ФЕДРА


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 
150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 

Загрузка...

Дійові особи:

Іпполіт.

Федра.

Годувальниця Федри.

Тезей.

Вісник.

Хор афінян.

Дія відбувається в Афінах.

Луцій Анней Сенека

Амазонка Антіопа народила Тезею Іпполіта, який заявив, що вестиме цнотливе життя, бо, відданий полюванню, шанує Діану і цурається Венери. Федра, мачуха Іппо-літа, зваблена його красою, божеволіє від кохання. Поки її чоловік Тезей перебуває в підземному царстві, вона намагається спокусити цнотливого юнака вмовляннями і лес-тощами, але Іпполіт ганьбить безсоромну мачуху. Тоді, від розпачу і ненависті, Федра обмовляє Іпполіта перед Тезеєм, кажучи, що пасерб хотів її збезчестити. Іпполіт тікає з мерзенного дому, але дорогу на чужину йому заступає морський бик, якого, за молит-вою Тезея, наслав Нептун. Нажахані морським биком коні, не слухаючи віжок, понеслись і перекинули колісницю разом з юнаком, тіло якого волочилося по каменях і терні. Дізнав-шись про смерть Іпполіта, Федра відкриває чоловікові всю правду і вбиває себе мечем над тілом Іпполіта. Тезей оплакує загибель безвинного сина, страждаючи через нест-римний свій гнів і жорстокий вирок. Він збирає пошматовані останки і намагається їх з’єднати.

Рано-вранці. Перед палацом з’являється Іпполіт у супроводі мисливців.

Іпполіт

По крутих хребтах, по тінистих лісах Розійдіться скоріше, Кекропа сини! Швидкою ходою обійдіть навкруги Місця, де Парнет над долом навис Кряжем скелястим, де бурхливий потік Б’ється об берег Тріасійських долин Швидкоплинною хвилею; до вершин пагорбів Зійдіть, сивих від рифейських снігів, А інші – туди, де високої вільхи Верхівки сплелись, де пестить луки Росяний Зефір, його подих велить Весняній траві проростати з землі, 13 Де ледачий Іліс серед убогих полів Плине неквапно і струменем злим Притискається там до безплідних пісків. Ви – ліворуч, туди, де дорогу в ліси

17 Відкрив Марафон, де вівці ведуть Отари ягнят за собою до Пасовищ нічних; ви – туди, де Австр

20 Пом’якшує холод суворих Ахарн Подихом теплим.

Нехай один з вас – на солодкий Гімет, До Афідн малолюдних інший іде, Давно ми того не тривожили краю, Дугою де вигнувся берег морський, Мис там Сунійський. І Флії кличуть Усіх, лісовоі слави чия душа прагне: Там вепр живе – хліборобів гроза, Що безліччю ран відомий давно.

Антична література. Греція. Рим

А ви повідки мовчазних собак

31 Відпустіть вільніш, але молосів нехай Шалених тримає ремінь, хай натягнуть сильніш Стертою шиєю прив’язь пси критські, Готові до бою.

А спартанським псам (рід неприборканий, До дичини охочий) вузлом міцним Зав’яжіть повідки. Коли час прийде, Між лунких скель гавкіт їх звучить; До тієї ж пори хай чутливий їх ніс Вловлює всі вітерці й, низько схиляючись, Нори шукає, доки тьмяний ще світанок І лап усіх відбитки росяна Зберігає земля.

Хай один несе вантаж рідких тенет На плечах, а інший – кручені сільця,

46 Хай довга нитка пером багряним Ккруг лісів майорить, звірам перепинить Намарним ляком путь. Ти легкого дротика з розмахом кидай, Ти, тримаючи руками обома важке ратище, Спрямовуй з широким вістрям списа, Ти, у засідці засівши, криком голосним жени Сполоханого звіра, а тобі – після лову Здобич кривим ножем білувати.

0          богине, тебе, діво-лучнице, чекаю,

Кому віддана вся в заповідних краях

Над пустелями влада, ти влучною стрілою

Уражаєш звірів, що студений струмінь

Араксу п’ють чи бавляться взимку

На кризі дунайській, переслідуєш ти

1          на Криті лань, і в Гетулії лева

Десницею своєю чи, легку взявши

Зброю, вражаєш сарн прудконогих.

Тигр смугастий тобі підставляє груди,

І зашийок свій – волохатий зубр,

І біжить до тебе круторогий тур,

Усім звірам, що живуть у пустельних краях,

Там, де зрить їх араб між безцінних дерев,

Чи в убогих своїх полях – гарамант,

Чи в безлюдних степах – кочовий сармат,

Чи дикий ховає їх Піренейський хребет,

Чи Гирканські їх ховають хащі.

Страшний лук тугий, о Діано, твій.

З тим, хто тебе шанує подячно,

Луцій Анней Сенека

Сила твоя пребуде в лісах,

Не розірве капкана чи сілець

Розставлених звір; і вози заскриплять

Під вагою туш, і ситим собакам

Кров червоним забарвить носи,

І до халуп своїх, тріумфуючи, піде

Юрба поселян.

О, богине, ти тут: мені знак подають

Голосисті собаки. Нетрі кличуть мене.

Сюди, сюди ми підемо, де стежка

Нам шлях скоротить.

Мисливці йдуть. З палацу з’являється Федра, за нею – Годувальниця.

Федра

Крите великий, безкрайніх владарю морів, Чиї кораблі незліченні причалені

88 До всіх берегів і шляхами Нерея Безодні борознять аж до Ассирії, Нащо ти в ненависний дім заручницею Мене відправив, за жінку дав ворогу, щоб я У сльозах і бідах марніла? Муж далеко мій: Як усім своїм подругам, вірний Тезей і мені. В мороці, за озером нездоланим, –

95 Там блукає воїн нареченого пихатого, Викрадача владарки царства темного, Слугучи безумству друга; ні страх. ні сором Його не спинять: ложе розпусне За Стікс заманить батька Іпполітового. Та біль понад усе гнітить тепер печальну. Ні сон глибокий, ні нічний спокій мене Не рятують від клопоту: недуга зріє, Пече зсередини вона, немов гаряча пара

104 В печерах Етни. Ремесло Палади я Полишила, з рук робота падає. Не любо ні дарами шанувать святилища, Ні нести серед дружин аттічних Смолоскипи – безслівних свідків таїнств, Ні шанувать благаннями й обрядами Заступницю країни, судом їй віддау, – Хочу звірів переслідувать наполоханих, І міцного дрота метати рукою зніженою. Нащо в ліс ти рвешся, душа божевільна?

114 Ось вона, материнська фатальна недуга! У ліси кличе весь рід наш пристрасть злочинна. Тебе тепер жалію, мамо: недугою злою Охоплена, лютого вожая стад

Антична література. Греція. Рим

Ти зухвало полюбила; спокусник твій Був дикий і не терпів ярма, та все ж Він знав любов. Які боги мені тепер Погамувати вогонь поможуть чи який Дедал? 122 Нехай він, могутній уміннями Мопсопії Чудовиськ заточив у дім без виходу, Повернеться, поміч обіцяючи, – що мені з того? Венера роду Сонця ненависному Давно за пута мстить свої та Марсові, Нащадків Феба наділяючи мерзенними Пороками. З Міноїдів ще жоден Кохання легкого не звідав: гріх вабить їх усіх.

Годувальниця

О ти, Тезеєва дружино, кров Юпітера,

Швидше жени пристрасть з серця чистого!

Вгамуй вогонь безумний і не слухайся

Надії ницої. Хто опирається любові

Від початку – той вийде переможцем.

А солодку вигодуєш хворість потураннями,

Ярмо тоді вже запізно скидати.

Я знаю, не звикла пиха царська до правди,

На вірну путь із власної охоти не зверне вона.

Та вихід, що нам випадок дарує, я прийму:

Свобода близько – то й старі хоробрі.

З пуття не зійти, і бажати лиш чесного –

Ось – перше; а друге – міру знати в гріхах.

