталанній мені; бо тебе лиш той зрадник Ще шанував і тобі довіряв таємниці найглибші; Ти тільки знала, як і коли підступити до нього. Йди, моя сестро, й до гордого ворога словом покірним Скажеш: я не складала в Авліді данайцям присяги Знищити плем’я троянське, ні флот під Пергам я не слала, Не викликала ні праху, ні манів я батька Анхіса, Чом він, жорстокий, мене не послухав? Куди поспішає? Хай же хоч цей раз востаннє поступиться бідній коханій: Хай зачекає на зручний від’їзд і на вітер попутний. Я не прошу ні про давнє подружжя, яке вже він зрадив, Ані не хочу, щоб Лацій прекрасний і царство покинув: Часу хвилинку прошу, щоб шалові спокій здобути, Поки навчить мене доля зносити горе спокійно. Ласки прошу лиш останньої, – змилуйся ти над сестрою. Зробить її він мені, – аж до смерті я дякувать буду”.

Так вона мовила, жалем-плачем сестра безталанна Так умлівала. Та він, ні на які благання не чулий, Переговорів і слухать ніяких не хоче, бо доля

Публій Вергілій Марон

Не дозволяє, і бог його вухо вчинив неприхильним.

Як буревії на Альпах завізьмуться вирвать з корінням

Передковічного дуба, що силу віками громадив,

Віють – і звідси, і звідти йде гомін, і листя вже землю

Грубою вкрило верствою, стрясається пень; він на скелі

Міцно стоїть – до Тартару стільки ж пустив він коріння,

Скільки сягає небес верховіття. Отак на героя

Всі налягають невпинним благанням; і сам він у серці

Чесному глибоко горе важкеє відчув, але годі:

Він постанови не змінить, даремно й сльозами вмиватись.

450 Долі смутної злякалась тоді безталанна Дідона Й смерті благає, набридло їй довше на світ цей дивитись. Щоб чимскоріше зробити все те, що собі загадала, Щоб розпрощатись зі світом, вчинила вона узливання І на кадильнім жертовнику бачить – аж страшно сказати – Струмінь священний зчорнів, в кров погану вино обернулось. Але про диво нікому вона, і сестрі, не сказала. Був у покоях весь з мармуру храм її першого мужа. В шані він був незвичайній, умаєний завжди стрічками З білої шерсті і віттям зеленим, неначе у свято. Звідти почувся їй голос її чоловіка, – здавалось, Кликав її він, як землю всю пітьма нічна обіймала І над покрівлею вежі квилив свою пісню тужливу Пугач самотній, протяжні виводячи звуки печальні, Але, крім того, іще й віщування побожних пророків В грізних знаменнях жахають її. Еней безсердечний В снах непокоїть її, ошалілу; і сниться їй завжди, Що залишилась сама, іде шляхом далеким самотня Та у далеких землях пустинних тірійців шукає. Так божевільний бачив Пентей Евменід цілі юрми, Й сонце подвійним здавалось йому, і подвійними Фіви; Чи як на сцені, в видінні болючому, матір’ю гнаний, Від смолоскипів і чорного гаддя Орест утікає, Син Агамемнона, й помсти богині сидять на порозі. Отже, коли, збожеволівши з болю, наважилась вмерти, Час тоді й спосіб придумує, – журну сестру навіщає, Задум від неї ховаючи все ж, і з повним надії, Ясним обличчям до неї говорить: “Вітай мене, рідна, Спосіб знайшла я, який мені верне його або звільнить Серце моє від любові. Аж ген на межі океану, З заходу сонця, де край ефіопів найдальший, – вісь світу, Густо зірками ясними обсипану, крутить на плечах Владар всесильний Атлант. І жрицю з тієї країни, З роду массілів, мені показали, що завжди держала Храм Гесперід у опіці, для змія готовила їжу,

