Книга V


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 
150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 

Загрузка...

1.         Ніжно покладена на м’якій мураві, саме на ложі з росистої трави, Псіхея, відразу позбувшись усієї тяжкої турботи, заснула солодко. Підкріпившись достатнім сном, вона прокинулась уже в спокійному настрої. Вона бачить себе в гаю високих і розлогих дерев, бачить джерело, що виблискує скляним дзеркалом. Саме посередині гаю, в затишному притулку, недалеко від джерела, стоїть палац, збудований не людськими руками, а божесь-кими мистецтвами. Так і видно вже від першого входу, що це якогось бога ясний і приємний затишок. Високе-бо склепіння старанно оздоблене різьбами з кедра й слонової кістки, підперте золотими колонами; всі стіни вкриті срібним карбом, на якому звірі та величезні тварини, мов живі, наближаються до очей прихожого. Справді, якийсь дивний чудодій, мо-же, півбог, зумів з найтоншим мистецтвом перетворити стільки срібла в звіра! Сама підло-га дробиться на розмаїті малюнки, виконані з дорогих, дрібно повикроюваних камінців. Які двічі щасливі й прещасливі ті, хто ходить по самоцвітах і коштовностях! Та й інші частини просторо й широко розташованого палацу – неоціненно дорогоцінні, і всі стіни горять вла-сним світлом від маси щирого золота, немовби дім цей, нехтуючи сонцем, сам собі творив день. Такі ж і покої, такі ж і галереї, такі ж самі й блискучі купальні; не менш і вся інша оз-доба відповідає пишності цілого дому, так що от-от здається, що це великий Юпітер збуду-вав небесний палац для своїх зносин з людьми.

2.         Зваблена такою розкішшю цього місця, Псіхея підійшла ближче і, трохи посмі-лівши, вже переступає поріг. Ось вона пильно і з насолодою віддається прегарному видо-вищу і придивляється до поодиноких предметів, а поза будинком бачить якнаймайстерніше збудоване казносховище, повне великих скарбів і немає нічого в світі, чого там не було б! Проте понад увесь подив перед таким великим багатством, найдивніше було те, що ця всесвітня скарбниця не мала ніякого замка, ніякого засува, ніякого сторожа. Коли вона отак з найвищою втіхою придивляється до всього, долітає до неї якийсь безтілесний голос і ка-же:

– Чого, владарко, дивуєшся ти цим пишнотам? Все це – твоє! Іди ж до покою і спо-чинь на ліжку від утоми, а як тільки тобі схочеться, накажи приготовити купання. Ми, чиї го-лоси ти чуєш, твої служниці, і будемо тобі пильно прислуговувати; а після туалету чекати-ме тебе царський стіл,

3.         Псіхея, почувши, що якесь божество дбає про неї, і, ощасливлена тими вказівка-ми від безформних голосів, насамперед засипає, а потім купанням змиває з себе втому; а побачивши біля себе півкруглий стіл, розуміє, що посуд на ньому поставлено саме для неї, і охоче сідає обідати. І відразу ж з’являються солодкі вина й численні блюда з різними стра-вами; ніхто не прислужує, а все подається немов якимсь подихом. І нікого не могла вона бачити, а тільки чула слова в повітрі, самі лише голоси були її служницями. По пишному обіді ввійшов хтось невидимий і заспівав, а другий брязкав на кіфарі, також незримо. Потім до її слуху доноситься спільний спів численних голосів, і хоч ніхто не з’являється, виразно чути цілий хор.