Куди ти? Чого знов безславний рід ганьбиш?

Матір хочеш перевершити? Чудовиська гріх гірше:

Там долі лиш вина, в гріхах – твоя то вдача.

Ти віриш: якщо світла дня не бачить муж,

Провина схована, боятися нема чого?

Облиш! Хай у Лєтейській безодні згинув він

Чи течією Стікса вічною віднесений, –

Хіба ж той, хто над морями владарює,

Отець, що чинить суд над сотнями народів,

Потерпить, щоби зло зосталось таємницею?

Батьки-бо пильні! Хай повіримо, що

Вкриємо мерзенний гріх лукавством й хитрістю, –

А матері отець, що осяває

Все на землі? А той, хто потрясає світ,

Чиї долоні сиплють блискавку етнійську,

Батько богів? Чи, може, ти гадаєш,

Що від дідів сховалась всевидючих?

Та хай не бачать боги поблажливі

Обіймів грішних, блуд хай має

Луцій Анней Сенека

Спокій, якого злі діла не відають, –

А страх душі, що зна вину свою

І сам себе боїться, – чи це не кара?

Не буде безпечною безкарність!

Любові злочинної вогонь згаси, благаю,

Забудь свій гріх, якого й варвари

Не знали ні на Таврі непривітному,

Ні серед скіфів, по степу розвіяних.

Очисти дух свій від злочинних задумів

І, згадавши матір, страшися перелюбу!

Ділити з батьком й сином ложе хочеш ти,

Прийняти їхнє сім’я в лоно нечестиве?

Що ж, нівечи природу пристрастю мерзотною!

Як сиротіти без чудовиськ дому братовому?

Чи завжди світ чутиме про нечуване,

Чи завжди єство закон забуде свій,

Коли критянка любить?

Федра

Годувальнице,

Все правда, знаю. Та безумство до гіршого

Штовхає, до безодні дух жене все знаючи,

Даремно волаючи до помислів рятівних.

Так, як супроти хвиль човна важкого

Спрямував весляр, даремний пропадає труд:

Вали відносять судно переможене.

Що може розум? Царює, переможна пристрасть,

І вся душа у владі бога сильного.

Крилатий, усією землею править він,

Шаленим спалює вогнем Юпітера,

Звідав жар його Градив войовничий,

Звідав і коваль тризубої блискавиці:

Він, хто під Етною в горнилах вічно палаючих

Здимає полум’я, малим обпалений вогнем.

І навіть Феба, стрілами разючого,

Пройняв хлопчик стрілою, влучно пущеною.

І небу і землі політ його – тягар.

Годувальниця

Так, щоб вивільнить порок гидкий, Любов назвала богом сластолюбство, Додавши безумству гадану божественність. Тож, виходить, сина по землі блукати 200 Шле Еріцина, щоби з піднебесся він Рукою ніжною сипав стріли зухвалі, І найменший серед богів – найсильніший бог! Всі, всі безумних душ намарні помисли:

Антична література. Греція. Рим

Лук синів, міць матері божественна.

Хто, в розкошах купаючись, втішається

Надмірним щастям, хоче незвичайного,

І тут, фортуни супутниця проклята,

Приходить хтивість, і тоді не в радість

Ні простий дах, ні їжа повсякденна.

То що, туди, де бідний Лар, та згуба

Заходить рідше, ніж до покоїв пишно вбраних?

А чи свята Венера в бідних хатах є святою,

Простий народ плекає почуття здорові

І знає міру? Владні і багаті

Між тим бажають більше, ніж дозволено

Могти все прагне той, хто і багато може.

Як жить цариці личить, знаєш ти.

Страшися ж: бо вернеться чоловік твій царствений.

Федра

Ні, наді мною кохання лиш одне панує!

Його вертання не страшить мене: під світле небо

Ніхто назад не вийшов з тих, хто сходив

В обитель вічну ночі і мовчання.

Годувальниця

Не вір Плутону. Царство хай замкне своє,

224 До воріт приставить стражем пса стигійського, –

Один Тезей віднайде заповідний шлях.

Федра

Тоді простить, мабуть, він і любов мою.

Годувальниця

До вірної дружини був безжалісний:

Спізнала Антіопа руку гнівну.

Хай навіть мужа лютого розчулиш ти, –

Йому розчулити як душу непохитную?

Він навіть словом “жінка” гребує,

В цноті суворій юність проводячи,

Уника обіймів: видно амазонки вдачу.

Федра

До нього, туди, на ті вершини снігові,

Через ліси і гори слідом за ним летіти,

Що ходою легкою шлях кременистий прокладає!

Годувальниця

І він зупиниться і дасть схилить себе, Він для любові нечистої чисту душу зрадить? До тебе забуде ненависть, що дикого Зненавидіти всіх жінок примусила?

Федра

854

Уміємо диких любов’ю приборкувать ми.

Луцій Анней Сенека

Годувальниця

Він утече.

Федра

І в море побіжу за ним.

Годувальниця

Батька пригадай!

Федра

Пам’ятаю й про матір.

Годувальниця

Тікає від жінок він.

Федра

Суперниць не страшусь.

Годувальниця

Твій муж повернеться.

Федра

Пиріфою служачи?

Годувальниця

Батько...

Федра

Батько був лагідний до Аріадни.

Годувальниця

Моєю косою, посрібленою старістю,

Груддю, що тебе вигодувала, серцем зажуреним

Я заклинаю: допоможи сама собі!

Бажання зцілитись – до зцілення крок.

Федра

Сором не залишив душу шляхетну.

Я корюся. Направляти любов не можна.

Але можна перемогти. Не заплямую я

Тебе, о славо. Вихід є з нещасть: піду

За чоловіком. Смерть порятує від безчестя.

Годувальниця

Вгамуй душі пориви зшаленілі,

Впокорь себе. Достойна ти життя хоч через те,

Що страти визнаєш себе достойною.

Федра

Смерть – ось вихід. Лиш спосіб смерті я ще не обрала: Закінчити в петлі життя? Чи на меча упасти?

265 Чи з круч твердині кинутись Паладиної? Рука озброєна врятує чистоту мою.

Годувальниця

Та чи ж моя допустить старість, щоб ти загинула

До часу? Вгамуй запал безумний!

Того, хто вмер, в життя нелегко повернути.

Федра

855

Ніщо не перешкодить тому вмерти,

Антична література. Греція. Рим

Смерть чия – обов’язок і рішення тверде.

Годувальниця

0          володарко, моєї старості розрадо,

Коли вже дух знеміг від безуму нещадного,

Знехтуй поголосом! Йому немає діла до істини,

Видаються за кращих гірші, а кращі –

За гірших. Душу випробуємо спохмурнілу

Мисливця відлюдкуватого і дикого:

Мій це клопіт – серце приборкати його.

Іде слідом за Федрою.

Хор

280 О богине, плід хвиль бурхливих, Двоїстий тобою Купідон народжений, Вогнем смолоскипа і стрілами грізний, У сяєві краси пустотливий хлопчик, О, як влучно він направляє стріли! До мозку кісток прокрадеться палкий Потаємний вогонь, висушуючи жили. Хоч уражає стріла неширокою раною, До останніх жил тіло біль проймає. Хлопчик спокою не знає: світом Він вихором мчить, розсипаючи стріли; Чи у тих країнах, що бачать народження сонця,

292 Чи у тих, що поблизу Гесперійської мітки, Чи там, де Рак пекучий висушує землю, Чи у тих, де на німфи паррасійської сяйво Зі степів льодовитих кочівник задивляється, Знають цей жар: він лихим обіймає Вогнем юнаків і втомленим старцям Повертає запальність, вже згаслу давно, Дівам у душу ллє пломінь невідомий

1          велить богам, залишивши небо,

У змінених жити на землі подобах.

