Книга сьома


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 
150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 

Загрузка...

1.         Отже, у Галлії оселився спокій, і Цезар, як завжди вирушив до Італії для судочин-ства. Тут він довідався про убивство Клодія1 і про постанову сенату, за якою всі військово-зобов’язані в Італії повинні були стати під прапори. З огляду на це, і він почав здійснювати набір по всій Провінції. Звістки про ці події швидко доходять до Трансальпійської Галлії. Відповідно до обставин, галли перебільшують події і самі пускають чутку, що Цезаря затри-мує повстання в Римі і через великі заворушення він не може прибути до війська. Цей ви-падок спонукав людей, що вже давно переймалися своєю залежністю від римської влади, зводити сміливі й вольнолюбні плани війни з римлянами. Галльські князі почали збирати-ся в лісових і віддалених місцях і скаржитися на страту Аккона2: така ж доля, говорили во-ни, чекатиме й на них. Вони переймаються спільною для всієї Галлії долею; всілякими обіцянками і нагородами викликають бажаючих розпочати повстання і на свій ризик дома-гатися волі для Галлії. Головне завдання – відрізати Цезаря від його армії, перш ніж про їхні таємні плани стане відомо. І це неважко, тому що ні легіони не насміляться вийти з зи-мового табору під час відсутності полководця, ні полководець не може дістатися до легіонів без прикриття; нарешті, краще полягти в бою, ніж відмовитися від спроби повернути свою колишню військову славу й успадковану від предків волю.

2.         Після палких суперечок корнути заявляють, що заради спільного блага вони готові до всіх небезпек, і обіцяють першими почати війну. Але оскільки неможливо було забезпе-чити таємницю задуманого шляхом обміну заручниками, то вони вимагають клятвеної за-поруки в тім, що після початку воєнних дій їх не залишать інші; такою запорукою повинна бути присяга перед з’єднаними прапорами, що була в галлів одним із найурочистіших релігійних обрядів. Усі присутні уславили корнутів, присягнули, умовилися про день по-встання і потім розійшлися по домівках.

3.         Коли настав визначений день, корнути, очолювані двома запеклими сміливцями – Гутруатом і Конконнетодумном, за сигналом кинулися до Кенабу3, перебили римських громадян, що оселилися там для ведення торгових справ, і пограбували їхнє майно. Разом з ними загинув і шановний римський вершник Г.Фуфій Цита, який, за наказом Цезаря, зай-мався продовольством. Розголос про це незабаром докотився до всіх общин Галлії. Дійсно, про кожну велику і видатну подію галли повідомляють криком по полях і округах; там, у свою чергу, його підхоплюють і передають сусідам, так було і цього разу; те, що на сході сонця скоїлося в Кенабі, стало відомим ще до закінчення першої варти в країні арвернів4, тобто приблизно за сто шістдесят миль.

Публій Клодій Пульхр – політичний діяч Риму, вбитий 52 р. до н.е.

Аккон – старійшина галльського племені сенонів, страчений за наказом Цезаря.

Кенаб – місто корнутів.

Арверни – галльське плем’я.

Гай Юлій Цезар

4. Так було і з арверном Верцингеторігом, сином Кельтилла. Цей дуже впливовий молодий чоловік, батько якого колись очолював всю Галлію і через своє прагнення царсь-кої влади був убитий своїми співгромадянами, зібрав усіх своїх клієнтів і, не доклааючи зу-силь, підбурив їх до повстання1. Довідавшись про його плани, взялися за зброю. Його дядько Гобаннітіон і інші князі, які не вірили у перемогу, піднялися супроти нього і вигнали з міста Герговії. Однак він не відмовився від свого наміру і почав набирати по селах бідно-ту і всякий набрід. З цією ватагою він обходить общину і всюди залучає на свій бік прихиль-ників, закликаючи до визвольної збройної боротьби. Зібравши в такий спосіб великі сили, він виганяє з країни своїх супротивників, які нещодавно вигнали його самого. Його прихиль-ники проголошують його царем. Він усюди розсилає посольства, заклинає галлів дотриму-ватися вірності своїй присязі. Незабаром до союзу з ним стають сенони, парисії, піктони, кадурки, турони, аулерки, лемовики, анди і всі інші племена на березі Океану. За одностай-ним рішенням, він стає головнокомандувачем. Наділений цією владою, він жадає від усіх цих общин заручників; наказує в найкоротший термін надати визначене число солдатів; визначає, скільки зброї і до якого строку повинна виготувати у себе кожна община. Найбільше він піклується про кінноту. Надзвичайна енергія поєднується в ньому з надзви-чайною суворістю військової дисципліни: тих, хто вагається, він піддає тяжким покаранням, за великі злочини наказує спалювати і піддавати тортурам, за легкі провини обрізати вуха чи виколювати одне око й у такому вигляді відправляти на батьківщину, щоб покарані пра-вили за урок для інших і своїм тяжким покаранням наганяли на них острах. <...>

[Одержавши звістку про повстання, Цезар поспішно повертається в Галлію.]