4.         Надвечір закінчилась ця втіха, і Псіхея пішла до ліжка. Вже була пізня ніч, коли до її слуху дійшов якийсь лагідний звук. Побоюючись у такій самоті за свою невинність, вона страшиться й жахається, і всякого лиха боїться тим більше, що сама не знає, чого боїться. Та вже наблизилась непізнанна дружина і зійшла на ліжко, і зробила Псіхею своєю жінкою, а перед сходом сонця зникла поспішно. Зараз потім голоси, приставлені до покою, почина-

Луцій Апулей

ють піклуватись про втрачену невинність молодої. Отак воно повелось і надалі; і, як це ве-лить природа, новизна набрала для неї приємності через постійну звичку, а звук невідомо-го голосу втішав її в цій самоті. Тим часом батьки її старілися в невідступній тузі й журбі, а чутка про цю подію розійшлась широко. Старші її сестри, почувши все це, поспішно поки-нули, сумні й заплакані, свої пенати і подались одна за одною до своїх батьків, щоб поба-читись і поговорити з ними.

5.         Тієї ночі з’явилась до Псіхеї її дружина (бо, незалежно від зору, вона відчувала її

й руками й ушима). Вона промовила до Псіхеї:

– Псіхеє, найсолодша й дорога моя жінко, лиха доля грозить тобі найстрашнішою небезпекою, про яку мені слід попередити тебе якнайпильніше. Твої сестри, стурбовані звісткою про твою смерть, будуть шукати твого сліду і незабаром вийдуть на ту скелю. Ко-ли почуєш, може, їх голосіння, – не відповідай нічого і навіть не дивись у той бік, бо інакше завдаси мені найтяжчого болю, а собі найприкрішої згуби.

Псіхея обіцяла й поклялась, що зробить так, як їй наказала дружина. Та коли мину-ла ніч, і дружина до схід сонця зникла, вона, нещасна, плакала й ридала весь день, повто-рюючи раз у раз, що тепер пропала остаточно, бо, в оцій багатій в’язниці замкнена і людсь-кого товариства та розмови позбавлена, не може ні своїм сестрам, що плачуть за нею, по-дати ніякої допомоги, ні навіть побачити їх. І вже не приймала вона ні купання, ні страви і не мала спокою весь день, і, плачучи ревно, поклалась до сну.

6.         Незабаром, трохи раніше, ніж звичайно, з’явилась її дружина і, прилігши біля

Псіхеї на ліжку, обняла її, все ще заплакану, і схвильовано промовила до неї:

– Хіба ж ти не обіцяла мені, моя Псіхеє? Чого ж мені, твоєму чоловікові, сподіватись від тебе, чого надіятись? Адже ти й день і ніч отак, навіть в обіймах свого чоловіка, не ки-даєш мучити себе! Та роби вже, як хочеш, і йди за своєю думкою, що має вийти тобі ж на шкоду! Згадай лише про мою пильну пораду, коли почуєш запізній жаль!

Тоді вона просьбами і навіть погрозою, що помре, вимагає від чоловіка згоди на її бажання побачитися з своїми сестрами, втішити й поцілувати їх. Отож він пристав на просьби своєї молодої і дозволив їй навіть обдарувати їх якими схоче золотими речами чи коштовностями; лиш одного не велів їй і навіть повторно пригрозив, – щоб не піддавалась вона згубній раді сестер і не питалась про вигляд свого чоловіка, щоб за таку нечестиву цікавість не впасти з вершини теперішнього щастя у велике нещастя і не позбавитись на-далі його обіймів. Вона ж подякувала дружині і вже й повеселіла.

– Та я, – мовить вона, – сто раз воліла вмерти, ніж позбавити себе твого пресолод-кого подружжя. Люблю бо тебе і, хоч не знаю, хто ти, палко кохаю тебе, як свою душу, і кра-щий ти для мене за самого Купідона. Одно ще тільки прошу тебе: накажи отому твоєму служникові Зефіру, щоб він тією самою дорогою приставив мені сюди моїх сестер.

І покриваючи його уста переконливими поцілунками, і додаючи найласкавіших слів, і прилягаючи до нього всіма своїми пристрасними членами, до цих пестощів додає вона ще такі слова:

– Мій медочку, мій дружочку, солоденька душко твоєї Псіхеї!

Серед таких любовних пестощів і солодкого шептання поступився їй чоловік, обіцяв-ши виконати все, і аж удосвіта зник із обіймів своєї жінки.

