Книга четверта


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 
150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 

Загрузка...

           

Вище я виклав тобі про речей усіх первісні тільця –

Що за природа в них, як вони линуть, за формою різні,

В просторі, вічним підхоплені рухом, самі, без принуки;

Як і які в тому русі з них речі творитися можуть.

Виклавши й духу природу тонку, я вказав на глибинний

З тілом зв’язок його під час життя і на те, що він знову,

Тільки-но смерть цей зв’язок перетне, розпадеться на первні.

Нині – про те, що прямий має саме до того стосунок,

Це, я сказав би, подоби речей або образи їхні:

Начебто плівки тонкі, від поверхні речей одділившись,

Пурхають легко вони то туди, то сюди у повітрі.

От що жахає не раз наяву нас, вганяє в холодний

Піт уві сні, коли бачимо тіні, чи дивні подоби

Тих, кого смерть вже навіки позбавила денного світла.

Часто, кажу, ми на ноги зриваємось, хоч і глибокий

Сон розморив нас. Не думай, однак, що з імли Ахеронту

Душі чи тіні втекли, щоб попурхать собі між живими,

Й не розраховуй на те, що хоч дещо з нас може лишитись

По нашій смерті, коли, водночас потрясіння зазнавши,

Тіло розсиплеться й дух на свої найдрібніші частинки.

Ще раз кажу: кожна річ посилає з поверхні своєї

Начебто образ незмірно тонкий, легкоплинну фігуру,

Що шкаралупою, плівкою можна, крім того, назвати,

Бо щодо вигляду й форми своєї ця плівка летюча

50Саме на ту схожа річ, од якої вона відділилась.

Це зрозуміє, здається мені, й тугодумна людина.

Бо ж навіть ті, що досяжні для нашого зору, предмети

Шлють із поверхні численні частки. З них одні у повітрі

Тануть, як дим од полін або жар, що від полум’я лине.

Інші – густіші – тісніш переплетені. Так серед літа

Наче лушпинку тонку по собі залишають цикади;

Так і теля, народившись, немов оболонку прозору

З тіла скидає – пліву; так і звинна змія між колюччям

Губить свій одяг: не раз його вітер гойдає на терні,

Мовби прикрасу яку. І якщо так буває в природі, –

Антична література. Греція. Рим

Отже, з поверхні всіх інших речей відділятися мусять Саме такі, лиш нечутні під пальцями образи-тіні. Справді, чому б то скоріш од речей мали ті відділятись, Важчі, ніж ці легковійні подоби, – ніяк не поясниш. Надто, коли на поверхні речей непомітні рояться Тільця, що з неї могли б одлетіти, свого не змінивши Ладу, тим самим – і форми, і вигляду речі тієї. Ще ж і стрімкіший їх лет, бо, в ряду розташовані першім, Линуть вільніше, тому й перешкод їм трапляється менше. Око посвідчить, що речі не тільки з нутра свого можуть, Ген аж із дна вивергати частки, про що мова йшла вище, Але з поверхні також – свого кольору тільця, скажімо. Це переважно буває, коли у просторім театрі Жовтий, червоний або темно-синій намет на жердинах Та на брусах розіпнуть – і тремтить він, і плеще на вітрі, Й хвиля барвиста од нього сплива на людей і на сцену, І на ошатних матрон, і на гордих сенаторів лиця; Все довкруги заполонює барва – пливка, мерехтлива. І що тісніші довкола, що вищі над нами театру Стіни, то глибше пірнаємо в ті кольори веселкові, Що мов сміються, вітаючи проблиски денного світла. Значить, якщо посилає намет із поверхні своєї Барву, то й будь-який інший предмет посилати повинен Образи-тіні, бо ж тут, як і там, вони йдуть од поверхні. Пурхають, отже, довкіл достеменні речей відпечатки, Наче з найтоншої зіткані нитки, тому-то для ока, Надто коли поодинці літають, вони не помітні. Дим, окрім того, і запахи, й жар, і подібні їм речі Завжди розсіяно з різних предметів виходять назовні, Бо, вириваючись із глибини, де вони й народились, Дробляться тут же на згинах шляхів, не знаходять прямого Виходу, щоб усі разом крізь нього могли промайнути. І навпаки: щойно плівка тонка поверхневої барви Злине,– ніщо, перешкодою ставши, її не порушить, Бо на чолі, наче в першім ряду вона перебувала. Що відображеним бачимо, врешті, на чистому плесі, В дзеркалі чи на блискучій поверхні якогось предмета, – Схоже, мов крапля води, до самих же речей, тож постати Мусило з образів тих, що від певних речей відділились. 100Є, отже, форми речей невідчутні – тонкі подобизни; Їх, коли пурхають порізно, зором ніяк не вловити. Та, коли їх відбиває раз по раз поверхня дзеркальна, Мовби наклавшись, дають тоді образ досяжний для ока. Мабуть, по-іншому й не поясниш того, як вони можуть Так зберегтися, щоб будь-яку річ могли відображати.