Антична література. Греція. Рим

Ще й зберігала священне галуззя на дереві, плинний Мед наливала і сипала маком, що сон навіває. Чарами серце звільнить обіцяла вона, чиє схоче. Іншому ж тугу наслати на серце тяжку, завернути Води у ріках і зорі небесні спинити в дорозі. Викличе духів з підземної пітьми, земля під ногами – Чутимеш – буде ричати, із гір яворини посходять. Рідна, клянуся богами, твоєю клянусь головою, Що над усе дорога мені, дуже нерадо до чорних Чар отих нині я, сестро, вдаюсь. Посередині двору Ти непомітно розпалиш багаття і зброю воєнну Там покладеш ти, що той нечестивець залишив на стінах В нашій світлиці, його всі трофеї; і ложе подружнє, Що погубило мене, на вогонь поклади, бо я хочу Знищити й слід по тім мужу поганім, – це й жриця веліла”. 500 Мовила так і замовкла, і блідість лице їй покрила. Анна ж не може збагнути, проте, що в новому обряді Смерть затаїла сестра, і, не ждавши такого безумства, Не побоялася більшого, аніж при смерті Сіхея, Отже, й виконує сказане.

Щойно вогонь величезний звели із ялини й дубини Під небеса, серед дому, цариця те місце вінками І жалібними гілками обводить, складає трофеї Зверху і меч, що лишився по ньому, і ставить на ложі Образ його,– їй відоме майбутнє. Усі поставали Круг вівтаря, і жриця, розплівши волосся, волає Тричі по сто раз богів, – і Ереба, і Хаос, Гекату Кличе трилицю і діву тривиду Діану. Зливає Воду, так мов із джерел авернійських, назносила зілля З соком отруйним, при місяці мідним серпом його зжавши; Кидає й наріст з лошачого лоба, що лиш, як вродилась, В матері той відібрала любисток. Тут і цариця, з жертовною в чистій правиці крупою, Знявши взуття з однієї ноги й розпустивши одіння, Вмерти готова при вівтарі; ще й закликає за свідків Сили небесні, і зорі пророчі, і всякого духа, Що пам’ятає й карає по правді за зраду в коханні.

Ніч була, й скрізь на землі спочивали спокійно тварини Втомлені, спали ліси, повтихали жахливі простори Водні, в хвилину, як зорі пливли посередині неба, Тиша поля огортала, і змовкла худоба на паші, Й пташка строката, і все, що в озерних просторах і в диких Хащах живе і що глибоко тихої ночі заснуло, Й серце звільнялось від денних турбот і труди забувало.

Публій Вергілій Марон

Та фінікійка нещасна не спала, у неї на очі Сон вже ніколи не зійде, і щастя нічного ніколи Серце і очі її не зазнають; ще горе двоїться І оживає жорстока любов, серце люттю палає. Трохи подумавши, так розмовляє вона із ваганням: “Що тепер маю почати, чи, взята на сміх, завернути Знову старих женихів і просить, щоб номади за жінку Брали мене, ті, яких стільки раз відкидала я гордо? Що ж, хіба з флотом троянським іти й найтвердіших наказів Слухати тевкрів? Їх радує й нині, що їм помогла я, Вдячність у серці за давнє добро ще у них збереглася. Хай я погоджусь, та хто з них пристане на це і хто схоче Взяти на горде судно ту нелюбу? Не знаєш, нещасна, Й не розумієш зрадливого племені Лаомедонта? Що ж, чи самотній ізгойці з плавцями плисти, що радіють? Може, тірійців зберу я й з усім моїм військом віддамся Їм, і наказ дам я тим, що з Сідону їх вивела щойно, Знову на море пускатись, вітрам паруси наставляти? Годі! Вмирай по заслузі, свій біль втихомирюй залізом! Сестро, ти перша, плач мій зачувши, мене в моїм шалі В лихо вштовхнула оце й віддала на поталу ворожу. 550 Не довелося мені, незамужній, самій, без провини Вік пережить, як тварина, журби не зазнавши такої. Праху Сіхея на вірність я данеє слово зламала”. Так вона жалі гіркі добувала із дна свого серця.

На кораблі, на високій кормі, Еней, уже певний, Що попливе, спочивав, поладнавши усе, як належить. Образ бога йому, із обличчям знайомим і рідним, Знову з’явивсь уві сні і впевняв його наче б так само, Схожий цілком на Меркурія, й голос такий, і такий же Колір обличчя, і волос русявий, і зріст молодецький. “Сину богині, як можеш ти спати тепер і не бачить, Скільки, безумний, тобі небезпек тих загрожує зараз? Не запримітив, що віють попутні зефіри? А зраду В серці своєму вона замишляє і злочин жахливий; Вмерти готова, а гнів усіляко у серці клекоче. Чом не тікаєш ти звідси чимдуж, як тікати ще можна? Скоро побачиш, як заграва рання тебе тут застане, Як захвилюється море від суден, на них запалають Факели, берег пожежею вибухне. Гей, у дорогу, Не зволікай, ти ж бо знаєш, що серце жіноче є завжди Змінне й хитке”. Так він мовить і в темряві ночі зникає.

