Книга друга


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 
150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 

Загрузка...

Солодко, бурю зустрінувши в затишку, на узбережжі, Море здаля споглядать, де хтось інший потрапив у скруту. Ні, насолоду приносить не те, що змага когось хвиля, – Солодко бачити, скільки страждань одігнав ти від себе. Солодко стежити збоку за ходом жорстокої битви, Що на роздоллі кипить, якщо сам ти – у повній безпеці. Верх насолоди, однак, – до ясної піднятись будівлі, Що мудреців непохитним ученням оснащена добре. Видно людей метушливих відтіль; життєву свою стежку Всяк намагається швидше знайти, та наосліп шукає: В хисті спішать перейти один одного, в знатності роду, Вдень і вночі, не шкодуючи сил, вони важко гарують, Тільки б майна домогтись, дотягтися до вищої влади. О нерозсудливий роде людський! О засліплені душі! В пітьмі якій, у яких небезпеках намарне спливає – Скільки там є його – смертних життя! А природа тим часом Це ж очевидно цілком! – одного вимага від людини: Тіла щоб біль не діймав, а душа – щоб ніколи не знала, Що таке туга та страх, утішалася спокоєм, щастям. Отже, тілесна природа, якщо придивитись до неї, – Зовсім-таки не вимоглива: що усуває страждання, Те може їй водночас чималою приємністю бути. Не вимагає природа того (та воно ж і миліше!), Щоб у покоях золочені статуї всюди стояли –

Антична література. Греція. Рим

Хлопці, що в правій руці вогненосні лампади тримають,

На цілонічні забави гучні проливаючи світло;

Щоб у житті нашім золото-срібло нам очі сліпило,

Щоб од кіфар голосних аж гуло під різьбленим склепінням.

Інші й не дбають про те: на м’якій розпростершись травиці

Біля струмка, де високе гілля розіслалось наметом,

Без особливих затрат насолодою душу втішають,

Ще й коли небо всміхнеться погоже, і з обігом року

Гойно весна порозсипує квіти на зелень яскраву.

Тіла ж твого не покине пропасниця тільки від того,

Що на вишиваній шовком, розкішній багряній постелі

Будеш лежати, а не на простій, дешевенькій тканині.

Отже, якщо ні скарби, ні походження знатне, ні слава

Нашому тілу нічим, хоч якими були б, не поможуть, –

Висновок звідси такий, що вони й для душі безкорисні.

От коли бачиш загони свої, що на Марсовім полі

Впертий зображують бій, поділившись на два протилежні

Табори, де й запасні є війська, де гарцює кіннота,

Де не сама тільки зброя однакова – рівне завзяття,

Ще й коли суден військових розгорнутий стрій озираєш, –

То чи тікає, видовищем тим переляканий грізним,

Рій забобонів, що душу обсів твою, страх перед смертю?

Чи відлетить темнокрила журба, твою душу лишивши?

Звісно, що ні. Над таким випадало б хіба посміятись.

Ну, а насправді супутники наші – страхи та турботи –

50Ні безпощадних списів не бояться, ні брязкоту зброї,

До владарів приступають зухвало, дають собі раду

З сильними світу сього, не лякають їх золота блиски,

Не присмиряє осяйливих шат яснота пурпурова.

Що ж сумніватися? Все тут вирішує розуму сила.

Може, замало ще наше життя побивається в пітьмі?

Як ото діти тремтять, боячись усього вколо себе,

Хай тільки ніч їх огорне сліпа, так і нас нажахає

Часом таке в білий день, чого менше потрібно лякатись,

Ніж нісенітних жахів, що ввижаються поночі дітям.

Отже, розвіяти страх цей, що в душу закрався, повинні

Не ясносяйного сонця провісники – промені-стріли,

Не найяскравіший день, а природа, весь лад її, вигляд.

Нині про те, який рух родотворних матерії тілець

Різні породжує речі довкіл, а який – розкладає,

Сила яка їх до дій таких змушує, що за неспокій

По безконечних просторах порожняви гонить їх вічно,

Мову вестиму, а ти – ні на мить не послаблюй уваги.

Певним є те, що матерія – це не сама тільки щільність,

456

Бо ж усі речі, як бачимо ми, поступово маліють,

Тіт Лукрецій Кар

Начебто тануть од довгого віку, а там уже старість

Їх забирає нам з-перед очей, подробивши до решти.

Цілість, сукупність речей зостається, одначе, без зміни.