Тіт Лукрецій Кар

Зараз подумай, яка мусить бути субтильна природа

Образу. Передусім через те, що начатки далеко

Поза людськими чуттями лежать, що вони значно менші,

Ніж усе те, чого зір наш уже не здолає схопити.

Щоб голослівним, одначе, не бути, ще раз нагадаю,

Тільки вже стисло, про крихітні розміри первісних тілець.

От якусь мушку візьми. Якби ти її міг поділити

Хоч на три долі, – вони тобі зникнуть уже з поля зору.

Що вже казати про всі їхні нутрощі, крихітну кульку –

Серце, про вічі, про тіла частини, рухливі суглоби?

Як уявить собі розміри їхні? А ще ж мусять бути

Первісні тільця, з яких і душа, як і дух, виникає.

То чи не бачиш, яка це направду незвідана малість?

Ну, а рослини, що з тіла свого видихають разючий

Запах, як-от: панацея цілюща, полин одворотний,

Золототисячник, гіркістю знаний, чорнобиль пахучий –

Будь-яке з зілля того можеш пальцями легко потерти –

І своєрідний ще довго на них відчуватимеш запах.

*** Чи сумніваєшся досі, що всюди й у напрямах різних Линуть подоби речей, лиш безсилі, чуттям не досяжні? Та не подумай, бува, що лиш ті собі вільно літають Образи різних речей, що від них же беруть свій початок: Є ще й такі, що самі по собі народитися можуть І поставати у просторі тому, що зветься повітрям. Різні вони можуть форми творити, злітаючи вгору. Так у високості – хто не дививсь на них? – піняві хмари Ковзають легко по вітру, й на чисте полотнище неба Різні лягають дива: то Гіганти, насупивши брови, Сунуть за обрій, широкі від ніг своїх стелячи тіні, То наче хиляться гори могутні, й одламані брили Котяться вниз, і за тими обвалами й сонця не видно; Далі – вже інші, до звірів подібні, стягаються тучі, Й так, появляючись і розпливаючись безперестанно, Що раз нових вони форм набувають та обрисів різних. Нині – про те, як і легко, і швидко ті образи-тіні Вічно пливуть, од речей відділяючись, порозмовляймо.

Кожної речі поверхня постійно того має вдосталь,

Що покидає її кожну мить. Ці потоки проходять

Через рідке щось – тканину, скажімо; та вже коли камінь

На перешкоді їм стане чи дерево, вдарившись, тут же

Лад свій ламають вони, відображення дати не годні.

Та коли їм на шляху щось блискуче зустрінеться, щільне,

Дзеркало передусім, – то нічого не трапиться з ними:

