Плач Аріадни (64)


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 
150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 

Загрузка...

3 берега Дії глядить Аріадна на хвилі шумливі, Бачить швидкий корабель, на якому Тесей утікає. Бурею шал невгамовний знімається в серці дівочім. Дивиться ще раз, і ще раз, і віри не йме в те, що бачить. Тільки ж бо встала вона, із солодкого сну пробудившись, Бачить: лишилась нещасна одна на пустім узбережжі. Він же тікає невдячний, веслом розгортаючи хвилі. Кинув на вітер бурхливий фальшиві свої обіцянки. 3 берега погляд сумний посилає Міноєва доня, Мов скам'яніла вакханка у даль споглядає: ox, горе! В даль споглядає, побачить, метається в розпачу хвилях. На золотому волоссі тонка розв'язалася лента. Груди відкриті у неї, легенькі з них зсунулись шати, Перса її сніжно-білі не зв'язує пояс гладенький. В безладі одяг увесь, розвіваючись, долі спадає. Перед ногами лежить, вже ним граються хвилі солоні. Та ні про стрічку вона, ні розвіяні шати не дбає, Тільки про тебе, Тесею, турбота все сповнює серце. Душу усю, відчуття всі, шаліючи з горя, втрачає.

Слізьми вмиваючись рясно, з риданнями так промовляє: 'Так ото, зраднику, вивів мене ти із рідного дому I віроломно покинув одну на пустім узбережжі? Так-то відходиш, не дбаючи навіть про божеську волю? Все позабувши, везеш ти додому прокляття за зраду? Чи то ніщо не змогло похитнути жорстокого плану? Чи не властива тобі, о бездушний, ніяка ласкавість, Чи не відчув ти у серці до мене хоч трішечки жалю? Ох, не такі-то колись дарував ти мені обіцянки, Ніжні, пестливі слова не того сподіватись веліли. Шлюбом радіти я мала і бажаним, милим подружжям. Все це пусте, розлетілось, розвіялось з подувом вітру

Антична література. Греція. Рим

Жінка хай жодна тепер в чоловічі не вірить присяги

І не надіється зовсім на щирість їхньої мови.

Поки бажанням горять і втішає надія добичі,

Жодних присяг не бояться і все обіцяти готові.

Тільки ж бо пристрасті жар і жадобу свою заспокоять,

Сказане їх не тривожить, присяги і в думці не мають.

В час, коли певна загибель грозила тобі, то від смерті

Я врятувала тебе і воліла покинути брата,

Щоб лиш тобі помогти, віроломний, в страшній небезпеці.

Бестіям диким за те незабаром поживою стану

І не насипе могили ніхто над нещасної тілом.

Що за левиця тебе породила під схилами кручі!

З моря якого глибин тебе вивергли з піною разом,

Сирта, чи Сцілла рвучка, чи безмежнії води Харібди?

Так-то віддячив за те, що життям милуватися можеш?

Не до вподоби тобі був наш шлюб і подружжя зі мною,

Може, лякала тебе жорстокість суворого батька,

Все ж таки міг привезти ти мене до своєї оселі,

Я б там рабою служила, усе тобі радо робила б.

Стопи блискучі твої умивала б в хрустальній водиці,

Ложе твоє вистеляла б м’яким покривалом багряним.

Що ж я жаліюсь, одначе, вітрам нетямущим ні в чому,

Злякана горем, та ж вітер нічого відчути не може.

Ні не почує цих скарг, ні не в силі на них відповісти.

Той же напевно у море відкрите уже випливає.

Тут – побережжя пусте, живої душі не видати.

Так насміхається з мене в останню годину жорстока

Доля і навіть не маю кому пожалітись, нещасна.

О, всемогутній Юпітере, нащо дозволив колись ти

Човнам кекропським до наших гноссійських земель доторкнутись?

Ох, щоб той зрадник, який віз данину для лютого звіра,

З човном своїм не причалив ніколи до берега Криту.

Щоб лиходій той, що вміло сховав під люб’язності маску

Плани жорстокі свої, ніколи не був нашим гостем,

Звернусь тепер я куди, на що можу надіятись, бідна?

Йти мені в гори Ідайські? Та ж там океан непривітний

Води морські розділив величезним виром бездонним.

Помочі ждати від батька, якого сама залишила,

Слідом пішовши за тим, хто сплямований братньою кров’ю?

Може, потішить мене чоловік своїм вірним коханням?

Чи не утік він, згинаючи весла в глибинах бездонних?

Острів пустинний, на березі жодної хатки не видно,

Вибратись звідси не можу, оточена хвилями моря.

Жодних можливостей втечі, жодних надій на рятунок.

546

Все тут німе і безлюдне, скрізь смерть заглядає у вічі.

            Гай Валерій Катулл 

Та не раніше сном вічним вона мої очі закриє, Тіло знесилене дух і чуття не раніше покинуть, Поки законної кари за зраду в богів не доб'юся I у всевишніх не вимолю помочі в смертну годину. О, Евменіди, що мстити за злочин ви завжди готові, Зміями замість волосся обвиті кругом ваші чола Вказують явно, що серце охоплене полум'ям гніву Швидше сюди ви прийдіть і мої нарікання почуйте, Скарги, які випливають з глибин наболілого серця. О, я нещасна, горю, непритомна шалію з розпуки. Всім цим стражданням моїм, що у серці на дні зародились, Горю моєму не дайте ви марно, без кари пропасти. Хай же Тесей, що мене, безталанну, у відчаї кинув, В відчай і сам попаде і разом з своїми страждає!" Виливши враз зі словами все горе з скорботного серця, Кари благала тривожно за вчинок негідний, жорстокий. Зглянувсь над нею володар небес і хитнув головою, Злякані землі здригнулись від руху цього вольового, Хвилі на морі знялися і зорі у небі тремтіли.

Пер. Ю.Кузьми

(46)