7.         Сестри її, розвідавши все, поспішили вийти на ту скелю, де було покинено Псіхею,

і там почали плакати й бити себе в груди, так що від їх безнастанного голосіння аж луна

йшла по скелях і кручах. Кликали вони на ймення свою нещасну сестру, доки вона, звору-

Антична література. Греція. Рим

шена тими жалібними й уразливими голосами, що доходили аж донизу, без пам’яті й трем-тячи, вибігла з дому і крикнула:

– Чого ж ви так побиваєтесь даремно риданнями? Ось я – та, за якою ви плачете! Годі вже того тужіння, осушіть нарешті повіки, поливані довгочасними слізьми, бо вже мож-на вам обнятися з тією, за якою ви так голосили!

І, покликавши Зефіра, вона передає йому наказ свого чоловіка. І незабаром він, по-слушний велінню, приносить їх найлагіднішим шляхом на своєму легенькому подиху. Ось уже вони обіймаються й тішаться поспішними поцілунками, а їх висхлі сльози знову навер-таються з надзвичайної радості.

– Ходіть уже веселенько додому, – промовила Псіхея, – до наших пенатів і потіште зо мною свої засмучені душі!

8.         Промовивши це, показує вона їм усі багатства свого золотого дому і всю числен-ну челядь прислужливих голосів, і прекрасним купанням та надлюдського столу розкоша-ми частує їх пишно, так що вони, вже пересичені надміром цього божественного багатства, почали відчувати в глибині серця заздрість. Нарешті одна з них починає старанно й цікаво розпитувати, хто ж господар оцих небесних речей, хто і який її чоловік. Та Псіхея ніяким способом не наважується переступити наказ свого чоловіка і не видає таємниці свого сер-ця, а так собі, навгад, каже, що це якийсь прекрасний молодий юнак, в якого лице тільки що покривається вовнистою борідкою, а займається він здебільшого полюванням по полях та горах. Та боячись, щоб не зрадити себе дечим у дальшій розмові, вона обдаровує їх зо-лотом і коштовностями і, зараз покликавши Зефіра, доручає йому віднести їх назад.

9.         Це було виконано швидко. Та чесні сестриці, вертаючи додому, вже розпалені заздрістю, чимало торохтіли між собою. Одна, нарешті, почала так:

– От іще сліпе, немилосердне й несправедливе щастя! Невже йому вподобалось, щоб ми, зроджені від тих самих батьків, мали таку неоднакову долю? Та ми ж, що старші, у своїх іноземних чоловіків, як слуги, і тепер, вигнані з дому і з власної вітчизни, як за-сланці, живемо далеко від батьків, А ця, наймолодша, цей вискребок пересиченої родінням природи, доскочила такого багатства, такого божественного чоловіка і навіть не вміє кори-стуватись як слід таким добром! Чи ж не бачила ти, сестро, скільки там у домі дорогоцінно-стей, та яких, що за препишні вбрання, які блискучі самоцвіти і скільки скрізь порозкидано золота! А коли ще її чоловік такий гарний, як вона каже, то нема в світі щасливішої жінки! Та хто знає, чи, зжившися з нею і ще більше закохавшись у ній, її божественний чоловік не зробить її теж богинею? Клянусь Геркулесом – так воно і є, і вже й тепер вона отак пово-дилась! Вже й тепер придивляється до неба й скидається на богиню, ця жінка, що має го-лоси за слуг і самим вітром повеліває! А я, нещасна, дістала мужа, по-перше, старішого від мого батька, далі – лисішого за гарбуз і слабшого за всякого хлопчика, а в домі його все по-зачиняно й позамикано на замки!

