ПРО ОРАТОРА


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 
150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 

Загрузка...

(ОБРАЗ СУДОВО-ПОЛІТИЧНОГО ОРАТОРА)

І. 20. На мою думку, ніхто не може вважатися досконалим оратором у повному ро-зумінні, якщо він не вивчить усіх найважливіших предметів і наук. Насправді, промова по-винна бути розкішним плодом знання предмету; якщо ж оратор не засвоїть і не пізнає пред-мет своєї промови, то словесна форма такої промови видається пустою і ледь не дитячою балаканиною.

48. Адже якщо хтось визнає оратора як людину, що може говорити змістовно, висту-паючи під час ухвали і ведення судового позову, чи перед народом, чи в сенаті, то навіть за такого визначення він повинний приписати оратору і визнати за ним багато достоїнств. Справа в тім, що без значного досвіду в різних суспільних справах, без знання законів, зви-

Антична література. Греція. Рим

чаїв і права, без знайомства з людською природою і з характерами він і в цій області не мо-же діяти з достатньою вправністю і твердістю. А хто здобуває собі тільки ці знання, без яких ніхто не може в судових справах правильно відстоювати навіть лише незначні позиції, то чи може бути така людина байдужа до питань вищого знання? Якщо ж сила оратора поля-гає тільки у вмінні говорити чітко, витончено і змістовно, то я запитаю вас: яким чином він може досягти цього вміння без того знання, в якому ви йому відмовляєте? Мистецтво сло-ва немислиме, якщо той, хто говорить, не вповні засвоїв обраний зміст.

[§ 49–50. Витонченість викладу деяких філософів (приклади) варто віднести до їхніх ораторських здібностей.]

XII.      Отже, у чому ж різниця? Як визначити відмінності між пишністю і повнотою мо-

ви названих мною письменників і сухістю тих, які не володіють такою розмаїтістю і вишу-

каністю висловлювання? Розходження, звичайно, буде одне: люди, що володіють даром

слова, приносять щось своє власне, а саме – мову чітку, витончену, з відбитком певної ху-

дожньої виразності і обробки. Але промова, якщо вона позбавлена змісту, засвоєного і

пізнаного оратором, – це несправжня промова, чи ж промова, яка повинна стати загальним

посміховиськом.

51.       Справді, що може бути більш безглуздим, ніж пустий дзенькіт фраз, навіть най-добірніших і найвитонченіших, які не спираються на якусь думку чи знання? Виходить, як-що будь-яке питання, якого б то не було мистецтва, якої завгодно галузі, оратор лише вив-чить, як справу свого клієнта, то зможе його викласти краще і більш витончено, ніж сам ви-нахідник і майстер цієї справи.

52.       Звичайно, якщо хтось висловить таку думку, що є особливі, властиві лише ора-торам думки, питання і певне коло знань, визначене межами суду, то я погоджуся, що на-ша мова, дійсно, частіше торкається цієї галузі; але саме в сфері цих питань є дуже бага-то такого, чого самі вчителі, так звані ритори, не викладають, та й не знають.

53.       Кому, наприклад, не відомо, що сила оратора найбільше виявляється в умінні збуджувати у слухачів гнів, ненависть чи скорботу і від цих ефектів повертати їх назад до м’якості та милосердя? Але якщо той, хто цілком не проникнув у душі людські в їхній індивідуальній своєрідності, не осягнув тих причин, за якими люди збуджуються чи знову заспокоюються, той своєю промовою не зможе досягти бажаної мети.

54.       Уся ця галузь вважається надбанням філософа, і моя порада оратору – з цим ніколи не сперечатися; він ім поступиться цим знанням, тому що вони побажали працюва-ти тільки в цій галузі, але обробку свого висловлювання, хоч воно без цього наукового змісту є нулем, він оголосить своєю власністю: адже саме ця сторона, як я вже не раз го-ворив, складає невід’ємне надбання оратора, тобто промова вагома, витончена, пристосо-вана до понять слухачів і їхнього напряму думок.

XIII.    55. Те, що про ці предмети писали Арістотель і Теофраст1, я не заперечую. Але

дивися, Сцеволо2, чи не служить це повним підтвердженням моїх слів? Адже те, що в них

є спільного з оратором, я не запозичую в них: вони самі свої власні дослідження про ці

предмети визнають надбанням ораторів. Тому всі інші свої книги вони називають ім’ям

своєї науки, а їм вони дають заголовки і позначають назвою риторичних.

1          Теофраст (372–288 рр. до н.е.) – відомий грецький філософ, учень і послідовник Арістотеля.

