ЖИТТЯ ПОЕТА (IV, 10)


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 
150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 

Загрузка...

Любощів ніжний співець, як свій шлях життьовий перейшов я, –

Друже-нащадку, тобі повість розкаже моя. Мила вітчизна моя – Сульмон, на джерела багатий;

Дев’ятдесят туди миль треба від Рима пройти. Там я на світ народивсь, а щоб добре ти рік той затямив,

Знай, що однакова смерть консулів стріла тоді. З діда і прадіда рід наш поважний із вершників римських,

Не випадковість, не гріш в люди виводили нас. Парость не перша в сім’ї, – коли я на світ появився,

Був уже брат у батьків, старший від мене на рік; Знайте, зірниця одна привітала народження наші,

День святкування один, тільки на два пиріжки. Був то один із п’яти, зброєносній Мінерві відданих

Днів, коли перші бої в цирку кривавлять пісок. В ранніх зелених літах нас виховують пильно й дбайливо:

В Рим до найкращих знавців батько обох нас послав. Брат мій від літ молодих вінець красномовства вподобав,

Форума сварки гучні вабили серце його. Серцю ж моєму з дитинства подобались святощі неба,

Муза до тихих пісень кликала душу мою. Часто мій батько мовляв: “Не за хлібне ти діло берешся,

Славний Гомер, але й він так і помер нуждарем”. Батькове слово узяв до душі я і, Муз призабувши,

Спробував прозу писать, кинув я метри дзвінкі, – Тільки ж писання моє самохіть окрилялося ритмом,

Щоб не почав я писать, вірші складались самі. Роки тим часом минали – нечутною перше ходою,

Вільної тоги настав день для обох юнаків, Туніки наші прикрасив широкий рубець пурпуровий,

Нахили серця, проте, не відмінилися в нас. Брат мій подвоїти встиг у житті своїм десять лиш років, –

Вмер, і я мав почуття, ніби я втратив себе. Потім посаду прийняв я, зеленим літам відповідну,

Членом колегії трьох деякий час я пробув. Курія далі чекала; та звузив я рубчик червоний,

Не до снаги бо мені був той почесний тягар: Тіло незвичне було, та й душа не лежала до праці,

А честолюбство мені завжди огидне було; Сестри до того ж аонські шептали про творче дозвілля,

Що уявлялось і так даром найкращим мені. Як шанував, як любив я прославлених Римом поетів!

840

В кожнім улюбленці муз бога я серцем вчував. Слухав я Макра старого читання – про “Птахів” поему

Публій Овідій Назон

Та про отрутних гадюк, та про цілюще зело. Часто Проперцій мені довіряв свою сповідь вогненну:

Щира й правдива приязнь нас сполучала обох. Басс, славнозвісний сатирою, славний гекзаметром Понтік –

Спільники любі були тих товариських зібрань, І незрівняний Горацій втішав нас багатством мелодій,

Пісні химерно-тонкій рідну навчивши струну. Тільки на образ Вергілія знав я, і смерть передчасна

Вирвала раптом з життя приязнь, Тібулле, твою. Галле, він твій спадкоємець, його спадкоємець – Проперцій,

Я в тому колі з’явивсь вже як четвертий співець. Як я старіших колись, так мене привітали молодші;

Хутко Талія моя стала відомою всім. А виступав я з читанням перед громадою в Римі, –

Ледве чи й раз поголить бороду вправився я. Хист мій співецький збудила прославлена в місті Корінна,

Так неправдивим ім’ям владарку знав я свою. Досить тоді написав я, та все, що вважав негодящим,

Сам я – суворий співець, – кидав в огонь без жалю... Правда, тоді як я йшов на вигнання, багато спалив я

Навіть достойних пісень, в гніві на Музу свою. Серце було в мене чуле, покірне Кротові серце;

Часто з найменших причин поломеніло воно. Хоч я вродився таким, що займавсь од найменшої іскри,

Та на іменні моїм плям і чуток не було. Мало не хлопцем мене одружили; немила та жінка

Дуже недовго жила шлюбним зо мною життям. Друга її заступила; не смію догани їй скласти,

Та і недовго вона ложе ділила моє. Третя й остання діждала зо мною поважного віку,

Та й на заслання мене випало їй виряджать. Мав і дочку я єдину, і внуків від неї діждався

Двох вона мала дітей, правда, і шлюб не один. От уже шлях свій промірявши, батько помер мій спокійно,

Дев’ять десятків прожив він на своєму віку. Гірко я плакав за ним, так оплакував сина свого б він.

Матері скоро своїй шану останню я склав. Щастя їм випало, що мого горя вони не діждали,

Що мого вислання день їх в домовині застав. Щастя й моє, що недоля мене не при них перестріла,

Не довелося старим гірко за мною тужить. Та як від мертвих не тільки ім’я на землі зостається,

І від високих кострів тінь одлітає легка, І як про горе моє прилине до нас поголоска,

841

І понад Стіксом мутним будуть судити мене, –

Антична література. Греція. Рим

Знайте, кохані, тоді, що причина мойого вигнання –

Вчинок незважений мій, а не злочинство яке. Мертвим належне віддав я; для тебе, читачу сердечний,

Знову продовжую я повість скорботну свою. Роки найкращі минули; прийшла сивина незабаром,

В кучері чорні мої позапліталася скрізь, І переможний їздець на моєму віку олімпійський

Десять вже взяв нагород і заквітчався вінком, – Як несподіваний Цезаря гнів мене вислав у Томи,

Де чорноморський бурун в західні б’є береги. Кари моєї причина і так аж занадто відома,

Та ось про власну біду свідчить не вільно мені. Зрада супутників, прикрості слуг – що я згадувать маю?

Лихо те тяжче було, ніж це заслання гірке. Тільки ж дух мій не стих, не скорився лихій я негоді,

Скупчив всі сили свої – перетерпіти біду. Бід же на мене звалилося стільки на суші й на морі,

Скільки зірок золотих в небі високім горить. Давнє дозвілля, солодке життя довелося забути

І в непривичній руці зброю належну піднять. Берег сарматський, суміжний із племенем гетів стрілецьким,

Зрештою нас привітав після набридлих блукань. Зброя дзвенить тут довкола, та я, щоб недолю забути,

На самотині свою пісню складаю сумну. І хоч нікого нема, хто б її привітав благодушно,

Час забирає вона: днина коротша стає. Дяка, о Музо, тобі, що живу я, страждання я зношу,

І що важке це життя не підломило мене. Ти-бо потіху даєш, ти приходиш до мене, як ліки,

І заспокоюєш ти серце турботне моє. Вождь і супутник єси: пориваєш мене від Дунаю,

На Геліконі мені місце почесне даєш; Ти – це не часто буває – мені за життя ще з’єднала

Славу й потужне ім’я, шану посмертну співців. Заздрість, що все сьогочасне принижує завжди і ганить,

В пащі неситі моїх не поглинула пісень. І хоча наша доба породила великих поетів,

Все ж і прихильні були людські й до мене уста. І хоч на думку мою є багацько співців поважніших,

Поруч із ними й мене ставить ласкавий читач. Передчування ж співецьке говорить мені – та чи правда? –

Що і по смерті не весь буду я, земле, твоїм. Чи то мій хист, чи то ласка твоя оцю славу з’єднали, –

Дякую красно тобі, любий читальнику мій.

Переклад М.Зерова

Публій Овідій Назон