Книга шоста


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 
150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 

Загрузка...

80Пошуки правди – лиш це відігнать од нас може далеко

Муки такого життя. І хоч я не одне вже тут виклав, –

Інших чимало думок ще повинен майстерно прибрати

Віршем: насамперед – щодо порядку та рухів на небі;

Далі – негоди, вогні блискавичні пора б оспівати:

Що викликають вони, від якої причини походять,

Щоб не тремтів ти дарма, небосхил на ділянки розбивши,

Тіт Лукрецій Кар

Не пильнував, із якої з них іскра летюча майнула, І в який бік подалась; як у місце закрите проникла, Як, господинею там побувавши, забралась потому. Вникнути в суть, у причину тих явищ небесних не можуть, От і вважають, що все відбувається з божої волі. Ти ж мені нині, близькому до світлої крайньої риси, – Довгого бігу мети, вкажи правильний шлях, Калліопо, Музо розумна, розрадо людей, насолодо безсмертних, Щоб увінчався, послушний тобі, я вінцем незвичайним. Ось що, по-перше, скажу: коли неба блакить колихнеться, – Це означає, що високолетні зіткнулись в ефірі Хмари, відчувши могутливий натиск вітрів супротивних: З обширів синіх ніколи ж до нас не доноситься гуркіт, 100А навпаки: що тіснішими юрбами тучі клубляться, То голосніше відтіль насувається грому двигтіння. Хмари, вважай, не настільки тверді можуть бути за складом Тіла свого, як от камінь чи дерево, хоч не настільки Недотикальні вони, як серпанок чи диму струмочки. Бо, ваговиті, вони б тоді падали вниз, як і той же Камінь, або ні на мить, наче дим, не могли б зупинитись, Не понесли б у собі ні снігів, ані граду рясного. Так залопочуть не раз над роздоллям широкого світу, Як у великих театрах часами – напнута тканина, Що тріпотить раз у раз угорі, де жердини та бруси. Іноді ж, вітром раптовим розірвана,– несамовито Б’ється і звук видає, мовби рвав хто папірус на шмаття. Далі такий іще звук можна чути під час громовиці, Ніби розвішаним одягом вітер, набавившись, гонить Ще й шелесткого паперу листки, ним лопоче в повітрі. Ну, а трапляється часто й таке, що стикаються хмари Не, як то кажуть, чолом до чола, тільки труться боками, Сунучи в напрямках різних по небу, й під час того руху Звук неприємний, сухий, не стихаючи, вухо нам ріже, Поки з вузин поступово не вирвуться хмари зустрічні. Деколи – все довкруги од потужного рокоту грому Важко двигтить, і здається тоді, що, розпавшись на кусні, Валяться світоспоруди великої стіни могутні. Це через те, що всередину хмари вриваються раптом Буряні, дужі вітри й, не знаходячи виходу з неї, Люто кружляючи там якийсь час, порожнину все більшу Роблять у ній, а краї, оболонку,– збивають щільніше; Та, хоч би як ущільнилась,– під натиском сил буревійних, Що розпирають її, вона тріскає лунко, разюче. Й дива нема, бо й надутий міхур, кожен раз ізненацька, Тріскає, хоч і малий, та з великою силою звуку.

Антична література. Греція. Рим

Має пояснення й те, що вітри, протинаючи хмару,

Наче свистять. Адже бачимо часто, як линуть над нами

Мовби гіллясті якісь, розкуйовджені, ламані тучі;

Так озивається й ліс на пориви північного вітру:

Листям шумить і галуззя ламає з оглушливим тріском.

Ну, а, бува, буревій, просто в лоб ударяючи хмару,

Рве її тут же на шмаття дрібне, розкидає по небі.

Що може там його сила вподіяти,– бачимо добре

3 того, що робить він тут, на землі, де погідніший значно:

Махом одним вириває з корінням дуби височенні.

Є ще у хмарах немовби вали, що гуркочуть раз по раз

І стугонять, розбиваючись. Так і ріка глибодонна

Хвилею вдарить, бува; так і море прибоєм рокоче.

Іноді бачимо: з хмари у хмару шугне блискавиці

Сила палка, і, якщо на вологу ця хмара багата,–

Миттю вона ж убиває вогонь, заревівши нестямно;

Так і залізо, що стало аж біле в горнилі жаркому,

Враз засичить, коли тут же в холодну зануримо воду.