2          Квінт Муцій Сцевола – юрист і державний діяч, консул 117 р. до н.е., учитель Ціцерона – одна з

дійових осіб діалогу.

Марк Туллій Ціцерон

56.       Насправді, якщо в розвитку промови вони нападуть на так звані загальні місця – що трапляється досить часто, – там, де доведеться говорити про безсмертних богів, про благочестя, про злагоду, про дружбу, про загальнолюдське право, про почуття справедли-вості, про поміркованість, про велич душі і взагалі про всілякі чесноти, – усі гімназії і всі школи філософів, я впевнений, здіймуть галас, що все це їхня власність, що це зовсім не стосується оратора.

57.       Я готовий дозволити їм зробити всі ці речі предметом пустої балаканини десь у за-кутку, але ораторові я надаю ті ж питання, про які вони розмірковують, використовуючи якусь суху і неживу мову, розвивати з усією можливою приємністю і аргументацією. Такі переконан-ня я висловлював самим філософам, сперечаючись з ними під час свого перебування в Афінах. Змушував мене до цього наш М. Марцелл, зараз курульний едил1, який, без сумніву, був би присутній при нашій теперішній бесіді, якби не був зайнятий організацією ігор: він вже і тоді, не зважаючи на свою молодість, навдивовижу був відданий цього роду заняттям.

[§ 58. Приклади інших питань, на яких фахівці розуміються краще від ораторів, але витончений виклад яких становить приналежність ораторів.]

Справа в тім, що я ніколи не буду заперечувати, що є певні галузі, які складають ви-ключну власність тих, хто доклав усіх зусиль до їх пізнання і розробки; але я все ж ствер-джую, що у всіх відношеннях закінченим і довершеним оратором є той, хто може про будь-який предмет говорити змістовно і різноманітно.

XІ. Адже й у тих справах, що їх всі визнають власністю ораторів, трапляються такі питання, з’ясовувати які доводиться не на підставі судової практики, котрою ви тільки й по-ступаєтесь ораторам, але за допомогою якихось інших, менш загальнодоступних знань.

60. Я запитую, чи можливо говорити проти воєначальника чи за воєначальника без досвіду у військовій справі чи без знання розташування суші і морів? Чи можна говорити перед народом про прийняття чи відхилення законів, а в сенаті – про всі сторони уп-равління без глибокого знання і розуміння державних справ? Чи можна спрямувати промо-ву на розпалення думок і почуттів слухачів чи на їхнє охолодження (а це складає головну силу оратора) без найретельнішого обстеження всіх, роз’яснюваних філософами, теорій про індивідуальні різновиди і характери людей?

61. Та у чому мені, можливо, в меншій мірі вдасться вас переконати; у будь-якому випадку, я не вагаюся висловити свою думку. Фізика, математика і всі інші науки і мис-тецтва, на які ти тільки-но посилався, своїм змістом складають предмети знання фахівців; але якщо хтось захотів би представити їх у витонченому викладі, тому доведеться вдати-ся до мистецтва оратора.

[§ 62–63. Приклади, що ілюструють це положення.]

XV. 64. Тому, якщо хтось хоче дати всеосяжне визначення поняття оратора, що охоп-лює всі його особливості, то, на мою думку, оратором, гідним такої багатозначної назви, бу-де той, хто будь-яке запропоноване йому питання, що вимагає розвитку в промові, викла-де з розумінням справи, логічно, вишукано, не випускаючи нічого з пам’яті, і, до того ж, з дотриманням певного достоїнства у виконанні.

[§ 65-69. Зібравши відомості у фахівців з будь-якого предмету (наприклад, військо-вої справи, філософії й особливо етики), оратор викладе даний предмет більш вишука-но, ніж його знавці.]

Державна посада; обов’язком цього магістрату був нагляд за торгівлею та організацією ігор.

Антична література. Греція. Рим

XVІ. 69. Насправді, якщо знавці згодні в тім, що, наприклад, Арат1, людина, незна-йома з астрономією, виклав учення про небо і світила в дуже витончених і гарних віршах, що і про сільське господарство така далека від поля людина, як Никандр Колофонський2, писав чудово в силу якоїсь поетичної і аж ніяк не сільськогосподарської здібності, у такому випадку, чому б і оратору не говорити найвищою мірою красномовно про ті предмети, з якими він познайомився для певної справи і до зазначеного часу?

70. Адже поет дуже наближається до оратора: він тільки трохи більше зв’язаний з ритмом і вільніше вибирає слова; проте щодо багатьох способів мовних прикрас вони – со-юзники і навіть чи не рівні; принаймні, в одному відношенні, у них, звичайно, майже те са-ме: ні той, ні інший не обмежують і не замикають поле своєї діяльності жодними рамцями, що перешкодили б їм розгулювати, де їм завгодно, у силу тієї ж самої здатності і з такою ж повнотою.