Скільки-бо тіла позбудеться річ якась, – іншій на долю

Стільки ж його припаде, і тому-то з перебігом часу

Дряхлим стає щось одне, розквітає натомість – щось інше,

Щоб і собі постаріть. Саме так обновляється всесвіт.

Так от існують, навзаєм життя позичаючи, смертні.

Слабнуть одні племена, зате в силу вбиваються – інші,

Так іде зміна живих поколінь у короткому часі:

Передають, біжучи, одні одним життя смолоскипи.

Лиш не гадай, що начатки речей зупинитися можуть

І, зупинившись, нові якісь рухи потому зродити, –

Це припустивши, блукав би ти довго, далекий від правди.

Бо, в порожнечі літаючи, тільця речей родотворні

Мусять, чи то від своєї ваги, чи від поштовхів зовні,

В русі невпинному буть. Таж не раз у зустрічному леті

Раптом вони зіштовхнуться чолом і розскочаться тут же

В різні боки. Та й не диво, бо що ж їм завадити може

Рвучко податись назад – у вазі, як і в твердості, першим?

Ну, а щоб краще ти міг уявить собі рух нескінченний

Тілець матерії, ще раз тобі нагадаю, що всесвіт

Жодного споду не має, ні місця, де первісні тільця

Стати б могли на спочинок: не знаючи краю, ні міри,

Ні берегів, навсібіч розіславсь необмежений простір,

Що я доводив не раз, на тверезий спираючись розум.

Тож, як ми думки такої дійшли, значить, первісні тільця

Спокою мати не можуть ніде в порожнечі бездонній –

Все вони в русі постійному, різноманітному русі:

То, зіштовхнувшись, одскакують миттю на віддаль велику,

100То на якусь незначну тільки відстань, зіткнувшись, одходять.

Ті, що ряснішим гуртом у тісніше вступили єднання,

І після зіткнення проміжки їх одділяють мізерні,

Сплетені в цілість химерним рисунком будови своєї,

Творять могутливі корені скель; саме з них виникають

Дикої криці тіла та всіх інших речей того роду.

Ті ж, котрих менше, в пустелі великій кружляючи вільно,

Ген одлітають, як тільки зустрінуться, й знов із далеких

Обширів линуть навстріч одні одним. Вони, метушливі,

Творять повітря рідке та сліпучого сонця проміння.

По неосяжній порожняві сила й таких ще блукає,

Що не складали ще жодних речей, не були ж бо ніколи

Прийняті в гурт, де могли б довести до ладу свої рухи.

Образ того, про що мову веду, подобизна рухлива

457

Лізе на вічі сама, привертає увагу до себе.

Антична література. Греція. Рим

Глянь-но пильніше: як тільки осяйливе сонячне світло В дім зазирне, розчахнувши промінням півморок покою, Повно тоді порошинок побачим: в освітленій смузі Грають роями вони, пориваються в напрямках різних, Наче в одвічній війні, нескінченні зав’язують битви, Втоми не знаючи, цілі загони в борні заповзятій То наче в купу збиваються, то розбігаються знову. Легко тепер усвідомити, як у просторах порожніх Первісні тільця речей, їх начатки, весь час метушаться. Так незначна якась річ може дати про іншу, значнішу, Певне уявлення, нас, як то кажуть, на слід скерувати. Ще ж і тому тобі якнайпильніше приглянутись треба До порошинок, які потрапляють у сонячний промінь, Що в їхніх юрмах, у тому неспокої матимеш образ Вічних матерії рухів, що їх не сприймаємо зором. Там запримітиш таке: від невидимих поштовхів часто Змінюють різко свій шлях порошинки, вертаються знову, Мов наштовхнувшись на щось. Куди тільки ними не носить! А починається та блуканина від первісних тілець. Першими в рух самостійно вступають речей всіх начатки, Далі тіла, що з найменшого їх поєднання створились І до рушійних їх сил, так би мовити, стали найближче, Тілець удари відчувши невидимі, – вже клубочаться І в свою чергу й тіла дещо більші схиляють до руху. Так, від начатків речей починаючись, рух поступово Йде аж до наших чуттів. От і бачимо те мерехтіння В промені сонячнім – вічний неспокій дрібних порошинок, Хоч початкових ударів – джерел того руху – не видно. Далі скажу тобі, Меммію, коротко також про швидкість, Що споконвіку властива матерії первісним тільцям. Тільки-но світлом новим розіллється по землях Аврора І голосисте в лісах бездоріжних окликнеться птаство, Повнячи співом пливким легковійне, ранкове повітря, – Глянь, як то стрімко тоді, з-за крайнеба зринаючи, сонце Все, що лиш є навкруги, в одну мить заполонює сяйвом; 150Кожного дня те видовище маємо перед очима. Жар, що його розпорошує сонце, потоки промінні, Не порожнечею йдуть: по дорозі й повітряні хвилі Мов розсікати доводиться їм, що сповільнює швидкість. Не поодинці, крім того завважимо, шлях свій верстають Жару частинки – суцільними зграями линуть, роями, Гаять себе, раз од разу зчіпляючись, та й перешкоди Зовнішні мусять долати вони, що сповільнює швидкість. Первоначатки ж, які завдяки простоті своїй щільні, Крізь порожнечу летять. Не завадить ніщо їм іззовні.