В мить ту коротку Еней, налякавшись раптової з’яви Марева сонного, швидко схопився зі сну й підганяє

Антична література. Греція. Рим

Товаришів: “Гей, вставайте, мужі, і сідайте на лавах, І підніміть паруси; посланець-бо ось божий, зійшовши З неба високого, нам утікати наказує й линви Від узбережжя відтяти. Послухаєм волі твоєї, Боже святий, хто б не був ти, і знов за твоїм ми наказом Підемо радо, лиш ти помагай нам ласкаво і зорі Дай нам на небі щасливі”. Так каже, і з піхов виймає Меч громоносний, і ним розтинає припони. Однаке Всіх огорнуло завзяття, зриваються – й зразу ж до діла. Вже узбережжя лишили, під суднами води вирують; Сили напружують, піну збивають і синяву горнуть.

Світло ясне уже сипала знову на землю Аврора, Вставши з шафранного ложа Тітона. І саме тоді-то, Як лиш цариця побачила з башти, що вже засвітало І кораблі відпливають з піднятими вряд парусами, А побережжя порожнє й не видно ніде мореплавців, – Двічі і тричі ударивши в груди розкішні й русяве Рвучи волосся, благала: “Юпітере, справді цей зайда Звідси отак і від’їде, узявши на глум мою владу? Чом же, за зброю вхопившись, не кинуться інші із міста Їм навздогін, кораблів чом не стягнуть з причалів? Біжіть же, Дайте вогню сюди, швидше до зброї, за весла хапайтесь! Де я? Що мовлю? Безумство яке замутило твій розум, Бідна Дідоно? Тебе лиш тепер зворушив його злочин? Бачить було б, коли берло давала. От слово і вірність В того, що, кажуть, рідних пенатів везе і на спині Виніс старенького батька! Не краще б було його вирвать І посікти на кусочки, по морю розсіяти, друзів Вирізать, вбити Асканія, батькові з нього печеню Дати на стіл? Може, скажеш: непевна була перемога? Хай собі! Вмерти готова, чого я боятися мала? В табір вогонь занесла б я, всі площі наповнила б жаром, Батька, і сина, і ціле б їх кодло спалила, й сама я В тому вогні спопеліла б. Ти, сонце, у світлі своєму Бачиш, що діється в цілому світі; Юноно, сама ти Журб цих призвідниця, знаєш усе те; Гекато, що ніччю По роздоріжжях міських завиваєш, ви, помсти богині, Ви, покровителі божі Елісси, що гине, це зважте, Й злочин по правді скарайте, й почуйте моє ви благання: Як вимагає Юпітера воля незламна, щоб клятий Муж той доплив до землі десь, у пристань заїхав, мета ця Непереборна,– хай плем’я відважне на нього повстане, Вижене з краю, розбивши в бою, хай з Іулом розлучить, Хай допомоги він просить, хай бачить загибель погану

Публій Вергілій Марон

Близьких своїх. Коли ж досягне він ганебного миру,

Хай не втішається царством здобутим і сонцем жаданим,

Без похорону нехай у пісках десь невчасно загине.

Так я благаю, ллю з кров’ю своєю це слово останнє.

Ви ж, о тірійці, зненавидьте рід його весь і майбутні

Всі покоління його. Цю нашому праху віддайте Жертву.

Нехай між народами нашими дружби не буде

Й жодних союзів, хай з наших кісток колись месник повстане!

Щоб і вогнем, і мечем він гонив поселенців дарданських

Нині і потім колись, де лиш буде для цього нагода.

З землями землі нехай ворогують, моря із морями, –

Так заклинаю, – з військами війська, і вони, і їх внуки!”

Мовивши так, розважає всіляко, як би зійти їй 3 світу цього остогидлого як тільки можна найшвидше. Коротко так вона мовить до Барки, до няні Сіхея (Няню свою вже давно поховала у краї старому): “Нянечко мила, піди-но поклич сестру мою Анну Й перекажи, щоб умилася швидше водою із річки, Й вівці для жертви, й все інше взяла із собою. Хай прийде.