[ОРАТОР І АКТОР]

[Римське ораторське мистецтво було дуже близьким до мистецтва актора. Відомо, що Ціцерон учився мистецтву жестів і манері триматися у знаменитих акторів свого часу – Есопа і Росція. У трактаті “Про оратора” говориться про близькість мис-тецтв оратора і актора.]

ІІ. 189. Не може бути такого, щоб слухач уболівав, ненавидів, відчував неприязнь, страх, щоб він був доведений до плачу і жалю, якщо всі ці щирі рухи, які оратор бажає вик-ликати в судді, не будуть здаватися втіленими і ясно вираженими в самого оратора.

190.     Та й дійсно, нелегко змусити суддю розгніватися на того, на кого ти хотів би, щоб він розгнівався, якщо здасться, що ти сам ставишся до нього байдуже; нелегко змуси-ти суддю ненавидіти того, кого ти захотів би, щоб він ненавидів, якщо суддя не побачить спочатку, що ти сам палаєш ненавистю; не можна буде довести суддю і до жалю, якщо ти не покажеш перед ним ознак твоєї скорботи словами, думками, голосом, виразом облич-чя, нарешті – сльозами.

191.     А щоб не могло здатися надзвичайним і дивним те, що людина стільки гніва-ється, стільки разів відчуває скорботу, що в ній стільки разів збуджуються всілякі душевні рухи, особливо в чужих справах, потрібно сказати, що сама сила тих думок і тих загальних прийомів, які необхідно розвити і трактувати в промові, настільки велика, що немає потре-би у нещирості й облудних засобах. Сама природа тієї промови, що починається для збу-дження інших, здатна збурити самого оратора навіть більше за будь-кого зі слухачів.

192.     Захищаючи навіть найбільш далеких від себе за настроєм людей, оратор не може вважати їх далекими.

193.     Але щоб це в нас не видалося дивним, я запитаю: що у тій же мірі, як вірші, сце-на, п’єса, є продуктом вимислу? Однак і в цій області я сам часто бачив, як крізь маску, зда-валося, палали очі актора, що вимовляв такі вірші: “Ти насмілився віддалити його від себе і без нього вступити на Саламін? І ти не посоромився погляду батька?”.

Ніколи актор не вимовляв слова “погляду” так, щоб мені не уявлявся розгніваний Те-ламон, який не тямив себе від суму за сином. Але коли той самий актор, додавши до сво-

1          Арат (бл. 310–245 рр. до н.е.) – грецький поет, автор дидактичної поеми “Явища“ про небесні

світила, яку Ціцерон перекладав латиною.

2          Никандр з Колофону, еллінський поет ІІІ–ІІ ст. до н.е.

Марк Туллій Ціцерон

го голосу жалібний тон, вимовляв: “Стару людину, позбавлену дітей, ти змучив, всиротив, знищив: ти не подумав про смерть брата і про його маленького сина, довіреного твоєму піклуванню”, – тоді здавалось: актор ці слова вимовляв плачучи і страждаючи.

ПРО РИТМІЧНУ ХУДОЖНЮ МОВУ

Про оратора, 221. Закінчений у своєму кругообігу період складається приблизно з чотирьох частин, які ми називаємо членами: у такому вигляді він належним чином задо-вольняє слух, не коротшим і не довшим, ніж потрібно. Втім, інколи чи навіть, вірніше, час-то бувають відхилення в ту й іншу сторону, так що доводиться робити зупинку раніше, чи продовжувати період трохи довше з тією метою, щоб або не обманути сподівань слухачів надмірною стислістю, або не притупити їхньої уваги надмірною довжиною періоду. Але я маю на увазі середню норму; адже мова у нас не про вірш, а закони прози значно вільніші.

222. Отже, повний період складається приблизно з чотирьох членів, наче з віршів, що за розміром рівні гекзаметрам. Закінчення цих окремих віршів здаються ніби вузлами для приєднання подальших частин, і в періоді ми ці вузли скріплюємо. Якщо ми хочемо го-ворити виразно, то робимо в цих місцях зупинки і, таким чином, коли потрібно, легко і час-то відкидаємо сувору вимогу цього безупинного плину промови.

Викладено за виданням: Дератани Н.Ф., Тимофеева Н.А. Хрестоматия по античной литературе: В 2 т. – М., 1965. – Т.2. Римская литерату-ра. – 651 с. (Переклад з рос. упорядників).

Антична література. Греція. Рим