Тіт Лукрецій Кар

Та й одні одних, частки свої в ціле з’єднавши, не барять – В обранім напрямі мчать, одностайні в пориві своєму, Значить, у швидкості з ними ніщо не спроможне рівнятись. Навіть розгонистий сонячний промінь лишивши позаду, Більше в сто крат неосяжних просторів одмірять повинні В цю ж таки мить, коли небом шугне палахтіння світанку.

*** Не роздивитися тут поодинці всі первісні тільця, Щоб осягнути нам розумом, як кожна річ виникає. Інші, вникать не бажаючи в сутність матерії, твердять, Що, незалежно від волі богів, не здолала б природа Так до потреб дослухатися наших, іти нам на руку: Порами року рядити весь час і хліба нам ростити, Дбати й про інше, до чого схиляє людей насолода – Богоподібна життя провідниця, та все зазиває Їх до любовних утіх, щоб, триваючи у поколіннях, Рід не затерся людський. Припускать, що боги влаштували Світ, яким є він сьогодні, для нас, умирущого люду, – Значить, про все мати судження хибне, далеке від правди. Хай би, скажімо, й не знав я нічого про первісні тільця, Не завагався б, однак, на небесні та інші опершись Явища, стверджувать те, що безкрайого світу споруда В жодному разі для нас не збудована й не видається Твором безсмертних богів: так багато в ній похибок різних.

576Родиться все, а прийшовши на світ, – розвиватися може.

В кожному роді, висновуєм звідси, існує безмежна

Кількість начатків, що всякій потребі зарадити здатні.

Тож ні руїнницькі рухи ніколи не матимуть змоги

Всіх їх звести нанівець і загнати життя у могилу,

Ні протилежні, що творення й ріст забезпечують, рухи

Вічно своїх порождінь при житті зберігати не годні.

Так серед тих родотворних начатків із успіхом рівним

Вічні, як вічність сама, ненастанно провадяться війни.

То в них життєві підносяться сили, то їх підминають

Ті, що до смерті ведуть. Похоронні плачі йдуть у парі

З криком дітей, що побачили обрії денного світла.

Ночі такої по дневі не йшло, а по ночі – зірниці,

Щоб не озвалося новонароджене й з ним одночасно –

Жалібні зойки – супутники смерті й похмурих обрядів.

Тут на таке ще, до речі, належить увагу звернути

Й мов запечатати, щоб не забулось, у пам’яті нашій:

Серед речей, що їх бачити нам дозволяє природа,

Речі такої нема, що була б з однорідних начатків, –

Кожна, яку не візьми, в собі різне вміщає насіння.

Антична література. Греція. Рим

 

Що в якійсь речі можливостей більше, життєвої сили,

Тим очевидніше те, що у ній розмаїтості більше

Як щодо первоначатків самих, так і щодо їх форми.

Передусім різних тілець чимало земля посідає.

Деякі з них прохолодними водами рік виповняють

Море безкрає; стихію вогненну породжують інші:

З-під суходолу не раз пробивається полум’я хиже.

Та найпотужніший – Етни вогонь, що раз по раз шаліє.

Має земля в собі тільця й такі, що для роду людського

З них колосяться жовтаві хліба, зеленіють діброви,

Б’ють живодайні струмки, наливаються соками трави,

Щоб і звірина, по горах блукаючи, мала поживу.

Ось через те й заслужила земля на те ймення: Велика

Мати богів. Мати звірів і нашого тіла Майстриня.

600 Греції вчені поети хвалу їй давно проспівали.

Править вона колісницею, впрягши двох левів до неї, –

Натяк на те, що велика Богиня повисла в повітрі.

Бо чи можливе таке, щоб земля опиралась на землю?