Антична література. Греція. Рим

Вже не проникнуть-бо, мов крізь тканину, стійкого порядку 150Не поламають уже – їх рятує поверхня дзеркальна. Ось чому саме вона відображення шле нам дзеркальні. В будь-яку мить і будь-що, і хоч як несподівано вистав Перед поверхнею дзеркала, – тут же з’являється образ. Висновок, отже, роби: кожне тіло з поверхні постійно Шле відпечатки свої – тонко сплетені власні подоби. Безліч зображень таких виникає в короткому часі, Тим-то по праву кажу про народження їх блискавичне. Так от і сонце палке раз у раз незчисленні навсібіч Промені шле, щоби світ без упину виповнювавсь ними. Значить, так само й від кожної речі у мить щонайменшу Безліч її відображень тонких одділятись повинно І розлітатись по-різному тут же у напрямах різних, Бо, хоч би як повертали ми дзеркало, в ньому негайно Речі повторяться, в барвах своїх відображені й формах. Ще одна думка. Буває не раз: найблакитніше небо Раптом стемніє, немов із похмурих глибин Ахеронту Вся, що лиш є в ньому, мла піднялася, аби чорнотою Заполонити склепіння небесне аж ген до ефіру. Ось яке темряве Жаху обличчя погрозливо висне Зверху, коли проривається ніч із понурої хмари, Хоч не обчислить, не скаже ніхто, яка крихітна частка Хмари тієї створила нам образ її, подобизну. Зараз же – те, як нечувано швидко ті образи линуть, Як мало часу їм треба для того, щоби величезні Плеса повітряні перепливти і сягнуть блискавично Місця того чи сього, куди рух їх скерує поривний, Викладу віршем не так велемовним, як солодкомовним, Краща-бо лебедя пісня коротка, ніж крик журавлиний, Що серед хмар десь вітри його буйні розвіюють, австри. Передусім, що й побачити можна, рухливість найбільша Тим притаманна речам, що з дрібних і гладеньких постали Первоначатків. Такими, скажімо, є жар, як і сяйво Сонця, бо з дуже малих вони виникли, крихітних тілець, Що одне одного мовби штовхають, і так від удару Мчать до удару, за обширом – інший долаючи обшир, Бо ж у невпинному леті розгін дає світлові – світло, Й наче розпаленим вістрям погрожує променю – промінь. Так і подоби речей в одну мить неймовірно великі Відстані перебігати в повітряних просторах можуть, Кожній-бо з них, по-простому скажу, наступає на п’яти – Інша, сусідня, і так одна одну женуть ті подоби, Хоч і без того властива їх тільцям окрилена легкість. Врешті, тому, що рідка, тонко сплетена їхня тканина

Тіт Лукрецій Кар

Крізь перешкоду пройти може будь-яку й через повітря –

Хоч би яка його товща була – просочитися вільно.

Далі. Якщо з глибини, з серцевини речей вилітають

Первісні тільця з розгоном таким у повітря, скажімо,

Сонячне сяйво і жар, що по всій неосяжності неба

Можуть, як бачимо, з проблиском дня в одну мить розпливтися,

200Заполонивши і землі, й моря, оросивши небесні

Безміри, – що ж тоді скажеш про тих, які напоготові

В першому стали ряду, а злетівши, – завади не знають?

Бачиш, наскільки вони і стрімкіше, і дальше повинні

Йти і долать за однаковий проміжок часу незмірно

Ширші простори, ніж сонячне світло – в розлогому небі?

Ще один, може, найбільш переконливий, незаперечний

Доказ того, що речей подобизни – таки найстрімкіші:

Вистав надворі дзеркальну поверхню води серед ночі –

Й тут же відіб’ються в ній променисті сузір’я, що рясно

Всіяли світу всього неозорого небо погоже.

Бачиш тепер, як з ефірних висот умлівіч потрапляє

Образ – подоба далеких зірок – аж на землю низинну?

Тож повторю тобі ще раз і ще раз: існують рухливі

Тільця, що в очі нам б’ють і подразнюють зір одночасно.

Так від окремих речей навсібіч розпливається запах,

Як од річок – охолода, від сонця – жарінь, а від моря –

Пил водяний, що вздовж берега стіни гризе–роз’їдає.

Скільки-то й звуків усяких постійно літає в повітрі!

Чуємо, врешті, ми й сіль на губах, коли вздовж побережжя,

Де розгулялася хвиля, йдемо. Споглядаємо часом,

Як полиновий готують напій,– і вже гіркість у роті.