302 Феб ганяв корів у Фессалійських долинах, Різномірною їх скликав сопілкою, Відклавши свого плектра заради стад рогатих. Сам гонитель хмар і небес творець Часто прибирав вигляд малої тварі: Крилами плескотав, що біліші від снігу, Солодше співав за лебедя перед смертю, Чи, обернувшись на бика круторогого, жвавого, Діві грайливо хребет свій підставив, З нею вторгся раптово у братові володіння І копитом гріб, мов веслом пружним, Впокорений Понт розтинаючи грудьми,

Луцій Анней Сенека

Душею вболіваючи за свою здобич.

315 Та, що темний світ осяває світлом, Знала злу пристрасть: про ночі забула, Віддала свою колісницю брату. Навчився він управляти запряжкою Темною і шлях вибирати коротший. Почали ночі строк порушувати звичний, Пізно став сходити день, коли під тяжкою Колісницею тією здригалося небо. І Алкмени син відклав сагайдак свій, З грізною шкірою лева Геркулес розстався, Дав собі надягти зі смарагдом персні, Волосся підкорив він закону гребеня, Золотим ременем обв’язавши гомілку, На ногу надяг черевичок шафранний, Узяв веретено, пряв рукою, що звикла Палицю тримати і вражати чудовиськ. Лідія, край найбагатших царів, І Персида бачать: лютого лева Шкіра скинута з плечей, Що високих небес тримали склепіння, І найтонше вбрання з тірійських кросен Вкриває їх.

Вогонь цей святий, правду ті кажуть, Хто знав його міць. Де навкруг всіх країн Біжить Океан, де ефірним шляхом Світила летять, білим жаром пломеніючи, Там простяглася влада стрільця нещадного. Чиїх стріл гостроту під глибокою хвилею

343 Блакитних сонм відчував Нереїд, І всі води морів не залили вогню. Цей жар відчув і пернатих рід, І, Венерою вражений, бик молодий Битися готовий, – щоб чередою володіти, І боязкий олень, коли його любові Суперник загрожує, – рогами вражає. Гучним ревінням пристрасть, в душі зароджуючись, Знати дає про себе. Засмаглим тоді Індійцям страшніший смугастий тигр, І точить гостріш смертоносне своє ікло Кабан, і паща його вкрита піною вся. Пишною гривою трусять пунійські леви, Коли діє Любов.

Люте рикання наповнює весь ліс, Любить у буйних хвилях звір дивовижний

Антична література. Греція. Рим

359 І луканський бик: усю природу собі Скоряє Любов; непідвладних немає їй. За наказом її ворожнеча вщухає, Перед її вогнем відступає гнів, – Чи є більший приклад? Навіть мачух злість Долає вона. Входить Годувальниця. З чим ти прийшла, годувальнице? І де тепер Цариця? Чи є межа пристрасті полум’яній?

Годувальниця

Надії немає зменшити злу недугу її,

Кінця не буде полум’ю божевільному;

Її з’їдає таємний пломінь, який приховати

Марно: зраджує обличчя сум’яття,

В очах вогонь, на світ зіниці втомлені

Не дивляться. Щомиті – бажання нове,

То встати, то лягти велить їй біль неясний.

Йде – в неї коліна підгинаються

І голова, неначе перед смертю, хилиться,

А ляже спочивати – півночі в скаргах,

Забувши сон, проводить. То підняти себе,

То укласти накаже, то зачесати,

То розпустити їй кучері. Стала ярмом, бідна,

Сама собі, від цього і кидається.

Про їжу, про здоров’я і не думає,

Хитаючись, блукає. Де сила колишня,

І пурпур, що їй лице рум’янцем прикрашав.

Туга гризе їй кістки. Ноги слабкі

Не держать, краса зникла ніжна,

Сяйво в очах – ознака роду Фебового –

Вже не висвічує: блиск згас родовий.

З очей все ллються сльози безупинні

І щоки зрошують: так на Таврі сніг

Під струменем теплого дощу стає вологим.

Та ось палацу ворота відчиняються.

Відкинувшись на ложі золоченому,

Покров бажає скинути свій у безпам’ятстві.

Федра

(на ложі в глибині сцени)

Зніміть плаття, заткане золотом,

З мене, служниці! Геть сік з тирської мушлі

І нитки, що з гілок серійцем зібрані.

Нехай перев’язь стисне мені груди відкриті.

Візьміть намисто! Камінь тьмяний

858

З вух знімайте – моря дарунок Індійського.

Луцій Анней Сенека

Не потрібні аромати ассірійські:

Хай вільно навколо шиї волосся впаде

До самих плечей, щоб від бігу швидкого

Вилися пасма під вітром. Лівою тул рукою

Візьму, а правою – дротик легкий фессалійський.

Була такою та, що пасерба родила,

Коли від Понта землею Аттічною

Вела вона загони меотійські

Чи танаїські, і у вузол волосся

409 Збирала, прикриваючи бік щитом кривим, Як місяць; такою полечу і я в ліси.

Хор

Не ремствуй: скорбота в нещасті не поміч. Богиню-діву ти благай про милість.

Годувальниця

(молиться біля вівтаря Діани)

Царице гаю, високих гір пустельнице,

У верхів’ях гір безлюдних одна лишень шанована,

Прикмети відверни від нас загрозливі!

Богине, у лісових урочищах владна,

Нічних небес красо, світило славне,

Чиїми змінами осяяний весь світ,

Трилика Гекато, зглянься на благання.

Іпполіта завзятого й похмурого власкав дух, –

Хай вислухає нас, хай сам навчиться

Любити, хай займеться серце дике.

Обснуй його: хай похмурий, лютий

Визнає владу Венери. Заради цього

Усіх зусиль доклади – і хай засвітиться

Твій яскравіше лик, хай хмару розітнуть роги,

І хай коней твоїх зі шляху ефірного

428 Не зіб’ють закляття фессалійські; Хай жоден пастух не похваляється Твоєю любов’ю. Почуй, до благань будь поблажлива! З’являється Іпполіт.

Ось він прийшов ушанувати вівтар обрядами І поруч нікого. Чого ж вагатися? Все дав мені випадок – до хитрості лиш вдайся. Тремтиш? Зле доручення виконати Непросто, але коли наказу царського Воістину боїшся – честь із серця геть: Велінь царських найгірший виконавець – сором.

Іпполіт

Навіщо сюди ходою втомленою, старечою Прийшла ти? Чого чоло насуплене,

Антична література. Греція. Рим

Погляд сумний? Батько здоровий мій, вірю я; Чи здорова Федра і сини її?

Годувальниця

Не бійся: царство наше благоденствує І дім цвіте, долею щасливо обдарований. Лагіднішим будь, розділи блаженство спільне! Лише за тебе турбуюся і тривожуся: Навіщо себе упокорюєш мукою тяжкою? Коли то долі сила, нещасливим бути не гріх. А хто з власної волі страждає, Заслуговує блага втратити, якими

450 Не користується. Згадай, скільки років тобі, Дай волю серцю! Смолоскипа ніччю святковою Візьми: Вакх зцілить турботи тяжкі. Дні швидкоплинні: насолоджуйся юністю. Тепер легко на серці, лиш тепер мила Венера. Чого ж в самотині на ложі ти? Коханню волю дай, жени сумовиту юність, Попусти віжки, життя днів найкращих Не марнуй. Своє кожній порі Визначив бог, наш вік ведучи сходинами: Веселощі – юним, погляд суворий – старим. Навіщо силою єство своє приборкувати? Та нива більше орачеві дасть прибутку, Де буйно зеленіли сходи пишні; Те дерево найвище в гаю виросте, Що не підтяте рукою злостивою. Піднесений духом ближче до славних подвигів, Коли свободою живою його вдача народжена. Недосвідчений у житті, дикий, похмурий, Венері чужий ти марнуєш молодість. Ти гадаєш, чоловікам лишень труднощі Визначені долею: непокірливих об’їжджати коней, Боротися в битвах Марса кровожерного? Ледь узрівши руки Долі хижі, Батько всесвіту одразу піклуватись став, Щоб поповнювались втрати новонародженими. Щойно рід людський розлучиться з Венерою, Що його від згасання рятує, – Світ стане пустелею вбогою: Все море спустіє, риб позбавлене,

480 Звірів у лісі не буде, у піднебессі – птахів. Самих вітрів проляже шлях повітрям. Смертному люду багато є видів погибелі: Нас гублять море, підступність і зброя.