Ну, а запряжені леви – ознака того, що потомство,

Хоч найдикіше було б, мусить волити матері волю.

Вколо чола в неї – мур кріпосний: це тому, що богиня

Може й міста неприступністю гір захистити надійно.

Ось у такому вінку божественної матері постать

Носять на острах юрбі по заселених землях ще й нині.

Різні племена за звичаєм давнім її називають

“Мати ідейська” й при днях урочистих її супроводять

Юрми фрігійців, бо, кажуть, що саме з фрігійського краю

Всяка пашня розійшлась поступово по цілому світу.

Галлів іще додають – попередження в тім очевидне:

Хто божество материнське покривдить або, як належить,

Шани батькам не віддасть, то такий не вважається гідним

Вивести парость, живе покоління, до обріїв світла.

Бубни напнуті гудуть під долонями, скрикує грізно

Хриплий ріжок, гарячково дзвенять порожнисті кімвали,

Флейта звучить на фрігійськім ладу, скаламучує душі.

Ті, що попереду, зброю несуть – передвісницю шалу,

Щоб нечестивого люду серця, його розум невдячний

Повнились острахом перед священною міццю богині.

Тож, коли в людні міста в колісниці богиню впровадять,

І, безсловесна, вітанням нечутним вона обдарує

Смертних юрбу, – найщедрішим приносом вистелюють шлях їй:

Сиплють і мідь, і срібло; мовби сніг, на дорогу лягає

Ніжний трояндовий квіт, затінивши богиню і почет.

Тут і куретів фракійських загін – так назвали їх греки –

460

Збройну влаштовує гру: розвеселені свіжою кров’ю,

Тіт Лукрецій Кар

 

Всі вони в танець шалений пускаються; китиці буйні,

Що на шоломах у них, раз у раз потрясаються грізно.

Так зображають куретів діктейських: колись-то на Кріті

Крик немовляти-Юпітера, кажуть, вони приховали

З іншими враз хлопчаками, кружляючи в бистрому танці,

Міддю об мідь ударяючи мірно, щоб, сина знайшовши,

Батько – жорстокий Сатурн – не поглинув його і тим самим

Рани довічної щоб не завдав материнському серцю.

Ось чому збройний загін супроводжує Матір Велику:

Ще, може бути, й тому, що за ниви отецькі богиня

Збройно стояти велить, а батьків – не лише поважати,

Бути їх захистом, а й запорукою їхньої слави.

Та хоч які ті перекази всі впорядковані й гарні,

Дуже далекі, одначе, вони від тверезого глузду.

Адже боги, безперечно, вже в силу самої природи

Одаль від наших турбот, що такі їм чужі, недосяжні,

В мирі найглибшім безсмертним своїм утішаються віком.

Жоден-бо їх не торкається біль, не смутять небезпеки,

650Все в них – достатнє, своє. Від людей їм нічого не треба.

Марно від них, незворушних, чекав би ти ласки чи гніву.

Щодо землі, то чуття не було в ній та й бути не може,

От лиш речей багатьох вона вміщує первоначатки,

Тож не одне й не в однаковий спосіб виводить до світла;

Отже, коли хтось, наприклад, волить називати Нептуном

Море, Церерою – хліб, ну, а Вакхове ймення захоче

Замість буденного слова “вино” безпідставно вживати,

То дозволяєм, щоб він і на землю казав: “Це – Велика

Мати богів” – не біда! Щоб лиш душу свою він направду

Від забобону вберіг, свого розуму ним не потьмарив.

Тим-то й отари, хоч разом пасуться на вигонах тих же, –

Рунисті вівці і коней баских войовниче поріддя,

І круторогі бики, – хоч і неба намет у них спільний,

Хоч з одного джерела у жару прохолодну п’ють воду, –

Все-таки різні вони: зберігають природу, властиву

Їхнім батькам, та ще й звичаї всі з роду в рід переймають.

Ось яка різноманітність матерії в кожному виді

Трав і яка її різноманітність у струмені кожнім!

Далі. Візьмімо створіння якесь – воно складене буде

3 жил і кісток, і тепла, і вологи, і нервів, і крові,

Й нутрощів різних; усе це до себе цілком не подібне,

Бо ж неоднакові щодо фігур їхні первоначатки.

Далі. Все те, що яскраво горить у вогні полум’янім,

Має достатньо принаймні таких у собі елементів,

Що вибухають вогнем, що спроможні при тому світити,

461

Іскри метати стрімкі, ще й розсіювать широко попіл.