Ось як, невпинно струмуючи, шириться в напрямах різних

Будь-яка річ – посилає частки свої хвиля по хвилі,

Й перепочинку не має той плин, ані миті перерви.

Адже весь час відчуваємо щось: усі речі постійно

Бачити можемо, запах відчути й на слух уловити.

Далі. Якщо ми, наосліп обмацавши пальцями в пітьмі

Річ якусь, можемо певними бути, що в нас під руками –

Річ саме та, що й при денному світлі ми бачили,– значить,

Дотик і зір виникати повинні на спільній основі.

Отже, якщо ми під пальцями чуємо форму квадратну

Речі, якої не бачимо,– що ж, як не ця ж таки форма,

Цей же квадрат і при денному світлі впадає нам в очі?

Звідси висновуй: причиною бачення служить нам образ,

Жодної речі без нього наш зір не здолав би вловити.

Ті, що йде мова про них, відпечатки речей звідусюди

Линуть, у різні боки розлітаються кожної миті.

497

Ну, а що їх тільки зором побачити може людина,–

Антична література. Греція. Рим

Лиш відтіля, куди звернемо погляд, на нас напливають, В очі нам б’ють кольорами та формами речі всілякі. Та й саму відстань від нас до тієї чи іншої речі Образ можливість дає нам побачити і розрізнити. Бо, відділившись од речі, жене він одразу, штовхає Те, що між нами знаходиться й річчю тією, повітря. Все воно, хлюпнувши нам непомітною хвилею в вічі, Легко торкається наших зіниць і пливе собі далі. От через те ми й побачити здатні, наскільки далеко Будь-яка річ. І чим більше повітря на нас напливає, Чим його хвиля протяжніша, тим буде нам видаватись 250Довшою відстань до того, на що ми свій зір скерували. Втім, щоб усе саме так відбувалось, потрібна велика Швидкість, бо й річ водночас озираємо, й відстань до неї. Тут якнайменш дивуватись потрібно, чому ж ті подоби, Образи ті, що летять нам у вічі, хоча поодинці Неспостережні,– виразне дарують нам бачення світу. Таж коли вітер нас б’є час од часу, як ми йдемо в стужу, Наче в холодний потік, то не можемо, звісно, відчути Вітру окремих часток, ні морозу, що нас переймає,– Холоду й вітру всього відчуваємо тілом удари, От і тремтить воно, мовби шмагало його щось раз по раз, Щоб і про власного тіла присутність уяву нам дати. Втім, ударяючи пальцем об камінь, торкаємось, власне, Тільки поверхні його, так би мовить, найтоншої барви, Та не її відчуваєм на дотик, а радше глибинну Твердість, яка не самій лиш поверхні – всій брилі властива. Ну, а чому мов по той бік од дзеркала бачимо образ – Час тобі знати, бо й справді його наче вглиб хто відсунув. Тут є подібність до того, що нам із приміщення дійсно Бачити можна тоді, коли навстіж одчинені двері Змогу дають озирати все те, що є ген поза ними – Бачення й тут відбувається через подвійне повітря: Спершу-бо – те, що по цей бік дверей нам у вічі впадає, Хатнє повітря; потому одвірки йдуть – зліва і справа; Далі – надвірне нам вічі захлюпує світло і друга Смуга повітря, а з ним – усе те, що є справді надворі. Так от і дзеркала образ, як тільки злетить із поверхні Й поки долине до нашого зору, жене і штовхає Ту, що між ним і зіницями нашими, смугу повітря. Отже, не диво, що спершу її відчуваєм, а далі – Вже саме дзеркало. Та лиш його в свою чергу відчуєм, – Тут же до нього, неначе одлуння, й від нас іде образ І, віддзеркалений, миттю до нас повертається знову. Та пам’ятаймо, що й він жене хвилю нового повітря,

