ПРО ПРИРОДУ РЕЧЕЙ Книга перша


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 
150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 

Загрузка...

Мати Енея і роду його, благодатна Венеро, Втіхо людей і богів! Під сузір’ями неба пливкого Повниш повсюдно життям судноносні моря і врожайне Лоно землі, завдяки-бо тобі зародитися прагне Всяке створіння й, покинувши темряву, глянуть на сонце. Тихнуть, богине, вітри, розбігаються хмари небесні Ще до приходу твого. Найніжніші до ніг тобі квіти Стелить умілиця щедра – земля, посміхається море, Небо власкавлене сяє– виблискує світлом текучим. 10 Щойно пора весняна заясніє в усій своїй вроді, Щойно, звільнившись од пут, Фавон війне життєдайно, – Спершу небесні птахи твою з’яву, ходу переможну Славлять, богине, твоєю могутністю вражені в серце. Потім і звірі, й стада пасовищем багатим буяють, Ріки стрімкі пропливають, аби поспівать за тобою, Бачити вроду твою, – куди б не вела ти, не звала. Далі – по горах, морях, по бурливих потоках, дібровах, Густозелених оселях птахів та полях шафранових – Всім ти проймаєш любов’ю серця, тож усе доокола Солодко множить свій рід під твоєю, блаженна, рукою. Ти-бо єдина природою правиш: без тебе й билинка Не проросла б, до ясних берегів божественного світла

Антична література. Греція. Рим

З пітьми ніщо б не тяглось, не було б насолоди ні в чому.

Тим-то жадаю твоєї підмоги, почавши складати

Вірші, в яких я хотів би природу речей роз’яснити

Синові Меммія нашому – ти ж бо його повсякчасно

В славі, багатим на успіхи бачити волиш, богине.

Тож і словам моїм непроминальну дай звабу, всевишня.

Дай, щоб тим часом, заглиблена в сон, на морях, суходолах

30Люта, виснажна війна, втихомирившись, одпочивала.

Миром погідним одна з-між богів ти спроможна втішати

Смертних: суворим мистецтвом війни зброєвладний керує

Марс. Але й сам він, бува, як лише заятриться відвічна

Рана любові, спішить до твого пригорнутися лона –

І завмира горілиць: відхиливши назад, мов точену,

Шию, тобою, богине, насичує спраглий любові

Зір свій і з уст перехоплює – п’є пожадливо твій подих.

Саме тоді, коли так він лежить, – над ним нахилившись,

Тілом священним своїм обійми його й, мову ласкаву

3 уст проливаючи, миру, славетна, випрошуй для римлян.

Бо ж як вітчизна в біді, то ні нам до такого заняття,

Звісно, душа не лежить, ані Меммія славний нащадок,

Поки неспокій довкіл, од громадських справ не відступить.

*** Ну, а тепер, нагостривши свій слух, проникливим духом, Вільним од різних турбот, у правдиве заглиблюйся вчення, Щоби дарами, котрі тобі сам готував я так пильно, Не погордив ти раніше, ніж їх до кінця зрозумієш. Бо над найвищою сутністю неба й богів міркувати Зараз почну, до начатків речей всіх пробитися хочу – Тих, що природа і творить усе з них, і множить, і живить, І на які вона знов по загибелі все розкладає. Ми ті начатки йменуєм: матерія, чи родотворні Тільця речей; окрім того, насінням речей дуже часто Їх називаємо; врешті, ще й іншу вживаємо назву: Первісні тільця, від них-бо, найперших, усе виникає. В час, коли роду людського життя, розпростерте, лежало Долі в усіх на виду під релігії гнітом одвічним, Що, висуваючи голову темну з безодняви неба, Грізним обличчям хилилась, лячна, до вмирущого люду, 60З-посеред еллінів зваживсь один проти неї піднятись І скерувати свій зір, хоч і смертних очей,– проти неї. Тож ані слух про богів, ні погрозливий грім, ні мигтіння Стріл-блискавиць не злякали його: запалився ще більше Духом своїм, ще палкіше запрагнув прорватися вперше, Збивши на брамах природи замки, із вузин – на простори. Духу наснага жива довела свою міць: промайнувши