Антична література. Греція. Рим

Будь-яке тіло візьми й під таким кутом зору на нього Глянь – і побачиш: у кожному з них приховалось насіння Різних речей, неоднакові там щодо форми й начатки. Врешті, чимало й таких є речей, що в собі поєднали Запах і смак, та ще й барву. Насамперед – овочі всякі: Різноманітні в них мусять міститися первоначатки. Запах-бо входить туди в наше тіло, куди не проникне Барва; тож різними наших чуттів досягають шляхами Запахи й барви – начатки, як бачиш, у них неподібні. Звідси висновуєм: цілість одну розмаїті начатки Творять; у кожній з речей – найстрокатіша суміш насіння. Навіть до нашого вірша приглянься: хай спільних багато Літер для слів багатьох ти помітити зможеш повсюди, Визнати мусиш, однак, що ті вірші й слова між собою Все ж відрізняються: в кожнім – свої складові елементи. Та не тому так буває, що спільних замало там літер, І не тому, що й двох слів із однакових літер не знайдеш – Ні. Вся різниця в сукупності, в способі їх поєднання. Так у всіх інших речах: хай багато в них буде начатків, Спільних для інших речей багатьох, але всі вони можуть Бути не схожими в цілості, в складі своїх елементів. Можемо, отже, по праву казати, що люд земнородний, Буйні дерева й пашня – неоднакові в складі своєму. 700Тільки не думай, що все по-всілякому може єднатись: Ні. Бо тоді дивогляди зринали б на кожному кроці: То напівлюди водитися всюди могли б, напівзвірі, То час од часу гілля проростало б із тіла живого, То, наче риби, в луску б зодягались істоти наземні, То випасала б Химер вогнедишних майстриня-природа На неосяжній землі – всього сущого матері спільній. Хто й коли бачив таке? Очевидно, що кожна істота Тільки від певного сім’я походить, і з певного лона Вийшла до світла, й зростає у межах своєї породи. То чи могло б відбуватися все це без певних законів? Бо ж із поживи всілякої в кожен із органів тіла Лиш відповідні частки проникають, і там, поєднавшись, До життьових спричиняються рухів. А що несумісне, Те викидає природа на землю. Й од поштовхів різних Рій не помітних для ока часток відлітає од тіла: Ті не зуміли ні з чим поєднатися, не спромоглися В рух увійти життьовий, що для даного тіла властивий. Та не подумай, бува, що законам таким підлягають Тільки створіння живі: геть усе довкруги – в їхніх межах. Адже наскільки в природі своїй між собою різняться Всі, що родилися, речі, настільки ж і їхні начатки

Тіт Лукрецій Кар

Щодо будови своєї, фігур, одрізнятись повинні, Та не тому, що подібність у формі трапляється рідко, Ні. Розмаїття – в доборі начатків, у їх поєднанні. Далі. Якщо неподібне насіння, – різнитися мусять Відстані, напрямки, рухи, шляхи, поєднання, удари, Врешті, й вага – тобто те, що й живі розділяє істоти, А водночас і моря відмежовує від суходолу, Й не дозволяє, щоб неба намет опустився на землю. Далі й над тим поміркуй, що в години солодкої праці Стало набутком моїм. Не подумай, що з білих начатків Виникли білі тіла, котрі зір нам сліплять білиною, Або що ті, котрі чорні, із чорних начатків постали. Врешті, яким не просякнуло б кольором будь-яке тіло, Знай: не тому він тут саме такий, що немовби й начатки Тіла того, хоч вони й непомітні, таку ж мають барву. Бо для насіння речей взагалі не властивим є колір, Ні такий самий, що в речі якійсь, ані будь-який інший. Ну, а коли в тебе думка така, що безбарвних начатків Бути не може, то ти відхилився далеко від правди. Є ж бо такі, що, сліпими родившись, вовік не побачать Денного світла, проте розрізняють на дотик предмети, Що для незрячих забарвлення жодного, звісно, не мають. Висновок робимо звідси такий: розумінню доступне Будь-яке тіло й тоді, якщо й барви не брать до уваги. Втім, ми й самі, серед ночі торкаючись різних предметів, Не відчуваєм того, що з них кожен забарвлений якось. Тут взявши розумом верх, я берусь ще таке з’ясувати.