12.       Довідавшись про прихід Цезаря, Верцингеторіг зняв облогу і рушив йому на-зустріч. Цезар тим часом почав облогу міста битуригів Новиодуна, що лежало на його шля-ху. З цього міста прийшли до нього посли з проханням про помилування і пощаду. Бажаю-чи здійснити свої подальші плани з тією ж швидкістю, якій він був зобов’язаний успіхам у більшості своїх заходів, він наказав здати зброю, вивести коней і дати заручників. Частина заручників була уже видана, інші вимоги також швидко виконувалися, у місто були вже вве-дені центуріони з кількома солдатами для прийому зброї і тварин, як раптом вдалечині з’явилася ворожа кіннота, що утворила авангард колони Верцингеторіга. Тільки-но городя-ни помітили її і відчули надію на порятунок, пролунав військовий клич, і вони почали хапа-тися за зброю, замикати ворота і займати стіну. Центуріони, що знаходилися в місті, з по-ведінки галлів здогадалися, що вони щось задумують, негайно оголили мечі, зайняли воро-та і щасливо вибралися відтіля зі своїми солдатами в табір.

13.       Цезар наказав кінноті виступити з табору і розпочав кінний бій. Коли наших по-чали тіснити вороги, то він послав на допомогу близько чотирьохсот германських верш-ників, яких він від самого початку війни зазвичай тримав біля себе. Галли не могли витри-мати їхнього натиску, кинулися тікати й з великими жертвами відступили у розташування своїх головних сил. Після їхньої поразки городянами знову опанував жах. Вони схопили тих, кого вважали винуватцями підбурювання народу, привели їх до Цезаря і здалися. Закінчивши цю операцію, Цезар рушив проти Аварика, найбільш укріпленого і головного міста битуригів, яке до того ж було розташоване в дуже родючій місцевості. Він був упев-нений, що захоплення цього міста йому вдасться підкорити битуригів.

Повстання, очолюване Верцингеторінгом, датується 51 р. до н.е.

Антична література. Греція. Рим

14.       Після стількох суцільних невдач – під Веллаунодуном, Кенабом і Новиодуном – Верцингеторіг скликає своїх на збори. Там він зауважує, що війну слід вести зовсім інакше, ніж дотепер. Потрібно всіляко намагатися відрізати римлян від фуражних обозів і завади-ти підвозу провіанту. Це зробити неважко, тому що самі галли мають перевагу в кінноті і, крім того, їм сприяє пора року. Трави косити не можна; вороги повинні у разі необхідності ділитися на невеликі загони і добувати фураж із садиб; усі подібні загони може щодня зни-щувати кіннота. Крім того, усі приватні інтереси треба принести в жертву загальному бла-гу, а саме – спалити на всьому цьому просторі селища і садиби всюди, куди тільки римля-ни можуть відправлятися за фуражем. А в галлів усього цього цілком достатньо, тому що їх будуть постачати своїми запасами ті, на чиїй території буде йти війна. Римляни або не витримають голоду, або повинні будуть з великою для себе небезпекою іти занадто дале-ко від табору. При цьому немає різниці – чи перебити їх самих чи позбавити їх обозу, без якого вести війну не можна. Далі треба спалити ті міста, які надійно не захищені природ-ним розташуванням чи штучними укріпленнями, щоб вони не були притулком для галлів, які ухиляються від військової повинності, і не спокушали б римлян вивозити з них запаси провіанту і здобич. Хоч це видалося важким і прикрим, проте, безсумнівно, набагато тяж-чим було б поневолення дітей і дружин і винищування їх самих, – а це неминуча доля пе-реможених.

15.       Пропозиція Верцингеторіга була одностайно схвалена, і протягом одного дня бу-ло спалено понад двадцять міст битуригів. Те саме відбувається й в інших общинах. В усіх напрямках видніється заграва пожеж... На загальних зборах обговорювалося питання і про Аварик – спалити його чи захищати. Битуриги навколішки благають усіх галлів не примушу-вати їх своїми руками підпалювати чи не найпрекрасніше місто всієї Галлії, красу й опору їхньої общини. Вони запевняють, що захистять його завдяки місцю його розташування... На це прохання зважили... Для охорони міста були вибрані надійні захисники.

[Облога Аварика]

24.       Усі ці перешкоди дуже ускладнювали облогу, і, крім того, робота наших солдатів

увесь час уповільнювалася через холоди і постійні зливи. І все-таки вони перебороли всі

труднощі безупинною працею, побудувавши за двадцять п’ять днів греблю шириною в три-

ста тридцять футів і висотою у вісімдесят футів. Коли вона вже майже торкалася ворожої

стіни і Цезар, який зазвичай уночі знаходився серед солдат, що працювали, підбадьорюю-

чи і закликаючи їх ні на хвилину не переривати роботи, незадовго до третьої варти поміти-

ли, що гребля димиться (виявилося, що її підпалили за допомогою підкопу вороги); у той

же час всією країною прокотився військовий клич, і з двох воріт біля обох сторін [наших]

веж почалася вилазка. Інші кидали згори зі стіни на греблю смолоскипи і сухе дерево, ли-

ли смолу й інші горючі речовини, так що важко було збагнути, куди треба насамперед

поспішати, де надати допомогу. Але оскільки, відповідно до заведеного Цезарем порядку,

завжди стояли на варті два легіони і ще більше число солдатів було зайняте навперемінно

роботою, то незабаром одні почали відбивати вилазку, інші відводити назад вежі і ламати

греблю, а вся солдатська маса, що була в таборі, кинулася гасити пожежу.

