Книга третя


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 
150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 

Загрузка...

Ти, хто таке незахмарене світло з глибокої пітьми Вперше підняти зумів, ним осяявши блага життєві, – Йду за тобою, о гордосте Греції, прагну сьогодні Саме в твої, правдолюбче, сліди потрапляти стопою. Не на змагання спішу: захопившись тобою, хотів би Бути хай чимось до тебе подібним. Чи ластівці гоже З лебедем спір затівать? Або що козеня на тремтливих Ніжках – супроти коня, чия міць виявляється в бігу?

Тіт Лукрецій Кар

Батьку, ти сутність речей одслоняєш, ти батьківські ради Нам подаєш, і з твоїх, о наставнику славний, сувоїв, Наче ті бджоли, що з квіту нектар п’ють у час медозбору, Жадібно й ми золоті твої вислови всюди черпаєм, Ще раз кажу: золоті, бо давно заслужили безсмертя! Хай лиш учення твоє, з божественної мислі поставши, Голос гучний свій подасть – утікають за обрій далекий Тучі душевні – страхи; відступають, розходяться стіни Світу,– і як відбувається все, крізь порожняву бачу. Видно могутність богів, появляються їхні хороми, Спокою повні, бо їх ні вітри не стрясають, ні хмари Не поливають дощем, ні кора зледенілого снігу – Паморозь – їх не гнітить: лиш ефіру тонкого над ними Вічно погожий намет, незміренним усміхнений сяйвом. Кожній потребі їх служить природа; ніяка турбота Не сколихнула ні разу ще й не сколихне їх блаженства. І навпаки, не зринають ніде Ахеронта оселі, – Не постає на заваді земля: заворожений, бачу Що відбувається в нас під ногами – в пустелі бездонній. Це споглядання якусь неземну в мені будить утіху, Кидає в дрож, бо могутністю думки твоєї природа, Мов одслонившись уся, в наготі цілковитій постала. Ну, а тепер, після того, як я закінчив міркування Щодо начатків речей і вказав, що, за формою різні, Вільно рояться вони, нескінченним підхоплені рухом, І пояснив тобі, як із них творяться речі всілякі, – Цей же предмет розвиваючи, мабуть, пора з’ясувати Духу природу й душі, як робив я це досі, – у віршах. Час повалити той страх осоружний перед Ахеронтом, Що каламутить людині життя аж до самого споду, Чорної смерті страшний відпечаток на все накладає, Не залишаючи смертному чистої, світлої втіхи. Втрутився б тут не один, заявивши, що більше лякатись Треба ганьби та хвороб, аніж Тартару – селища смерті; Далі б додав, що й про душу він знає: вона, як відомо, – З крові, або, якщо це буде більш до вподоби, – то з вітру, Отже, немає, мовляв, необхідності в вашій науці. Зваж на одне з цього приводу: все це говорять не стільки З переконання глибокого, скільки з пустого зухвальства. 50Будь-хто з таких-от, хай стане вигнанцем, хай засланий буде Ген на безлюддя якесь, заплямований вчинком огидним, Будь-хто з таких-от, кажу, хоч яка б його туга не їла, Хоч на край світу б зайшов,– а живе-таки, ще й для померлих Жертву складаючи, ріже вівцю темнорунну й про манів Не забуває, підземних богів... Що чорніша година

Антична література. Греція. Рим

 

Гне бідака, то завзятіше він забобонові служить.

Отже, людину в біді пізнавай, приглядайсь до людини

В скруті, якщо тобі треба дізнатися, з ким маєш діло:

Тільки тоді з дна душі в неї визирне слово правдиве,

Не машкару вже, а справжнє лице тоді вигляне, сутність.

Врешті, жадоба гризька і нестямна, сліпа чинолюбність –

Ось що людину жене за межу, що закон їй накреслив,

Ось що її підбива на лихе і з лихими єднає,

Змушує ночі проводити й дні у виснажливій праці,

Щоб дотягтись до вершин можновладця. Найкращу поживу

Виразкам тим постачає здебільшого страх перед смертю.

Справді-бо: прикра погорда людська і докучлива вбогість –

Речі, на думку загалу, з погідним життям несумісні:

Хто їх зазнав, той неначе ступив на поріг Ахеронту.

Тож під бичем того страху примарного, мов очманілі,

Прагнучи геть од тих бід утекти, залишить їх найдалі,

Статок нарощують свій громадянською кров’ю і спрагло

Множать багатства, вивершують, нелюди, вбивством убивство.

З радістю в серці жорстокою рідного брата хоронять;

Учту влаштує свояк – їх і страх, і злоба роз’їдають.

Так через той же настирливий страх найчастіше, можливо,

Мучить, ізсушує заздрість людей, бо ж у того, скажімо, –

Влада, а цей свої почесті, бач, напоказ виставляє,

Ну, а самі вони в темряві киснуть, мовляв, у болоті.

Дехто, бува, ради статуй іде на загин, ради слави.

Іноді жах перед смертю доводить до того, що люди,

Втративши смак до життя, навіть денному світлу не раді,

Руки на себе накласти спішать у безвихідній тузі,

Хоч її корінь, її джерело – саме той невсипущий

Страх, що на сором не зважить, порве, хоч які були б вірні,

Дружби зв’язки, хоч який будь побожний, – до злого намовить

Тільки б уникнуть осель Ахеронта, нерідко й на зраду

І батьківщини, й батьків своїх йшли та й ідуть нині люди.

Бо, як то діти тремтять і лякаються серед сліпої

Ночі всього довкруги, так і нас – серед білої днини

Жах од такого бере, що направду нічим не страшніше,

Ніж усе те, що над дітьми вночі, мов мара якась, висне.

Тим-то не зброєю дня – не осяйливим сонця промінням

Ти розметаєш той острах душевний: самої природи

Протистоїть йому вигляд, і лад, і її розуміння.

Спершу погодься, що дух – чи, по-іншому скажемо, розум, –

Де пробуває свідомість, що владна життям керувати, –

Це лиш частина людського єства, як от руки і ноги,

470

Очі та інше – все те, що в сукупності творить істоту.

Тіт Лукрецій Кар

Не припускають, що в певній, означеній тіла частині Міститься дух, що, мовляв, є властивістю тіла живого; 100Греки її називають: гармонія – те, що людині Жити з чуттям дає змогу, окремого ж місця не має; Як ото кажемо: добре здоров’я стосовно до тіла, Хоч на здоровому тілі вказать його, звісно, не можем, Так вони й духу чутливого з певним не зв’язують місцем. На манівці саме це їх, гадаю, звело якнайдальші. От часом чуємо біль десь на зовнішній тіла частині, Хоч усе те, що приховане, внутрішнє, нас не турбує. Ну, а не раз, помічаємо, що й протилежне буває: Тіло здорове розраду дає занепалому духом. Ще один приклад: нога в тебе ниє, скажімо, та болю Ти в голові, що здорова в ту пору, нітрохи не чуєш. От коли тіло, розм’якле в дрімоті, немов обважніле, Врешті, простершись у сні, без чуття заніміє, без руху, – Є щось таке в нас, що в сон і тоді ні на мить не порине: То воно тут, неспокійне, то там; усі порухи серця – Радощі як і турботи пусті воно в себе вбирає. Далі, щоб ти зрозумів, що посіла й душа якесь місце, Що не гармонія робить чутливим усе наше тіло, Ось на що зваж: відітне комусь ноги, скажімо, чи руки, – 3 ними не мусить життя пропадати (живуть же каліки), І навпаки: хай начатків тепла незначна лише кількість Вислизне з тіла і геть відлетить через рот у повітря, – В цю ж таки мить і кістки наші й жили життя покидає. Виснувать можеш таке: не однаково всі елементи Важать для нас; не однаково й наше життя підпирають. Первісні тільця повітря і жару піклуються більше, Ніж усі інші, про те, щоб у тілі життя залишалось. Скажемо, отже: є жар, як і подув життєвий, в самому Тілі: вони й покидають його, коли ми помираєм. Раз уже ми встановили, що в силу своєї природи Дух і душа є частинами тіла, – відкинь недоречне Слово “гармонія”, що з Геліконських висот докотилось До музикантів; а може, його запозичивши в інших, Найменували ним те, що не мало ще власної назви. Так чи інакше – лиши їм те слово, а сам слухай далі. Дух і душа – в тому я переконаний – це щось єдине, Що в нерозривнім існує зв’язку, має спільну природу. Та головою всього, мовби владарем цілого тіла, Служить нам розум, що ми його теж називаємо духом. Він в осередку грудей наших селиться, де й пробуває: Тут-бо здригається щось, коли лячно нам; тут і ласкавий

Антична література. Греція. Рим

Дотик утіх відчуваємо; тут, отже, – дух наш і розум.