***

           

Якщо яка-небудь істота удару зазнає, Як на природу її, завеликого,– зрушені, тут же В тілі й душі водночас відчуття зазнають колотнечі, Бо ж розпадається звичне положення первісних тілець І каламутяться ген аж до споду всі рухи життєві, Поки, по членах безладно пробігши, матерії маса 950Зчеплень живих не порве, що поєднують тіло з душею, Поки, розсіяну, не прожене її геть через пори. Втім, від удару потужного тільки того й сподівайся, Що сколихне він усякий порядок, усе розруйнує. Часом, щоправда, буває таке, що по слабшому струсі Знов беруть верх життьові наші рухи, й гамують поволі Той, що піднявсь після поштовху заколот, щоб навернути Все, що розладнане щойно було, в своє річище звичне, Щоб зупинити ходу вже ось-ось переможної смерті, Знову чуття запаливши притлумлені, втрачені майже.

Антична література. Греція. Рим

Як же по-іншому можна було б тій чи іншій істоті, Сили духовні зібравши, з-під самого смерті порога Радше до тями вернутися, ніж відійти до загину? Зрештою, що таке біль? Це коли якась сила стороння Діє на тільця матерії первісні – й дрож їх проймає, Зрушених аж до основ, по всіх членах і нутрощах наших, А на місця навертаються – чуєм солодку полегкість. Тож очевидно, що первісним тільцям не можна завдати Жодного болю; не здатні вони й насолоди відчути. В них-бо немає дрібніших часток, чиї рухи незвичні Прикро могли б їхнє тіло вражати; з тієї ж причини Їм не відомий також насолоди ласкавої овоч. Отже, начаткам речей відчування цілком не властиві. Та припустім, що створіння живі лиш тому відчувають, Що відчуттям їх начатки наділені – первісні тільця. Як же тоді виглядатимуть ті, що властиві людині? – Вийде таке, що й вони од гучного стрясаються сміху, Як то бува між людьми, заливаються слізьми гіркими, Бесіди вчені ведуть про єднання речей, про будову Власного тіла – з яких воно створене первоначатків. Так. Бо якщо ті начатки в усьому до смертних подібні, Значить, самі вони мусять складатися з інших начатків, Ті в свою чергу – ще з інших якихось, і так безконечно. Тож про яку б не сказав ти з істот, обдаровану сміхом, Думкою, мовою, – з тілець таких же постати повинна б. Ну, а що все це – безглуздя, бредня, і цілком очевидно, Що й без начатків, поквапних до сміху, сміятися можна, Бути розумним і мову розумно вести, народившись Не з красномовних, розумних часток,– то чому неможливо, Щоб із начатків, котрим відчуття взагалі не властиві, 3 їх поєднань, як це бачим, чутливі родились істоти? Врешті, з небесного сімені всі ми виводимо рід свій: Спільний наш батько – це той, від якого земля всеплодюща, В лоно своє материнське прийнявши дощі благодатні, Щедро зароджує пишні хліба, густолисті дерева, Роду людському початок дає та всілякому звіру, Гойну поживу для них постачаючи, щоб, наситившись, Солодко в світі жили й піклувались про множення роду. А через те справедливо їй надано матері ймення. Те, що з землі народилося, – з часом вертається знову 1000В землю, а те, що спустилось на неї з ефірного плеса, Згодом підноситься знов і знаходить притулок на небі. Смерть не настільки всевладна, щоб нищити разом з речами Первісні тільця речей: тільки їхні сполуки руйнує, Потім – будує нові, й кожен раз новостворені речі