150Ну, а в сухішу потрапить вогонь, то, зайнявшись од нього,

Туча й сама спалахне і горітиме з тріском шаленим;

Так верхогір’ям, де лавр кучерявиться, полум’я піде

Й геть повипалює все, буревієм завихреним гнане,

Жодна-бо річ не гуде так жахливо, пройнявшися жаром,

Як палахка і нев’януча зелень Дельфійського Феба.

Врешті, не раз гуркотінням наповнює хмару високу

Зіткнення брил льодових, заполонює гул градобою,

Бо, коли вітер зіб’є їх докупи,– в тіснинах раптово

Кришаться скопища хмар снігових, обтяжених градом.

Блискає також, коли, між собою стикаючись, тучі

Рій вогненосних начатків викрешують; так потрапляє

Камінь на камінь або на залізо – і зблискує миттю

Спалах, що тут же навсібіч яскравими іскрами сипле.

Тільки пізніше ми чуємо грім, ніж уловимо зором

Блискавки сяйво різке; це тому, що до вуха пізніше

Звук добігає, ніж те, що лиш око повинно сприймати.

Сам пересвідчишся, глянувши здалеку на дроворуба,

Що раз од разу вганяє у стовбур сокиру двосічну:

Спершу побачиш удар, і лиш потім повітрям долине

Звук. Так і блискавку бачимо дещо раніше, ніж вухом

Чуємо грім, а проте він з вогнем водночас виникає,

З тих же причин, і його той же самий народжує поштовх.

Так от мінливе не раз, перелітне ллють сяйво на землю

Хмари, і зблискує темна гроза мерехтливим поривом.

Це через те, що, ввірвавшись у тучу, як виклав я вище,

528

Вітер завихрений щільною робить її оболонку

Тіт Лукрецій Кар

Й сам розпікається в ній; так од руху, завваж, і все інше Жаром поймається: під час тривалого лету, скажімо, Від обертання шаленого плавиться з олова куля. Отже, кажу: коли вихор той чорну прорве-таки хмару, То розсіває насіння вогню, що відтіль, мов під тиском, Вирвалось – от і мигтять тоді ламані стріли вогненні; Далі – гримить, але гуркіт пізніше до вуха доходить, Ніж блискавичного образ вогню – до очей наших зору. Все це в густих відбувається хмарах, що дивним поривом Високо пнуться, одні наповзаючи важко на інших. Хай не збива тебе те, що з землі нас розлогістю більше Хмара вражає, аніж нагромадженням високосяжним: Не помічав ти хіба, як, подібні до багатоверхих Гір, через небо пливуть у потужному подуві хмари? Часом побачиш, як густо вони вповивають високі Кручі; одні налягають на одних, аж ген до верхів’їв, – І застигають, коли всі вітри наче сон похоронить. Можеш тоді зрозуміти, яке це направду громаддя: Ніби навислими скелями створені там розрізниш ти Мовби печери. Так от саме їх, лиш підніметься буря, Повнять вітри: все гудуть там, обурені тим, що попали В тучі глухої нутро, і ричать, як зацьковані звірі, Й рев їх то тут, то десь там озивається грізно у хмарах: 200Довго кружляють, шукаючи виходу, й тим обертанням Іскри – начатки вогню – добувають із хмар; позбивавши Іскри ті в полум’я, котять його у заглибини-печі, Поки вогонь не шугне блискавичний, прорвавшись із хмари. Ще ж із тієї причини на землю летить цей рухливий Жару текучого блиск золотий, що сама ж таки хмара Мусить чимало начатків огню – його первісних тілець – Мати в собі; а коли вона зовсім суха, без вологи, То переважно вогненну, яскраву являє нам барву. В ній ще від сяйва, що сонце ним сіє, повинно міститись Досить насіння, бо звідки той полиск вогнисто-червоний? Тільки-но хмари такі буревій позганяє докупи, Стисне їх, місцем обмежить,– одразу насіння вогненне Роєм випорскує з них, раз у раз палахтить полум’яне. Блискає також тоді, коли рідшими робляться хмари. Бо, хоч би навіть розвіював їх, розлучав під час руху Подув легкий,– хоч-не-хоч випадало б із них те насіння, Що блискавиці початок дає. Тоді спалах на небі – Тихий: ніщо не двигтить і не повниться жахом довкола. Врешті, коли поцікавишся громом, захочеш пізнати Склад і природу його, то на все це на місці удару Вкаже пропалений слід, як і сірки задушливий запах,

Антична література. Греція. Рим

Тобто – ознаки вогню, а ніяк не дощу, та й не вітру.