Луцій Анней Сенека

Та як їх не буде – до Стіксу похмурого Поспішаємо ми самі. Якщо життя безшлюбне Схвалить юність – віком людським Одміривши життя, вичерпається рід людський. Живи і ти, природу взявши за наставника: Бувай частіше серед громадян у місті.

Іпполіт

Та ж ті живуть вільніше й безпорочніше

І краще шанують обряди стародавні,

Хто полюбив ліси, утік із міста.

Той жадібним не загориться божевіллям,

Хто відданий горам душею чистою,

Ні поміж черні, до кращих підозрілої,

Не шукає слави, ні царям не служить він.

Не жадає царства, і багатств, і почестей,

Позбавлений надії й страху, не боїться він

Дошкульного укусу чорної заздрості,

Лиходійств, що зросли в велелюдних містах,

Не знає і, винний, не лякається

Першого ж галасу: брехливих не веде розмов,

Йому не байдужі тисячоколонні

Палаци, балки пишно золочені,

Вівтар він кров’ю не кропить рясною,

506 Обсипавши сто биків борошном священним. Живе безгрішно просто неба він, Лиш пустищам хазяїн; пастки хитрі Звірам лише лаштує; від праці втомлене В Іліссі ніжить тіло, у крижаному струмені. То берегом іде Алфея швидкого. То крізь лісову хащу пробивається, Де прозорий струмінь холодок Лерна ллє. Кочує там, де птахів чується стогін, Де верби під вітрами хилитаються, Де буки старі. Біля річки-мандрівниці На голому дерні солодка дрімота легка, Чи там, де з джерела швидкі Біжать потоки, чи там, де, серед квітів Весняних звиваючись, води струмка дзюрчать. Плоди лісові, щойно з гілки зірвані, І суниця в трав’янистих заростях Легко вгамують голод. Царських розкошів Уникає він; хай із золота тривожного Гордовитий п’є, а воду джерельну Втішно набирати пригорщею; той міцніше виспиться, Хто спить на твердому, але у безпеці.

Антична література. Греція. Рим

Йому для справ безчесних ложе таємне

К кутку не потрібно віддаленім; страх не приховує він

За стінами; вільне світло йому

Миле; бачить небо всі його справи.

Так, певно, жили від богів народжені

У той перший вік, коли ні жаги до золота

Не знали, ні суддею між народами

535 Не був священний камінь, що розділив поля, І хвиль не розтинав корабель довірливий, – Своє лиш море кожний знав. За насипом, За рядами веж міста не крилися; Не брався воїн за зброю грізну, Важкий камінь, з балісти пущений, Воріт не розбивав; земля хазяїна Не знала і волам рабинею не була. Сама тоді людей невибагливих Годувала рілля, їжу ліс природну Давав, і грот – природний притулок. Союз зруйнували пожадливість нечестива, Гнів нетерплячий і хтивість палка, Що спалює душу; властолюбство З’явилося, слабкий став здобиччю сильного, А сила – правом. Тоді голіруч Боротися стали, тоді зброєю стали Ломаки, каміння. Ратище дрота легкого Залізом не увінчувалося, і до поясу Не чіпляли мечів, і гривастого Не знали шолома. Гнів творив зброю. Придумав Марс войовничі хитрощі І сотні видів смерті. Уся земля була Залита кров’ю, море червоним зробилося. В усі домівки лиходійство безкарно Увійшло; меж не знав злочин: Брат убиває брата, син рідний – батька, Чоловік від меча дружини безчесної падає, Дітей своїх же винищують матері. А мачуха? За звірів вона жорстокіша! Усіх нещасть джерело – жінка; вона душею Заволодіває, крутійка. Блуд її – Причина воєн, пожеж, нищення, Загибелі царств, племен поневолення,

569 Досить назвати хоч би дружину Егея, Медею, щоб мерзенними стали жінки.

Годувальниця

Нащо гріхи небагатьох ставити всім у провину?

Луцій Анней Сенека

Іпполіт

Всіх ненавиджу, всіх кляну, всіх уникаю.

То розум, чи природа, чи безумство, –

Та ненавидіти солодко. Скоріше запалає лід,

Підступний Сірт хвилею гостинною

Судна почне стрічати, на Заході далекому

З хвиль Тефії постане день блискотливий

І вовчі пащі ніжні будуть з ланями,

Ніж дух упокориться, жінкою переможений.

Годувальниця

Упертих Купідон частенько загнуздував І ненависть гасив. На царство материне Глянь: і там несуть ярмо Венерине,

583 Свідок – ти, єдиний син у племені.

Іпполіт

Я утішаюся по смерті матері Одним: усіх жінок я можу ненавидіти.

Годувальниця

(убік )

Як скелі, звідусіль нездолані,

Прибою опираються, вологу зухвалу

Зневажаючи, так нехтує словами він моїми.

Входить Федра

Ось Федра до нас поспішає нетерпляча.

На що штовхне безумство? Що доля віщує?

Побачивши Іпполіта, Федра непритомніє.

Упала раптом на землю бездиханна,

І щоки залила блідість смертельна.

Іпполіт піднімає Федру.

Опам’ятайся, заговори скоріше, дитино!

Ось – Іпполіт твій тримає на руках тебе.

Федра

Хто на муки повернув мене, сум’яттям Наповнивши душу? Так солодко себе забути.

Іпполіт

Чом відвертаєшся від світла, що знову бачиш ти?

Федра

Насмілься, душе! Спробуй! До кінця йди!

У безстрашному слові – сила. Боязким проханням

Відмовляти ми вчимо. Злочин

Майже здійснився, і соромитись пізно мені.

Зло сталося, коли полюбила; йди ж далі,

Може, гріх спокутую шлюбним смолоскипом.

Бо успіх робить чесним і безчесне.

Почни, душа!

Антична література. Греція. Рим

(Іпполітові)

Благаю, мене ти вислухай

Віч-на-віч. Нехай відійдуть усі супутники.

Іпполіт

Ось місце, де не матимемо свідків.

Федра

Вуста, почавши, не бажають мовити.

Мова із силою рветься, але сильніша перешкода.

Боги мені за свідків: не хочу того,

Чого хочу.

Іпполіт

Душа сказати бажає – і сказати не в силі?

Федра

Велике горе німотне, тільки мале Говірке.

Іпполіт

Мамо, про горе своє повідай мені.

Федра

Могутнє і почесне матері ім’я.

Скромніше слід назвати почуття мої,

Назви мене сестрою чи служницею,

Служницею краще: рабство я легко стерплю.

Йти накажеш сніговими вершинами, –

І Пінду льодовики не зупинять мене.

Звели пройти крізь полум’я, крізь ряди ворогів –

Груди під мечі підставлю, не вагаючи

Ось жезл, що мені доручений: ти візьми його:

Царем ти маєш бути, я – служницею.

Не справа жінки – містом володіти;

Ти, мужній, у розквіті юних літ,

За батьком слідом над городянами владу візьми

І благаючу вдовицю-рабиню обійми

І пригорни до своїх грудей.

Іпполіт

631Не доведи прикметі цій здійснитися! Сюди повернеться цілим і неушкодженим батько.

Федра

Скупого царства цар шляху зворотного

Не відкривав від Стікса мовчазного, –

То викрадача дружини він відпустить?

Чи, може, сам Плутон до люблячих поблажливий?

Іпполіт

864

Повернуть Тезея боги справедливі, Допоки ж не виказав рішення Діт, Я братів оточу любов’ю належною

Луцій Анней Сенека

І, щоб себе вдовою не вважала ти, Тобі в усьому заміню я батька.