Тіт Лукрецій Кар

Змінюють форми і барви свої, відчуттями зіркими Будь-коли зблиснути можуть і будь-коли – їх загубити. Бачиш, наскільки важливо, з якими й у ладі якому Ті родотворні начатки єднаються кожного разу, Рухи які їм властиві, яких – зазнають вони ззовні. Тож не подумай, що вічні начатки речей в собі мають Якості ті, що поверхнею тіл наче ковзають вічно, То набіжать, то нараз пропадуть, ніби хвиля на морі. Ти от приглянься до нашого вірша: хіба не важливо, Як і в якому порядку поєднані літери в ньому? Справді: ті ж самі є літери в назвах морів, суходолу, Сонця, небес, і річок, і лісів, і пашниці, і звірів; Хай не збігаються повністю в різних словах, та багато – Все-таки спільних: різницю кладе тут їх лад і порядок. Так і в речах усіх, що не візьми: всі матерії зміни – Проміжки, поштовхи, рухи, шляхи, поєднання взаємні, Зіткнення, лад і розміщення, й різноманітні фігури – До переміни самих же речей неодмінно приводять. Зараз увагу свою зосередь на правдивому вченні. Справді нове відкриття наполегливо нині шукає Стежки до слуху твого – по-новому поглянеш на речі. Тільки затям собі: річ, навіть проста, спочатку здається Надто химерною, малоймовірною; так і значне щось, Подиву гідне, з перебігом часу все менше та менше В нас викликає захоплення, поки буденним не стане. Спершу поглянь на блакить найчистішу погідного неба Як і на весь його вміст: на зірки мандрівні, на лискучий Місяць, на сонце, що серед світил собі рівних не має; Все це коли б ось, наприклад, сьогодні відкрилося раптом Зору людському, поставши в красі своїй непорівнянній, – Що ж тоді більшим для смертних могло б видаватися дивом? Що з усіх явищ могло б у них викликать меншу довіру? Як на мій погляд – ніщо. Задивившись, усі б заніміли. Нині ж, видовищем тим наситившись, ніхто вже й не зволить Очі до неба звести, до хоромів його яснозорих!.. Не поспішай, отже, й ти, на незвичну натрапивши думку, Зляканий, вчення мого сторонитися, тільки пильніше Зваж його в думці своїй і, якщо в ньому виявиш правду, – Зброю склади; на неправді спіймаєш – озброюйся знову. Дух зацікавлений ось чим: якщо й поза стіни далекі Нашого світу простори лягли, якщо меж їм немає, – Що ж там за ними, ще далі, куди аж горить зазирнути Розум, куди наша думка летить у нестримному леті? Спершу завважмо: ні вгору, ні вниз, ані в той бік, ні в інший. Всесвіт, хоч як не вимірюй його, таки справді не має

Антична література. Греція. Рим

1050Жодних границь. То не винахід мій: сама річ тут про себе Наче кричить, а підтверджує те порожнечі природа. Годі направду повірити, щоб у такім безбережжі Навстіж усюди відкритих просторів, при тім незчисленнім Первісних тілець числі, що в таких незглибимих глибинах Всесвіту, рухом одвічним підхоплені, всюди рояться, Виникла тільки земля, на якій живемо, тільки небо, Що понад нами, а стільки начатків лишилось без діла! Й то коли світ цей – творіння природи, коли самовільно Під час того безперервного руху, стикаючись часто, Первісні тільця речей у зв’язки випадкові вступають, Так між собою гуртуються й так, аж утворять, нарешті, Злуки такі, що великим речам дають поштовх постійно: Морю, землі, небесам і всілякого роду тваринам. Ще раз і ще раз нам визнати треба: десь там, у безмежжі, Інших чимало є скупчень матерії, як ото наше: Батько-ефір у міцні його взяв і жагучі обійми. Врешті, матерія вся, так би мовити, є під рукою, Місця достатньо; ніяка до того ж ні річ, ні причина Не заважають, тому все довкіл розвиватись повинно. Ще ж коли й первісних тілець така величезна є кількість, Що закоротким було б і життя все, щоб їх зрахувати, І, якщо сила ця ж сама й природа повсюди спроможні Первоначатки речей гуртувати в такому ж порядку, Як вони тут погуртовані, – хоч-не-хоч визнати мусиш Те, що існують, подібні до наших, у всесвіті землі Й те, що десь інше людство розвивається, водяться звірі. Ще й на таке слід увагу звернути: не знайдеш на світі Речі єдиної в роді своїм, що росла б, зародившись, Тільки сама по собі: вона завжди в гурті мусить бути Схожих на себе речей. От поглянь на живі сотворіння – І зрозумієш: так звірі сплодились, що в горах блукають, Так потяглись покоління людей, так – і риб лусконосних Завжди німі косяки, так – пернатих усякі породи. Звідси й висновуймо: так от і небо, що нас окриває, Сонце, і місяць, і море, й земля, і все інше довкола – Теж не єдині: вважай, що число їх також незчисленне. Все має певну тривалість життя – межову свою віху, З тіла вмирущого все побудоване там, як і в нас тут, Де стільки видів створінь повторяють себе в поколіннях. Запам’ятавши й осмисливши все це, побачиш природу Вільною; без гордовитих владик вона, врешті, постане, Всім керувати спроможна сама, без опіки безсмертних. Бо ж, – присягаюсь серцями богів, що в погідному мирі Вічно й спокійно живуть, безтурботними сповнені днями, –

