БУКОЛІКИ ПЕРША ЕКЛОГА


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 
150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 

Загрузка...

Мелібей

Тітіре, ти в холодку опочив-єсь під буком гіллястим I на сопілці сільській награєш мелодійної пісні. Ми ж залишили свій дім, наші ниви; від рідного краю Геть утікаєм... Нам тяжко... А ти в холодку, на дозвіллі Будиш в діброві луну солодким ім'ям Амарілли.

Тітір

О Мелібею! Мій бог послав мені втіху цю й радість. Завжди для мене лишиться він богом; олтар його завжди Буде окроплений кров’ю ягнятка з моєї кошари: 3 ласки його-бо на пашу корів я й ягнят виганяю, 3 ласки його награю, що захочу, на тихій сопілці.

Мелібей

Так! Я не заздрю тобі... Я дивуюсь... Бо буря лютує Нині на наших ланах. I сам я, старий та безсилий, Кіз своїх далі жену... А ця! Поглянь-но на неї: Двох на горбі козенят у ліщині вона породила, Так і лишила їх мертвими там, на камінні непліднім. Часто це лихо мені — о моя сліпота і нерозум! — Громом розбиті дуби на путі на моїй віщували; Часто це горе гірке вороння накликало зловісне... Але хто ж бог твій і де він, скажи мені, Тітіре, друже?

Тітір

В Римі мій спас і заступник... Ти знаєш, простець незвичайний,

Місто те дивне, гадав я, подібне до наших містечок,

Де на базарах ми сир продавали і наші ягниці;

Думав я: пес, хоч і більший, у всьому подібний щенятам.

Нині я знаю, що Рим над містами підноситься всіми,

Як над кущами повзкої лози кипарис величавий.

Мелібей

Що ж так манило тебе до того величавого міста?

Тітір

Воля, мій друже! Хоч пізно, як волос на старість посивів, Взнав я принади її,— осяяла вік мій ледачий; Зглянулась доля на мене, хоч довго прийшлось її ждати. Перш Галатеїн невільник, я нині служу Амаріллі... От як була Галатея, то щиро тобі признаюся: Вільної хвилі не мав я, не мав заробітку ніколи... Хоч і складав на олтар я нелічені жертви безсмертним, Хоч працював я, як міг, і сир свій видавлював туго, 3 грішми ніколи моя не верталась додому правиця.

Антична література. Греція. Рим

Мелібей

От коли я зрозумів, через що Амарілла зітхала, Щиро молилась богам, для когу виноград зберігала: Тітір покинув свій дім, à no ньому тут сосни журились, I говіркі джерелб, і широкі зелені діброви. Тітір

Що ж мені діять було? Чи ж міг я лишатися в призрі? Чи ж я не міг попросити у бога спокую та пільги?..

0          Мелібею! Я бачив там мужа, якому на шану

Пишні щомісяця жертви по храмах приносяться наших;

1          на благання своє ласкаву почув я одпувідь:

Все, що твоє, при тобі! Вертайсь до худоби безпечно!

Мелібей

О, ти щасливий, мій друже! Майно і твій хутір з тобою,

Досить тобі на життя... Твоє поле оброблене добре,

He заболочений луг; ні комиш, ні рогіз не росте там.

He на чужому ти пастимеш вівці, і пошесть ворожа

Від незнайомих сусід на ягнята твої не перейде.

Так, ти щасливий, мій друже! Ти вдома лежиш в холодочку

Біля священних джерел, на березі рідної річки.

Тут тобі тин-живопліт, де гіблейські труднвниці-бджоли

Взяток важенний беруть на буйннм верболозовім цвіті,

Вколо літають, бринять, до солодкого сну запрошають;

Тут, попід скелю йдучи, садівничий наспівує пісні;

Тут про кохання твоє голуби тобі стиха туркочуть

I з верховіття кленка озивається горлиця ніжна...

Тітір

Так, мені добре... I перше олйнь піде пастись в повітря, Mope раніше всі викине риби на піски безвідні, Парфи із жизних долин приблукають раніше до Рейну, А напівдикий германець Євфратові питиме води, Аніж у серці моїм захитається образ владики.

Мелібей

Лихо судилося нам: ми йдемо на безвіддя Лібійські, Другі мандрують до скифів, а треті — на берег Оакси; Навіть на північ, за море ідуть до Британського краю... Чи доведеться коли повернутися знов до вітчизни, Щоби з слізьми на очах, по руках сумного вигнання Глянуть на землю свою, на ту стріху убогої хати. Жовнір захожий мої родючі виснажить ниви, Варвар тут жатиме хліб... От до чого усобиця люта Нас, громадян, довела!.. Чи для того ходив я за полем, Чи задля того я груші щепив і викохував лози?.. Кози, щасливі колись, годі плакатись, далі рушаймо! Вже не лежати мені поміж рястом у темній печері,

Публій Вергілій Марон

Вже не дивитись на вас, по далекій розсипаних скелі, Пісні уже не співати, і певно, що скоро без мене Вам доведеться гіркий верболіз та конюшину скубти. Тітір

Hi, ти не підеш нікуди і ніч перебудеш зо мною; Ложем нам буде трава, а вечерю ми маєм розкішну: Добре оддавлений сир, і каштани, і яблука спілі. Глянь-бо: ген-ген над хатами димок уже в'ється вечірній, I від гірських верховин по долинах послалися тіні.