10.       – А я, – мовила друга, – дістала дружину хвору на подагру, скарлюченого, і че-

рез це мало коли можу потішатись любовними радощами, а зате часто мушу натирати йо-

го покручені і, мов камінці, затвердлі пальці та поганити оці ніжні руки смердючими припар-

ками, брудними ганчірками й вонючими компресами. Не дружина я для нього послужлива,

а сиділка якась терпляча! А ти, сестро, невже ж ти зможеш так терпляче, чи радше – так

по-рабському, кажучи тобі одверто, зносити свою долю? Щодо мене, то я не можу довше

терпіти, щоб таке щастя звалилось на негідну. Пригадай тільки, як гордо і як зухвало вона

нам все показувала, самі хвастощі її доводили це її чванство.

Луцій Апулей

Із таких великих скарбів нерадо якось кинула вона нам невеличкі шматочки і зараз же, втомившись від нашої присутності, веліла нас вигнати, видмухати, видути! Та не буду ж я ніяка жінка, і не дай мені боже дихати, коли не скину її додолу з того багатства! А коли й тобі, як і слід було б, докучила ця зневага, – складімось обидві на якусь рішучу думку! А того, що ми дістали, не покажемо ні батькам нашим, ні кому іншому, та й поготів не скажемо нічого про її порятунок. Досить того, що ми самі бачили таке, що бачити було неприємно; отож ні бать-кам, ні всім народам не благовістимо про такі її розкоші! Та й нещасливі ті, чиїх багатств ніхто не знає! Нехай вона знає, що ми їй не служниці, а старші сестри! А тепер ходім до своїх чо-ловіків і вертаймось до наших убогих, проте скромних пенатів, а потім, набравшись за дов-гий час рішучіших замислів, повернемось знову до неї, щоб покарати її гордощі.

11.       Сподобалась лиха рада цим двом злюкам і, поховавши всі ті дорогоцінні пода-

рунки, розпатлавши волосся та дряпаючи собі щоки (немовби по заслузі), вони розлива-

ються знову удаваним плачем. Потім, покинувши відразу батьків і роз’ятривши знову їх

біль, повні отруйних намірів, ідуть вони до своїх домів, обмірковуючи злочинний підступ, а

по суті – смертовбивство невинної сестри. Тим часом Псіхею незнаний її чоловік в нічних

тих розмовах так умовляє:

– Чи не бачиш, якою небезпекою грозить тобі здалека ворожа Фортуна? А коли не будеш заздалегідь пильно берегти себе, то вона швидко застукає тебе віч-на-віч. Зрадливі ті вовчиці з великим зусиллям готують тобі злочинні підступи, і це зводиться до того, щоб намовити тебе виявити моє обличчя; а якщо ти його побачиш, то, як я тобі не раз казав, вже більше не бачитимеш. Отож, коли ці погані відьми прийдуть до тебе, озброївшись шкідницькими думками (а знаю, що прийдуть), то не говори до них зовсім нічого, а якщо, через природжену тобі простодушність і ніжність твоєї душі, не зможеш мовчати, то при-наймні про чоловіка свого не слухай і не відповідай нічого. Адже й родина наша скоро збільшиться, і оце досі дитяче черево містить уже іншу дитину – божественну, коли мовча-тимеш, проте смертну, коли проговоришся.

12.       Рада цій новині, Псіхея тішилась надією на божественне потомство і пишалась

славою майбутнього плоду, і величалась гідністю материнства. Тривожно лічить вона дні

за днями й місяці за місяцями і, недосвідчена, з подивом стежить за зростанням малесень-

кого паростка, що з дрібної точки чимраз більшає, заповнюючи її плідне черево. Та вже

обидві ті препогані фурії, дихаючи гадючою отрутою і гнані нечестивим поспіхом, плили до

неї на кораблях. Тоді скороминуща дружина та отак напучує свою Псіхею:

– Останній день і крайня небезпека! Ворожі ті жінки й неприязна кров уже озброїлись і рушили в похід, ряди вистроїли і затрубили до бою. Вже твої злочинні сестри повиймали з піхов ножі і націлились на твою шию! Найсолодша моя Псіхеє, яка страшна загибель загро-жує нам! Змилуйся сама над собою і надо мною і найсвятішим мовчанням звільни наш дім, свою дружину і себе, і оце наше маленьке від неминучого загину! Не бажай ні бачити, ні слу-хати тих злочинних жінок, яких, через убивчу їх ненависть і потоптаний ними кревний зв’язок, тобі вже не вільно навіть називати сестрами; адже вони, немов ті Сірени, стирчатимуть на шпилі скелі і зловісними голосами співатимуть понад цими кручами.

