Книга IV


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 
150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 

Загрузка...

28.       Були в однім краю цар і цариця. Було в них три дочки дивної краси. Проте дві старші, хоч які приємні на вигляд, все ж таки здавались гідними похвал саме в межах людської слави, а краса найменшої дівчини була така пресвітла й преславна, що не було тієї сили в людській мові, щоб описати або навіть достатньо вихвалити її. Отож багато го-родян і численні захожі, яких без ліку притягала цікавість до цього надзвичайного видови-ща, стовпіли від подиву перед недосяжною красою і, прикладаючи праву руку до уст та по-клавши вказівний палець на випростуваний великий, віддавали їй релігійні почесті, як самій богині Венері. І вже по ближчих містах і суміжних краях пішла слава, що богиня, яку породила синя глибина моря, а викохала роса спінених хвиль, перебуває тепер у явленій всім божественності своїй поміж зборищ людських; або ж з нових крапель небесного сім’я вже не море, а земля народила другу Венеру, в пишнім розквіті дівочої краси.

29.       Отак день крізь день безмірно шириться чутка, слава вже доходить до близьких островів і далі – до суходолу та до численних округ. Багато людей не зважало на довгу до-рогу й найглибші морські путі, поспішаючи до найславнішого видовища своєї доби. Ніхто вже не плив ні до Пафоса, ні до Кнідоса, ні навіть до Кіфери, дивитись на богиню Венеру, її свята – занедбано, храми – в занепаді, ліжниці – залишені, відправи – зневажені; статуї богині стоять не увінчані, а овдовілі жертовники збезчещені холодним попелом. Всі молять-ся дівчині, в її людській постаті шанують велику богиню; коли вона вранці виходить із до-

Антична література. Греція. Рим

му, жертвами й бенкетами власкавлюють владу відсутньої Венери; коли ж вона йде вули-цею, купи народу поклоняються їй, кидаючи перед нею вінки й квітки. Таке надмірне пере-несення небесних почестей на смертну дівчину люто розпалює серце справжньої Венери; не стерпівши обурення, вся тремтячи і потрясаючи головою, вона мовить сама до себе:

30.       – Оце ж я, давня родителька всієї природи, я, стихій первопочин, для цілого світу

живлюща Венера, маю ділитися величчям і честю із смертною дівчиною! Оцей земний бруд

має поганити моє ім’я, освячене в небі! Тож зноситиму при жертвах злочин цього загально-

го убожествлення і перенесеного на неї почитання! Смертна дівчина носитиме мій образ!

Даремно той пастух, чию справедливість і вірний суд ухвалив сам великий Юпітер, визнав

за мною першість краси перед іншими великими богинями! Та хто б вона собі не була, – не

дуже вона буде тішитись присвоєними собі моїми почестями. Вже незабаром буде вона са-

ма нарікати на цю свою беззаконну красу!

І зараз кличе вона свого крилатого й досить таки зухвалого синка, що, через погані свої звички, нехтуючи громадським порядком, озброєний полум’ям і стрілами, бігає вночі по чужих домах і, розбиваючи всі подружжя, безкарно чинить стільки ганебного, а не ро-бить аж нічого доброго. От його, вже природженим свавільством зіпсованого хлопця, підмовляє вона ще й словами і веде до того міста, і показує йому при всіх Псіхею (бо та-ким ім’ям називалась та дівчина).

31.       Розповівши йому всю історію про змагання в красі, зітхаючи й трясучись з обу-

рення, вона мовить:

– Прошу тебе, ради запорук моєї матерньої любові, ради солодких ран від твоїх стріл, ради медових опіків від твоїх вогнів, дай матері твоїй помсту, найповнішу й сувору помсту над оцією зухвалою красою! Саме тільки це і це єдине зроби мені: хай ця дівчина запалає найзавзятішою любов’ю до чоловіка найнижчого, самою долею позбавленого вся-кої честі, маєтку і навіть безпечності, до такого, щоб не знайшовся йому на всім світі дру-гий такий же нужденний!

Сказавши це, вона гарячими поцілунками довго й пристрасно пестить свого сина, а потім подається до близького морського берега, і ледве наступила своїми рожевими підо-швами на морські хвилі, як ось уже сидить на вогкому гребені глибокого моря; і на одне її бажання відразу спішить до неї морський її почет, немовби вона перед тим уже наказала це. Там і дочки Нерея, що співають хором, і Портун з розкуйовдженою синьою бородою, і Салація з пеленою, повною риб, і маленький Палемон, що їздить на дельфіні. Тут і там із морських хвиль підскакують лави Трітонів, один із них легенько трубить у дзвінку черепаш-ку, другий заслоняє її шовковим покривалом від палаючого проміння ворожого сонця, третій підставляє їй перед очі дзеркало, а ще інші поринають, плаваючи, під її двоупряжну колісницю. От такий почет супроводить Венеру в її плавбі до Океану.

