НІОБА (VI, в. 146–312)


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 
150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 

Загрузка...

Лідія вся аж гуде. Про подію нечувану вістка

Йде по фригійських містах, переповнює все доокола.

Знала Арахну й Ніоба колись, за свого дівування,

Ще в ті часи, коли дома жила – в меонійськім Сипілі.

Доля землячки сумна не пішла їй на користь, одначе:

Скромною бути в словах, поступатись богам не навчилась.

Досить для гордості мала причин, та ні мужа мистецтвом,

Ні висотою їх давніх родів, ні могутністю царства

Так не втішалась, – хоча й похвалялась усім цим, – як дітьми,

Славним потомством своїм. За зразок материнського щастя

Мали б її, якби тільки сама себе ним не вважала.

Віща Тересія донька, Манто, якось раз оббігала

Вулиці міста всього. Покорившись божественній силі,

Так закликала жінок: “Поспішайте гуртом, Ісменіди!

Славте Латону й тих двох, що на світ привела їх Латона!

Ладан паліть їм, благайте їх, лавр у волосся заплівши!

Це ж бо велю вам не я, а Латона моїми устами”.

Вірять їй жительки Фів і, вплітаючи зелень у скроні,

Ладан кладуть у священний вогонь і Латону вславляють.

Ось і Ніоба, пишаючись, в почті жінок виступає, Ще звіддалік убранням вирізняється золототканим, Навіть у гніві прекрасна. Крутнувши нараз головою, Так, що волосся в’юнке по обох заструміло раменах, Станула й, змірявши всіх доокіл зневажливим оком, – “Ну, чи не шал, – почала, – щоб богам, про яких тільки чули, Шану складать, а занедбувать – явних? Чому ось сьогодні Всюди Латоні димлять вівтарі, не мені, хоч мій батько, Тантал, – єдиний, хто міг із всевишніми сісти до столу. Мати – Плеяд мерехтливих сестра. Атлант велетенський – Дід мій, що вісь світову на могутній підтримує шиї.

Публій Овідій Назон

Другий мій дід – сам Юпітер, та ним ще й як зятем пишаюсь.

Фригія переді мною тремтить. Під моєю рукою –

Кадмове царство; твердиня, що звів її муж мій дзвінкими

Струнами, з людом її – у моєму й його володінні.

Дома ж, куди не скерую свій зір, на кожному кроці –

Гори коштовних речей. А коли врахувати, крім того,

Гідне богині обличчя моє та ще семеро дочок,

Стільки ж синів і стільки ж майбутніх зятів і невісток,

То чи не маю підстав, розсудіть, бути гордою нині?

Як же насмілились ви перевагу надати Латоні,

Кея –титана дочці? Чи забули, що й місця малого,

Щоб народити могла, не дала їй Земля неосяжна?

Не прийняли її ні суходіл, ні повітря, ні води, –

Не прихистив її світ, над блукачкою зглянувся Делос.

“Ти суходолом, – їй каже, – блукаєш, а я ось – морями”, –

Й дав їй притулок хисткий. Ось там вона, врешті, й родила

Двоє дітей: це – потомства мого тільки сьома частина.

Так, я щаслива! Чи хто сумнівався б? Щасливою й буду, Хто б сумнівався б у тім? Моя певність – потомство численне. Я – на такій висоті, куди й Доля сягнути не може: Хай відняла б вона щось, а залишиться все-таки більше. Щедрі набутки мої поза межами страху: скажімо, Вихопить Доля у мене когось із рясного потомства – Не пограбує аж так, щоб дітей моїх кількість урізать, Як у Латони, до двох. А вона – мало що не бездітна. Годі, розходьтесь усі! Познімайте-но лавр і забудьте Шал цей!” Знімають вінки й, незавершене кинувши свято, Шепотом тільки, щоб чуть не було, величають Латону. Ту ж – опалив уже гнів. На шпилі щонайвищому Кінта Стала й словом таким до Діани звернулась і Феба: “Ось я – горда, що вас народила, що я – ваша мати, Вища за кожну з богинь, крім Юнони хіба, та сьогодні Засумнівалась і в тім, що богиня я: славлені вічно Втрачу свої вівтарі, якщо ви не заступитесь, діти! Та не одне це болить: крім зухвальства, ще й наглумилась Тантала донька: дітей своїх смертних, негідниця, ставить Вище, ніж вас, а мене (хай це трапиться з нею) назвала Майже бездітною – видно злобливий язик її батька!” Мала й прохати ще їх, але Феб обірвав на півслові: “Досить! – сказав, – нарікання твої лиш затягують кару”. “Досить! – промовила й Феба. Майнувши повітрям, обоє, В хмару повиті, спустились над містом укріпленим Кадма.

Поле широке й рівнинне було біля стін того міста. Коні там брали розгін, пролітали стрімкі колісниці; Де яка брила була – під копитом дробилась у порох.

