СКОРБОТНІ ЕЛЕГІЇ В ДОРОЗІ НА ЗАСЛАННЯ (І, 12)


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 
150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 

Загрузка...

Літера кожна, яку у цій книжечці ти прочитаєш,

В час народилась сумний шляху мого серед бур, І Адріатики бачили води, як в люті морози

Серед розбурханих хвиль я, дрижачи, їх писав. Також тоді, коли Істм, що моря розділив, проминули

І на вигнання мене інший вже віз корабель, Я усе вірші творив серед дикого реву морського,

Думаю, що і Кіклад певне тоді здивував, Зараз дивуюсь і сам, як талант мій тоді не загинув

В тих хвилюваннях душі, в тій скаженілості хвиль. Чи з отупіння виходило те, чи з безумства; не знаю,

Тільки ця творчість моя пільгу несла для душі. Часто трусивсь я непевний посеред дощу і туману,

Часто погрожував Понт, там, де Стеропи зоря. День перетворював в ніч нам Боот – вартовий Ведмедиці,

То знову Австер лихий хвилі до зір підіймав. Часто наш човен вода заливала та пальці тремтячі

Навіть тоді спромоглись вірші писати якісь. Ось заскрипіли канати, натягнені вітром північним,

Хвиля, неначе курган, з вигнутим встала хребтом. Сам же керманич підняв до зірок свої руки з благанням

І, позабувши кермо, небу складає обіт. Всюди, куди не погляну, лиш смерті примару я бачу.

Страхом скувало думки, страхом обнятий молюсь. Може, до порту причалю, але я боюся і порту,

Суша таїть небезпек більше стократ, ніж вода. Підступ лукавих людей так же само лякає, як море,

830

Здвоюють страх мій тепер меч і морська глибина. Я боюся, що меч прагне крові моєї напитись.

Публій Овідій Назон

Mope ж y смерті моїй славу захоче здобуть. Зліва - там варвари дикі, що вік весь в розбоях проводять,

Завжди на березі тім війни, убивства і кров. В час, коли море хвилюють бурі в зимову негоду,

Пристрасті в їхніх серцях дужче бушують, ніж Понт. Ти вже повинен простити мені, мій строгий читачу

Те, що мій вірш, так як є, нижче твоїх сподівань. Я ж не писав його в парку моїм, як раніше бувало,

Hi не сидів, як колись звик, на дивані м’якім. Кидають мною розгнуздані хвилі в цю днину зимову

Що на листку написав, схоплює сиза вода. Люто так злиться зима і обурена, як я наваживсь

Вірші писати під звук диких ударів, погроз. Хай вже зима переможе людину! Але одночасно

Я перестану писать, бурю хай спинить вона.

Переклад Ю.Кузьми

(²²², 9)

Значить, і тут є міста - хто повірити б міг - і то грецькі,

Хоч на землі тій довкіл варварська мова звучить. Навіть сюди забрели у свій час поселенці з Мілета

Й тут, серед гетських осель, грецькі заклали доми. Назва місцевості все ж од самих забудівель давніша:

Тут був убитий Абсірт - відси й та назва пішла. На кораблі, що зладнала його войовнича Мінерва,

Через лискучу гладінь досі неторкнутих вод, Кинувши батька свого, прибула сюди, кажуть, Медея -

Згубниця - тихий затон потурбувало весло. 3 пагорба крикнув тоді вартовий, спостерігши погоню:

“Ось він пливе! Я здаля парус колхідський пізнав”. Поки мінійці в страху від причалу відв’язують судна,

Поки гримлять якорі, вправним послушні рукам, Б’є, спохватившись, вона себе в груди, свідома провини, -

Б’є себе - та, що пішла й піде на вчинки страшні. Хоч не втрачає вона і в ту мить одчайдушної зваги,

Все ж на ту вістку і їй блідістю лиця взялись; Глянувши лячно й сама на близьке вже вітрило: “Кінець нам, -

Мовила, - батька будь-що треба затримати тут!” Поки, стривожена вкрай, озирається, що тут робити,

Якось на очі їй брат саме тоді навинувсь. Щойно на нього поглянувши, скрикнула: “Нам пощастило!

Ось же він, той, чия смерть буде рятунком моїм!” Тут неповинному в бік вона лезо смертельне встромляє;

Він - і жахнутись не встиг, бо й не чекав на таке. Потім мечем його тне й розкидає по куснях довкола

Антична література. Греція. Рим

Так, щоб і тут, і десь там можна було їх найти. Ще й на вершечку гори, щоб біліли, кладе його руки

Й голову стяту, в крові, – батькові дороговказ. Щоб у нежданній журбі, підбираючи залишки сина,

Батько повільно верстав цю найскорботнішу путь. Ось чому, каже переказ, той край іменовано “Томи”;

Рідного брата свого тут порубала сестра.

Переклад А.Содомори