Й ти убери свої скроні в святкові стрічки, бо я хочу Жертву стігійському скласти Юпітеру, що за побожним Звичаєм я почала, щоб, нарешті, мені покінчити З сумом своїм і журбою, й багаття, що в ньому дарданський Образ, пустити з вогнем”. Так сказала, а няня старенька Пошкандибала скоріш якомога. Дідона шаліє, Вся аж горить від жахливих думок, і довкола очима Водить кривавими, зблідла, у плямах тремтить все обличчя, Жах охопив перед смертю її. На середнє подвір’я Дому вбігає і, на високе багаття ступивши, З піхов, шалена, меч добуває дарданський. Ох, інший Вжиток мав бути із того дарунку. Як тільки уздріла Одіж ілійську і ложе знайоме, заплакала гірко, Спогадом тужним охоплена, потім припала до ложа 650 Й слово сказала прощальне: “Ви, пам’ятки милі, допоки Доля й боги дозволяли, прийміть мою душу й від горя Серце моє увільніть. Я свій вік прожила і шляхами, Що надала мені доля, пройшла вже. Сьогодні величний Образ мій глибоко зійде під землю. Місто преславне Я заснувала і бачила мури міцні того міста, Смерть чоловіка помстила й ворожого брата скарала. Ох, і була б я щаслива, така вже щаслива, лиш тільки б Наших повік берегів не торкались Дарданії судна”. Мовила це і, лицем до постелі припавши, говорить:

Антична література. Греція. Рим

“Що ж, без відомсти доводиться вмерти, але умираймо, Час-бо на той мені світ. Хай тішиться нелюд дарданський, Вгледівши з моря вогонь, та нехай йому смерть моя буде Вічним прокльоном”. Сказала, і ще не домовила слова, Як товариство все бачить, що впала на меч і вже кров’ю Піниться й збризкує руки. В високих світлицях почувся Плач їх, вже вістка летить по схвильованім місті. Вже лемент, Зойки й ридання жіночі в будинках лунають, до неба Стогін підноситься тужний. І так виглядало, що ніби Валиться весь Карфаген, що ворог до міста вломився, Падає Тір старовинний, і полум’я он шаленіє Понад дахами домівок людських і осель богославних.

Все це почула сестра і летить, тремтячи, мов безтямна, Нігтями дряпає лиця та б’є кулаками у груди, Всіх на бігу розбиває, вмираючу кличе на ймення: “Ось що направду було, ти, сестро, мене обманула! Ось що мені те багаття, й вогні, й вівтарі готували! Кинутій – що мені жалувать треба? Що ти не хотіла Мати сестри біля себе при смерті? Нехай же була ти Разом з собою й мене повела б, і обох нас забрали б Той самий біль від заліза й та сама хвилина. І я ж бо Цими руками вогонь розкладала, богів закликала, Щоб безсердечній близ тебе, коли ти лежала, не бути. Сестро, себе ти й мене, свій народ, і батьків погубила, Й місто сідонське. Подайте води, хай рани обмию, Подих останній устами вловлю”. Це сказавши, на сходи Вийшла високі й сестру, півживу ще, обнявши, голубить, Шатами чорну із неї, ридаючи, кров обтирає. Та ж погасаючі очі розплющити хоче, та годі – Мліє; лиш рана десь глибоко в грудях ятриться. Три рази, Спершись на лікті, здіймалась і падала знову на ложе, Тричі блукаючим поглядом світла шукала на небі, Тільки побачила сонце, й з грудей її вирвався стогін.

Тут всемогутня Юнона над довгим цим сконом і болем Зглянувшись, шле із Олімпу Іріду, щоб та увільнила Душу, яка ще боролась, і злитії тіла суглоби. Бо не в належну для неї годину вона умирала, Ні провинилась, щоб вмерти, але передчасно й нагально В шалі горіла. Тому Прозерпіна із лоба у неї Ще не взяла золотого волосся й стігійському Орку 700 Не присудила її голови. Отож на шафранних Крилах із неба Іріда злітає, росиста, до сонця Тисячі барв розсипає, і над головою спинившись – “Жертву цю Діту несу за наказом, тебе з цього тіла

Публій Вергілій Марон

Я увільняю”, – так каже й правицею волос зриває; Вийшло із тіла тепло, і з повітрям життя відлетіло.