Грім же пронизує крівлі будинків. Стрімкий його пломінь

Може зухвало собі погулять і всередині дому.

Це ж бо тобі не звичайний вогонь, а з вогнів – щонайтонший,

Із найдрібніших його, з найрухливіших склала природа

Тілець, яким таки справді ніщо на заваді не стане.

Тож переходить розгонистий грім через стіни будинків,

Як голоси або крик – через мідь, через камінь суцільний,

І в одну мить він і золото, й ту ж таки мідь розплавляє.

Під його дією, парою ставши, тікає відразу

З амфор вино, бо ж із легкістю все розсуває довкола

Й наче розріджує посуду стінки летючого грому

Жар; усередину миттю проникнувши, він розганяє

Первісні тільця вина, розв’язавши стійкі їх сполуки.

Сонячний пал, хоч який він разючий, того б не домігся,

Мабуть, що й протягом віку. Наскільки рухливіша сила

Грому, настільки могутніший натиск його невідпорний.

Зараз же – те, в який спосіб він родиться, звідки у нього

Рвучкість така, що одним лиш ударом розколювать може

Вежі, валити доми, вивертати колоди та балки;

З місця зриваючи, в прах повергати мужів монументи;

Врешті,– вбивати людей і, де трапиться, класти худобу

Й інше, подібне, якою ж це силою міг би робити, –

Викладу я, щоб тебе не барить обіцянками довго.

Слід уважати, що грім виникає у хмарах і щільних,

І нагромаджених високо, бо ж ні з рідкої хмарини

Громом ніколи не б’є, ні з погожого неба – тим паче.

Не виникає тут сумнівів жодних, та це й очевидно,

250Що перед бурею хмари густі клубочаться в повітрі,

Де не поглянь, і здається, що весь Ахеронт попідземний

Вихлюпнув пітьму свою і залив нею неба глибини.

Ось яке темряве Жаху лице нависає все нижче

Й нижче, як тільки народжена хмарою ніч залягає

І починає громами грозити похмура негода.

Та найчастіше на море сліпа насувається туча,

Наче потік смолянистий із неба. Від пітьми набрякла,

Важко на хвилі спадає вона і, громами вагітну,

Тягне ще й темну грозу; та й сама і вітрами, й вогнями

Так переповнена, стільки вогнів має в лоні своєму,

Що й на землі, тремтячи, все живе собі схову шукає.

Отже, вважаймо, що ген у високості, над головою,

Зводить негода будівлю свою. Бо інакше на землю

Стільки б імли навалить не могла, якби хмари на хмару

Не накладала, ховаючи й сонце могутнім громаддям.

530

І не здолала б вона проливатись такими дощами,

Тіт Лукрецій Кар

Що розмивають поля, з берегів повиводивши ріки Й тихі струмки, якби скопище хмар не сягало ефіру. В них, отже, сповнено все і вогнями, й вітрами, тому-то Блисне то тут десь на небі, то там, а тоді загуркоче. Я ж тобі вище вказав, що в заглибинах туч вогненосні Тільця роями густими кружляють, а ще ж і від сонця Мусять їх мати чимало, від жару, що йде од проміння. Тож коли вітер, що, хмари нагнавши в одне якесь місце, Сам же витискує з них жароносних начатків багато Й сам же з вогнем тих начатків єднається,– то виникає Вихор, який пробивається в тучу, і там, у тіснинах, Наче в горнилі, кружляючи, гострить вогні блискавичні. Коротко, дві тут можливі причини: або від свого ж він Руху горить, або – через те, що з вогнем поєднався. Тож коли вітер достатньо розпікся і звідав могутній Поштовх огню на собі, тоді грім, наче плід перезрілий, Хмару прорізує вмить, і в яскраво сліпучому сяйві Стрімко летить, заливаючи світлом усе видноколо. Тут розлягається гуркіт жахливий, немовби, зненацька Тріснувши, весь небосхил навалитись готовий на землю. Далі – двигтить суходіл, і відлунюють високо в небі Грому погрози глухі, бо тоді від удару страшного Майже в усю широчінь грозова потрясається хмара. Злива суцільна, важка наступає за тим потрясінням. І видається в ту пору, що навіть ефір позахмарний, Перемінившись у дощ, усесвітнім потопом жахає. Ось яка товща води проривається з буряним вітром Серед мигтіння вогнів і важких громових перекотів! Часто буває, що вітер тугий, налітаючи ззовні, Падає раптом на хмару, що громом дозрілим вагітна, Й тільки її розітне – виривається з неї вогненний Вихор, що рідною мовою “громом” його називаєм. Це відбувається скрізь, куди вітряна сила не зверне. 300Іноді хоч без вогню несподіваний зніметься вихор, Та поступово береться вогнем під час довгого лету. Бо по дорозі розгублює він дещо грубші частинки: Їм не пробитись нарівні з дрібнішими через повітря. З нього натомість тонкі вириває він тільця, що в леті, Перемішавшись, вогневі початок дають незабаром. Так от із олова куля нерідко, долаючи відстань, Жаром береться сама під час лету, втрачаючи тільця Грубші, холодні, щоб тонші ввібрати в повітрі, вогненні. Іноді ж досить самого удару, щоб іскри зметнулись, Хоч би завдав його вітер холодний, який без вогненних Визрів часток, бо, коли той удар відповідної сили,–