Тіт Лукрецій Кар

Ген за найдальші краї огороди вогненної світу, Думку напруживши й дух, озирнув переможець уважно Всю безбережність, і звідти доносить нам, що народитись Може на світ, а що – ні, яка сила кінцева властива Кожній з речей, яка суть її, де їй накреслено межі. Так-от релігію, що понад людом була, в свою чергу Взято під ноги, а нас – підняла перемога до неба. Та непокоюсь, аби не подумав ти часом, що хочу, До нечестивого вчення схиливши, на стежку злочинну Вивести, друже, тебе. Навпаки, це релігія часто До нечестивих, а то й до злочинних призводила вчинків. Так було, кажуть, в Авліді, де Трівії Діви жертовник Перші данайців вожді, що вважались окрасою війська, 80Кров’ю невинною Іфіанасси колись осквернили. От уже стьожки жертовні, дівоче волосся вповивши, По її щоках і справа і зліва спливли рівномірно. От вона вгледіла батька свого, що при вівтарі сумно Станув, а поряд – прислужники, бачить, ножі приховали; Співгромадяни ж, на неї задивлені, гірко ридають, – І підкосились їй ноги, і впала, бліда, на коліна. Не помогло безталанній в ту мить, що назватися батьком Міг завдяки саме їй, своїй першій дитині, володар. Поки тремтіла всім тілом, як лист, понесли нещасливу Діву до вівтаря, тільки не з тим, щоби після обряду Звідти вести її, славлячи хором дзвінким Гіменея – Ні! Щоб у розквіті літ, перед самим заміжжям упала, Чиста, – від рук нечестивих отця свого; жертва печальна Хід кораблям, що застрягли в порту, мала дати щасливий. От що таке забобон, і до чого схиляє людину! Будь-коли й сам ти, можливо, наслухавшись, що пролепече Вмілець лякати – віщун, відсахнутись од мене захочеш. Той вже такого тобі наговорить, таким маячінням Розум затьмарить, що в тебе життя шкереберть піти може

I           скаламутитись жахом раптовим усе твоє щастя.

Та й дивуватись не варт. Бо, коли б усвідомили люди

Те, що їх біди межу мають певну, – зуміли би якось

Віщим отим буркунам і релігії протистояти.

Нині ж ні змоги, ні способу, як їм опертись, немає:

Кожен боїться, що вічно й по смерті каратися буде.

Значить, природа душі невідома: народжена з тілом

II         0 Чи, коли родиться хтось, в його тіло вона проникає,

Чи загибає однаково з нами, розкладена смертю,

Чи навіщає похмурого Орка й розлогі затони,

Чи в якісь інші з веління богів прослизає створіння,

Як оспівав це наш Енній колись, що з верхів Гелікону

Антична література. Греція. Рим

Вперше приніс для вінця свого листя постійно зелене, Серед усіх італійських племен себе славою вкривши.

           

130Все ж я свідомий того, що затемнене греків учення Буде нелегко по-нашому висвітлить, віршем латинським, Надто, коли доведеться вдаватись до слів-новотворів: Мова ж убога, на жаль, а предмет – новизною багатий. Та благородство твоє й сподівання солодкого плоду Нашої дружби мене спонукає за будь-який взятись Труд і йому присвятитися, ночі проводячи світлі В пошуках слів, як і віршів, що ними б мені пощастило Світло таке в твоїм розумі викресать, щоб озирнути Найпотаємніші міг ти при ньому речей всіх глибини. Значить, розвіяти страх, що в душі загніздився, повинні Не ясносяйного сонця провісники – промені-стріли, Не найяскравіший день, а природа – весь лад її, вигляд. Ось що ми тут беремо за початок, за першу засаду: З волі богів, із нічого ніщо народитись не може. Бо, якщо страх у полоні тримає людей всіх так цупко, – Це через те, що, весь час помічаючи явищ багато Як на землі, так на небі, вони неспроможні збагнути Їхні причини й гадають, що все це – веління безсмертних. Отже, як слід усвідомивши те, що з нічого ніколи Не виникає ніщо, ми чіткіше простежити зможем Роздумів наших предмет: відкіля кожна річ узялася, Як, незалежно від волі безсмертних, усе протікає. Хай щось могло б із нічого постати, – то все б упереміш Із різнорідних родилось речей, без потреби в насінні: З моря людина пішла б, із землі виринали б лускатих Риб косяки, прямо в небі могло би виводитись птаство; Різні отари, стада й, між собою спаровані будь-як, Звірі всіляких порід то поля, то пустелі б займали. Й дерева плід не однаковим був би: постійно б мінявся; 160Все тоді, взяте зокрема, могло б, отже, все породити. Тож, якби в кожній з речей не було родових отих тілець, То чи була б у речей тих спорідненість, певна їх матір? А коли все довкруги із свого виникає насіння, То кожна річ тільки там постає й виринає до світла, Де є матерія, речі властива, і первісні тільця. Ось чому так не бува, щоб усе виникало з усього – В кожній з речей, своя сила є, тобто властивість окрема. Квітне, приміром, весною троянда; хліба половіють – Саме в спекотливі дні; виноград – восени дозріває. Чи не тому, що насіння речей плодотворно злилося Кожне – в свій час, єсть у кожного виду йому лиш догідна