Тіт Лукрецій Кар

Що потрапляє нам в вічі раніше, ніж образ; тому-то Не на поверхні дзеркальній він бачиться – мовби за нею. Ще раз кажу: дивини тут нема: чи про дзеркало йдеться, Чи то про вид у відчинені двері – в обох тих подібних Випадках маємо той самий чинник – подвійне повітря. Ну, а що в дзеркалі зліва ми бачимо праву частину Тіла свого, – це тому, що, об дзеркала рівну поверхню Вдарившись, образ ніяк одійти вже не може від неї, Змін не зазнавши; прямою дорогою в бік протилежний Він відіб’ється, й таке буде з ним, як із глиняним зліпком – Маскою, вогкою ще, коли нею жбурнеш о тверде щось – Брус або стовп: коли б тут же одскочила після удару І зберегти могла всі свої риси, тоді неодмінно Те, що праворуч було в неї око, зробилося б лівим, І навпаки: те, що зліва було, – перейшло би направо. Передаватись від дзеркала може й до дзеркала образ: 300П’ять або й шість тоді йде відображень від речі одної. Що б не таїлось від ока людського по закутах дому, – Хоч би який до тих закутів ламаний хід не провадив, Хоч би які там були закамарки, – численні дзеркала Все в одну мить відіб’ють, із найглибшого вивівши схову. Так от по черзі на кожному дзеркалі зблискує образ: Те, що насправді ліворуч було, появляється справа, Та ненадовго: відбившись, – уже воно знову ліворуч. Щодо дзеркал тих, однак, чиї згини звичайно бувають Форми такої, як наші боки, то вони, як відомо, Правильне нам, не обернене, шлють відображення речі. Значить, або долітає до нас віддзеркалений двічі Образ-відбиток, або під час лету встигає зробити Оберт, як дзеркало вчить його згином поверхні своєї, І лиш тоді, обернувшись, торкається нашого зору. Далі. Ми певні, що образ іти може з нами: так само Ставити ногу та й будь-які наші наслідувать рухи. Це через те, що, яку б не покинув ти дзеркала частку, – Образи ті посилати відразу ж вона перестане. Адже відскакувать мусить усе – так веліла природа – І під таким, як упало, кутом од речей відбиватись.

           

Хто ж уважає знання неможливими, – як йому знати, Так воно є чи не так, коли всяке знання відкидає? Втім, я не став би ніколи заводити з тим суперечки, Хто тільки свій бачить слід, кому голову ліньки підняти. Та припустімо, що знає він те. Поцікавлюсь, одначе, 470Звідки – якщо дотепер на правдиве ніде не натрапив – Знає він, що таке, врешті, знання й незнання в свою чергу?

Антична література. Греція. Рим

Звідки б у нього поняття було про правдиве та хибне? Що від сумнівного б допомогло відрізнить очевидне? Висновку дійдеш: таки відчуття нам побачити правду Першими змогу дають; заперечити їх – неможливо. Більше-бо, звісно, довір’я до того повинно в нас бути, Що вже саме може силою правди брехню подолати. Та чи могли б ми, окрім відчуттів, довірять чомусь більше? Втім, якщо хибні вони, то чи може корить їх у тому Розум людський, тобто те, що від них цілковито походить? Хибні вони – то даремно і в розуму правди шукати. Вухо ж не може спростовувать зору, так само, як вуха – Дотик; до нього втручатися смак, безумовно, не буде; Чи, може, нюх тут вирішує все? Може, верх беруть очі? Ні. В мене думка своя: тут усе розподілено чітко – Межі свої має кожне чуття, свою владу, тому-то Що є в природі м’яке, чи холодне, чи тепле, – для того Маєм окреме чуття; відчуваємо зором, окремо Різних речей кольори і все те, що пов’язано з ними. Силу окрему свою має смак; виникають окремо Запахи; звуки сприймаються також окремо. Виходить, Наші чуття виправлять аж ніяк одні одних не можуть, Та й заперечить себе, незалежні, тим паче не годні, Завжди однакове мусимо їм виявляти довір’я: Те, що сприймають вони в ту чи іншу хвилину, – правдиве.