Антична література. Греція. Рим

Можуть із вітру самого прорватися жару частинки, І рівночасно ж – із тіла того, що зазнало удару, Як от вогонь спалахне, коли вдарим об камінь залізом: Хоч і холодну воно має силу,– не менше від того Бризне іскринок гарячих, начатків огню, з-під удару. Отже, й від грому будь-яка річ запалитись повинна, Лиш би природа її виявляла до полум’я схильність. Та й неможливо, щоб вітер, упавши з високостей неба, Ще ж із розгоном таким, в усій масі своїй був холодний: Хай, припустімо, вогнем не запалиться він під час лету,– Все ж, розігрівшися, домішку жару нести в собі мусить. А блискавичність і сила стрімка громового удару Й лету його крізь повітряну товщу вражаюча швидкість – Наслідок явний того, що поривистий грім уже в тучі Всі свої сили зібрав, у дорогу пуститись готовий. Тож, коли натиск його вже стає завеликий для хмари,– Грім виривається й рине з таким дивовижним розгоном, Наче ядро кам’яне, що з потужної пущене пращі. Зваж і на те, що з малих він і гладких часток утворився, Отже, природі такій протиставити щось не так легко: Всюди вона прослизне, в будь-які проникаючи пори, Рідко яка перешкода спроможна сповільнити силу Грому, тому він і ковзає небом так легко, стрімливо. Та взагалі всяке тіло, котре ваговите, природно Вниз поривається; ще ж коли поштовх відчує попутний, – Швидкість його стає більшою вдвічі,– більшає, отже, Грому навальність; тому і змітає так різко, миттєво Все на своєму шляху і летить, поривається далі. Врешті, що довше триває порив,– усе швидше та швидше Мчати повинен розгонистий грім; наростаючи в русі, Швидкість удар його робить могутнішим, вістря гартує: Саме ж вона, затягаючи грому насіння в суцільний Вихор, в одне якесь місце скеровує весь цей разючий Струмінь вогню, визначає, куди йому ринути далі. Може, й з повітря ще грім пориває в падінні своєму Деякі тільця; їх поштовхи ще його, й ще підганяють. Різні пронизує речі без жодної шкоди для себе Він через те, що крізь пори проходить тонкий його пломінь. 350Різні – й руйнує при тому, коли його тільця зіткнуться З тільцями інших речей і послаблюють їхнє сплетіння. Легко розплавлює мідь; а розріджене силою грому Золото вмить закипа, бо та сила його – у найтонших, Як і найгладших, частках-елементах, яким дуже легко В будь-яке тіло ввійти, а ввійшовши, порвати негайно Всі його тіла зв’язки, всі вузли розв’язати водночас.