13.       Псіхея, перериваючи свою промову судорожним хлипанням, відповідає:

– Скільки знаю, ти вже мав досить доказів моєї вірності й мовчазності, і не менше то-

го ручусь тобі й тепер за свою міцну вдачу. Тільки ти знов накажи Зефірові, щоб він виконав

свій обов’язок і, замість забороненого мені священного твого обличчя, дозволь мені при-

наймні бачити своїх сестер! Заклинаю тебе цими твоїми ароматними кучерями, що спадають

Антична література. Греція. Рим

з усіх боків, твоїми ніжними, округлими і до моїх такими подібними щоками, твоїми грудьми, кипучими не знати якою жагою, – щоб я хоч у цьому немовляті пізнала твоє обличчя! Прихи-лись до скромного благання переляканої просительки, дозволь мені обняти тих моїх рідних і напій радощами душу щиро відданої тобі Псіхеї. Не буду вже шукати нічого більше в твоєму обличчі, не заподіє мені нічого й нічна темрява, коли маю тебе, моє світло!

Зачарований цими словами та ніжними обіймами, чоловік витер її сльози своїми ку-черями, згодився вчинити її волю і зник, як тільки почало зоріти.

14.       Обидві сестри, змовившись і навіть не одвідавши батьків, просто з кораблів по-

даються з найбільшим поспіхом до тієї скелі і, не чекаючи того, щоб з’явився й переніс їх

вітер, з зухвалою відвагою стрибають униз. Та Зефір, пам’ятаючи наказ свого володаря,

хоч і нерадо, підхопив їх на лоні повітряного подиху і поставив на землю. А вони негайно,

відразу ж, приспішеними кроками ввіходять у дім, обіймають свою жертву, облудно назива-

ють її любою сестричкою, і ховаючи всередині, під радісним обличчям, немов якийсь скарб

укритого підступу, так підлещуються.

– Псіхеє, та як же ти виросла за цей час! І ти сама вже – мати! Чи знаєш ти, скільки добра обіцяє нам оця твоя торбиночка? Яка ж то втіха буде для всього нашого роду! Які ж ми щасливі і яка нам буде радість плекати твоє золоте дитятко! Та коли воно, як слід сподіватись, дорівняє красою власним батькам, то це народиться сам Купідон!

15.       Отак удаваною прихильністю помаленьку заполоняють вони серце Псіхеї. Відпо-чивши від утоми своєї подорожі і освіжившись у парових джерелах лазні, вони запрошені Псіхеєю підживитись у прегарній їдальні дивними тими й розкішними закусками та страва-ми. З їх наказу промовляє кіфара, звучать флейти, співають хори. Все це при повній відсут-ності осіб уласкавлювало слух найсолодшими чарами. Та навіть ці медові співи не зм’як-шили і не втішили солодощами злобу злочинних жінок; повертаючи розмову на призначе-ну підступну пастку, починають вони непомітно вивідувати від неї, хто ж такий її чоловік, звідки він родом і з якого кола. Вона, з надзвичайної простодушності, забувши попередні свої оповідання, вигадує нову брехню і каже, що її дружина – з близької округи, що він – пребагатий купець, уже середніх літ, з волоссям, припорошеним сивиною. На цьому вона й урвала відразу розмову, знов обдарувала сестер розкішними подарунками і вирядила їх вітровими шляхами.

