ПІГМАЛІОН (X, в.243–297)


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 
150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 

Загрузка...

Пігмаліон, як побачив ганебне життя Пропетід всіх, І, розпізнавши пороки, якими природа так щедро Вдачу жінок наділила, в самотності жив, без дружини, Й ложе у спальні його дожидало на подругу довго,

Антична література. Греція. Рим

А поміж тим він займавсь залюбки своїм дивним мистецтвом.

Вирізьбив з кості слона білосніжну він постать жіночу.

Світ ще такої не знав, і своє покохав він творіння.

Дівчини личко у неї, поглянеш – здається живою,

Ніби іти вона хоче, та тільки затримує сором.

Ось як мистецтво прикрилось мистецтвом! У подиві скульптор,

Захватом сповнюють серце ті форми, що ніби вже дишуть.

Часто до твору свого простягає він руку для проби:

Тіло, чи кість перед ним? І не хоче признатись, що кість це.

Ніжно цілує, здається, взаємно, до неї говорить,

В руки бере, при тім вірить, що пальці натискують тіло,

Навіть боїться, щоб часом синяк не з’явився на шкірі.

То її пестить, то знову дарує приємні дівчатам

Речі: то раковин їй принесе, то камінчиків гладких,

Часом маленьких пташок і квіток різнобарвних букети,

Лілій, барвистих м’ячів чи янтарних сльозинок, що впали

З дерева дів Геліяд. Її шатами теж прикрашає,

Персні на пальці дає їй і довге намисто на шию.

В вухах легенькі сережки, на грудях пов’язка звисає.

Все це їй личить, одначе без шат вона також прекрасна.

На килимах пурпурових він ніжно її укладає,

Назву дружини дає і похилену шию голубить

На пухових подушках, ніби може вона це відчути.

Свято Венери настало на всьому святковане Кіпрі,

Падали в жертву принесені тут телички злоторогі,

Ранені в шию біленьку і ладан курився довкола.

Жертву приніс і наш скульптор і біля жертовника потім

Станувши, просить несміло: “Якщо ви, боги, всемогутні,

Дайте дружину мені (не наваживсь ту з кості назвати),

Щоб хоч подібна була до моєї з слонової кості”.

Добре його зрозуміла присутня на святі Венера,

Знає, чого він бажа й посилає прихильне пророцтво:

Тричі вогонь запалав, підіймаючи полум’я вгору.

В дім повернувшись, біжить він до любої статуї зразу,

Хилить на ложе, цілує і – теплою постать здається.

Знову цілує її, доторкається груді руками,

Чує – від дотику кість стає м’якша і твердість зникає,

Пальцям його піддається, подібно як віск гіметтійський

М’якне від променів сонця й роздавлений пальцем великим

В різні згинається форми, придатний для всякого вжитку.

В подиві й сумніві він, і радіє, й боїться обману,

Знову і знову кохану свою обіймає руками,

Тіло живе обіймає, під пальцями живчики б’ються!

Тут-то герой наш пафоський повними жару словами

826

Дякує щиро Венері і палко цілує нарешті

Публій Овідій Назон

Губки не з кості, а справжні, і дівчина це відчуває.

Вся червоніє й, несміло піднявши угору очиці,

Небо побачила враз і коханого поруч з собою.

Тут і Венера присутня на створенім нею весіллі.

Після ж того, коли дев’ять раз місяць у повні з’явився,

Пафос синок в них родився, від нього і острів так зветься.

Переклад Ю.Кузьми