Інша частина – душа – по всьому розпорошена тілу.

Рухатись може й вона, та лиш волею, порухом духу.

Сам по собі він і мислити може для себе й радіти

Навіть тоді, як ніщо ні душі не бентежить, ні тіла.

Як от не раз при хворобі якійсь допікає нам болем

Око або голова, та не мусить од того страждати

Геть усе тіло, так іноді й дух сам-один відчуває

150Прикрість чи втіху якусь, хоч, розсіяна всюди по тілу,

Решта душі таки жодної зміни в цей час не зазнала.

Та, коли дух наш од сильного страху до дна колихнеться,

Бачимо: в цілому тілі так само й душа затріпоче –

Блідністю й потом рясним одночасно береться людина

Від голови аж до ніг, мовби терпне язик; пропадає

Голос, темніє в очах, дзвін у вухах стоїть, тож не диво,

Як і впаде хтось, коли підігнуться й коліна од жаху.

Всякий дійти може висновку, отже, що дух із душею

Тісно пов’язані: тільки-но дух, колихнувшись, завдасть їй

Поштовху – тут же й вона розворушує, збуджує тіло.

Ці ж міркування до того ведуть, що природу тілесну

Дух посідає й душа, бо якщо вона в рух нас приводить,

Тіло з міцного вихоплює сну, на лиці раз од разу

Змінює вираз, людиною цілою править, керує, –

Що відбуватись без дотику, звісно, не може, а дотик –

Річ неможлива без тіла якогось, то як іще й досі

Не визнавати, що дух і душа – таки справді тілесні?

Бачиш виразно, крім того, що дух, пробуваючи в тілі,

З ним відчуває однаково, спільні в усьому їх дії.

От коли спис у розгоні страшному, хоча й не смертельно,

Глибоко все ж нас поранить, кістки нам пошкодивши й жили,

Ми знемагаєм тоді; лиш одне в нас бажання: припасти

Тілом усім до землі, але дух постає проти того:

Часом неясне бажання зринає – зірватись на ноги.

Тож повторю: мусить бути тілесною духу природа,

Раз він од тіла страждає, скажім, од метальної зброї.

Далі – про те, з чого складений дух наш, які в нього тільця

Як розташовані, хочу продовжити нині свій виклад.

Дух, саме з цього почну, – винятково тонкої природи,

3 тілець, на диво дрібних, він утворений; можеш у тому

Сам пересвідчитись легко, якщо не послабиш уваги.

Мабуть, ніщо не стається так швидко, як те, що наш розум

Сам собі щось і задумує, й до виконання береться.

Жодна з усіх тих речей, що їх маємо перед очима,

Руху такого стрімкого, як розум, як дух наш, не має.

472

Що ж виявляє рухливість подібну, – складатись повинно

Тіт Лукрецій Кар

З тілець настільки дрібних та округлих, що навіть легенький

Дотик чи поштовх великого може надать їм розгону.

Схильна до плину й вода, сколихни її – вже тобі ллється:

3 тілець округлих вона, які завжди готові котитись.

Мед, навпаки, – за своєю природою значно стійкіший:

Плин його важчий, якось неохоче, ліниво стікає,

Вся-бо сукупність матерії тут між собою тісніше

Зв’язана, саме тому, що начатки її не настільки

Круглі й гладкі, як начатки води, не настільки тендітні.

Так от і зерняток макових купа стрімка від легкого,

Ледве помітного подуву вся тобі вмить розпливеться,

І навпаки: цей же подув – ніщо проти купи колосся

Чи камінців. Тож висновуймо звідси: що менше й гладкіше

200Будь-яке тіло, то більшу рухливість воно виявляє,

Ну а тіла, в котрих більша вага і шорсткіша поверхня,

Ті, навпаки, вирізняються більшою стійкістю завжди.

Тож, коли ми встановили, що дух винятково рухливий, –

Ще одне можемо твердження висунуть: він неодмінно

Складений з тілець дрібних, що й округлі, гладкі мусять бути.

Добре засвоївши те, чималу з того, друже мій любий,

Матимеш користь, не раз те знання тобі стане в пригоді.

Ще один доказ, наскільки тонка є тканина тієї

Речовини і як мало могла б вона в нашому тілі

Місця зайняти, якщо випадково б зібралась докупи:

Тільки-но смерті безжурної спокій огорне людину,

Тільки-но дух, а за ним і душа, легковійні, відійдуть, –

Жодної втрати, чи то у вазі, чи у вигляді тіла,

Не запримітиш: усе на місцях своїх смерть залишає,

Крім відчуттів і тепла, що живому єству притаманні.

В цілому, отже, душа з найдрібніших повинна складатись

Тілець, що містяться в жилах, у нервах, у плоті людини.

Тож, коли з органів, з членів усіх вона повністю вийде,

Зовнішні обриси тіла й тоді зостаються такими ж,

Як і були, не втрачає воно й на вазі ані крихти.

Так от і Вакховий плин, хоча з нього злітає, мов пара,

Весь аромат, так і мазь, що розвіює запах, чи інше

Тіло якесь, що розгублює смак свій з перебігом часу, –

Зовсім не меншають: їхній убуток – невловний для ока,

Та й на вагу поклади – не помітиш там жодної втрати.

Певно, тому так буває, що запах і смак – не що інше,

Як розпорошене в тілі речей найдрібніше насіння.

Отже, душі, як і духу, природа складатися мусить –

Ще раз і ще раз потвердити хочу – з часток найдрібніших,

Бо ж, утікаючи, й крихти ваги не беруть із собою.

473

Та не вважай, що природа речей тих – проста, однорідна:

Антична література. Греція. Рим

В мить, коли хтось умирає, тонкий з нього вгору йде подув,

Змішаний з жаром; а жар – забирає повітря з собою;

Де яке-небудь тепло, – там і домішка певна повітря,

Бо коли тонкість – природа тепла, то повинні ж у ньому

Й первісні тільця повітря густими роями кружляти.

От і дійшли ми з тобою, що духу природа – потрійна.

Все ж цього мало, щоби відчуття в нас могло появитись.

Розум не прийме того, що якийсь із тих трьох елементів

Міг би породжувать рухи чуттєві, а думку – тим паче.

Ще одна, іншої дещо природи, четверта, повинна

Тут бути додана сутність, що й назви своєї не має.

Справді, ніщо не є тоншим од неї, стрімкішим у русі,

З тілець дрібніших і гладших ніщо не постало в природі.

Саме вона дає поштовх для рухів чуттєвих у тілі,

Перша вступаючи в рух, завдяки своїм крихітним формам.

Далі здригається жар і невидима подуву сила,

Далі – повітря; а там – усім тілом іде наче хвиля:

Бурхає кров, тоді нутрощі всі відчувають по черзі

250Поштовх, і, врешті, чуття до кісток, до їх мозку доходить, –

Чи насолода яка, чи щось інше – цілком протилежне.

Та не безслідно проймає нас біль чи біда якась гостра

В тіло впивається: все в ньому йде шкереберть – от і бракне

Місця тоді й для самого життя, і душа по частинах,

Де тільки в тілі є пора яка, – нею геть утікає.

Тіла поверхня, однак, найчастіше тим рухам, сказати б,

На перешкоді стає; так життя зберегти нам вдається.

Зараз – про те, як ті сили єднаються, в ладі якому

Діють вони, говорити б хотів я, та, жаль, заважає

Глибше ввійти в цей предмет наша мова, ще досить убога.

Спробую все-таки тут головного принаймні торкнутись.

Первоначатки тих сил у таких переплетених рухах

Перебувають, що жодної з них не розглянеш окремо

Й не розмежуєш окресленим простором їхньої дії;

Це – мов численні властивості, спільним об’єднані тілом.

От, як у будь-якій частці якої завгодно істоти

Запах, і смак, і забарвлення – власні, та, разом узяті,

Всі ці властивості творять одне якесь цілісне тіло,

Так і тепло, і повітря, і подув, невловний для ока,

В суміші зроджують сутність одну; з ними – й та, найстрімкіша,

Сила, що руху свого початкового й їм уділяє,

Звідки по тілу всьому розбігається порух чуттєвий.