Врешті, дізнатись пора, що нам душу турбує, і звідки Те, що спадає на думку не раз. Пару слів щодо цього. 720Різних речей, кажу ще раз, подоби рояться в повітрі, Линуть собі то туди, то сюди, звідусіль напливають І між собою, легкі, як лиш подув докупи зведе їх, Тут же єднаються, мов павутиння чи золота плівки. Значно-бо тонша природа їх плетива, ніж тих частинок, Що зорове відчуття, потрапляючи в очі нам, будять: Порами в тіло проходять вони – й починає тремтіти Духу природа тонка, й відчування той рух непокоїть. От і ввижається нам казна-що тоді: Скілли, Кентаври, Керберів морди жахні, як і всі оті привиди-тіні Тих, що померли й кістки їх давно вже земля вповиває. Таж усілякі на кожному кроці ширяють подоби. З них виникають одні самостійно в повітряних плесах, Інші – від різних речей відділяються. Є поміж ними Й ті, які з образів тих же постали – із їх поєднання, Бо, зрозуміло, з живого Кентавра не виникне образ: Де йому взятись, якщо не буває створіння такого? Можуть хіба що людини й коня випадково зустрітись

Тіт Лукрецій Кар

Образи й тут же, як вище вказав я, немовби зчепитись, Бо ж і тканина, й природа тонка їх схиляють до того. Так виникає, вважай, і все інше в подібному роді. Щодо тих образів, ще раз кажу: легковійні, стрімливі, Мчать вони, й будь-який з них одним лише поштовхом може Нашого духу природу тонку в одну мить сколихнути. Дуже вразливий-бо розум людський, дивовижно рухливий. Ну, а що справді це так, – пересвідчитись буде неважко: Бо, коли те, що ми розумом бачимо й зором, – подібне, Значить, ті явища два й виникати так само повинні. Я вже вказав, що, як бачу, скажімо, гривастого лева, – Бачення те через образи йде, що впадають нам в очі. 750Звідси висновуй: причини такі ж нам ворушать і розум; Тож, коли бачить він лева того чи щось інше, – до нього Ті, що й до віч ідуть образи-плівочки, тонші одначе. Так і тоді, коли в сон поринає натомлене тіло, Дух наш не спить. Це тому, що тривожать його й серед ночі Різні подоби речей – ті, що розум ще вдень турбували. Враження дійсно таке, що неначебто знов перед нами – Ті, кого смерть і земля до свого вже взяли володіння. Згідно з природою це відбувається: всі ж у ту пору Тіла чуття пробувають у спокої, мовби приглухлі, Правдою, отже, брехню пересилити їм тоді важко. Пам’ять до того ж лежить, уві сні розімліла, й не може Втрутившись, думку піддати, що той, кого розум так чітко Бачить живим, став давно вже набутком загибелі й смерті. Дивом і те не вважай, що подоби людей, окрім того, Можуть ходити, всім тілом своїм володіючи вільно, – Саме таким уві сні найчастіше ми бачимо образ, – Це через те, що лиш перший майне, – а вже в іншій поставі Інший зринає. Здається, однак, що то перший рухнувся. Зміна положень, повинні ми думати, йде блискавично: Стільки тих образів є, і така в них нечувана швидкість, Так незчисленне багато в одну тільки, ледве відчутну, Мить наплива тих часток, що відтворять нам будь-який порух. Тут не одне виникає питання, і слід не одне нам Ще з’ясувать, якщо повністю хочемо викласти справу. Передусім – чому розум на будь-яке наше бажання В цю ж таки мить відповідний бажанню відтворює образ? Може, ті образи тільки те й роблять, що підстерігають Наші бажання: захочемо – й тут же нас вабить уявне Море, чи край, чи то небо, чи, врешті, – що серце жадає? Всякі зібрання, походи святкові, бенкети і битви – Чи не подасть нам того на одну тільки згадку природа? Зважмо й на те, що, гуртом в одному зосередившись місці,

Антична література. Греція. Рим

Кожен щось інше цілком, щось своє обмірковує духом.

Що там казать, коли часом у сні й танцюристів подоби,

Мірно ступаючи перед очима в нас, м’яко всім тілом

Так от і сяк вигинаються, руки рухливі здіймають

І, щоби вабити зір, додають іще й крокам принади!

