ФІЛЕМОН І БАВКІДА (VIII, в. 611–724)


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 
150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 

Загрузка...

Так закінчив Ахелой. Те, що він розповів, надзвичайно Всіх здивувало. Один лиш наваживсь сміятися з цього, Впертий отой богоборець, Іксіона син невгамовний: “Вигадки, що розповів Ахелой: вже надто могучі В тебе боги олімпійські, як можуть всі речі зміняти”. Всі остовпіли, й ніхто з них промови не міг ухвалити. Перший Лелег серед всіх, нарешті, мовчання порушив, Розумом зрілий і віком: “Безмірна небесная влада, Краю нема і кінця їй; схотіли безсмертні – і сталось. Сумнів твій тут не до речі. Ось слухай. На горах Фрігійських Поруч із дубом стоїть стіною обведена липа; Бачив це місце я сам, бо Піттей посилав мене в край той Дальній, на ниви Пелопа, колись його роду підвладні, – Нині болото; де край був залюднений – птиці лишились. В людському образі раз завітав сюди з сином Юпітер, З Атлантіадом, своїм жезлоносцем небесним на крилах. Сотні осель обійшли олімпійці – благали спочинку, В сотнях осель олімпійців не пущено.

Радо зустріли їх лиш пенати одні, очеретом болотяним вкриті. Жив там старий Філемон і побожна стара з ним Бавкіда. Там оселились вони, ще за літ молодих поєднавшись, Там і постарілись, в тій самій хаті. Жили-бідували, Але на те не вважали, і вбожество їх не гнітило. Слуг би ти в них не знайшов; їх двоє жило на господі, Хазяйнували самі і самі ж собі вірно служили.

Ледве безсмертні боги завітали до вбогих пенатів, Голови низько схиливши, в тісненькі просунулись двері, – Тут Філемон їх запрошує поруч сідать на ослоні, А працьовита Бавкіда рядном той ослін покриває.

Антична література. Греція. Рим

Потім до огнища йде і в попелі ще не холоднім

Жар вигрібає, кори докидає і листу сухого,

Трудно і пильно старечим диханням огонь здобуває,

Зносить з гори після того трісок та всілякого хмизу.

Дрібно ламає його, під казан мідяний підкладає

Й ту, що з грядок поприносив господар, городину чистить.

А Філемон бере вила двозубі тим часом у руки

Й зараз хребтину задимлену з чорного балка здіймає.

З тої свинини, що довго про свята держали під дахом,

Він невеличкий шматок відриває і варить в окропі.

Щоб не знудилися гості, щоб час їм минав веселіше, Розпочинають старенькі розмову. Прип’яті за вушко, Висіли в хаті ночовки; мерщій наливають водою, Вишнім богам присувають – обмити натомлені ноги. Ліжко було в них старе, з вербового дерева збите, Був і сінник з осоки, на вербовій простелений рамі. Ковдрою вкрила сінник господиня, – так тільки у свята Ліжко вона застилала, хоч ковдра, стара і дешева, Тільки й придатна на те, щоби ліжко вербове вкривати. От прилягли олімпійці. Приносить тоді господиня Стіл, але стіл шкутильгає на ногу; малий черепочок Вирівняв ногу старому служаці, а м’ята зелена Зверху старанно його для почесної учти натерла. Ставить тоді господиня двокольорові маслини, Терен осінній смачний, прозорим налитий розсолом, Редьку, цикорій і сир, а з сиром одцідженим поряд – Яйця, що в попелі злегка спекла для гостей подорожніх. Все те на глиняній чистій посуді. Вино розмішали В глинянім чистім кратері, поставили букові кубки, Пильно, уважно натерті пахучим зсередини воском. Хутко потому на стіл і гаряча з’явилася страва, З нею й вино молоде... Трохи згодом все те одсувають, Щоб переміну нову на тісному столі розмістити. Тут і горіхи, і фіги, і фініки сушені в зморшках, Сливи солодкі, пахучі, у кошику яблука стиглі, А посередині меду стільник. І миліші від страви – Щира і щедра гостинність та ясні обличчя старечі.

От примічають старі, що, як стане кратер порожніти, То вже й не знають, відкіль самохіттю вино прибуває. Вражені дивом таким, затремтіли старі богобійні, Просять чудесних гостей пробачить за страву убогу... Був на господі у них ще й гусак, що за сторожа правив, – Сторожа того вони й прирікають на жертву безсмертним. Довго він крилами бив, все з-під рук виривався старечих, Поки не вдавсь до гостей та й під ноги до них не забився.

Публій Овідій Назон

Гості йому врятували життя і, підвівшись з-за столу: “Так, ми безсмертні боги, – прорекли.– Ми йдемо покарати Селище ваше за гріх і блюзнірство. Та ви не страшіться: Кара на вас не впаде. Отже, вашу оселю лишіте Й разом з нами ідіть на шпилі й полонини нагірні”. Божому слову коряться старі і, щосили обпершись На подорожні ціпки, помаленьку збираються вгору. Вже недалеко були й від вершини гірської, – так, певне, Пущена з луку стріла долетіла б, – оглянулись – горе! Все, що в долині було, затяглося болотом, і тільки Їхня хатина зосталась. Та поки дивуються диву, Поки недолю сусідську оплакують, видко стареньким, Як та хатина мала, що й для них затісною здавалась, Храмом величним стає: замість сох піднеслися колони, Замість гнилої соломи блищить непідроблене злото, Різьблені двері важкі і мармуром висланий ґанок. Чують ласкаві слова – син Сатурна до них промовляє: “Праведний старче, і ти, достойна та праведна жоно! Що б ви хотіли від нас?” Поспитавшися ради в дружини, Спільне бажання тоді Філемон одкриває безсмертним: “Хочемо бути жерцями і храму святого глядіти; Та як у згоді дійшли до кінця свого віку земного, Дайте і вмерти одразу обом, щоб мені не прийшлося Бачить дружини в огні, та і їй щоб мене не ховати”. Так по їх волі і сталось. І храму вони доглядали, Поки точилось життя. Раз, знеможені віком і кволі, Вийшли із храму на ґанок вони; обступили їм пам’ять Давні події; стоять, розмовляють; аж бачить Бавкіда: Зазеленів Філемон; придивився старий: його жінка Криється листом – і от вже шумить верховіття над ними. Поки ще можна було, розмовляли обоє, а потім: “Друже, прощай”, – проказали, і вже одночасно корою Їхні уста поросли. І досі ще люди тамтешні Вказують двоє дерев, що старе заступили подружжя. Так повідали мені старі та шановані люди. Правду святу говорили. Я бачив вінки там на вітті, І, начіпляючи свіжу свою плетеницю, промовив: “Люди, шануйте богів, то й вам тоді шана довіку”.

Переклад М.Зерова