Саме ця сила, немов приховавшись, обрала для себе

Місце глибинне – в найнижчому закутку нашого тіла.

Отже, душею всієї душі вона є в свою чергу.

474

От, як у членах усіх, як у цілому нашому тілі

Тіт Лукрецій Кар

Криється сила душі із потужністю духу впереміш,

Бо з нечисленних і дуже дрібних вони тілець постали,

Так і та сила без назви, з найтонших утворена тілець,

Має глибокий свій схов, і сама вона є в свою чергу

Наче душею всієї душі, володаркою тіла.

Треба вважати так само, що жар, і повітря, і подув

Змішано діють у тілі, що з них то одне щось, то інше

Верх бере в суміші тій; то одне щось, то інше – кориться,

Щоб усі, разом узяті, вони мовби єдність творили.

Бо, якби діяли кожне по-своєму, – та різнобіжність

Тут же поклала б чуттям усім край, не дала б їм дороги.

Справді-бо: дух, коли гнівом скипає, бере в себе частку

Жару того, й тоді очі навсібіч мов іскри метають.

Є в ньому й вітру холодного досить, супутника страху, –

Тіло він кидає в дрож, льодяним його сковує жахом.

Єсть і повітря погідного стан – це тоді, коли груди

Спокоєм дихають, ясність лягає тоді на обличчя.

Більше вогню є натомість у тих, чиє серце палкіше,

Розум – до гніву поквапніший, легше горить він у ньому.

Тут ми, по-перше, про лева потугу шалену згадаєм.

Риком жахним цей хижак розриває свої ж таки груди:

Лють, набігаючи хвилями, в них поміститись не може.

В оленя ж – вітряний дух, в ньому холоду більше; тому-то

300Швидше морозний по всіх його членах проноситься подув,

От і здригається він час од часу, тремтить усім тілом.

Щодо биків, то природу їх живить погідне повітря:

Гніву чадний смолоскип не турбує їх, не забирає

Світла їй з-перед очей непроглядними клубами диму;

Не ціпеніють, прошиті морозними лезами страху.

Бик – щось середнє між оленем тихим і пажерним левом.

Так от – і серед людей. Хоч освіта в однаковій мірі

Змалку вигладжує нас, а таки не спроможна зрівняти:

В кожного – вдача своя, відпечаток своєї природи:

3 коренем вирвати зло якесь, отже, – ніяк неможливо:

Як не виховуй, – а той таки лишиться схильним до гніву,

Цей, боязкий, – завчасу перед чимось тремтітиме; третій,

Що б там не трапилось, – палець об палець, як кажуть, не вдарить

Так от на кожному кроці різнить нас у чомусь природа,

Й те, що, мов тінь яка, йде за природою, – звичаї наші.

Та не берусь я тепер виясняти глибинні причини

Всіх тих відмінностей: безліч фігур довелося б назвати

Первісних тілець, що з них випливає речей розмаїтість.

Тут, видається мені, можна ось що сказати напевно:

Ті початкові природи сліди, що й розумній людині

475

Годі уникнути їх, – ледь помітні, тому й не завадять

Антична література. Греція. Рим

Нам на таке спромогтися життя, що богів було б гідне.

Всю цю природу, що зветься душею, підтримує тіло.

Але й душа – це його опікунка, причина здоров’я.

Корені спільні їх тісно пов’язують, тож, очевидно,

Їхнє розлучення, це водночас – і їх смерть обопільна.

Як із смоли запашної, скажім, не добуть аромату,

Щоб і самої смоли разом з тим не пропала природа,

Так от і духу природу й душі нам не вирвати з тіла,

Не відокремити їх, – щоб усе не розпалось при тому.

Ось як своїми начатками переплелись вони тісно

Ще від народження, ділячи спільне життя між собою.

Тим-то одне щось без другого, бачимо, сили не має,

Та й відчувати ні тіло, ні дух поодинці не можуть.

Тільки їх рухи взаємні немовби викрешують іскри:

Будять у членах усіх, роздувають живе відчування.

Далі. Саме по собі ні зродитися тіло не може,

Ні виростать, ні, як бачимо те, після смерті тривати –

На противагу воді, що не раз поступово втрачає

При нагріванні отриманий жар і не має від того

Жодної шкоди, водою лишаючись; на противагу

Тій же воді, повторю, наше тіло в розлуці з душею –

Це вже не тіло, а тлінь, що розкластися повністю мусить.

Так від самого народження, ще в материнському лоні,

Тіло й душа, пробуваючи й там у тісному єднанні,

Разом до рухів життєвих привчаються, тож неможлива

Їхня розлука без лиха для них же обох, без руїни.

Звідси ти бачиш: якщо в них однаковий ґрунт існування,

То й за своєю природою мусять одне щось творити.

Хто ж заперечує те, що чуттям обдароване й тіло,

Вірячи в те, що одна лиш душа, з усім тілом змішавшись,

Може давати той рух, що його відчуттям називаєм,

Той безперечної правди побачити, видно, не хоче.

Справді-бо: хто дасть виразніший доказ чутливості тіла,

Ніж очевидність сама – переконлива вчителька наша?

Скажеш: “Однак, без душі стає тіло цілком нечутливим”.

Так, але тратить воно не свою, не постійну властивість, –

Мусить багато ще дечого в смертну годину втрачати.

Далі. Казати, що жодних речей ми не бачим очима,

Що через них, мов крізь двері відчинені, дивиться дух наш, –

Важко: сам зір постає проти нього, немовби за руку

Вперто провадить до істини, вказує нам на зіниці.

Справді ж, коли на блискучий предмет якийсь важко поглянуть,

Це через те, що цей блиск, так би мовити, ріже нам очі.

Інша річ – двері: хоч навстіж одчинені, жодного, звісно,

476

Болю, на що б ми крізь них не дивилися, їм не відчути.

Тіт Лукрецій Кар

Втім, якщо вічі не більшу вагу для нас мають, ніж двері,

То, їх добувши з очниць, ми дозволили б духу чіткіше

Бачити світ: на заваді й ті двері тоді б не ставали.

Тут тобі рада моя: хай тебе не збиває з дороги

Те, що сказав Демокріт з цього приводу, муж велемудрий,

Начебто тіла начатки й душі, між собою попарно

Ставши, чергуються – ніби пов’язують органи наші.

Бо ж, окрім того, що тільця душі набагато дрібніші,

Ніж усі ті, що складаються з них наші органи й тіло,

Мусять вони ще й числом бути менші й по всіх наших членах

Рідше розсіяні; звідси принаймні таке в своїй думці

Виснуй: наскільки малі ті предмети, що в нашому тілі

Можуть чуттєві пробуджувать рухи, настільки й короткі

Відстані ті, котрі первісні тільця душі розділяють.

Не відчуваємо ж ми ні пилинок, які наче липнуть

Нам до лиця, ні сипучої крейди не чуємо тілом,

Ні надвечірньої мли, ні ниток павукових найтонших,

Що поволокою нас, коли в ніч ідемо, вповивають,

Ні павутиння, струхлілого вже, що на голову часом

Нам упаде, ні пір’їн, ні насіння рослин, що під осінь

З вітром летить і, легке, над землею кружляє повільно, –

Не відчуваємо їх, як і різних створінь, що, буває,

Лазять по нас – ми не чуємо зовсім на тілі своєму

Дотику ніг комара та всіляких комах тонконогих.

Скільки-то в нас усього сколихнутися спершу повинно,

Поки й насіння душі, що по всіх розпорошене членах,

Теж одізветься, здригнувшись, на рухи тілесних начатків,

І, покриваючи відстані ті, що його розділяють,

То між собою зіткнутися зможе, то знов розійтися!

Та саме дух найпильніше тримає життя в загороді,

Він над життям нашим більший господар, ніж сила душевна.

Адже без духу, без розуму з нами лишатись не може

Й миті короткої жодна частинка душі – поспішає

400Тут же за ними, супутниця їхня, летить у повітря,

Тіло, холодне, мов лід, зоставляючи смерті морозній.

В кого ж і розум, і дух залишилися, той виживає,

Хай це обрубок уже, не людина; з кінцівками разом

Хай і душа, відділившись, розвіється, – все ж цей каліка

Далі живе, бо вдихає грудьми животворне повітря.

Тож, коли втратимо душу не всю, а значну її частку,

Не покидаєм життя, а чіпляємось цупко за нього.