То чи й вони, ті подоби, тямкі до мистецтва, набувши

Вправності в танцях, отак уночі вихилятися можуть?

Чи вірогідніше те, що в хвилині, якої достатньо,

Щоб лиш один якийсь видати звук, у відчутному тобто

Відтинку часу, вбачає наш розум наявність ще й інших

Безліч хвилин, тому в будь-яку мить, у будь-якім місці

Образів маємо вдосталь, усяких подоб наготові?

Стільки тих образів є, і така в них нечувана швидкість!

Тільки-но перший промчить непомітно – вже в іншій поставі

Інший зринає; здається, однак, що то перший рухнувся.

А через те, що незмірно тонкі вони, дух може чітко

Бачити з них лише ті, на котрих зосередить увагу.

800Інші, що їх не готовий сприйняти він, мимо пролинуть.

Ну, а готується сам: кожен раз він побачити хоче

Наслідок дії чи явища, й це йому, отже, вдається.

Не помічав ти хіба, як весь час намагаються й очі

Пристосуватись, коли щось тонке їм обстежити треба,

І що без цього не годні ми речі побачити чітко?

Та коли навіть на більший предмет неуважно дивитись,

Не зосередившись духом на ньому, постійно він буде

Наче б одсунений хтозна-куди, недосяжно далекий.

Чи ж дивина, що, втрачаючи образи геть усі інші,

Дух тільки те, чим захоплений в дану хвилину, сприймає?

Врешті, з прикмет незначних величезне висновувать можем.

Так мимохіть ми самі ж плетемо собі сіті обману.

Часом бува, що за образом раптом насунеться образ

Іншого роду: от бачили жінку ми – й тут непомітно

В нас на очах уже взявсь чоловік відкілясь або низка

Різних облич і всілякого віку людей напливає.

Сон же й непам’ять піклуються тим, аби подив не брав нас.

Тут на одну я, до речі, вкажу тобі грубу помилку,

Що берегтись її мусиш, аби не блукать манівцями:

Зіркість очей, як подумати можеш, не створена вмисне,

Щоб озирали ми світ. Не для того, щоб мали ми змогу

Кроком сягнистим іти, наші стегна й гомілки надійну

Мають опору в ногах і згинатися здатні в суглобах.

І не для того до дужих плечей прикріпляються руки

Й кисті до них, мов прислужниці дві наші, справа і зліва,

Щоб усе те ми робити могли, що життя вимагає, –

502

Так от пояснювать речі подібні – це значить міняти

Тіт Лукрецій Кар

Звичний порядок: за наслідком – ставити всюди причину.

Орган якийсь не тому народився, щоб нам був придатний,

А навпаки: саме він породив свою власну придатність.

Поки очей не було, – не могло ж і про зір бути мови.

Так і слова: не могли ж вони без язика існувати:

Орган той виник задовго до того, ніж люди навчились

Ним говорити. І значно раніше з’явилися вуха,

Ніж було звук який-небудь почуто. Й всі інші частини

Тіла, гадаю, були перед тим ще, ніж їх уживання.

Не через те вони, отже, зросли, що були нам потрібні.

Люди, одначе, вдалися до рук, до жорстокої бійки,

В хижу впадаючи лють, одні одних плямуючи кров’ю,

Ще перед тим, заки, вістрям сяйнувши, стріла полетіла.

І відхилятись од ран перед тим підказала природа,

Ніж появилося вміння щитом володіти в лівиці.

Й тіло натомлене сну довіряти навчилися люди

Значно давніше, ніж ложа високі вистелювать м’яко.

Врешті, й не гинув од спраги ніхто, коли кухля не знали.

Все це, потрібно вважати, постало для вжитку людського

В силу потреб життьових і знайшло своє застосування.

Інша річ – те, що саме появилось, і щойно потому

Нам дало знати про себе, вказавши, яка з нього користь.

850Тут відчуття ми насамперед бачимо й органи різні:

Ще раз і ще раз кажу: аж ніяк у те вірить не можна,

Ніби з’явились вони через те, що була в них потреба.