Тіт Лукрецій Кар

Осінь – пора громовиць. Заряснілі зірками хороми Неба то тут колихнуться, то там; воднораз – і земля вся. Так – і тоді, коли провесна квітом сипне доокола. Взимку-бо мало вогнів, а в жару – переважно безвітря. Та й самі хмари не мають улітку достатньої товщі. В перехідні, що на грані морозу й тепла, пори року Всі, що лишень можуть бути, збігаються грому причини: Бо рівнодення саме з холоднечею змішує спеку; Хмарі ж потрібне одне, як і друге, для створення грому, Щоб між начатками розбрат настав, щоб у сутичці грізній Вітру й вогню клекотало, кипіло шалене повітря. Справді-бо, спеки початок і рештки морозу докупи Зводить весна, тож боротися змушені саме в ту пору, Сіючи нелад, цілком неподібні, незгідливі речі. Й літа кінець, коли з подихом першим зими в свою чергу Стрінеться,– осінню ми називаєм цю пору мінливу, – Теж не обходиться без боротьби: між зимою – і літом. Ось чому слід переломними ті пори року вважати. Дива тут, отже, нема, що тоді найчастіше бувають І блискавиці, й громи, й буревії, що небо турбують, Бо заповзятий провадять двобій тоді сили ворожі: Звідси – лапатий вогонь, відтіля – буревій дощовитий. Ось що нам змогу дає вогненосного грому природу Бачити наскрізь, пізнати, який він в усіх його діях. Тож не гортай кожен раз надаремно провіщень тірренських, Щоб угадати приховану волю безсмертних із того, Звідки летючий вогонь появивсь, чи куди з цього місця Він завернув, або як у закрите приміщення вдерся, Як, побувавши там замість господаря, вирвався звідти, Врешті,– яку нам біду несе грім, що так лунко б’є з неба. Та припустімо, що це сам Юпітер та інші безсмертні Громом жахним потрясають небес яснозоре склепіння І, куди хочуть, туди і спрямовують силу вогненну, – То чи не дивно тоді, що того, хто гріха не боїться, Так не вражають, щоб той лиходій через груди пробиті Грому вогонь видихав на сувору науку для смертних? А благочесний, що з уст йому й слово не злине погане, В’ється не раз, хоч невинний, у полум’ї: вихор небесний Мов у тенета бере і вогонь його вмить пориває. Ну, а чому з таким запалом часто в місця б’ють пустельні? Може, боги у метанні вправляються, м’язи гартують? Та чи годиться об землю притуплювать Батькові стріли? Як він це терпить? Чому ж то, щоб ворога мав чим разити, 400Не береже їх? І, врешті, чому ж із погожого неба В землю не вдарить Юпітер вогнем, загримівши потужно?

Антична література. Греція. Рим

Може, лиш туча надсуне низька, він ступає на неї Сам, щоби зблизька прицілитись міг, поки зброю метнути? Ну, а навіщо б’є громом у море він? Чим завинили Хвилі, рівнина пливка, розколихане поле безкрає? Втім, коли хоче, щоб ми громового лякались удару, Чом його нам у правиці, готовій метнуть, не покаже? Може, зненацька старається вдарити, то чи не зайве Звідти гриміти?.. Немовби втекти разом з тим дає змогу. Нащо затемнює все перед тим і грозить буркотливе? Ну, а чи можна повірити в те, що громи він метає В різні боки водночас? Чи сумнівним назвеш очевидне,– Що в одну мить розлягається часом ударів багато? Часто ж буває таке, та й повинно бувати, що злива В різних околицях світу шумить об тій самій годині, Значить, об тій же годині громів б’є повсюди багато. Врешті, чому він і храми богів, і свої величаві, Пишні святині, трапляється, громом ворожим руйнує? Нащо безсмертних подоби розколює, різьблені гарно, Ба, ще й своїх не жаліє зображень – їх ранить ганебно? Ну, а чому він місця переважно високі вражає, Як от вершини гірські, де чимало слідів його гніву?

Передусім – повторю тобі знов, на що вказував часто: 770Містить земля в собі різних речей елементи численні, З них є поживних багато, що служать життю, та не менше Можуть вести до хвороб і прискорити смерті годину. Різним істотам, щоб жити могли вони, різні потрібні Речі, як вище я виклав тобі, бо ж вони неподібні Й щодо природи, і щодо будови самої тканини. Врешті, різняться вони й фігурами первісних тілець. Так і крізь вуха чимало проходить начатків шкідливих, І через ніздрі – багато разючих, шорстких елементів. І дотикатись не варто до всього; від дечого треба Зір берегти, та й на смак нам далеко не все є приємне.

1090 Ну, і, нарешті, – про те, що веде до хвороб усіляких

І звідкіля, непомітно зродившись, повіяти може

Дух моровиці, страшний як отарам, так роду людському,

Я поясню тобі. Передусім – про це мова йшла вище –

Сила-силенна літає довкіл і такого насіння,

Що для життя необхідне нам, як і такого, що служить

Різним недугам і смерті самій. От воно, зароївшись,

Небо не раз замутить, тоді й повниться мором повітря.