Антична література. Греція. Рим

Старші з семи Амфіона синів там вискакують махом На рисаків і за мить – уже всі на попонах багряних Гордо сидять і важкими од золота віжками дзвонять. Раптом один з них, Ісмен, кого першим носила Ніоба В лоні своєму колись, – завертаючи круто по колу, Так, що під ним аж запінився кінь, закусивши вудила, Скрикує: “Горе мені!” – й зі стрілою під серцем ще їде Деякий час, та з руки, яка слабне, висковзують віжки. Ось він поволі сповзає з сідла, нахилившись управо. Ближчий до нього, Сіпіл, коли вчув, як подзвонюють стріли В сагайдаку, – за повіддя сіпнув. Так обачний керманич, Хмару помітивши, вісницю бурі, повислі вітрила Вже напинає мерщій, щоб ловити в них подув найменший. Щойно коня підігнав – а за ним навздогін невідхильна, Свиснувши, лине стріла й за хвилину йому пробиває Шию і вістрям тонким виступає, скривавлена, з горла. Він, як нахилений був, так і зсунувся вниз по гривастій Шиї коня – і гарячою кров’ю земля вже парує. Ось нещасливий Федім і той, що мав дідове ймення – Тантал – їзду верхову закінчивши, взялись, як звичайно, До боротьби (це ж бо діло юнацьке) в блискучій палестрі. Щойно зчепились вони і притиснулись, наче в обіймах, Щільно грудьми до грудей, – як стріла, тятивою підбита, Наскрізь обох водночас, як були вони вкупі, прошила. Зойкнули разом вони, й, од раптового болю скрутившись, Разом на землю лягли, й очима, що вже пригасали, Разом блукали ще, разом утратили й душу, зітхнувши. Глянув на те Алфенор і, до крові б’ючи себе в груди, Кинувсь до них, нахиливсь, піднімає тіла похололі – Й тут таки сам при братах своїх падає: гордий Делієць Глибоко в груди йому смертоносну стрілу заганяє. Той її вирвати встиг, але з вістрям і кусник легені Вирвавсь – і бризнула з кров’ю душа в неозоре повітря. Та ж не від простої впав після нього й хлопчак Дамасіхтон Рани: стріла блискавична ввігналась у сам підколінок, Де починається литка і м’яко сплітаються жили. Поки рукою добуть намагається згубне залізо, Друга, смертельна, стріла йому вбилася в горло по пір’я. Виштовхнув крові потік ту стрілу, й, заблищавши, злетіла Високо в небо вона, голубий прошиваючи простір. Іліоней же, останній з семи, надаремно піднявши Руки до неба, – “Всевишні боги, о всі ви сукупно! – Мовив, бо знати не міг, що не всіх йому треба благати, – Згляньтесь!” Почув його лучник ясний, та стрілу повернути, Хоч і розчуливсь, не міг. Тільки вклав юнака незначною

Публій Овідій Назон

Раною: серця його лише кінчиком вістря торкнувся.

Чутка жахлива, скорбота людей і домашніх ридання Вже й до Ніоби дійшли, вже й вона своє лихо неждане Бачить і віри ще й досі не йме: чи настільки велика Влада богів над людьми, що й таке заподіяти в силі? Вже й Амфіон, коли вчув про синів, устромив собі в груди Меч, і не тільки життя, а й страждання позбувсь одночасно. Як та Ніоба тепер від тієї різнилась Ніоби, Що розганяла жінок, які шану Латоні складали, Й містом ішла самовпевнено так, викликаючи заздрість Навіть у колі своїх, нині – й ворог над нею б заплакав. Ниць на холодних простерлась тілах і квапливо цілує Кожного з мертвих синів і до кожного з них припадає. Врешті, озвалась, до неба знімаючи руки зболілі: “Горем моїм, о жорстока Латоно, сьогодні насичуйсь! Горем насичуйсь моїм, упивайся журбою моєю, Серце звірине втішай! Синів своїх сім схоронивши, Я і себе схороню. Тож радій, переможнице вража! Що я кажу? Переможниця? Ти, хай щаслива, та дітьми Не дорівняєш мені, після всіх смертей – переможній!” Тільки промовила те – й тятива задзвеніла напнута, Й ті, хто лиш був там, здригнулись, окрім однієї Ніоби: В горі забула й про страх. Одягнені в темне, стояли Перед тілами братів, розпустивши волосся, їх сестри. Раптом одна з них, виймаючи вістря з-під серця, припала Зблідлим до брата лицем – і зів’яла, завмерла на ньому. Друга, бажаючи якось розрадити матір нещасну, Змовкла нараз і, зігнувшись, конає від рани сліпої. Ще й не стулились уста, як душа розпрощалася з тілом. Ця, надаремно тікаючи, падає. Інша поникла, Вже нежива, на сестру. Та тремтить, а ця – сховку шукає. Врешті, по-різному вражені, шість її дочок упало; Сьома лишилась, її прикриває собою Ніоба , В одяг окутує свій. “Хоч оцю наймолодшу, найменшу З-поміж усіх залиши мені, цю найдрібнішу, єдину!” Гине ж і ця, за котру вона просить так... Сіла самотня Серед синів, серед дочок німих, коло мужа – й од горя Заціпеніла нараз: не хвилює на вітрі волосся, Блідістю щоки взялись, на скорботно застиглім обличчі – Очі застиглі такі ж – мертвоти й непорушності образ. Навіть язик, западаючи, до піднебіння твердого Мовби примерз, теплоту, як і пружність, утратили жили. Не повертаються шийні хребці, не згинаються руки, Кроку не зробить нога, скам’яніли й нутрощі в неї. Все вона плаче, однак. Підхопив її вихор могутній

Антична література. Греція. Рим

І на вітчизну заніс. На вершині вона там спливає Слізьми: з холодного мармуру точаться сльози й сьогодні.

Переклад А.Содомори