Так от і з зором: поранене око при цілій зіниці

Ще зберігає життєву снагу свою – бачення силу,

Звісно, якщо не саму її лишиш, якщо не зруйнуєш

477

Повністю тіла того, що неначе гніздом є для неї:

Антична література. Греція. Рим

Це означало б негайну для них обопільну загибель.

А в осереддя штрикнеш, у ту крихітну ока зернинку, –

Тут же погасне, пітьмі поступившись, очей твоїх світло,

Навіть, коли очне яблуко світлим, неторкнутим буде.

Ось яким завжди пов’язані дух із душею союзом.

Ну, а тепер, аби ти усвідомив, що в кожній істоті

Дух і душі легковійної плетиво – смерті підлеглі,

Всі щодо цього думки свої, визрілі в праці солодкій,

Віршем, що гідний твоєї уваги, снуватиму далі.

От що лише: ти в одній сприймай назві одне як і друге;

Буду про душу, скажім, говорить, що вона, як і тіло,

Смерті підлегла, – так само й про дух міркувати належить.

Бо, повторю, як душа, так і дух – це одне щось, єдине.

Отже, як я вже повчав тебе, з дуже малих і тоненьких

Тілець постала душа, і вони набагато дрібніші

Й тонші від тих, які творять, єднаючись, воду прозору,

Хмари та дим, бо вона їх лишає далеко позаду

Щодо рухливості; зрушить її може й подув найлегший,

Образ хмаринки чи диму, їх тінь невагома, скажімо.

Так от, заглиблені в сон, бачим дим, який високо в’ється

Над вівтарями, вві сні помічаємо й випари їхні –

Тут, безсумнівно, їх образи діють на нас, одділившись.

Ще одне: кухоль розбий – і вода, що його наповняє,

Тут же пролитися з нього спішить, відійти якнайшвидше;

Глянь на хмаринку чи дим, що так легко знімаються вгору –

Знай, що подібно й душа розпливається, швидше від диму

Гине й на первісні тільця свої розпадається миттю,

Щойно, людське наше тіло покинувши, вийде назовні.

То ж, коли тіло, що наче у посуді вміщує душу,

Втримать не може її, потрясіння якогось зазнавши,

Втративши геть усю кров, ставши пористим, рідшим, то як же,

Як тоді вірити в те, що триматись могла б вона купи

В рідшому значно, ніж тіло людське, легковійнім повітрі?

Зрештою, ми відчуваємо й те, що душа не окремо –

З тілом росте водночас, розділяє з ним старості ношу.

От, як маля на ногах ще хитається, ще в нього тіло

Надто слабке, так і дух його, розум іще не дозрілі.

Потім, коли з нього муж виростає, з перебігом віку

450 Й думка міцніє, і дух поступово снаги набуває.

Далі, коли вже на старості літ розхитається тіло

Під наймогутнішим натиском часу, опустяться руки, –

Нидіє хист, і язик заплітається, й розум хиріє,

Все тоді йде нанівець, водночас тоді все пропадає.

Отже, не диво, що й наша душа, об останній годині,

478

Звіється з вітром, мов дим, що в небесній безодняві тане,

Тіт Лукрецій Кар

Бо, повторю, вона родиться з тілом, росте з ним у парі, З ним же вбивається в вік і до схилу йде з ним одночасно. Тут додамо ще: як тіло не раз облягають жахливі Різні хвороби, як біль його часто діймає нестерпний, Так і турботи, і туга, й страхи насідають на душу; Тим-то й вона хоч-не-хоч мусить бути причетна до смерті. Дух, окрім того, коли якась болість охоплює тіло, Блудить не раз: божеволіє хворий і казна-що меле. Часом у сон непробудний, глибокий важка летаргія Втягує хворого. Никнуть тоді в нього очі та шия; Тож і не чує гучних голосів, і впізнати не може Тих, що його пробудити беруться, що, ставши довкола, Зрошують рясно сльозами невтішними щоки, обличчя. Ось чому визнати треба, що й дух наш на первісні тільця Мусить розпастись, якщо проникає хвороба й у нього. Так. Адже біль і недуга – майстри неминучої смерті; В тім пересвідчились ми вже не раз, багатьох поховавши.

*** Врешті, чому, коли глибоко в нутрощі наші проникне В’їдлива сила вина і по жилах вогнем розіллється, Важчає тіло нараз, неслухняними робляться ноги, Щось нерозбірливе меле язик, воложіє наш розум, Плавають очі, а далі – зітхання, сварня, лихослів’я, Крики зринають і все таке інше, сп’янінню супутнє. Чим пояснити усе, як не тим, що в самім таки тілі Буйна потуга вина має звичай розбурхувать душу? Що ж може бути розбурханим, що піддається втручанню, Те може будь-коли, хай-но причина поважніша зайде, Вийти за грані життя, свого віку дочасно позбувшись. Можна побачити: вхопить, бува, когось люта недуга, – Й той на очах таки в нас, наче грім його раптом ударив, Падає; з уст йому піна стікає, тремтить увесь, стогне, Марить, судома всього його зводить, він дихає важко, Не рівномірно; здригаючись, марно натруджує тіло. Чи не тому, що, розшарпана болем, по всім його тілі Піниться зрушена з місця душа, наче здиблене море В час, коли буйні вітри завзялися його розметати? Зойки зринають тоді, бо все тіло, усі його члени – В лещатах болю й тому, що розбурхані голосу тільця Роєм густим крізь уста вивергаються, вихід для себе, Звичний знаходячи шлях, – так би мовити, биту дорогу. Тьмариться розум, бо дух і душа, потрясіння зазнавши, 500Мов каламутяться і, як пояснював я, роз’єднавшись, Дробляться, – їх порозкидувать хоче ця ж сама отрута. А як відступить причина хвороби і гостра волога,

Антична література. Греція. Рим

 

Що роз’їдала та нищила тіло, у схов свій відійде, –

Хворий, хитаючись, пробує встати на ноги тремтливі,

Й тільки отримавши душу назад, він приходить до тями.

Тож, коли дух і душа, навіть будучи в нашому тілі,

Стільки страждань зазнають і так їх розшарпати може,

Як же, подумай, вони поза тілом могли б існувати,

В тій незахищеній хлані повітряній, на вітровінні?

Та навіть те, що наш розум лікується з тілом нарівні,

Що лікувальне мистецтво, як видно, потрібне й для нього, –

Ще одна явна ознака того, що життя його – смертне.

Врешті, потрібно ж таки щось додати, щось – переладнати

Чи від загальної суми віднять, коли хтось захотів би

Стан свого духу змінить або ж будь-яку іншу б узявся

Річ од природи її відхилити у той бік чи другий.

Що ж несмертельне, – те жодних в собі переміщень не терпить;

Тут, як то кажуть, уже ні додать, ні віднять неможливо,

Бо ж усе те, що з границь своїх, перемінившись, виходить,

Кожного разу є смертю того, чим було воно щойно.

Тож, чи хворіє наш дух, чи дають йому ліки полегкість, –

Це його смертності, ще раз підкреслюю, певна ознака.

Бачиш, як розум тверезий на кожному кроці супроти

Хибного вчення встає, не дає йому жодного ходу,

Перекриваючи звідси і звідти дорогу помилці.

Бачимо, врешті, не раз, як людина помалу відходить

І відчуття, притаманні життю, поступово втрачає.

Спершу на стопах у неї і нігті синіють, і пальці,

Потім і стопи, й голінки мертвіють, а далі всім тілом

Тягнуться вгору холодної смерті сліди синюваті.

Шкоди й душа зазнає: неможливо їй цілою вийти

З тіла в якусь одну мить, тож погодься: вона – умируща.

Та припустім, що душа звідусіль постягати спроможна

Крихітні первні свої, в одному зосередившись місці,

З тіла всього лиш туди відчування життєве відвівши, –

Значить, те місце, в якому душа зароїлась так густо,

Мусило б і відчуттям вирізнятися значно гострішим.

Ну, а що місця такого нема, то душа, кажу ще раз,

Геть вилітає, розшарпана, й тут же, розсіявшись, гине.

Навіть коли б я схотів, приєднавшись до хибної думки,

Вірити в те, що душа десь клубком може збитись у тілі

Тих, що відходять, помалу вмираючи, з білого світу, –

Визнати все ж і тоді б довелось, що вона – таки смертна,

Так. Бо різниці нема, чи зникає, розвіяна вітром,

Чи, постягавши дрібні свої тільця в одне якесь місце,

Вся ціпеніє, коли перед смертю в людини все більше

480

Бракне чуття, а життя зостається все менше та менше.