16.       Піднесені лагідним подувом Зефіра і вертаючись додому, вони почали розмов-ляти між собою:

– Що сказати, сестро, про таку страшенну брехню цієї дурки? То це був молодий па-рубок, в якого тільки що засівалась борода квітучим пухом, а тепер це вже муж у літах, з блискучою сивиною! Що ж це за чоловік, що так швидко міг постаріти за короткий час? Не що інше, сестрице, як те, що ця негідна жінка або бреше, або ж зовсім не знає, яка її дру-жина. Чи сяк, чи так – треба якнайшвидше вигнати її з тих розкошів. Коли вона не знає об-личчя свого чоловіка, то видно, що це якийсь бог, і що бога носить вона під серцем. Та ко-ли б – не дай боже! – стала вона зватись матір’ю того божественного хлопчика, то я лад-на зараз же повіситись у петлі. Отже, вертаймось поки що до батьків і вигадаймо якнайс-притніші підступи для початку наступної розмови.

17.       Так розпалившись, вони лише недбало розмовляють із своїми батьками і пере-

бувають ніч без сну, а вранці щодуху несуться до скелі; звідси вони, з звичною допомогою

вітру, раптово злітають униз і, витискаючи сльози з-під натертих повік, хитро промовляють

до дівчини:

Луцій Апулей

– Яка ж ти щаслива! В своїй блаженній необізнаності сидиш тут безтурботно, не зна-ючи свого великого лиха і не знаючи про небезпеку! А ми, безсонні з турботи за твоє щас-тя, тяжко мучимось твоїм горем. Ми дізнались уже напевне і не можемо, як учасниці твого страждання й нещастя, затаїти перед тобою, що це величезний змій, весь у покручених звивах, з кривавою від згубної отрути шиєю, з широко роззявленою та глибокою пащею, по-тайно спить з тобою вночі. Пригадай тепер пророцтво оракула, що віщувало тобі шлюб з грізним звіром! Численні селяни і мисливці з околиці, і чимало тутешніх жителів бачили йо-го, як він увечері повертався з свого жирування і купався по мілинах близької річки.

18.       Всі кажуть, що незабаром підгодувавши тебе смачними стравами, коли твоя

вагітність дійде повної зрілості, він з’їсть тебе, наділену найжирнішим плодом. Тепер уже

твоя справа, чи схочеш згодитися з своїми сестрами, що дбають про твій дорогий нам ря-

тунок, і, ухилившись від смерті, жити з нами далеко від небезпеки, а чи бути похованою в

череві найлютішого звіра. А якщо тебе тішить голосиста самота цього сільського життя й

потайні, бридкі й небезпечні любощі та отруйні обійми змія, – то ми, як вірні сестри, по щи-

рості вже зробили належне.

Нещасна Псіхея з своєю простодушністю та недоумством страшенно перелякана такими грізними словами. Стративши всяку розвагу, раптом викинула вона з пам’яті всі по-ради свого чоловіка і всі свої обіцянки і сама себе кинула в глиб лиха. Бліда й без кровин-ки, тремтячи й задихаючись, вона ледве-ледве уриваним голосом промовляє до них:

19.       – Сестри мої найдорожчі, ви ж мені даєте доказ своєї непохитної вірності. І мені

здається, що ті, хто оповідає вам про все те, не вигадують брехні. Я ж бо ніколи не бачила

обличчя мого чоловіка і взагалі не знаю, хто він і звідки, а тільки відчуваю в нічних розмо-

вах дружину непевної постаті і вкрай світлобоязкого; може, й правда ваша, що це якийсь

звір. Він завжди щосили відстрашує мене, щоб я не допитувалась про його вигляд, а в разі

цікавості до його обличчя, погрожує мені величезним нещастям. Коли можете подати яку

спасенну допомогу своїй сестрі в небезпеці, то поможіть мені саме тепер; бо ж дальша без-

турботність псує всі добрі наслідки попереднього піклування.

Тоді, здобувши вже розчинені двері сестриного безоборонного серця, злочинні жінки кидають прикриття своїх облогових споруд і з голими мечами підступу вдаряють на стриво-жені думки простодушної дівчини.