Тіт Лукрецій Кар

Для проростання пора, коли мати – земля живодайна – Речі тендітні безпечно виводить до обріїв світла? А виникали б ті речі з нічого, – тоді б і родились, Як коли трапиться: то восени, то весною, то влітку, Бо не було б тоді, значить, таких родотворних начатків, Що недогідна пора від злиття їх могла б одхилити. Втім, якщо речі з нічого зростали б, то певного часу, Щоб поєдналось насіння їх, розвиток не вимагав би: Ледь появившись на світ, юнаками ставали б одразу Діти грудні; з-під землі б умлівіч пробивались дерева. Чуда ж такого ніхто ще не бачив: усе поступово, – Так і природа велить,– із свого виростає насіння І зберігає при тому свій рід. Отже, звідси висновуй: Все із своєї зростає матерії й живиться нею. Зваж і на те, що, якби не дощі під час року помірні, – Не видавала б земля джерела наших радощів – плоду. А без поживи ніяке створіння не тільки не здатне Роду свого зберегти, а й саме існувати не годне. 190Можна скоріше таке припустити, що спільних багато Тіл є в речах багатьох, як у писанім слові, скажімо,– Букв, аніж те, що без первоначал може щось виникати. Далі: чому не подбала природа, щоб люди, приміром, Зросту такого були, що могли б і моря глибоченні Вбрід переходити, й гори стрімкі розсувати руками, Й довготривалим життям через низку віків пробиватись? Видно, речам, щоб могли вони виникнуть, дана лиш певна Кількість матерії; з неї й складається все нарожденне. Отже, погодься: з нічого ніщо поставати не може: Треба насіння, що з нього могли б народитися речі, А народившись на світ, – потягтись до легкого повітря. Врешті, додам: якщо більше снаги мають орані землі, Ніж цілина, якщо працею рук урожай піднімаєм, То очевидно, що містить земля родотворні начатки. Їх до життя й понукаємо ми: прорізаємо плугом Первісну твердь, за собою родючу лишаючи скибу. А не було б у землі тих начатків, – без нашого труду Значно кращим ставало б усе з дня на день самовільно. Втім, коли річ якусь нищить природа, її вона, звісно, Не обертає в ніщо – розкладає на первісні тільця. Бо, якби кожна з речей прирікалась на знищення повне, В нас на очах то одне щось, то інше зникало б раптово. Жодної сили б тоді не потрібно було, щоб на крихти Річ роз’єднати могла, розплести її тіла тканину. Тож, коли геть усі речі складаються з вічного сім’я, То, поки сила не зрине така, що зустрічним ударом

Антична література. Греція. Рим

Їх розіб’є чи зруйнує зсередини, в пори пробившись, – Жодній з речей не дозволить загинути творча природа. Врешті, коли б усе те, що зникає з перебігом часу, Не залишало й дробинки матерії, жодного сліду, Як же Венера тоді з роду в рід викликала б до світла Різні створіння, і звідки земля, незрівнянна майстриня, Їжу б черпала, щоб їх з роду в рід годувати й ростити? Звідки до моря пливли б, його повнячи, власні джерела Й ріки віддалені? Як би в ефірі зірки випасались? Все вже давно – якщо має в собі воно тіло вмируще – Стало б нічим, перетравлене давністю, часом бездонним. Та коли стільки віків пропливло й не забракло ні разу Тіл, необхідних для того, щоб повністю світ оновився, – То несмертельною мусить же бути начатків природа. Вже коли є в світі щось, то нічим воно стати не може. Зрештою, сила й причина одна кожну річ без різниці Знищила б тут же, якби не матерія вічна: всі речі Зчепленням більшим чи меншим своїм вона в’яже докупи. Дотик найменший тоді до загибелі б міг причинитись, Бо не бувало б речей, з незнищимого тільця посталих, Чий щонайглибший зв’язок тільки певна б порушила сила. Тож, коли первоначала речей усіх перебувають У розмаїтих зв’язках, коли скрізь є матерія вічна, – Цілість свою зберігатимуть речі, аж поки не стрінуть Сили такої, що сплетення їх розірвати спроможна. Жодна, як бачимо, річ у ніщо обернутись не може: З розпадом вернеться знов до матерії первісних тілець. От пропадають дощі, коли батько–ефір позахмарний Стрімко скеровує вниз їх – у лоно землі материнське. Вруниться сходами поле зате й зеленіють дерева Пишним гіллям, розростаються, гнуться од щедрого плоду. Звідси – і рід наш людський, і тварини черпають поживу, 250Звідси – й міста багатіють, обновою тішаться – дітьми, Буйнозелені дзвенять од співучого птаства діброви. Звідси – й отари гладкі, на траві соковитій розлігшись, Одпочивають собі. Молока білосніжна волога Рясно з набряклого вимені точиться; звідси – грайливий По моріжку виграє молодняк на хистких іще ніжках, Хай-но шумке молоко йому вдарить у ніжну голівку. Тож остаточно ніщо, хоча зникне з очей нам, не гине, Бо одне з одного споконвіків поновляє природа: Щоб народити щось, – іншої речі їй смерть необхідна. Зараз, хоча й пояснив я, що жодна річ із нічого Не постає і в свій час у ніщо обернутись не може, Та боячись, що мені через те лиш не йнятимеш віри,