Тіт Лукрецій Кар

Хто б над усесвітом став безконечним і хто ж у правиці Віжки б утримав тугі, над безоднями правлячи мірно? Хто б небеса обертав гармонійно і хто ще вогнями З далей ефірних так щедро б усі міг поля зігрівати? Хто б то міг бути в місцевості будь-якій в будь-яку пору, 1100Щоби захмарити днину на час і заблуканим громом Небо ясне колихнуть або гострим вогнем блискавиці Свій-таки знищити храм чи в пустелі розтрачувать марно Стріли метких блискавок, що не раз, оминувши злочинця, Влучать у того, хто вже аж ніяк не очікував кари? З часу, як весь оцей світ народивсь, як моря й суходоли Перший уздріли свій день, як уперше заблиснуло сонце, Тілець чимало опливлось відусіль, назбиралось чимало Тих, що роями край світобудови кружляли начатків. Саме вони дали приріст землі, а морям – повноводдя, Розбудували хороми небес, підняли їх склепіння Ген од падолів земних, щоб могло піти ввись і повітря. Бо, одне одного в леті штовхаючи, первісні тільця Все ж не будь-де осідають – подібність веде тут розподіл: Вогке – до вогкого йде; від землистих частинок повніють Землі; вогонь – до вогню додається, ефір – до ефіру, Поки природа, майстриня речей, до найвищого зросту Не допровадить поволі всього, чим наповнено всесвіт, А відбувається те, коли стільки ж насіння в життєві Жили вливається, скільки й виходить із них, випливає. Тут і знаходить усяке створіння межу свого віку; Тут на зростання речей всіх природа вдягає вуздечку. Бо ж усе те, озирнись, що так радісно тягнеться вгору, Наче по східцях сягаючи зрілості, – більше вбирає, Більше засвоює тіл, аніж їх виділяє назовні, Поки ще всяка пожива так вільно йде жилами, поки Ще не настільки вони розтяглися, щоб мусило тіло Більше втрачать необхідного харчу, аніж набувати. З тіл відпливає й відходить, погодься, багато начатків, Більше, однак, напливати повинно, аж поки не прийде Час, коли врешті верхівки зростання досягне створіння, Ось відтоді вже помалу підточують силу дозрілу Й міцність роки, і життя до занепаду йде поступово. Так. Бо що тіло об’ємніше стане, коли розростеться, Що в нього ширша поверхня, то більше воно розтрачає Тілець, які, відділяючись, ген розлітаються знову. Врешті, й поживі нелегко вливатись в усі його жили, Бо ж і надії нема відновить рівновагу колишню: Надто бурхливий відплив – і скупе мілководдя припливу. Ось чому все має йти до упадку, немовби струхліле,

Антична література. Греція. Рим

Втративши соки свої, розхитавшись од поштовхів частих. Ще ж і поживи на схилі життя стає менше та менше. Ззовні ж ударів своїх не послаблюють первісні тільця, Поки таки не доб’ють, не приборкають кожну істоту. Так от і стіни, що світ неозорий кільцем охопили, В купу руїн переміняться, впавши під натиском часу. Хоч на поживу спирається все, хоч од неї початок І відбудова, й онова бере, та пора наступає – І не спроможні достатніми соками повнитись жили, Не постачає й природа того, що колись постачала. 1150Хилиться наша доба. Та й земля, розгубивши наснагу, Ледве дрібноту приводить тепер, а така була щедра! Стільки створінь велетенських, було, молодою родила! Бо не з небес різні види істот на поля поспускались На золотім ланцюгу, як то думає дехто, не море Вивело їх, не розгонисті хвилі, що б’ються об скелі, – Ні! Їхня мати – земля, що й сьогодні сама їх годує. Ну, а хліба полові, а багату лозу виноградну – Чи не вона самохіттю зродила для смертного люду? Чи не ростила солодкого овочу, трав соковитих? Нині б усе це заниділо зовсім без праці людської. Геть заганяєм волів, ратаям велимо гарувати, Сточуєм плуг у ріллі, а яке з того маємо жниво? – Працею рук усе більшою плід беремо все дрібніший. От і зітха посивілий орач, і хита головою: Скільки-то поту намарно пролив! Мимохіть порівнявши Ту, що минула, добу до скупої сучасної днини, Щораз частіше про щастя батьків своїх мову заводить. І виноградар сумний, поглядаючи скрушно на лози, Мов захирілі якісь, не рясні, всю вину покладає Тільки на час: он колишні, мовляв, невибагливі люди, Богобоязні, жили собі скромно й нестачі не знали, Хоч куди менше землі обробляв тоді кожен господар... Не розуміє, що все засихає поволі й простує Стиха по стежці своїй життьовій до кінця, до могили.