20.       Одна з них каже їй нарешті:

– Та вже коли ми тобі рідні і мусимо ради твоєї безпечності не зважати ні на яку не-безпеку, то покажемо тобі єдину дорогу здавна продуманого рятунку. Поклади потайно що-найгостріший ножик, ще й наточений м’яким дотиком долоні, в тому кутку ліжка, де ти зви-чайно спочиваєш, і постав маленький світильник, повний оливи, прикривши його товстою покришкою, проте не погасивши ясного світла, і заховай усе це приладдя якнайстаранніше. Коли ж він приповзе звиваючись і всунеться в звичне для себе ліжко, і вже простягнеться, і, переможений першим сном, почне гучно хропти, – ти встань з ліжка і босоніж, на паль-цях, помалу прокрадься легенько, визволь світильник з-під сліпої тьми і покористуйся йо-го світлом для свого преславного діла. Високо піднятою правою рукою вдар щонай-сильніше і сміливо переріж тією двогострою зброєю те зчленовання, що з’єднує у згубного змія шию з головою. І не бракуватиме тобі нашої допомоги, бо, як тільки ти, забивши його, забезпечиш тим свій рятунок, – ми, бувши напоготові, швиденько, разом з тобою, позаби-раємо все тутешнє добро і віддамо тебе, людину, бажаним шлюбом за людину ж.

Антична література. Греція. Рим

21.       Такими вогненними словами розпалена, душа сестри їх так і горить; а вони відразу ж покидають її з превеликого страху, щоб не бути поблизу такої небезпеки, і, злетівши на звичних для них вітрових крилах на шпиль гори, стрімголов утікають звідти, сходять на кораблі і негайно відпливають. Псіхея ж, лишившись сама, а проте гнана люти-ми фуріями, сама не своя, хвилюється тугою, подібною до бриж морських. То вона, твердо зважившись, уперто додержується наміру, а то, вже готуючись до злочину, знов непевна в цьому намірі і хитається під владою численних поривів свого горя. То квапиться, то барить-ся; то насмілюється, то тремтить; то зневіряється, то гнівається; і нарешті в одному тілі не-навидить звіра й любить дружину. Аж увечері, коли вже схилялося на ніч, з гарячковим поспіхом приготувала вона все для нечестивого вчинку. Настала ніч, появився чоловік і по любовних змаганнях відразу ж заснув міцним сном.

22.       Тоді Псіхея, досі немічна тілом і духом, за допомогою лютої долі своєї, почуває в собі силу, підносить світильник, хапає ножик і в пориві завзяття немов міняє стать. Та як тільки промінь світла розкрив тайники ложа, бачить вона з усіх диких тварин найніжнішу і найсолодшого звіра – самого Амура, прекрасного бога, прекрасно простертого. Уздрівши його, сам світильник радо запалав живішим світлом, і ножик виблиснув своїм блюзнірським лезом; Псіхея ж, перелякана цим видом і знесилена до дна душі, поблідла, як труп, і, трем-тячи, припала на коліна, силкуючись заховати залізо вже у власних грудях. Так вона напев-не і зробила б, якби залізо те, з перестраху перед таким злочином, не вислизнуло і не впа-ло з її рук. Вся стомлена, зневірена в рятунку, придивляється вона раз у раз до краси бо-жественного лику і відходить духом. Бачить вона золоту ту голову з її священним волос-сям, п’янким від амброзії, бачить молочну шийку й пурпурні щоки, по яких кучері спадають прегарними клубками і закрутками і спереду і ззаду; а від їх надмірного блиску та сяйва аж мерехтіло само світло світильника. На плечах летючого бога мерехтять росяні крила з квітчаними поблисками; і хоч крила лежать спокійно, проте кінчики претонких і ніжних пір’їнок тремтять і підскакують у невгамовній грі. Решта тіла – така гладенька і ясна, що й сама Венера не розкається, що породила його. Перед ліжком лежав лук, сагайдак і стріли – ласкава зброя великого бога.