Тіт Лукрецій Кар

Що найдрібніших начатків речей наше око не бачить,

Думку таку ще додам: у речах – це вже визнати мусиш –

Містяться тільця, котрі, хоч існують, усе ж непомітні.

Вітер, по-перше, впадаючи в шал, усе море шмагає,

Судна трощить важкі, розганяє, розшарпує тучі,

Вихором іноді в полі промчить, величезні дерева,

Мов соломинки, кладе; на хребти небосяжні звалившись,

Подувом дужим ламає ліси – ось така в нього сила:

Гуркотом, громоподібний, грозить нам, гуде, скаженіє.

Отже, вітри – це тіла, що їх зором помітити годі.

Саме вони, ці тіла, суходіл, і моря, і небесні

Хмари січуть, у пориві раптовому ними кружляють.

Їх течія руйнівна – як вода, що хвилює ласкаво

В річищі й раптом, розбурхана, рине, виходить далеко

Поза свої береги, коли зливи страшні її повнять

І, з височенних спадаючи гір, повноводі потоки, –

Що хмизняком, і гіллям, і деревами цілими крутить.

Навіть могутні мости не здолають опертись потужній

Силі стрімкої води: так поривно, дощами набряклий,

На кам’яні велетенські опори потік набігає.

З гуркотом, тріском розвалює все, перекочує в хвилі

Брили, подібні до скель; що зіткнеться з ним, – падає тут же.

Так от, хоча й непомітні, проносяться вітру пориви,

Мов непокірна ріка: як лише по дорозі натраплять

На перешкоду якусь, – налітають на неї раз по раз,

Поки таки не зметуть. А бува, заклубившись миттєво,

Схоплять що-небудь і, крутячи в вихорі, мчать собі далі.

Значить, вітри – кажу ще раз і ще раз – тіла, що їх оком

Не помічаєм, якщо і прикметами, й діями схожі

До невгамовного плину ріки, що доступна для зору.

Й запахи різноманітних речей ми сприймаєм, одначе

Зовсім не бачимо, як вони нам потрапляють до ніздрів.

Око не вловить потоків тепла, йому годі уздріти

Холоду подих, та й слів, що в повітрі летять, не помітиш.

Все це в природі своїй мусить бути тілесним, оскільки

На відчуття наші діє, торкаючись їх. А торкатись

І піддаватися дотику – що б могло ще, окрім тіла?

300Одяг, розвішаний на узбережжі, де піниться хвиля, –

Вогкий, а вистав на сонце його – за хвилину просохне,

Та не догледіти, як осідає на ньому волога,

Як – утікає, заледве ковзнуть по ній промені сонця.

Отже, вода на такі вже дрібні розпадається крихти,

Що й найзіркіше ніяк їх не зможе помітити око.

Так от і перстень, коли його носиш на пальці постійно,

451

З року на рік непомітно втрачає щось, робиться тоншим.

