Орфей і Еврідіка


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 
150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 

Загрузка...

(IV, в. 453-529, оповідання Протея)

Горе твоє і біду заподіяла божеська воля:

Тяжкий покутуєш гріх, ще й кара ласкава занадто.

Тільки б погодилась Доля, Орфей би нещасний подвоїв

Міру твоїх бідувань за смерть Еврідіки дочасну.

Та пригадай, як вона понад струмнем тікала від тебе.

В травах високих, що берег вкривали, тоді ненароком

На ядовиту гадюку вона наступила - о леле!..

Приязні хори дріад плачем обізвалися в горах,

Скелі Родопів по ній смуткували, і гетів країна,

I верховини Пангеї, і люд войовничого Реса,

I Оритня, і Гебр многоводний... Співець же невтішний,

            Публій Вергілій Марон        

Лірній струні довіряючи біль і скорботи любові,

Тільки про тебе, кохана, на березі моря, самотній,

Тільки про тебе співав од рана до сутінів ночі.

Навіть в печери Тенара, в ті пащі Плутона неситі,

В темні гаї непроглядні, понурого сповнені жаху

Він увіходить, простуючи в царство грізнуго владики,

Де незворушні серця, неподатні на людські благання.

Але на звук чарівний з глибин щонайглибших Ереба

Товпляться тіні легкі, примари, позбавлені світла,

Мов незліченних пташок в деревбх перелякані зграї,

Як од вершин проганяє їх сніг або сльоти холодні.

Тут матерн і батьки; змарнілі, знесилені смертю

Постаті давніх героїв; дівчата, що вмерли до шлюбу

I юнаки, що на учах батьків у вогні спопеліли, -

Всі, кого чорне багно, невірні й гидкі очерети

Та драговинна нетеча Коціту навік ув'язнили,

Ще й дев'ятьма оборотами Стікс одділив од живущих.

Ввесь, до найдальших осель, заслухавсь здивований Тартар,

Сірі вужі Евменід - тії коси страшні - не сичали;

Цербер не смів роззявляти потрійної пащі своєї,

I Іксіонове колесо, гнане вітрами, спинилось...

I вже вертався співець, підіймаючись вгору, до сонця,

Муки пекельні пройшовши, здобувши свою Еврідіку

Що поспішала позаду, покірна словам Прозерпіни,

Як, перейнятий нараз напівбожевільним бажанням

(О, коли б чорний Аїд міг прощати такі почування!..),

Він зупинивсь і, знеможений духом, забувши умову

На Еврідіку поглянув, уже на порозі яснуму

Жаль невимовний! Розбито угоду з царем попідземним!

Тричі нечуваний грім прокотився над плесом Аверну

'Леле! - озвалась вона... - Хто нас губить, Орфею нещасний,

Хто прогнівився на нас?... Недоля мене повертає

В темрявий Орк, і ніч налягає на зір мій померклий...

Любий, прощай! Я уже не твоя і даремно до тебе

Я простягаю долоні, пойнята підземною ніччю".

Так промовляла вона і раптом, як дим у повітрі,

Щезла з очей... I даремно він мчить, розпростерши обійми,

Тільки повітря він ловить руками. Даремно він рветься

Щось наостанку сказати їй, крикнуть, - весляр невблаганний

Вдруге його не бере на той бік багнистої хвилі...

Що йому діять, як знову благати йому за дружину

Слізьми якими, якими словами й до кого молитись?..

Сім, переказують, місяців він побивався і, тужний,

Антична література. Греція. Рим

Попід бескетами в горах і над течією Стрімону,

Горе своє повідаючи зорям півнучі холодним,

Лютих зворушував тигрів, дуби поривав за собою.

Так Філомела в кущах, під широким наметом тополі,

Ніжне поріддя шукає своє молоде і безпере,

Як, постерігши гніздо, хто жорстокий поб'є пташенята.

Плаче щоніч на гіллі, незрівнянну виплакує пісню

I поновляє її, навіваючи тугу щемлячу

Серце співцеві не вабить ні шлюб, ні солодке кохання, -

Пперборейські льоди, Танаїду засніжені луки,

Ниви Ріфейські, морозами куті, обходить, самотній,

В скаргах своїх поминаючи Діта змарновану ласку

Та незабутнє подружжя. Ціконські жінки, розлютившись

За повсякчасну зневагу, на оргії Вакха всенощній

Вбили Орфея і тіло його розметали по полю.

I як, білішу від мармуру, мчав його голову стяту

Гебр Еагрійський по вирах найглибших, уста похололі

Все вимовляли ім'я Еврідіки. Тебе, Еврідіко,

Кликала вірна співцева душа, покидаючи тіло,

I "Еврідіко" луною той клич береги повторяли.

Викладено за книгою: Микола Зеров. Твори: У 2Ш. - Т.1.- К.: Дніпро, 1990.