23.       Ненаситна цікавість примусила Псіхею роздивлятись і переглядати все це, за-хоплюючись зброєю своєї дружини. Бере вона одну стрілу з сагайдака та й приткнула її вістря до кінчика свого пальця, пробуючи її гостроту; але тремтячою ще й досі рукою вона вколола себе трохи глибше, і крізь тоненьку шкірку заросились дрібненькі краплі рожевої крові. Отак, не знаючи сама про це, Псіхея самохіть запалала любов’ю до бога любові. Роз-горяючись чимраз більшою жагою до бога жаги, схилившись над ним, пристрасно дишучи розтуленими й нестриманими устами, впивалась вона в нього поспішно поцілунками, боя-чись, щоб він не надто скоро збудився. Та коли, захоплена таким щастям, хвилювалась во-на в нестямі, той світильник, чи то з поганої зрадливості, чи то з нікчемної заздрості, чи то бажаючи й сам доторкнутись, немов поцілунком, до такого тіла, вибулькнув із самого сво-го полум’я краплю кип’ячої оливи на праве плече бога. Горе тобі, зухвалий і безсоромний світильнику, негідний прислужнику любові! Опікаєш ти самого володаря всякого вогню! Ад-же тебе, напевне, винайшов уперше якийсь коханець, щоб і вночі довше тішити своє ба-жання! Опечений таким чином, бог зірвався з місця і, бачачи брудний доказ зламаної вірності, мовчки відразу ж злетів і зник був з очей та рук найбезщаснішої дружини.

24.       Проте, коли він зірвався, Псіхея відразу вхопила його обома руками за праве стегно; жалюгідний причіпок до його високого зльоту, вона неслась за ним по хмарних ви-

Луцій Апулей

сокостях висячою супутницею і, нарешті, знесилена, впала на землю. Закоханий бог не за-лишає її, простерту долі, а злітає на найближчий кипарис і, глибоко зворушений, так мо-вить до неї з його високого вершка:

– Я ж, легкодумна Псіхеє, забувши накази моєї матері Венери, що веліла мені вида-ти тебе наймізерніше заміж, зв’язану жагою до нужденного й найнікчемнішого чоловіка, зволів сам прилетіти до тебе як коханець! Знаю, що зробив я це нерозважно, і сам, пре-славний стрілець, ранив себе власною стрілою, і зробив тебе своєю дружиною: чи не для того, щоб ти прийняла мене за звіра і хотіла залізом відтяти мені голову, чиї очі так любов-но дивились на тебе! Саме про це я тобі скрізь раз у раз говорив, щоб ти остерігалась! Са-ме це я тобі ласкаво відраджував! Але ті твої чудові дорадниці незабаром зазнають від ме-не кари за таку згубну послугу; а тебе я покараю лише тим, що покину тебе!

По цих словах він відлетів на крилах у височінь.

Побачивши, як відлетів її чоловік, Псіхея вдається в розпуку і вже хоче втопити-ся, але ріка не приймає її. Нарешті Псіхея рушає в путь шукати Купідона, а дорогою за-ходить до своїх сестер, яким розповідає про своє горе й додає, що, відлітаючи, Купідон нібито висловлював бажання одружитися то з однією, то з другою. Сестри, пойнявши віри, кидаються із скелі, гадаючи потрапити в обійми Купідона, але розбиваються об каміння. Тим часом мартин сповіщає Венеру, яка перебувала на дні Океану, про не-приємність, що сталася з її сином. Розгнівана Венера поспішає до свого палацу на Олімпі, де лежить хворий Купідон, а Псіхея, довідавшись про її гнів, даремно шукає захи-сту в Церери та Юнони. Венера посилає Меркурія на землю, щоб він привів їй Псіхею, яку прислужниця Венери, Звичка, затягає, нарешті, в палац богині, де на нещасну наки-дається з лайками розлючена Венера (книга V, розд. 25 – 31; книга VI, розд. 1–9).