Тіт Лукрецій Кар

Далі. Оскільки наш розум – це тіла частина, що завжди Певне, встановлене місце займає, як вуха чи очі, 550Чи якесь інше з чуттів, що життям неподільно керують, І, коли зважиш на те, що ні вічі, ні руки, ні ніздрі Жити без нас, ані теж відчувати нічого не можуть, Лиш розпадаються, тлінню стають у короткому часі, Значить, і дух не бува без людини, без тіла, що служить, Можна сказати, за посуд йому чи за річ якусь іншу, Ще нерозривніше з тілом пов’язану, – тут уявити Можеш будь-що, бо між ними направду глибоке єднання. Врешті, життєві спроможності духу і тіла людини Тільки в тісному зв’язку виявляються й діяти можуть. Духу природа без тіла, сама по собі, вже не годна Рухи життєві творить, так і тіло, позбавлене духу, Ні потривати, ані відчуттями втішатись не в силі. Ще один приклад: як вирване з коренем око не може, З тілом усім розлучившись, побачити жодної речі, Так от і дух, і душа ні на що поодинці не здатні. Й дива нема тут; бо їх, що по жилах розсіяні всюди, Нутрощах, нервах, кістках, усе тіло тримає, мов посуд. От і не можуть їх первоначатки на відстань велику Вільно відскочити; замкнені в ньому, вони таким чином До відчуттєвих звертаються рухів, на що поза тілом, Хай-но їх виштовхне смерть у повітря, вони вже не здатні, Бо ж не таку звідусіль, розпорошені, мають підтримку. Тілом, істотою, врешті, повітря назви, якщо в ньому Втриматись може душа й повторити такі ж самі рухи, Що й перед тим їх у м’язах будила та в цілому тілі. Слід, отже, визнати ще раз і ще раз: коли розпадеться Вся оболонка тілесна й майне з неї подув життєвий, То неодмінно душа пропаде тоді й духу чутливість, Адже одна їх пов’язує – тіло та душу – причина. Втім, якщо тіло розлуки з душею знести не спроможне І загниває, гидкий довкруги розсіваючи сморід, Що ж сумніваєшся тут, що, зринаючи з самого споду, Сила душевна мов дим розвівається в подувах вітру Й що, потрясіння такого зазнавши, у гниль обернувшись, Валиться тіло, бо десь аж на дні його з місця схитнулась Кожна підвалина, тільки-но стала душа прориватись Через суглоби, шляхи та провулки, крізь пори, що ними Всіяне тіло людське? Не один, отже, маєш правдивий Доказ того, що душа, розподілена в тілі, виходить Через усі його члени й раніш таки в тілі самому Рветься, тонка, на шматки, а потому щезає в повітрі. Навіть тоді, як за рису життя вона ще не ступила,

Антична література. Греція. Рим

Видно, зазнавши якоїсь біди, занепасти готова,

Хоче податися геть, розлучитися з тілом назавжди;

Саме тоді завмирає лице, наче в смертну годину,

В тілі – кровинки нема; омліває і никне людина.

Кажуть: у когось душа не на місці або цілковито

Духом упав хтось, тоді-то й заходяться всі метушливо

Втримать останній зв’язок, що людину з життям ще єднає.

600Бо ж потрясаються важко в той час і душа наша, й розум

Аж до основ, обвалитися будь-коли з тілом готові,

Хай-но якась хоча б трішки поважніша зайде причина.

То чи й тепер не повіриш у те, що, цілком беззахисна,

Випливши з тіла в повітряні обшири, крівлі позбувшись,

Наша душа протривати окремо не те що століття

Чи безконечні віки – найкоротшої миті не зможе?

Та й помираючи, мабуть, ніхто не відчув, що раптово

З цілого тіла душа непошкоджена вийшла назовні,

Спершу пройшовши в гортань, а тоді – через горло майнувши;

Ні. Де розміщена, – там і маліє вона, заникає.

Як відчуття наше будь-яке інше: погаснути мусить,

Не залишаючи місця свого. Був би розум безсмертний –

Не нарікав би аж так, що, вмираючи, мусить розкластись,

Лиш, як із шкіри своєї змія, виповзав би назовні.

Врешті, чому наша думка, наш дух не зринають ніколи

Ні в голові, ні в руках, ні в ногах, тільки певну оселю,

Область в усіх нас, людей, і постійну, й окреслену мають?

Чи не тому, що для кожного з органів місце окреме,

Де б він родивсь, а потому зростав, одступила природа,

Й так розподілені різні ті члени живого створіння,

Що не змінить уже їхнього сталого ладу ніколи?

Так от і йде все в порядку стійкому: ні сила вогненна

Не виникає з води, ані з полум’я – лід не постане.

Далі. Якщо припустить, що душа таки справді безсмертна,

Що відчувати спроможна вона поза межами тіла, –

П’ять відчуттів, як на думку мою, їй потрібно надати,

Як-бо інакше могли б ми собі уявити, що душі

Десь у глибинах, уздовж Ахеронту понурого бродять?

Так і письменники давні, й митці залюбки зображали

Душі померлих – наділені завжди всіма відчуттями,

Хоч у душі поза тілом ні вух, ні очей не буває,

Ні язика, ні руки, ані носа. Висновуймо: душі

Ні відчувати самі по собі, ні тривати не можуть.

Втім, коли ми відчуваємо те, що в усім нашім тілі

Грає життєве чуття, що душа його повнить по вінця,

То, якщо раптом удар блискавичний великої сили

482

Махом одним розчахне його навпіл, на дві половини,

Тіт Лукрецій Кар

Тут же, без жодного сумніву, ділиться разом із тілом Також душа, – під ударом розколена пополовині. Що ж розколотися може й на кілька частин розійтися, Те відмовляє собі, що цілком очевидно, в безсмерті. Кажуть, серпами оснащені, грізні в бою колісниці, В гущу ворожого війська вриваючись, теплі од крові, Косять людей – і тремтять на землі то одрізані щойно Руки, то ноги, хоч ті, кого зранено, й не відчувають Болю: їх розум не встиг ще сприйняти миттєвого лиха, Й, поки ще дух заполонений боєм, поранений воїн Рештою тіла свого до побоїща рветься, до вбивства. Часто не маючи й гадки про те, що його ліву руку 650Й щит у ній хижі серпи під колеса, копита жбурнули. Дехто грозить, наступає на ворога вже... без правиці, Інший, позбувшись ноги, намагається встати, а поряд – Пальцями, ще не завмерши, ворушить нога його власна. Стята з живих ще плечей голова й на землі не змикає Лютих очей, запальний зберігаючи вираз обличчя, Поки й вона свою частку душі не віддасть до останку. Більше скажу: якщо грізну своїм язиком миготливим, Тілом довженним, піднятим хвостом ти змію на численні Кусники взявся б мечем посікти, то побачив би: кожен Кусник той, щойно відтятий, окремо звивається й землю Зрошує соком отрути страшної, що з рани сочиться; Ну, а сама вона, тільки б за муку хоч так одімстити, Пащею в свій-таки хвіст раз у раз націляється, хижа. Скажемо, отже, що в кожнім обрубкові має оселю Ціла, окрема душа? Якщо так, то висновувать мусим, Що не одна в тій істоті душа, – що було їх багато. Тож підсумуймо: що з тілом утворює цілість єдину, – Ділиться з ним, і тому-то одне, як і друге, – вмирущі, Дробляться-бо на багато частинок в однаковій мірі. Втім, коли справді в природі своїй душа – несмертельна І кожен раз у народжене щойно вплітається тіло, То пам’ятати повинні б ми те, що раніш відбувалось, Хоч би якийсь од раніш пережитого слід нам лишився. Бо, якщо змога та сила душі підупали настільки, Що з її пам’яті випали всі наші дії колишні, – Стан цей, здається мені, вже не дуже далекий од смерті. Мусимо, визнати: душі колишні в свій час неодмінно Згинули; ті, що тепер є на світі, – тепер народились. Далі. Коли б лиш тоді, коли тіло вже зовсім готове, Входити в нас мали звичай спроможності духу життєві, В мить, коли родимось ми, виринаєм до обріїв світла, То не могла б розвиватись душа, як це бачимо, з тілом,