32.       Тим часом Псіхея з усією своєю пишною красою не має собі ніякої втіхи з влас-

ної вроди. Всі на неї дивляться, всі її хвалять та не з’являється ніхто – ні цар, ні царедво-

рець, ні навіть проста людина, хто б хотів одружитися з нею. Всі захоплюються божествен-

ною вродою, але захоплюються так, як статуєю майстерного виробу. Дві старші сестри,

чиєї помірної краси не розславляли народи, давно повиходили заміж за царів і вже були

щасливими жінками; Псіхея ж, не то вдова, не то дівчина, сидячи дома, оплакує свою без-

людну самотність, хворіє, нудьгує і сама ненавидить свою красу, хоч вона й до вподоби

цілим племенам. Тим-то батько її, нещасливий нещастям своєї дочки, вбачаючи в ньому

знак небесного гніву й боячись божої неласки, звертається до стародавнього оракула

Луцій Апулей

мілетського бога і, умилостививши це велике божество молитвами та жертвами, благає для бездольної дівчини весілля й чоловіка. А Аполлон, хоч сам грек і іонієць, заради за-сновника Мілета, відповів по-латинському так:

33.       Дівчину, царю, постав на верху височезної скелі,

В пишній одежі, немов на похоронний свій шлюб,

І не надійся на зятя, що вийшов із смертного роду, –

Тільки на злого, мов змій, і на лихого, мов звір.

Він у повітрі, на крилах літаючи, кожного мучить,

Полум’ям надто й вогнем слабість наводить на всіх;

Сам перед ним і Юпітер тремтить, і боги всі трясуться,

Страх і підземних бере, Стіксу жахається тьма. Цар, колись щасливий, почувши вислів священного оракула, з важким смутком по-дається додому і відкриває своїй дружні накази зловісного віщування. Ідуть довгі дні скор-боти, плачу й голосіння. Та вже поспішає сумне виконання жахного пророцтва; скликано вже почет нещасної дівчини на її похоронне весілля; вже тьмяниться в попелі чорної сажі світло факела, а голос шлюбної флейти переходить у жалобну лідійську мелодію; пісня ве-селого Гіменея кінчається похмурим завиванням, і молода обтирає власні сльози своїм червоним покривалом. Усе місто оплакувало сумну долю безщасного дому, і всі громадські справи відразу припиняє суспільна жалоба.

34.       Проте доконечний послух небесному наказові гнав нещасну Псіхею на призна-

чене їй місце кари. Отож, відправивши з найбільшим смутком обряд погребного шлюбу,

весь народ в урочистому поході проводить її живцем на похорон, і заплакана Псіхея йде не

до весілля, а до власної могили. Коли сумні батьки, знесилені таким нещастям, вагаються

виконати це нечестиве діло, сама дочка промовляє до них:

– Чого ж мучите ви власну старість довгим плачем? Чого стомлюєте свій, а власне мій, – подих частим риданням? Чого зневажаєте почесні для мене обличчя ваші марними слізьми? Чого темните, вкупі з своїми очима, і мій зір? Чого вириваєте собі сиве волосся? Чого б’єте собі груди й святі для мене перси? Це ж для вас велика нагорода за мою пре-славну красу! Запізно почуваєте ви смертельну рану лихої заздрості! Коли племена й на-роди величали мене божественними почестями, коли однодушно називали мене новою Венерою, – тоді було б вам боліти, тоді плакати, тоді ридати за мною, як за померлою. Те-пер я чую, тепер бачу, що я загинула за саме лише ім’я Венери! Ведіть мене і поставте на тій скелі, яку призначила мені доля! Поспішаю до цього щасливого шлюбу, поспішаю поба-чити цю родовиту дружину мою! Чого ж я гаюсь, чого ж вагаюсь перед його приходом, ко-ли він уродився на згубу цілому світові?

35.       Отак промовивши, дівчина замовкла і вступила вже твердою ходою в середину

всенародних проводів. Ідуть вони до назначеного верху крутої гори; поставивши дівчину на

її найвищому шпилі, залишають її там, погасивши власними слізьми весільні факели, яки-

ми вони освічували собі дорогу і, покидавши їх коло неї, розходяться з похиленими голо-

вами додому. А нещасні її батьки, пригнічені таким горем, замкнулися в своєму домі в не-

проглядну темряву. Псіхея ж стояла, боячись, тремтячи й плачучи з страху, на самому

шпилі гори, коли тихий подих лагідного Зефіра, роздуваючи сюди й туди її поли і надима-

ючи пелену, легесенько підняв її на своїх спокійних крилах, звільна поніс її над урвищем

високої скелі до простертої внизу долини і лагідно поклав її на вкриту квітками мураву.

Антична література. Греція. Рим