Антична література. Греція. Рим

Камінь уперта продовбує крапля. Леміш, хоч залізний, Теж поступово маліє – стирається, краючи землю. Глянь на дорогу міську: покриття її – тесані плити – Вичовгав натовп людський. А правиці у бронзових статуй, Що біля брам височать, наче схудли: до них раз од разу Кожен, до міста чи з міста йдучи, припадає вустами. Тож очевидно, що все від тертя стає меншим, одначе Не помічаємо часточок тих, що всякчас одпадають: Наче позаздривши, бачить того не дала нам природа. Врешті, й того, що речам усім день і природа помалу, Частку по частці дає, щоб росли, розвивалися мірно, – Хто б не напружував гострого зору, – не вгледить ніколи. Як і того, що з трухлявою старістю речі втрачають, – От як той берег скелястий, поглянь, що його заповзято Сіль роз’їдає морська, – зрозуміло, ніяк не завважиш. Через ті крихти, для ока не видимі, й діє природа. Та не подумай, що все тими крихтами, тільцями тими Щільно забите довкіл: у речах порожнеча є також. Добре затям собі те: пригодиться на кожному кроці, Бо ж ні блукать, ні вагатись не будеш, ні знову та знову Суті в усьому шукать, до мого недовірливий слова. Є, кажу, вільний, порожній цілком, недоторканий простір. А не було б його, – як же тоді мали б рухатись речі? Перша-бо кожної речі властивість – опір чинити Й на перешкоді ставать – одночасно в усьому про себе Знати дала б – і ніщо й ворухнутись не мало би змоги: Жодна-бо річ, поступившись, не стала б для руху початком, Ти озирнись: на морях, і на землях, і високо в небі – Скільки там різного руху довкіл! Описать неспромога – Просто в очах мерехтить. А коли б не було порожнечі, То не лише не могло б усе рухатись так метушливо, А й появитись на світ не здолало б: у купі суцільній Так і лежала б матерія мертво, без жодного руху.

Отже, природа, говорячи стисліше, – це поєднання Двох протилежних речей: є тіла, але є й порожнеча – Простір, де можуть вони поміщатись і рухатись вільно. Те, що існують тіла, – відчуття, для створінь усіх спільні, Стверджують. Не довіряти їм – значить себе ж позбавляти Змоги судити про речі приховані, бо ж очевидну Виб’єм опору з-під ніг, перекреслимо думки спромогу. 420Далі. Якби не було того простору, вільного місця, Тобто порожняви, – де б мали різні тіла подіватись, Як тоді пересуватись могли б вони в напрямках різних? Вище я виклав тобі щодо цього чітку свою думку.

Тіт Лукрецій Кар

Врешті, чи є щось таке, що від тіла ти б міг одділити

Й від порожнечі, – таке, що творити могло б самостійно

Третю якусь, від порожняви й тіла відмінну, природу?

Справді-бо: що вже існує, те мусить-таки чимось бути;

Хай за об’ємом воно й невелике, хай крихітне буде, –

Все ж, коли можна його хоч легенько, хоч якось торкнутись, –

Тіл усіх кількість примножить воно, в їх сукупність увійде.

А недоступним для дотику буде і зможе крізь себе

Вільно будь-яку річ пропустити без опору, – значить,

Це – незаповнений простір, ми кажемо тут: “порожнеча”.

Все, що існує, додаймо, саме по собі – неодмінно

Діє саме або ж дії якійсь підлягає сторонній;

Врешті, – й тим може буть, що вміщає всі речі рухливі.

Діяти ж і піддаватися дії – це речі властивість,

Ну, а вміщати щось – має спроможність одна порожнеча.

Отже, крім тіла й порожняви, в низці речей не буває

Ще чогось іншого, третього, що існувало б окремо

І незалежно, саме по собі, що могли б ми сприймати,

Чи завдяки відчуттям, чи зусиллями думки збагнути.

Бо, як побачиш, – усе, що існує, що назване якось,

Буде властивістю двох тих начал або явищем буде.

Що неможливо від речі віднять, відокремить од неї,

Не зруйнувавши при тому її, – має назву “властивість”:

Жар – од вогню, від каміння – тягар, од води невіддільний –

Плин, дотикання – від тіл, од порожняви – недотикальність.

І навпаки, як-от: рабство, убогість, багатство, свободу,

450Війни і злагоду – все, що приходить на світ час од часу,

Як і відходить, під назвою “явища” тут розглядаєм.

Також і час не існує окремо: що трапилось нині,

Що – в давнину, що колись має статися, – ми відчуваєм

Тільки в зв’язку нерозривно–тісному з самими речами.

Визнати мусиш таке: самого по собі, поза рухом

Та супокоєм речей, ми не можемо часу сприймати.