Антична література. Греція. Рим

І з усіма його членами змішана, й з кров’ю самою, – Наче у клітці якійсь, одиноко б тоді проживала, Тільки для себе, хоча відчуттям таки повнила б тіло. Ще раз кажу: не вважай, що народження душі не знають, Що не стосуються їх усевладної смерті закони. Та припустімо, що душі в тіла наші входять іззовні. То в голові не вкладається, як це вони між собою Так посплітатись могли. Очевидність – найкраще потвердить, Адже душа в усі нутрощі й нерви настільки проникла, Навіть у жили й кістки, що чуття не позбавлені й зуби: Часто болять, а не раз їх аж ломить, коли припадаєш До джерела чи, бува, на піщинку натраплять у хлібі. Отже, так глибоко вплівшись у тіло, душа, очевидно, Цілою вийти ніяк не здолає, бо їй не звільнитись Од сухожиллів усіх, од кісток та судин усіляких. Може, здається тобі, що душа, в нас проникнувши ззовні, Звикла по всіх наших членах, немов рідина, розпливатись, 700То ще скоріше, розчинена в тілі, зотліє з ним разом: Що розпливається, – те, розпадаючись, гинути мусить, Дробиться, отже, душа й через пори виходить із тіла. Як, увійшовши в усі наші нутрощі й органи, їжа Там розкладається й далі вже в іншій існує природі, Так от і дух і душа, хоч які були б цілісні й чисті, В новонародженім тілі, пливкі, розпадаються тут же; Їхні частки наче крізь непомітні трубки-волосинки В тіло впадають, і там із них твориться духу природа, Та, що тепер нашим тілом керує, постала з тієї, Що, по всьому організму розплившися, згинула щойно. В кожної, отже, душі, як це бачимо з доказів наших, Єсть і народження день, мусить бути і день її смерті. Ще поміркуймо, чи з первнів душі залишається дещо В мертвому тілі, чи ні. Якщо є вони в ньому, лишились, То про безсмертя душі тоді й мови нема, адже тіло Може покинуть вона, тільки певної втрати зазнавши. Ну, а якщо, зберігаючи цілість, виходить із нього, Жодного первня свого не зоставивши там, то звідкіль же В тілі, що вже загнива, черв’яків набирається стільки? Звідки, скажи, така сила створінь тих безкровних, безкостих, Що заполонюють нутрощі, смороду повні, набряклі? Віриш, можливо, що ззовні в черву протискаються душі, Кожна – окреме займаючи тіло, й не хочеш при тому Знати, чому ж це туди міріадами душі опливлися, Звідки одна відійшла? Виникає тут, мабуть, питання, Гідне того, щоб над ним ти подумав і вияснив ось що: Чи, мов на ловах, ті душі вистежують, кожна – для себе,

Тіт Лукрецій Кар

Первні черви, щоб самим же собі збудувати домівку,

Чи вже в готові тіла прослизнути їм хитро вдається?

Тільки навіщо їм та метушня й запопадлива праця –

Не поясниш, далебі: без турбот же, позбувшися тіла,

Пурхають, – що їм тоді, чи хвороби, чи холод, чи голод?

Саме на тіло ті лиха чигають; поєднана з тілом,

Терпить од них і душа, не одній з ним біді піддається.

Та припустім, що душі таки вигідно для проживання

Тіло собі завести, але як їй на це спромогтися?

Що не кажи тут, а тіл собі душі таки не будують.

Не прокрадається жодна душа й до готового тіла,

Бо не сплелися б так тонко вони, не творили б укупі

Цілість єдину, в якій і чуття виявляється спільне.

Врешті, чому кровожерним поривом одвіку відомий

Лев’ячий рід; чому лис – найпідступніший; оленя прудкість –

Йде від батьків; чому страх підганя його – батьківський спадок?

Ну і всі інші властивості й риси – чому від дитинства

В тілі створіння, у вдачі його проступають виразно?

Чи не тому так буває, що будь-яке сім’я, сімейство

Певний несе в собі дух, що росте лише з тілом у парі?

Смерті не знала б душа, щораз в інше вступаючи тіло, –

Звичаї різних істот без упину, безладно б мінялись:

750Від рогоносного оленя часто тікали б собаки

Навіть породи гірканської; трепетно в подувах вітру

Геть утікав би коршак, оддалік спостерігши голубку;

Люди безглузді були б, набиралися б розуму – звірі.

Тож помиляються ті, хто вважає, що, в інше ввійшовши

Тіло, змінившись сама, невмирущість душа зберігає:

Ні. Що міняється, – лад свій порушує, йде до загину.

Переміщаються й крихти душі, стають в іншім порядку,

Значить, порушують лад свій, руйнуються в цілому тілі,

Щоб і загинути з ним, як настане пора, всім, до решти.

Скажуть, можливо, що душі людей – у людські, не тваринні

Входять тіла, запитаю, однак: “А чому ж із розумних

Раптом дурними стають, чому жодне хлопча – не розважне

(Звісно ж, тому, що пов’язане з певним сімейством і сім’ям),

І не таке розторопне лоша, як дозрілі вже коні?”

“В тілі, дрібнім ще, дрібнішає й розум” – такий, певно, буде

Викрут останній. Але, якщо так, тоді все ж необхідно

Визнати смертність душі, адже в тілі змінилась настільки,

Що ні життя не згадає вчорашнього, ні відчування.

Втім, чи могла б вона, в силу вбиваючись не самотою –

Разом із тілом, на зрілість свою сподіватись квітучу,

Спільної не поділяючи з ним од народження долі?

485

Врешті, чому так поспішно втекти хоче з членів старечих?

Антична література. Греція. Рим

Може, боїться, що замкнена буде в струхлілому тілі, Що довголіттям підточений дім колись прямо на неї Звалиться? Страх цей, однак, – аж ніяк не ознака безсмертя. І чи не сміх, коли душі при милих Венері обіймах Та при народженні різних істот доокола юрмляться У незчисленнім числі? Невмируща – на тіло вмируще Так і чигає з них кожна, щоб тільки, момент уловивши, Спритно в домівку нову – у створіння якесь прослизнути. Так-то... Хіба що домовленість є в них, і першою в тіло З них лише та, що й надлинула першою, входити може, Й не пропихаються там, до сварні не доходить, до сили. Врешті, в ефірі не знайдеш лісів; у глибокому морі – Хмар; на зелених лугах ти ніколи не виловиш риби; В дереві – крові нема; ну, а камінь не дасть тобі соку: Все має місце своє, де зростать йому й бути належить. Так от і духу природа без тіла родитись не може, Ні протривати хоч мить якусь осторонь м’язів та крові. Ну, а могла б,– то скоріше б селилась тоді сила духу, Чи в голові, чи в раменах, чи в п’ятах – найнижчому місці, Коротко кажучи, хоч у якій би зродилась частині, – Все ж була б завжди у тій же людині, у посуді тім же. Тож, коли в нашому тілі є певне, означене місце, Де, очевидно, і дух, і душа наші можуть окремо Перебувати й рости, то тим паче не маємо права Вірити в те, що тривають вони й постають поза тілом. Ось чому визнати слід: коли з тілом біда непоправна, – Горе й душі; розриваючись, гине в усіх наших членах. 800Отже, вмируще єднати з безсмертним, гадати, що разом І відчувають, і діють вони – божевілля, та й годі. Справді: чи можна зіставити щось аж таке неподібне, Щось протилежніше, і несумісніше, й непорівняльне, Як вічносуще – із смертним, неначебто їм удається Спільними силами зносити натиск життєвої бурі? Далі. Що вічним лишається, те або тілом суцільним Бути повинно, щоб кожен удар відбивати, стороннім Не даючи пробиватись тілам і всередині рвати Щонайтісніші зв’язки між частками, – природу таких от Щільних матерії тіл розглядали ми дещо раніше, – Або тому в часовій безконечності може тривати, Що взагалі недосяжне для поштовхів, – маю на думці Простір порожній: ні вдарить його, ні торкнутись не можна, – Або, нарешті, тому, що довкіл нема місця, куди б то Речі могли відійти, так би мовити, порозпадатись, Як ото вічна є сума всіх сум і нема поза нею Місця, куди б утікали частки її, й тіла немає,

