ДЕДАЛ ТА ІКАР (VIII, в. 183–234)


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 
150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 

Загрузка...

Довге вигнання і Крит зненавидів Дедал остаточно. Спомин про рідні місця сповива йому тугою душу. Море ж кругом не пуска, і сказав він: “Хоч землі і води Шлях закривають, та небо відкрите: туди й підемо ми. Всім володіє Мінос, та повітря йому не скорити”. Так він сказав і поринув думками в незнане мистецтво. Вводить в природу нове. За порядком складає він пера: Спершу маленькі, а потім з малих виростають все довші, Ніби ростуть на горбочку. Колись пастушок таким чином Дудку собі укладав з очеретяних стебел нерівних. Зв’язує пір’я нитками, основу ж їх зміцнює воском, Складені так вигинає, до лука подібними робить, Справжніми крила здаються. Ікар же, синок, стоїть поруч Він то не знає, нещасний, що згубу свою бере в руки. З радістю ловить він пір’я, підняте легесеньким вітром, В руки бере жовтий віск й розмина його пальцем великим, Ігри його – перешкода у батьковій дивній роботі. Врешті робота готова. Закінчено все остаточно. Майстер узяв два крила і зворушивши ними повітря, Легко піднявся на них і повис, немов птах, над землею. Сина повчаючи, мовить: “Лети посередині, сину; Крила обтяжить вода, якщо надто летітимеш низько. Високо теж не лети, бо попалить вогонь твої крила; Шляхом середнім лети. Не дивись на Боота ти зовсім. Теж оминай і Геліку й оголений меч Оріона; Тільки за мною лети!” Одночасно з повчаннями цими Крила йому до плечей поприкріплював він незвичайні. Праця і всі ці повчання зволожили щоки старечі, Руки у батька тремтять. Поцілунками ніжить він сина, Сам несвідомий того, що востаннє дитя він цілує. Вгору на крилах піднявсь, летить перший, боїться за сина, Так, ніби пташка, що вперше з гнізда повиводила діток; Просить летіти за ним і пояснює згубне мистецтво. Крилами рухає сам й безупинно слідкує за сином. Дивиться вслід їм рибалка, з дрижачою вудкою сівши, Бачить пастух і орач, що спочить зупинивсь біля плуга – З дива німіють вони, їм здається, що бачать в повітрі Справжніх всесильних богів. А тим часом вже батько із сином Зліва залишили Самос і Делос, і Парос минули, Справа лишились Лебінт і багата медами Калімна.

Публій Овідій Назон

Хлопець Ікар захопився чудовим, сміливим польотом, Вабить його висота, і притягує небо просторе, Шлях свій у гору веде, забуваючи зовсім про батька. Промені ж сонця гарячі розтоплюють віск ароматний, Віск, який скріплював крила; з плечей опадають всі пера, Руки позбавлені крил, не захоплюють більше повітря; Батька він кличе в розпуці і падає в море блакитне. Море, що скрило Ікара, Ікаровим нині вже зветься. Батько ж нещасний, що вже перестав називатися батьком, “Ікаре, – кличе, – озвись! Де шукати тепер тебе маю? Ікаре, де ти?” Аж бачить, що плаває пір’я на хвилях. Тут-то мистецтво своє проклина він і сина хоронить В землю, яка з того часу імення загиблого носить.

Переклад Ю.Кузьми