           

Всесвіту справді у жодному напрямі жодна границя Не замикає, інакше б він мусив кінець якийсь мати. Ну, а кінець лиш тоді є кінцем, коли йде після нього Ще якесь тіло, якась наче грань, аби ми помічали: Ось саме звідси наш зір не сприймає вже речі тієї. 950Отже, коли поза всесвітом – як визнаєм – не існує Більше нічого, то він безконечний, безкраїй, незмірний. Зовсім не матиме значення, де б ти у нім зупинився: Тут собі стань чи піди кудись ген – доокіл рівномірно Слатися будуть такі ж нескінченного світу простори. Та припустімо тепер, що протяжність усесвіту має

Антична література. Греція. Рим

Грані якісь, що комусь із людей пощастило доскочить Аж до окрайка того, іще й спис, розмахнувшись, метнути. Як ти гадаєш: той спис полетить, як його скерувала Дужа рука до далекої цілі, чи тут же й натрапить На перешкоду якусь, що йому на дорозі постане? Третього тут, що могло б із ним бути, погодься, немає. Так чи інакше – не бачимо виходу. Визнати мусиш Те, що не має кінця, в який бік би не ширився, всесвіт. Бо, чи на щось наштовхнувшися, спис не матиме змоги, Врешті, домчати до цілі своєї, щоб там зупинитись, Чи без завади помчить, – не з останньої риси злетів він. Доводом цим я тебе перестріну й тоді, як десь-інде Всесвіту визначиш край: “А ти списа метнув?” – запитаю. Вийде, що справді ніде не знайти тобі жодної грані: Ціль перед списом, хоч як тут мудруй, вислизатиме завжди. Втім, якби всесвіт окреслений був, якби все, що є в ньому, Мало стійкі береги вколо себе, якби не безмежні Обшири в ньому були, то віддавна б уже під вагою Щільних начатків матерія вся, позбивавшись докупи, Згустком би стала одним, і ніщо б не рухнулось під небом. Неба тоді взагалі б не було, не світило б і сонце, Бо споконвіку, всякчас, осідаючи нижче та нижче, Звалищем нині матерія вся непорушно б лежала. Ну, а насправді спокою не відають первісні тільця – Все метушаться, адже не знайти їм ніякого споду, Де, поспливавшись, могли б загніздитись у тихому місці. Все постає тільки в русі – постійному, впертому русі: Роєм густим звідусіль поспішаючи, – верхні до нижніх, – Сиплють невпинно з безодняви тільця матерії жваві. Врешті, окинь усе оком: одне щось відділене чітко Іншим: повітря межу дає горам, а гори – повітрю; Море – землею, вона ж, навпаки, – відокремлена морем. Обрій на зміну йде обрію: крайнього – всесвіт не знає. Простір настільки в природі своїй неосяжно розлогий, Що й блискавиця, з яким би шаленим розгоном не мчала Протягом вічності, все ж не здолала б його ні пробігти, Ні досягнути того, щоб хоч менше їй лету лишилось. Ось які безкраї всюди речам одслоняє природа – Меж їм не знайдеш, куди не звертай невсипущої думки. 1000Втім, щоб сукупність речей собі міри якоїсь не клала, Дбає природа сама: порожнеча – тілам є межею, А порожнечу – матерія, тіло перервною робить. От і не знає завершення всесвіт у тім чергуванні. Та, припустім, не чергує природа пустелі з тілами, – Все-таки з них щось одне простелятися буде в безмежжя;

Тіт Лукрецій Кар

Край якийсь був би, скажімо, в порожняви, – змоги б не мала

Безлічі первоначатків речей у собі поміщати;

Вичерпна кількість була б у начатків речей родотворних, –

Ні суходіл, ні моря, ні небес яснозоре склепіння,

Ні покоління людей, ні всевишніх тіла несмертельні

Не потривали б не тільки години – найменшої миті.

Бо, розірвавши зв’язки свої, ген по безмежній пустелі

Вся б розлетілась матерія, вся б вона розпорошилась

Чи, правильніше сказать, не зродила б уже, поєднавшись,

Жодної речі – не в силі була б вона знову зійтися.

Та не подумай, що первоначатки речей між собою

Лад свій погодили, що розмістилися так вони вмисно,

Що, передбачливі, й рухи свої як належить уклали, –

Ні. Свій порядок міняючи в безмірах простору й часу,

Поштовхів різних раз по раз то звідси, то звідти постійно

Зазнаючи, в різних рухах бувавши, розміщеннях різних,

Ось на такі поєднання щасливі натрапили, врешті,

Що породили й становлять сьогодні речей всіх сукупність.