Федра

(убік )

Ой ти, кохання сподівання легковірне!

Чи досить він сказав? Мову почну відверту.

(Іпполітові)

Почуй душі зізнання мовчазне!

Сказати хочу – і боюсь.

Іпполіт

Що ж за біда у тебе?

Федра

І не повіриш, що можливо мачусі Потрапити в біду таку.

Іпполіт

Кажи ясніше: Неясні слова твої.

Федра

Мені серце жар

Божевільний виснажив. Спопеляє таємна Пристрасть мене: у глибоких жилах таїться, Утробу, кістки мої зсередини спалює, – Уже покрівлю дому полум’я лиже легке.

Іпполіт

До Тезея ти гориш любов’ю чистою?

Федра

Так, Іпполіте: люблю обличчя Тезеєве, Те, колишнє, коли вперше, юному, Пушок позначив ніжний щоки чисті;

660 Таким його побачив дім чудовиська, З лабіринтів якого був він ниткою виведений. Як він сяяв! Оповиті кучері жертовною Пов’язкою, жар соромливий на обличчі горить, І на плечах лілейних – м’язи могутні. Обличчям – що твоя Діана, чи мій Феб, – чи ні: Обличчям як ти. Таким він був, таким, коли Ним ворог полонився. Так тримав він голову. Ні, яскравіший блиск твоєї вроди неприбраної: Ти весь у батька, і все ж від дикої матері Частка краси тобі дісталася. Є в грецькому обличчі суворість скіфська. Коли б увійшов з батьком ти в бухту Критську, Тобі б – не Тезею спряла нитку сестра. Прийди, сестро, на якій би частині неба ти Зіркою не сяяла: у мене те саме лихо.

Антична література. Греція. Рим

Однією родиною ми – дві сестри – захопилися:

Батьком – ти, сином – я. І от розпростерлося

Біля ніг його з мольбою чадо царське.

Лише для тебе, безгрішна і чиста,

Я змінилася, до благання принизилась.

Кінець сьогодні мукам – чи мені самій.

Над люблячою зглянься!

Іпполіт

Царю богів, чому

Так баришся ти чути і побачити зло?

Коли кинеш рукою гнівною блискавку,

Зараз, коли небо ясне? Нехай впаде

Ефір і в чорних хмарах день сховається!

Світила, змініть непрямий свій шлях

І назад повертайте. Ти, світило перше,

Титане, як можеш ти на нечестиве

Дивитися потомство? Сховай же світло, зійди в пітьму!

Чому, богів володарю, долоня порожня твоя

І небо не виблисне тризубою блискавкою?

Мене уражай, мене швидкоплинним полум’ям

Спопели: я грішний, заслужив я смерть.

Я мачуху звабив.

(Федрі)

Ти блуду мерзенного

Мене гідним вважаєш і злодіяння

Предметом легким? Заслужив я строгістю

Лише на це? З-поміж усіх жінок ти найзлочинніша,

Безсоромністю затьмарюєш матір, що народила

Чудовисько: розпустою заплямувала та

Себе одну, але злочин таємний

Двовидний доказ знайшов:

Немовля-напівзвір розкрило провину її.

Ти виношена тією ж утробою!

О, двічі, тричі ваша загибель щаслива,

Ви всі, кого підступництво чи ненависть

Убили! Я тобі, батьку мій, заздрю:

710 Моя – страшніша за твою колхідську мачуху.

Федра

Сама я знаю долю роду нашого: Забороненого прагнути. Але за тобою слідом Піду крізь полум’я, собі не владна, Через моря, стрімчаки, ріки швидкі. Куди підеш, туди і я, божевільна. Гордий! До твоїх ніг знову припала я.

Іпполіт

Луцій Анней Сенека

Не смій безсоромно тіла непорочного Торкатися! Що? Знову в обійми падає? Вийняти меч: хай по заслузі дістане страту. Так! За волосся вхопивши, голову безсоромну Їй закину. Діво-лукодержице, Не знав вівтар твій жертви справедливішої.

Федра

О, ти виконати хочеш усі благання мої, Безумство зцілити. Благати не посміла я погибелі від рук твоїх, щоб вмерти чистою.

Іпполіт

Ні, у мене ти і смерті не вимолиш!

Меч опоганений геть від тіла чистого!

Який тепер очистить Танаїс мене

Чи Меотида, що хвилі до Понту спрямовує?

730 Не вистачить Океана, діда могутнього, Щоб скверну змити. О звірі, о ліси мої! Тікає.

Годувальниця

Провина розкрита. О душа, чого баришся ти?

Йому припишемо ми любов нечисту.

Лиходійством новим прикрити лиходійство слід,

У небезпеці надійніша зброя – наступ.

Зважились ми чи самі стали жертвами,

Хто буде знати, коли нема провині свідків?

Кричить.

Афіняни, сюди! Ви, слуги вірні,

На допомогу! Іпполіт у божевільній похоті

Напав, тіснить і смертю господині загрожує!

Мечем лякає чисту! Он, геть біжить,

Лиш кинув меч, від жаху в безпам’ятстві.

У нас є доказ. До тями приведіть ви

Сердешну спершу. Волосся розтерзаного

Не торкайтеся: лиходія викриє воно.

Несіть у місто. Володарко, опритомній скоріше!

Чому в грудях біль пекучий, чому в очі не дивишся ти?

Не випадок нас, а власна вдача ганьбить.

Хор

Немов безумний вихор, він біжить звідси, Мчить, неначе Кор, що жене хмари, Мчить, немов зірка поривом вітру Зірвана з небес і в леті тому слід Світлий залишає.

Колишніх днів красу хай порівняє з твоєю Слава, що одній давнині чудується, –

Антична література. Греція. Рим

Яскравіша ти у сяйві краси світлої: Так блищить місяць повновидий У ніч, коли, заткавши між рогів простір Золотим вогнем, колісницею Феба Править і землі розпашілій являє Лик, менших світил тьмарячи пломінь; Так горить, сходячи, передвісник ночі, Коли він, умитий в Океані, Веспер,

764 Сутінки веде, коли жене морок, Ім’я змінивши.

Від тирсоносних індів до нас явився, Вічний отрок, з не зрізаними кучерями довгими, Виноградним списом тигрів лякаючи, Вакх із рогатим чолом, митрою пов’язаним, – Іпполітових кучерів не переможеш і ти! Лібере, не пишайся даремно ніжною вродою обличчя: Усім народам землі відома розповідь про того, Кому (не тобі!) надала перевагу Федри сестра. Тільки смертним краса чи на благо? Дарунок скороминущий, дарунок короткочасний, Як поспішаєш ти дорогою занепаду! Швидко строкате вбрання з весняних лугів скинула Літа задушлива спека у пору, коли палить Вогонь пекучих променів сонцестояння І коротким шляхом мчить колісницею ніч; Швидко в’януть квіти лілеї білі, Та рідшає швидко милих кучерів хвиля, І на ніжних щоках гасне рум’яний блиск: Не буває і дня, миті такої немає, Щоб він краси частку не забрав із собою. Короткий вік краси. Чи мудрий повірить У тлінні блага її? Користайся тим, що є! Мовчки час проти тебе веде підкоп, Буде завтрашній день гіршим від нинішнього. Чому ти в нетрі біжиш? Може, менше небезпек Там загрожує красі? У хащі глухих лісів,

0          порі, коли під ворогою неба пройде Титан,

Рій розпусних наяд раптом оточить тебе,

794 І полонячи красенів, вони вглиб джерел їх ведуть. Із засідки твій сон підстережуть завжди Сонми жвавих дріад лісових, Що за панами гірськими слідом женуться. Чи із зоряних небес погляд зверне до тебе Те світило, чий рід старший за аркадян, –

1          з запряжкою коней білих не впорається.

Луцій Анней Сенека

Минулою ночі її лик зачервонівся,

Хоч його жодна хмаринка не заступила;

Ми, богині переляк побачивши, стривожилися

І, вирішивши, що виною влада фессалійських чар,

Стали міддю гриміти. Та лишень ти один

Усьому причиною був: ночі богиня путь

Затримала, щоб на тебе дивитися.