25.       Ніч вже добігала кінця, а бій усе ще тривав у всіх пунктах, і у ворогів з’являлася

надія на перемогу, тим більше, що вони бачили, як згоріли щитки на вежах і як важко було

нашим солдатам без прикриття надавати допомогу. У них, навпаки, бійці зі свіжими сила-

ми постійно змінювали стомлених, і взагалі вони думали, що порятунок усієї Галлії зале-

Гай Юлій Цезар

жить винятково від цього моменту. В цей час на наших очах стався гідний згадки епізод, про що ми не вважали за можливе змовчати. Один галл перед міськими воротами кидав у бік вежі у вогонь шматки сала і смоли, які передавали йому з рук у руки. Уражений в пра-вий бік пострілом зі скорпіона, він упав бездиханним. Один з його сусідів переступив через його труп і продовжував його справу; він так само був убитий пострілом зі скорпіона, його перемінив третій, третього – четвертий; і цей пункт тільки тоді був очищений ворожими бійцями, коли пожежа греблі була загашена, ворога було відкинуто і бій узагалі закінчився.

26.       Через те, що жодна зі спроб галлів не вдалася, то наступного дня, за порадою і наказом Верцингеторіга, вони прийняли рішення тікати з міста. Цю спробу вони сподівали-ся здійснити під покровом ночі з невеликими втратами, тому що недалеко від міста був табір Верцингеторіга і, крім того, суцільне болото, що простяглося між табором і містом, по-винно було сповільнювати нашу погоню. І вони вже зібралися зробити це вночі, але рап-том вибігли на вулицю заміжні жінки і з плачем почали навколішках благати своїх чоловіків не віддавати на муки ворогам їх та їхніх спільних дітей, яким природна неміч заважає бігти. Але, побачивши своїх чоловіків непохитними – взагалі в момент найбільшої небезпеки страх не знає жалю, – вони почали кричати і робити римлянам знаки, що їхні чоловіки хо-чуть тікати. Це злякало галлів, і з остраху, що римська кіннота може відрізати їх від усіх доріг, вони від цього плану відмовилися.

27.       Наступного дня Цезар розпорядився просунути вежу і вказати, куди направити її облогові роботи, які, за його наказом, вже розпочалися. У цей час почалася велика злива, і Цезар вирішив використати таку погоду для здійснення задуманого плану. Помітивши, що варта ворога на стіні розставлена не так ретельно, як завжди, він своїм солдатам наказав працювати менш енергійно і дав їм необхідні вказівки. Розташувавши готові до нападу легіони в схованці за критими галереями, він закликав їх здобути перемогу як нагороду за свою тяжку працю; тому, хто першим зійде на ворожу стіну, він обіцяв нагороду і потім дав сигнали до атаки. Солдати швидко кинулися з усіх боків і негайно зайняли всю стіну.

28.       Несподіваність нападу викликала у ворогів жах. Вибиті зі стіни і з веж, вони ви-шикувалися клином на площі й інших відкритих місцях, сповнені рішучості прийняти спра-ведливий бій там, де римляни підуть на них в атаку. Але, побачивши, що ніхто не спус-кається на рівне місце, усі розходяться по всій стіні, вони побоялися втратити останню надію врятуватися втечею і, покидавши зброю, нестримним потоком кинулися на окраїни міста. Там деякі з них, давлячи один одного у вузькому виході з воріт, були перебиті нашою піхотою, а інші – вже за воротами – кіннотою. В цей час ніхто не думав про здобич. Розлю-чені різнею в Кенабі й тяжкою облогою, солдати не помилували ні старих, ні жінок, ні ма-лих дітей. Зрештою, з усієї маси кількістю близько чотирьох тисяч чоловік, вціліло лише вісімсот чоловік, які встигли з першими ж криками кинутися з міста і неушкодженими діста-тися до Верцингеторіга. Але він, боячись, щоб їхнє скупчення у таборі і жалість до них не викликали обурення серед воїнів, прийняв цих утікачів лише пізно вночі. Разом з тим, він розмістив по дорозі подалі від табору своїх друзів і князів общин, наказавши останнім роз-бити їх на групи і відводити до їхніх земляків у ту частину табору, що із самого початку бу-ла закріплена за кожним племенем.

Викладено за виданням: Античная литература. Рим. Антология / Сост. Н.А.Федоров, В.И.Мирошенкова. – М., 1988. – 720 с. (Пер. з рос. упорядників).

Антична література. Греція. Рим