АТТИКОВІ (II, 4)


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 
150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 

Загрузка...

Аттику, друже мій вірний, прийми це послання Назона,

Шле він його з берегів дальнього Істру тобі. Чи пам’ятаєш ти досі про мене – нещасного друга,

Чи збайдужів я тобі і позабув ти мене? Ні, не такі вже жорстокі для мене боги, щоб повірив

В те, що, мій Аттику, ти друга спроможний забуть. Перед очима моїми стоїть твоя постать незмінно,

Миле обличчя твоє бачу в думках я своїх. Згадую, скільки важливих нас справ повсякденно єднало

Та на веселощі теж часу чимало знайшлось. Часто години швидкі проминали у довгих розмовах,

Часто потік моїх слів довшим бував, аніж день. Часто до слуху твого щойно складений вірш мій доходив

І про творіння нове думки твоєї питав. Знав, те, що ти похвалив, те й іншим подобалось завжди,

Це нагорода була праці й старанням новим. Вірш, щоб гладесенький був, відшліфований друга напилком,

Мусив справляти не раз все, що підказував ти. Площі і портики всі нас обох усе бачили в парі

І у театрі й в путі – всюди ми разом були. Завжди любов нас така, найдорожчий мій друже, єднала,

Як в Еакіда колись з Нестора сином була. Навіть як вихилиш чашу, наповнену водами Лети,

Я не повірю, що ти зможеш забути про це. Швидше, напевно, вже день стане довгий узимку, а ночі

Будуть вільніше пливти в спеку, ніж в лютий мороз.

Публій Овідій Назон

Спеки не стане раніш в Вавилоні, морозів у Понті,

Й пахнути краще троянд будуть ромашки малі, Ніж позабудеш мене і у Лету діла наші кануть.

О, ще у долі моїй є якийсь промінь ясний! Ти стережись, щоб довір’я моє не було лиш примарним

І щоб даремною хтось віру мою не назвав. Оберігай уже стійко ти вірність друзяці старому

Стільки, як личить, і так, щоб тягарем я не став.