Якби менше мороз цьому обличчю дошкуляв,

Якби рідше його сонячний промінь палив,

810 Блиск затьмарило б воно каменю пароського. Як прекрасна його похмура мужність! Як нависли брів дуги важкі! Тільки з Фебовою порівняю шию лілейну. Бога буйним кучерям ярмо незнане, Вільно ллються вони по плечах струнких; Ти миліший, коли пасма короткі Безладно лежать. Навіть войовничих І суворих богів ростом і силою Ти зважишся перевершити: лише Геркулес один Міг би змагатися з тобою міцністю юних м’язів. Грудьми ширший ти від грізного воїна Марса. Якби ти коня осідлав прудконого І легкою рукою гнучку взяв узду,

824 Легше від Кастора ти правив би Кілларом. Пальці могутньої руки в петлю списа просунь І з розмаху метни вдалину щосили його, – Хіба зможе послати так далеко стрілу Критський лучник, відомий далеким і влучним ударом? Коли стрілу за стрілою ти, на парфянський лад, Будеш у небо кидати, жодна з них Не вернеться намарне: пташині простромивши груди, З-за хмар принесе дичину тобі кожна. Всі століття згадай: чи багато знайдеш мужів, Які б вродою своєю не накликали на себе лиха? Хай же буде до тебе милостивим бог і хай Тільки старість тебе чудової збавить вроди. На що не відважиться лють жінки? Невинному готує звинувачення Жахливі Федра, і свідченням Розпатланого волосся і щік заплаканих Змусить повірити жіночому підступу згубному. Хто це? Блищить красою царственою Обличчя, і голова високо піднята.

844 О, як він був би на Пітфея юного Схожий, коли б не ці щоки бліді,

Антична література. Греція. Рим

І розкуйовджене волосся.

Тезей, Тезей на землю повертається!

Тезей

Так, я пішов із краю тіні вічної,

Темниці манів, з-під неба чорного.

Як важко оку світло жадане стерпіти!

Тримаючи Церерин дарунок елевсинський, чотири рази,

Чотири рази зрівняли ніч і день Терези,

Допоки, бранець двоїстого жереба,

Терпів усі муки життя, муки смерті я,

Одне лиш від життя загаслого зберігши:

856 Усвідомлення нещасть. Алкід мені був порятунком: Коли він силою пса вивергнув із Тартару, Тоді до світла піднебесного вернув мене. Та сили втратила звитяга втомлена, Мій крок непевний. О, як важко було мені Весь шлях від Флегетону до межі дня Тікать від смерті, за Алкідом поспішаючи. Але що за голос сумний оце чути? Звідки скорбота, і плач, і стогін, повідайте, І на порозі життя – крики розпачливі? Гідна зустріч гостя з підземних країн.

Годувальниця

Вперто Федра жадає згубити себе,

Наш плач зневажає, прагне близької загибелі.

Тезей

Але що велить їй смертю зустріти моє повернення?

Годувальниця

Повернення чоловіка велить вмерти скоріше.

Тезей

Слова твої неясні і ховають лихо.

Скажи мені прямо, що за скорбота гнітить її.

Годувальниця

Не відкриває таємниці нікому вона,

У могилі хоче сховати причину загибелі.

Йди, молю, йди: поспішати нам треба.

Тезей

Скоріше відчиняйте двері царські! Двері розкриваються. За ними – Федра з мечем у руці. Подруга ложа, чоловіка довгожданого Так тТи зустрічаєш? Чому ти негайно ж Не випустиш меча з рук і душу мені Не заспокоїш, не відкриєш, що тебе Піти з життя примушує?

Луцій Анней Сенека

Федра

О великодушний мій Тезею, твоїм поверненням заклинаю я, Дітьми, престолом, прахом Федри померлої, – Дозволь мені прийняти смерть.

Тезей

Повідай хоча б причину мені.

Федра

Назвавши причину, смерть зроблю даремною.

Тезей

Та тільки я почую те, що скажеш ти.

Федра

Один тільки чоловік соромливій страшний дружині.

Тезей

Я в серце вірному таємницю збережу твою.

Федра

Той, хто мовчання хоче, хай і сам мовчить.

Тезей

Тобі не дам я волі убивать себе.

Федра

Хто хоче смерті, той скрізь знайде її.

Тезей

Який злочин жадаєш смертю змити?

Федра

Те. що живу я.

Тезей

То не обходять тебе і сльози мої?

Федра

Найкраща смерть, що сльози близьких викликає.

Тезей

Вона мовчить. Але у путах, під ударами Мені розкриє таємницю стара годувальниця. Рабиню закуйте ланцюгами. Вирве бич нею Приховане.

Федра

Зупинись, я все скажу.

Тезей

Нащо обличчя ти відвертаєш скорботне, Прикривши платтям сльози, що струмують?

Федра

Тебе, творець богів, кличу у свідки,

Тебе, вогонь, що в ефірі яскраво променієш,

Початок поклавши роду нашому!

На благання я не схилилася, перед мечем мій дух

871

Був твердий, – але тіло зазнало наруги,

Антична література. Греція. Рим

І змию кров’ю пляму я ганебну.

Тезей

Хто, хто був нашої честі осквернителем?

Федра

Той, кого усіх менше запідозриш.

Тезей

Хто, я чекаю.

Федра

Нехай скаже меч, покинутий ґвалтівником, Коли зібрання громадян злякався він.

Тезей

О горе, що я бачу? Чи є зло страхітніше? Ось знаки, врізані в кістку слонову

918 На руків’ї роду честь актейського. А сам куди побіг він?

Федра

Слуги бачили,

Як, тремтячи від страху, він помчався геть.

Тезей

Ти, Благочестя! Ти, неба владико!

922 Ти, що у царстві у другому вали здіймаєш! У роду відкіля нашому виразка мерзенна? Не скіфським Тавром, не колхідським Фазисом, Та ж Грецією він вигодуваний? Покоління назад Ідуть, кров дідів дістається виродкам. Ось дика вдача войовничого племені: Венеру довго зневажати і чисте Усім тіло зраді дать. Поріддя мерзенне, Законом кращих країн не здолане. У любові гріха боїться навіть тварина, Дотримується законів роду нерозумний сором. Де суворий погляд? Де омани велич? Де до старизни хмурної прихильність, Суворість звичаїв, старих гідна? О життя облудника! Глибоко почуття заховані, Ганебна вдача криється під машкарою благості, Сором’язливістю безсоромність прикривається, Гріх – благочестям, зухвалість – миролюбством, Неправда – істиною, суворістю – зніженість. Ти, житель хащ, дикун, пустельник, незайманий, Пікся про цноту на горе мені? Мужчиною стати Вирішив ти, ложе опоганивши батькове? Царю богів я мушу вдячним бути За те, що Антіопа від руки моєї Загинула, що з тобою не лишилась мати,

Луцій Анней Сенека

Коли я до Стіксу йшов. Ступай вигнанцем

До народів далеким; сховайся хоч на краю землі,

У просторах, океаном відділених.

У світі, що стопами до наших звернений стоп;

В найдальшій далечі знайди притулок,

Пройди країну під віссю неба похмурого,

Сніги сиві, зими нескінченні

І крижаних вітрів погрози гучні, –

Ти все рівно кари не уникнеш моєї!

Піду за втікачем в усі схованки,

Далекі, глухі, бездорожні,

Перешкод не буде: знаєш сам, звідкіль я

Повернувся. А куди не долетить стріла,

Туди благання домчить: три бажання

Мені обіцяв виконати, на прохання моє,

Батько морський, заприсягшись Стіксовими водами.

Безодні царю, дарунок доверши свій згубний!

Хай Іпполіт залишить світ і юнаком

До тіней, що я прогнівив, зійде!

Жахливу службу відслужи, мій батьку!