Тіт Лукрецій Кар

Що відкілясь, наче грім, увірвавшись, її зруйнувало б. Ну, а коли наділятиме хтось нашу душу безсмертям Радше тому, що надійно захищена від руйнування, Або тому, що до неї шкідливі товчки не доходять, Або тому, що, доходячи, якось відбиті бувають Ще перед тим, аніж їх руйнівну відчуваємо дію... Бо не лише при тілесній недузі душа знемагає: Часто настирлива думка про те, що в майбутньому буде, Сушить її, – скаламучує страх, добивають турботи, Навіть минуле гризе: про колишні нагадує хиби. Шал, їй властивий, додай, непритомність, і пам’яті втрату, Й те, що не раз поринає вона в чорноту летаргійну. Смерть для нас, отже,– ніщо; ми не маємо з нею направду Жодних стосунків, адже довели ми: душа наша – смертна. Як у часи, що давно вже минули, ніяких тривог ми Не відчували, коли звідусіль нам грозили пунійці Збройно, коли цілий світ сколихнувсь од небачених досі Воєн жахних, коли неба склепіння здригнулось високе Й люд сумнівавсь: до якого з тих двох володінь, що зіткнулись, Мусить усе відійти до останку – моря й суходоли, Так і тоді, коли нас вже не буде й настане розлука Тіла з душею, що в єдності творять людську особистість, Нам таки справді нічого не трапиться: нас-бо на світі – Ще раз кажу – вже не буде, ніщо нам чуття не порушить, Хоч би змішались моря з суходолами, небо – з морями. Та припустімо, нарешті, таке, що, й покинувши тіло, Дух і душа зберегли свою силу – свій дар відчувати, – Це не стосується нас, що лише в нерозривнім союзі – Тіла й душі – особистість єдину спроможні творити. Навіть коли після нашої смерті віки, позбиравши Нашу матерію, так, як сьогодні, її впорядкують, І буде ще раз даровано нам після темряви – світло, То й до такої події не буде в нас жодного діла, Бо ж перервалась, коли помирали ми, пам’яті нитка. Байдуже нам і тепер, чим раніше були ми, й ніколи Нас не діймає, не тисне душі з цього приводу туга. Глянь позад себе і зором окинь площину неозору Часу, який проминув, уяви, в які різні-прерізні Рухи вступала матерія там, – от і будеш готовий Вірити в те, що насіння, з якого складаємось нині, В цьому ж порядку, що й нам притаманний, бувало раніше, Тільки не годен сягнути туди пам’ятливий наш розум: На перешкоді проваллям стає небуття, коли рухи Первісних тілець безладні були, відчуття не творили. Отже, коли про майбутні нещастя та горе йде мова,

Антична література. Греція. Рим

Мусить .тоді бути й той, що на нього могли б ті страждання

Впасти; коли ж вилучає їх смерть, існування віднявши

В того, хто б мав за життя свого звідати всі оті біди, –

Значить, що жодних підстав ми не маємо смерті лякатись,

Що нещасливим не може буть той, кого просто нема вже,

Що й не родитись ніколи й ніде – все одно для такого,

Тільки-но смертне життя перетнеться безсмертною смертю.

Отже, коли нарікати почне хтось: мовляв, моє тіло,

Щойно помру, буде гнити в землі, або жменькою праху

В полум’ї стане, а може, опиниться в пащі хижацькій, –

Знатимеш: тут щось не те, – якесь глибоко сховане жало

Зранює серце йому, хоча сам же готов присягтися,

Що після смерті ніяке вже в ньому чуття не заблисне.

Та не керується він, очевидно, тим переконанням:

Не вилучає з життя себе, з коренем вирвать не хоче –

Сам себе дурить: ану, з мене лишиться щось після смерті...

Справді-бо: хто ще живим бачить тіло своє під зубами

Хижого звіра та дзьобом шуліки, той сам над собою

Плаче; не може прокласти межі між собою, живим ще, –

Й тілом простертим, немовби мертвець той – це він; побіч нього

Ставши, своїм же чуттям, нерозумний, його наділяє.

От і гнівиться він, що, народившись, повинен умерти.

Не розуміє того, що, з життя відійшовши назавжди,

Сам не оплаче себе, і не стане при тілі своєму,

Сліз не проллє, як те тіло вогонь чи хижак буде жерти.

Бо коли в смерті жахливим є те, що зжере наше тіло

Пажерний звір, то чому – не збагну того – менша жорстокість

На похоронному вогнищі жаром палким перейматись,

Чи задихатись, як тільки занурять у мед твоє тіло,

Чи замерзать на холодній плиті кам’яної гробниці,

Чи під вагою землі розпростертим, роздавленим бути.

“Ой, вже не ступиш повік на поріг свого дому, не стріне

Люба дружина тебе, діточки не збіжаться солодкі,

Щоб цілувать тебе навперебій, повнить радістю груди,

Тихою радістю... Пишне майно своє, рідних покинеш

Напризволяще... Один лише день – лементують, – а стільки

Втіх він позбавив тебе, нещасливого, так безсердечно!

900Тільки ніхто з них чомусь не додасть: Але ти вже байдужий

До насолод, бо не маєш ніякого більше бажання.

Поміркували б гарненько над тим, говорили б розумно, –

Вільною стала б душа їх од туги, великого страху.

“Ти, як поринув у сон, так і будеш, покійний, лежати

З віку на вік, ані смутку не знаючи більше, ні болю.

Ми ж перед вогнищем тим, де ти в попіл німий обернувся,

488

Сльози невпинно лили, й поки нашого віку, не буде

Тіт Лукрецій Кар

Днини такої, що вирвать могла б нам із серця скорботу”.

В того, хто так ото плаче, не зайве було б запитати,

Звідки така гіркота, коли йдеться про сон, одпочинок,

І чи доречна тут вічна печаль, що висушує душу.

Так от і ті, що не раз прилягають до учти гучної,

Скроні прибравши вінком, піднімаючи келих, буває,

Гірко зітхнуть: “Ой, недовго втішатися бідній людині!

Мить – і по втісі, й ніхто вже її повернути не зможе”.

Начебто більшого лиха й немає для них після смерті,

Як од виснажної, лютої спраги весь час знемагати

Чи відчувать якесь інше бажання – постійне, гнітюче.

Хто ж би то плакати став над життям своїм і над собою

Серед глибокого сну, коли з тілом і дух спочиває?

Хай би той сон безконечно тривав, – не діймала й тоді б нас

Жодна журба з цього приводу, жодна б не мучила туга.

Та, коли в сні опочинемо звичному, первоначатки

Все ж не відходять аж надто далеко од рухів чуттєвих,

От чому знов після сну зосередитись можемо легко.

Смерть, отже, є для нас ще чимось меншим, коли щось буває

Меншим, ніж те, чого зовсім не маємо перед очима.

Значно сильніший-бо розлад матерії разом із смертю

Йде неодмінно, й нікому прокинутись більше не вдасться,

Хай-но в житті його раз хоч наступить холодна перерва.

Врешті, якби подала несподівано голос природа

Й будь-кому з нас почала дорікать ось такими словами:

Що ж то на душу лягло тобі, смертний, чому не знаходиш

Місця собі, й спогадавши про смерть, і зітхаєш, і плачеш?

Бо, якщо справді було тобі милим життя, що минуло,

І не намарно для тебе спливли його радощі, втіхи,

Наче їх в амфору влито діряву, – чому не відходиш,

Мовби той гість, що наївся-напився на учті життєвій,

Щоб, не хвилюючись, тихо, ввійти собі в спокій безжурний?

Ну, а коли, навпаки, все добро твоє порозпливалось,

Мукою стало життя, то навіщо тоді, нерозумний,

Просиш добавки – аби повторилися розчарування?

Чом і життя, й осоружну журбу водночас не покинеш?

Годі мені щось нове чи придумати, чи змайструвати,

Щоб зацікавився ти: все вовік зостається тим самим.

Хай не зів’яло ще тіло твоє, хай з роками всієї

Ти не розтратив снаги, – все залишиться й далі таким же,

Навіть якби ти зумів пережити людські покоління

Чи взагалі, живучи безконечно, не відав би смерті”.

Що ж ми їй відповімо, як не те, що вона цілком слушно

Позов на нас подала, справедливу порушивши справу?

489

Ще ж коли старець, літами обтяжений, стане над міру

Антична література. Греція. Рим

Плакать над тим, що з життя йому скоро піти доведеться,

Чи не по праву ганьбити його ще суворіше стане:

“Що ж ти розпхинькався, дурню старий? Не смій нарікати!

Всі ж позривав ти життєві дари, от і неміч наспіла,

А через те, що теперішнім нехтуєш, мариш відсутнім,

Марно минуло життя недовершене, прикре для тебе,

От несподівано й смерть зупинилася край твого ложа,

Ще перед тим, ніж ти сам одійти б міг, усім наситившись.