Вся ця навала хвороб, ця зараза двома йде шляхами:

Іноді – ззовні, мов тучі й тумани, які напливають

Тіт Лукрецій Кар

111 0 3 обширів неба; часами, в самій же землі закишівши, Линуть угору, як тільки, розмокла, почне вона гнити І від сльотливих дощів, і від сонця проміння палкого. Та чи не бачиш, яку несе шкоду в собі переміна Неба й води для всіх тих, хто відбився далеко від дому Та батьківщини, бо в інших цілком опинились умовах? Як же то справді повинні різнитися небо британське – Й небо Єгипту, де світу великого вісь нахилилась! Як же понтійське різнитися мусить – і те, що прослалось Ген од Гадесу – й до тих, що зчорніли під сонцем, народів! Так, відповідно до тих чотирьох між собою не схожих Світу сторін, до стількох же вітрів і частин небосхилу, Люди і виглядом дуже різняться, й забарвленням шкіри, Й що не народ – то свої знає він, особливі, хвороби. На берегах повноводого Нілу, в середнім Єгипті Знана слонова хвороба, й ніде її більше немає. В Аттіці – занепадають на ноги; в Ахайї – на очі. Кожна місцевість чи тій може бути ворожа, чи іншій Тіла частині: причиною – різна властивість повітря. Тож, коли небо, що нам несприятливе, враз колихнеться І починає повітря вороже звідтіль наповзати, – Як підкрадається мряка, бува, чи то сунеться хмара, Все каламутячи, всюди якісь викликаючи зміни, – Врешті, дійшовши до нашого неба,– псує його наскрізь, Робить подібним собі, а людині – чужим та ворожим. Отже, ця свіжа біда – несподівана пошесть раптово Впасти готова на води питні, на посівах осісти Й інших плодах, які ми споживаємо, й на пасовищах. Може й повиснути, наче та мряка, в самому повітрі, Й поки вдихаєм його, неминуче з ним разом у тіло Ми й моровиці, що сіється з неба, приймаємо частку. Так ця недуга страшна і в биків потрапляє нерідко, Й махом викошує ті, які бекають, мляві отари. Значення, врешті, нема, чи в краї, котрі нам непідхожі, Ми подамось, над собою небес покривало змінивши, Чи, навпаки, випадково до нас пересуне природа Небо важке або ще щось, до чого ми зовсім не звикли, Що вже самою появою шкоди нам може завдати. Саме такою була моровиця – той подув смертельний, Що повкривав у країні Кекропа могилами поле, Пусткою місто зробив, безгомінними – жваві дороги.

           

1250І не траплялось людини в ту пору, яка б не зазнала Туги за кимсь із близьких чи хвороби, чи смерті самої. Вже й пастуха там не видно було – вівчаря, волопаса,

Антична література. Греція. Рим

Вже й витривалий рільник не хилився над зігнутим плугом, Бо занепали й вони. По хатинах лежав у тісняві Покотом люд, що від пошесті й голоду вимерти мусив. Часом на трупах дітей ти побачити б міг охололі Трупи батьків, а нерідко – й дітей, що з життям розлучались На бездиханних тілах своїх рідних – і матері, й батька. Лихо те множилось тим, що з навколишніх сіл у ту пору Вражених мором селян потяглись цілі юрби до міста, З ними ж, супутниця їх, звідусіль і зараза спливалась. Повнились людом і площі міські, й забудови суспільні, Й так, що тісніше ставало там,– вищою тіл була купа. Просто на вулиці спраглі лежали; повзком через силу До водограїв тяглись, а допавшись до них,– помирали: Воду солодку жадливо п’ючи, забували й дихнути. Врешті, на кожному кроці, на площах усіх, на дорогах Ти помічав би тіла жалюгідні – людей напівмертвих, Ледве що вкритих лахміттям смердючим, які загибали Посеред тих нечистот – сама шкіра й кістки, а не люди: Виразки чорні та бруд нещасливих живцем хоронили. Врешті, й святині богів переповнила смерть невідступна Купами тіл бездиханних; усі небожителів храми Трупами вщерть були щільно завалені,– де нещодавно Храму служителі юрби гостей звідусюди приймали. Вже й до богів не звертався ніхто, бо й ваги вже не мала Святість: усе дотеперішнє дня того біль переважив. Не зберігався шанований досі обряд похоронний,– Не віддавали вже праху землі, як раніш було в місті. Всяк у зневірі тремтів, і своїх, що з життям розлучились, Як йому випало, так і ховав, збайдужілий од горя. Вбогість і поспіх до справді жахливих речей намовляли: Родичів, кревних тіла – на чужі похоронні складали Вогнища, крики зчиняючи дикі, й підносили тут же Факел запалений; сварку там люту заводили й навіть Бійку криваву, аби лиш покійників якось позбутись.