Я дару б останнього не вимагав,

Не пригнічений лихами великими;

В мороці Діта, у страшній безодні Тартару,

Коли поблизу загрожував мені пекла цар,

Благання зберіг я. Нині клятву сповни!

Батьку, чому баришся? Хвилі чому мовчать?

Звели, щоб вітри гнали хмари чорні,

Світила сховай і небо пітьмою витканою,

Скаламуть безодню і приклич морську чернь,

Буруни з глибин Океану викликай!

Хор

0          Природо, богів велика мати!

Цар вогненосного Олімпу, ти

Направляєш шляхи золотих світил

1          блукаючих зірок; ти обертаєш, Батьку,

Небесний звід на швидкій осі, –

Але нащо, нащо так піклуєшся ти

Про вічні шляхи в ефірі небес,

Щоб у строк холод подихом сивим

Оголював ліси, щоб знову тінистим

Став чагарник у свій час, щоб літа Лев

Жаркою спекою спалював Церерині плоди,

Щоб сили свої у визначений час

Рік зменшував знову?

Як, державою такою керуючи, де всі

Антична література. Греція. Рим

Брили тяжких світил у просторі небес, Рівновагу зберігаючи, летять по колах, Ти залишив людей, занадто вірячи їм, Не піклуючись про те, щоб зло карати, А добро нагороджувати? Лад зник із справ людських; Їхня фортуна вершить: наосліп рукою Розсипає дарунки, прихильна до злих. Над тими, хто чистий, хтивість гору бере, У високих палацах підступність царює,

1000 І фасції радий безсоромним вручити Народ, що одних ненавидить і шанує. А доблесть і честь неправедно завжди Нагороджує доля: бо чистих душею Зла бідність млоїть, а, пороком могутній, Розпусник панує.

О, честь оманлива! О, сорому намарність! Аж ось підходить Вісник. Чому поспішає він так? В очах скорбота, сльозами щоки залиті. Входить Вісник

Вісник

О, гіркий жереб, зла доля рабська! Навіщо нести велиш мені звістки страшні?

Тезей

Не бійся про будь-які повідати нещастя: Завжди готове серце зустріти біди.

Вісник

Вуста словами горю не служити хочуть.

Тезей

Скажи, якого удару долі чекати дому, що руйнується?

Вісник

О горе! Жахливою смертю Іпполіт загинув.

Тезей

Що син загинув мій, раніш я, батько, знав. Тепер загинув ґвалтівник. Усе мені повідай.

Вісник

Коли тривожним кроком геть із міста

Пішов вигнанець, швидкий прискорюючи крок,

То скакунів запряг у ярмо високе,

Їх утихомиривши короткою вуздою;

Між тим, до себе лише звертаючись, прокляв він

Рідну землю і не раз прикликав батька.

Ось, відпустивши віжки, він бичем змахнув –

Та раптом піднеслася в морі з голосним гуркотом

874

До зірок хвиля, хоч вітер і мовчав

Луцій Анней Сенека

І не гриміло в небесах безхмарних: Сама скипіла бурею гладінь спокійна. Такої хвилі ні Австр не гнав до Сицилії, Ні Кор, у затоці Іонійській царюючи, Таких бурунів на скелі не кидав,

1032 Вдаряючись об мис Левкадський піною сивою,. Хвиля стіною і вшир і вгору здимається, Біжить до землі, черевата чудовиськом, Не тільки кораблям загрожуючи погибеллю, Але і землі. Накатом тяжким до берега Несеться вал, і що несе, невідомо, У непустому лоні. Чи підніме голову З води земля, і новий острів постане?

1040 Сховались скелі бога епідаврського, Скірона камені, славні лиходійствами, Земля, двома морями стиснута. Поки дивувалися ми, вражені, Заревіло море, луна залунала між скелями; Вивергається вал вологи, що сіллю бризкає, Б’ють вгору і зникають струмені піняві, – Так неосяжний в Океані кит пливе, З пащі вивергаючи струмені бурхливі. Уже нависла води гора тремтлива, Розсипалася і винесла чудовисько Страшніше від усіх страхів, і сама услід за ним На берег увірвалася. Від жаху заціпенів язик: Був грізний і величезний звір небачений – Високий бик із крутою шиєю блакитною, І з гривою над чолом зеленавою, З волохатими вухами; а очі двома Кольорами відливають: червоним полум’ям, Як у владики стада здичавілого, І синявою моря, де він був породжений. Грають на зашийку м’язи тверді, Вбираючи повітря, ніздрі роздуваються, Підгруддя зелене, тванню обліплене, Боки покриті плямами пурпурними. А ззаду тіло звіра вужчає і сходиться, Волочиться, лускою покрите, Величезне. Такі в морі західному Кити судна ковтають або трощать на тріски. Земля заколивалася; худоба злякана Кинулася врозтіч, і забувся пастух Побігти за чередою. Звірі мчать з лісу; Заціпенівши від страху крижаного,

Антична література. Греція. Рим

Встає мисливець. Тільки Іпполіт один

Не знає страху, пробує коней стримати

Вуздою і звуком голосу знайомого.

Там, де пагорби над морем обриваються,

Дорога є над кручею. Чудовисько

Її загородило, лютим гнівом сповнюючись.

Коли ж, так й так приготувавшись,

Розлютилося надміру, – кинулося вперед блискавицею,

Землі ледь торкаючись, і, жахливе,

Перед упряжжю завмерло тремтючою.

Твій син назустріч піднявся з погрозою,

В лиці не змінившись, і викрикнув так:

1084 “Мій дух не зломить марний страх: уражати биків У роді Тезея, певно, праця спадкоємна!” Та коні понеслися, віжок не слухаючи, З дороги геть метнулися, колісницю мчать; Куди несе божевільний страх скажених, Туди летять через стрімчаки гострі. А він, як керманич серед вод бурхливих, Біг судна зменшує й умінням Обманює хвилі, щоб не били в борт, Конями править: то терзає губи їм, Натягаючи віжки, то крученим бичем По спинах хльоскає. Невідступним супутником Несеться бик: з усіх боків лякає він Коней, то урівень мчить, то обганяє їх. Не утекти: скрізь стирчать перешкодою Назустріч їм роги морського чудовиська, – І, охоплені страхом, скакуни не слухають Наказів: воліють вирватись з упряжі, Шпурляючи колісницю, дибки встають. Ниць упав твій син – і петлі чіпкі Обплутали його. Чим більше б’ється він, Тим тугішими гнучкі вузли стають. А скакуни, зачувши злодіяння, Мчать вільно колісницю легку: Так, вантаж незнайомий відчувши і гніваючись, Що світло денне довірене сонцю несправжньому, Скинули Фаетона коні Фебові. У крові усе поле. Голова розбита Підскакує на каменях. Терниння Рве волосся, кремені гострі печуть Обличчя і нищать ранами вроду його. Летять колеса, муки продовжуючи передсмертні. Але раптом устромився гострий обгорілий сук

Луцій Анней Сенека

Глибоко в пах – і тіло настромлене Візника скакунів стримало прудконогих. На мить зупинилися – і перешкоду, Рвонувши, розірвали. У плоть впинаються Напівживу всі шипи тернові, На всіх кущах висять клапті криваві. Блукають слуги полями погибельними, Скрізь, де шлях свій Іпполіт розтерзаний Позначив червоною смугою широкою, Собаки з виттям шукають плоть хазяїна. Та праця старанна не допомогла усе тіло нам Зібрати. Чи такий жереб краси людської? Спадкоємця, що з батьком престола ділив, Що сяяв яскравіше від усіх, як зірка серед ночі, Ми для багаття збираємо поховального Усюди частинами.

Тезей

О, ти сильніше за всіх, Нас кровними зв’язуєш путами Природа! Ми тебе і проти волі шануємо: Згубити хотів – і за загиблим плачу я.

Вісник

Безчесно плакати, коли зміг, що хотів.

Тезей

Коли своєю владою випадок зробить Бажане проклятим, гіршого немає лиха.