Ну, а тепер і не думай про те, що старому не личить, –

Місце спокійно звільни молодим, адже це – необхідність”.

Так по заслузі, гадаю, ганьбить нас і лає природа,

Завжди-бо старість під тиском нового відходити мусить;

Так постають одні з одних, весь час обновляючись, речі.

Отже, ніхто не спускається в темний, безоднявий Тартар:

Для поколінь, що грядуть, мусить бути матерії вдосталь.

Підуть, одначе, й вони, звікувавши свій вік, за тобою.

Ти не один: покоління людей відійшли і відійдуть,

До й після тебе; вмирає одне, з нього родиться інше.

Тож не на власність – на вжиток дочасний життя нам дається.

Втім, озирнися: наскільки байдужа нам та, що минула,

Вічного часу доба, всі ті дні, коли нас не було ще!

Дзеркало маєш: у ньому виразно відбила природа

Обшири часу по той бік життя – після нашої смерті.

Бачиш там речі тривожні, примари якісь, а не повний

Спокій, з яким навіть сон безтурботний зрівнятись не може?

Що так жахає людей, що неначебто є в Ахеронті,

В темних глибинах його, – те насправді є тут, поміж нами.

Тантала, звісно, нема, що боїться навислої скелі –

Каже переказ – і марно тремтить у віках, нещасливий;

Є, проте, тут, на землі, марновірний наш перед богами

Страх; умирущі, постійно лякаємось підступів долі.

Не обсідає простертого Тітія в млі Ахеронту

Зграя птахів, бо давно б уже їм не було що клювати:

Врешті б, усе спожили, хоч які б велетенські мав груди.

Хоч би яким незміренним було його тіло простерте,

Хоч би собою прикрив він не дев’ять лиш югерів поля –

Весь цей довколишній обшир землі, – і тоді б не спромігся

Ні безконечного болю знести, ні птахам ненаситним

Тіла свого впродовж цілих віків оддавати в поживу.

Тітія бачимо тут: він лежить у тенетах любові,

Мучать птахи його – ревнощі ранять-видзьобують душу,

Чи якась інша дошкульна жага розрива йому груди.

Маємо тут ми й Сізіфа нещасного перед очима:

Все норовить він, щоб люд йому грізні сокири і владні

490

Фасції дав, та відходить, сумний і подоланий завжди.

Тіт Лукрецій Кар

Бо домагатися влади (пусте і невдячне заняття!)

Ще й докладати до того зусиль, повсякденного труду, –

1000 Це все одно, що під гору круту ненастанно котити

Камінь важенний: торкнеться вершини – й летить, гуркотливий,

Знов до підніжжя її, а зупиниться – аж на рівнині.

Ну, а невдячному духу своєму весь час догоджати

Й не наситити його, не наповнити всім, що приносить

Час, рівномірно чергуючи споконвіків пори року,

Різні плоди постачаючи нам, насолоди всілякі

(Все ж насититись дарами життя ми ніколи не годні) –

Це, на мій погляд, те ж саме, що каже переказ про юних

Дів, які воду постійно ллють в амфору, та не наповнять,

Скільки б віків не майнуло над ними, бо дна в ній немає.

А щодо Кербера, Фурій, а також на світло скупого

Тартару, що вивергає з глибин своїх пломінь жахливий, –

Вигадки все це: нема там такого, та й бути не може.

Є зате тут, серед люду живого ще, страх, що малює

Гідну найтяжчого злочину кару в уяві злочинця:

Тюрми похмурі, жахливе падіння з високої скелі,

Пруття, кати, смолоскипи, смола і розпечені дроти,

Хай їх тим часом нема, та настирлива думка раз по раз

Жалить того, хто пішов на лихе: чи уникну покари?

От і не бачить він, де б то границі якісь могли бути

Всіх його бід чи межа покарань, хоч би навіть далека;

Думає, що й після смерті триватимуть – важчі, страшніші.

Так в Ахеронт перемінюють дурні життя своє власне.

Іноді й сам собі міг би ти з певністю ось що сказати:

“Очі зімкнув, опустившись у темряву, й Анк добродійний,

Хоч незрівнянно в усьому був кращий, поганцю, від тебе.

Скільки-то й інших із світу пішло після нього славетних

І владарів, і вождів, котрим цілі народи корились!

Далі – й сам той, хто проклав у свій час по великому морю

Шлях, легіонам дозволивши через глибини ступати,

Хто їх навчив, не змочивши стопи, йти по хлані солоній,

І Геллеспонтом, хоч як той не пінився, гордо гнав коней, –

Світла позбувся і душу пролив, умираючи, з тіла.

І Сціпіон – блискавиця війни, гроза Карфагена –

В землю кістки свої склав, наче раб той – останній з останніх.

А винахідники різних наук і мистецтв, а славетні

Муз геліконських супутники? З них навіть той, в кого скіпетр

Був у правиці, – Гомер, – упокоївсь навіки, як інші.

Та й Демокріт, коли старість, дозрівши, йому нагадала,

Що повільнішають порухи духу його пам’ятливі,

Сам пішов смерті навстріч, їй підставивши голову власну.

491

Канув у млу й Епікур, поза обрії світла ступивши,

Антична література. Греція. Рим

Хоч найрозумніший був, хоч мислителі інші при ньому Гасли, як гаснуть зірки в палахтінні ефірного сонця. Що ж тоді ти так цураєшся смерті? Хіба ж не подібне, Хоч і живий ти, і зрячий, життя твоє мляве до неї? Більшу ж його половину марнуєш у сні, а дрімаєш Навіть з очима відкритими, все щось тобі наче сниться, Марні страхи скаламучують розум твій днями й ночами; 1050Часто, не знаючи й сам свого лиха, немов очманілий, Серед турбот, що кружляють роями, весь час метушишся, Здавшись на волю свого дурманом оповитого духу”. От якби люди могли, відчуваючи глибоко в серці Наче тягар, що гнітить їх постійно своєю вагою, Знати ще й те, звідкіля навалилась на них така прикра Ноша й чому стільки бід усіляких лягло їм на груди, – Так не жили б, як живуть вони, бачимо, нині здебільша: Справді не знають самі, чого хочуть; усе лиш міняють Місце, немов оглядаючись, де б то вантаж той їм скласти. Часто з палат своїх геть забирається той, кому власний Дім остогид, та за деякий час повертається знову, Бо поза домом не стало йому ні на крихітку легше, От і жене рисаків стрімголов до своєї оселі, Мов на пожежу, неначебто крівля вогнем узялася. Та, ледь торкнувся порогів своїх – на весь рот позіхає Чи поринає, обтяжений, в сон, щоб забутись у ньому, Чи несподівано знову спішить повернутись до міста. Так ото кожен од себе тіка, та нікому, звичайно, Ще не вдалося втекти: хоч-не-хоч зостається з собою – 3 тим, кого так незлюбив, бо не знає причини хвороби. Ну, а коли б її знав, то, відкинувши всі свої справи, Взявся б одразу природу речей найпильніше вивчати. Бо не про відтинок часу малий, про якусь там годину Мова йде тут, а про стан, у якому вмирущому люду – Всім нам по смерті в віках безконечних лишатись належить. Що ж то за прагнення, врешті, таке до життя ненаситне, Змушує нас так лякливо тремтіти при будь-якій скруті? Смертним же певну тривалість життя встановила природа, І на межі тій близькій мусить кожен зустрітись із смертю. Втім, хоч ти скільки живи, – насолоди нової не буде: Ми – наче в замкнутім колі весь час, і не вийти нам з нього. Поки нема, чого прагнемо, поти й рвемося до нього; Лиш осягнемо, – щось інше натомість жагу роздуває. Так от жадоба життя нас постійною спрагою мучить. Нам не вгадать, яку долю готує людині прийдешнє, Що може трапитись нам і який буде крок наш останній. Як не продовжуймо, врешті, життя, – не віднімемо й миті

Тіт Лукрецій Кар

Від того часу, який має смерть у своїм володінні,

Й не доб’ємось, щоб хоч трохи коротше лежати в могилі.

Скільки б людських поколінь не вдалося тобі пережити, –

Вічна в триванні своїм, тебе смерть все одно буде ждати.

Тож небуття анітрохи не буде коротшим для того,

Хто лиш сьогодні дійшов до межі, ніж для того, хто стрінув

День свій останній давно – місяцями й роками раніше.