Вісник

Навіщо плакати, коли не згасла ненависть?

Тезей

Не за убитим, а за тим, хто вбив, плачу я.

Хор

0          людська доле, випадок – твій пан;

Та менше гнітить тих, хто менший, доля

Чия легша, тих боги легше разять.

Нам невідомий спокій безтурботність дарує,

1          в халупах нам безпечно старіти.

На чванливе гніздо, піднесене в ефір,

1147 Налітає і Евр, налітає і Нот, Їм безумний погрожує Борей, Кор їх січе дощами. Рідко страхає громовий удар Вологу долину:

Але тремтять завжди, жахаючись Громовержця вогнів, Високий Кавказ і Фригійський ліс –

Антична література. Греція. Рим

Кібелин притулок: адже Юпітер поцілює

Все, що ближче – на пострах йому – до небес.

Але не знає великих потрясінь і бур

Покірний дах плебейських хатин.

Грім хитає палаци.

На крилах летить ненадійних час,

І легка нам не буває вірною

Фортуна ніколи.

І він, той, хто знову побачив над собою

Блиск небесних світил і сяйво дня,

Хто залишив морок, оплакав тепер

Своє сумне повернення, тому що гірший притулок,

Ніж той, що надав Аверн, підготував йому

Рідний його край.

О Палладо, ти, в Афінах шанована,

Якщо твій Тезей небосхил побачив,

Якщо він біг від боліт стигійських,

Плутону ти не боржник за це:

Адже залишився рахунок у пеклі давній.

Але що за крики з палацу лунають?

Навіщо схопила Федра меч у відчаї?

Вносять тіло Іпполіта.

Вбігає Федра з мечем у руках.

Тезей

Який біль уражає тебе божевіллям?

Навіщо тут меч? І чому ридаєш ти,

Б’єш у груди себе над тілом ненависного?

Федра

Мене, мене, жорстокий владарю безодень, Переслідуй, на мене з вод лазурових Усіх чудовиськ нацькуй, скільки їх глибоке Родить Тефії лоно, скільки ховає їх Далекий Океан у хвилях розгонистих. Тезею, жодного разу не було безкарним

1184 Для близьких твоє повернення: батька і сина воно Убило; любиш чи ненавидиш дружин своїх, Ти дім і рід свій губиш однаково. О Іпполіте, таким я бачу знову тебе, Через мене таким ти став? Який Прокруст Чи Синід тіло розірвав? Чи, може, Двовидий критський бик, своїм муканням Дедалів дім наповнивши, мучив тебе? О горе, де краса твоя квітуча, Де наші зірки – очі? Бездиханний ти! Прийди на мить, мої слова лише вислухай:

            Луцій Анней Сенека           

Ганебного в них немає. Сама за смерть твою

Себе караючи, Федра груди злочинні

Простромить, життя і гріха позбудеться

I слідом за тобою за Стікс, за драговини Тартару,

За вогненний потік піде божевільна.

Умилостивимо манів: пасмо прийми моє,

Що я з чола роздертого зрізала.

З’єднати серця нам не судилося -

З’єднаємо ж долі. Ти, чиста, умри

Заради чоловіка; а перелюбниця нехай

Умре заради пристрасті. He вистачало лише,

Купивши такою ціною славу добру

Зійти на ложе чоловіка опоганене.

О смерть ласкава, ти одна пристрасть заспокоїш.

0          смерть свята, ти одна мені честь повернеш.

Прагну тебе: укрий мене в обіймах.

Слухайте мене, Афіни! Мене слухай, батьку

Що зліший був від згубниці-мачухи:

Я збрехала. У хворій породжений душі моїй

Той мислений гріх, що ти карав, Тезею.

Погублений чистий наклепом нечистої,

Сором’язний, цнотливий. - Твою вдачу тобі

Поверну я. Груди відкриті, справедливий клинок,

Кров ллється в жертву праху безгрішному

Простромлює собі груди.

Що чинити, коли син убитий, - у мачухи

Вчися, батьку. Зійди в краї стигійські.

Вмирає.

Тезей

1222 Жерла блідого Аверна і Тенара темний вхід, Розрада нещасливих - тихий струм Лєтейських вод, Нечестивця поглиньте для незліченних вічних мук! Ви, чудовиська морські, усі сюди з усіх морів, Де б вас Протей не ховав у темних глибинах безодні,

1          того, хто в захваті від убивства, потягніть у безодню хвиль!

Ти, батьку, завжди готовий поділяти синів гнів,

Ставши синовбивцею, смерті легкої не заслуговую я,

Хто роздерте тіло розметав по всіх полях,

Хто воістину злочинець, бо уявний гріх карав.

Усе наповнене моїм лиходійством: зірки, мани, Океан.

1233 Немає четвертого світу; трьом відомий царствам я. Чи для того я повернувся, до неба шлях відкривши, Щоб над двома убитими подвійний обряд Удівцем бездітним справити, запалити багаття, Який сина і дружину спалить моїх?

Антична література. Греція. Рим

Алкіде, мені гірке світло денне повернувши,

Віддай Плутону дарунок його, до тіней мене

Відправ знайомих. Ні, кличу даремно я

Покинуту смерть. Ти, майстерність явивши

В убивствах, страшних задумів майстер,

До гідної страти сам засуди себе.

Чи нахилити сосни до землі вершинами,

Щоб, розпрямившись, розірвали надвоє

Мене вони? Зі скель Скирону кинутись?

Я бачив муки гірші, котрі

Готує Флегетон палаючий ув’язненим:

Я знаю місце, знаю страту, що чекає на мене.

1250 Лиходійні тіні, геть! Нехай камінь на плечі Мені ляже – вічного старця Еоліда праця – І руки мені обтяжить утомлені; Мене нехай манить волога і від вуст тікає, До мене нехай шуліка прилетить від Тітія Моєю годуватися печінкою, що знову відростає; Спочивай, Пиріфоя мого батько: Нехай колеса оберти безперестанні Моє мчать тіло по колах мученицьких. Земле, розверзнись! Хаосе, поглинь мене! Сьогодні з більшим правом відійду до тіней: За сином слідом. У вічний дім прийми мене, Плутоне, без страху: з чистим наміром прибув я І не піду. На горе, не слухають боги мене, Лише злих благань негайно дослухатись раді.

Хор

Тезею, для скарг час є безкінечний, Зараз віддай останній Іпполітові борг: Пошматоване тіло схорони скоріше.

Тезей

Сюди, сюди останки тіла милого Несіть! Члени безладно складені... Невже це Іпполіт? Провину мою Я визнаю. Та щоб не на мені одному

1272 І не одна була провина, – батька Прикликав я. Ось він, отця дарунок, ось плід його! О, горе літ похилих, самота! Нещасний, на грудях зігрій в обіймах Те, що від сина твого зосталося.

Хор

Роздертого тіла частки жалюгідні Склади як слід і поверни на місце їх. Сюди – десницю могутню; ось ліве

Луцій Анней Сенека

Плече взнати можливо; приклади до нього Долоню, що вуздою звикла втихомирювати коней.

0          rope! He все оплакати тіло можемо ми.

Тезей

Сумну працю терпи, рука тремтяча!

Нехай не струменіють сльози по сухих щоках,

Поки всі члени не перерахував батько

1          тіла не склав. Що отут, позбавлене

Обличчя, покалічене ранами?

Яка частина - не знаю, але твоя вона.

Сюди клади, де місце є вільне.

I це - краса, що зіркою світила,

Ворогів відводити погляди змушувала?

Проклята доля, безсмертних милість грізна!

Таким мій син вернувся - на благання батька!

Прийми дарунки батькові останні,

О багаторазово похований! Нехай багаття

Спалить останки. Скорботний відімкніте дім!

Хай клич сумний лунає у Мопсопії!

Ви до царського багаття несіть смолоскипи,

Ви в полі збирайте труп пошматований, -

А цій яму вирийте глибоку:

Хай голову земля гнітить злочинну