НАРКІС (III, в.339–510)


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 
150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 

Загрузка...

В славі найвищій своїй по містах аонійських Тіресій Людям, коли хтось звернувсь, непомильно пророчив майбутнє. Слів його віщих вагу і правдивість судилося вперше Ліріопеї блакитній пізнать: течією виткою

811

 

Антична література. Греція. Рим

Німфу Кефіс обійняв, і як тільки зімкнулися хвилі, –

Честі позбавив її. Завагітнівши, німфа прекрасна

Сина в свій час повила, що й тоді вже був гідний любові.

Ніжне дала йому ймення – Наркіс. Про долю хлопчини –

Чи довголіття судилось йому – віщуна запитали.

Долі провидець на те: “Якщо сам себе не побачить”.

Довго слова ці здавались безглуздям; та ось прояснилось

Ходом подій – небувалою пристрастю й смертю Наркіса.

Три п’ятиліття свої примноживши ще одним роком,

Міг видаватися він юнаком і хлоп’ям одночасно.

Скільки в ту пору дівчат, скільки хлопців за ним упадало!

Гордість незламна, проте, заховалась під виглядом ніжним:

Жодна в ту пору з дівчат, жоден хлопець його не торкнулись.

Раз якось німфа його запримітила: в сіті лякливих

Оленів він заганяв – гомінлива Ехо, що луною

Кожен повторює звук, хоча першою слова не зронить.

Мала ще тіло тоді, не самий лиш невидимий голос;

Та говірливі уста і тоді їй для того служили,

Щоб із підхоплених слів лиш останнє весь час повторяти.

Так балакливу скарала Юнона, бо так заважала

В горах виловлювать німф, що з Юпітером там забавлялись:

Поки словами володарку гаяла, німфи-пустунки

Легко чкурнути могли. Розгадала Сатурнія хитрість:

“Я вкорочу, – пригрозила, – язик твій зухвалий, що досі

Вводив в оману мене, буде куцим віднині твій голос!”

Діло скріпляє грізьбу: тільки те, що закінчує мову,

Слово подвоює німфа тепер, лиш почуте повторить.

Отже, Наркіса, що в тій глушині полював, спостерігши, Вмить запалала Ехо. Непомітно ступає за хлопцем. Скільки не йде за ним – жар усе ближчий красуню діймає. Змочений в сірці палкій смолоскипа вершечок так само, Ще й не притулиш його до вогню, спалахне пурпурово. Як їй хотілося словом ласкавим його перестріти, Вилити просьбу свою! Та якби ж то не вперта природа: Першій промовити слова не дасть, і вичікує німфа, Поки почує когось, щоб одразу й собі одгукнутись. На полюванні тим часом Наркіс, відлучившись від друзів, “Гей, чи тут є хтось?” – гукає їм. “Є хтось!” – Ехо відгукнулась. Той остовпів і, довкіл озирнувшись: “Сюди!” – що мав сили, Крикнув іще раз: “Сюди!” – залунав за тим закликом заклик. Знову оглянувсь – нікого ніде. “То чого ж утікаєш?” – З дива не сходить. Та скільки питав, стільки й чув те питання. Все ж на своєму стоїть і, піддавшись омані відлуння, “Тут ось зійдімось!” – гукнув. Нічого так радісно досі Не повторяла Ехо, як оце довгождане: “Зійдімось!”

Публій Овідій Назон

До того слова сама дослухаючись, ліс покидає,

Йде, щоб руками обвить юнака чарівливого шию.

Той, утікаючи, кинув їй: “Геть! Забери свої руки!

Краще помру, та не буду тебе звеселяти собою!”

Ця ж відізвалася: “Буду тебе звеселяти собою!”

Сором обпік її. В дикому лісі зневажена німфа

Криє обличчя своє, у відлюдних печерах ночує.

Тіло проникле підточує туга їдка, невсипуща.

Сохне і шкіра на ній, соковитий рум’янець неначе

З вітром кудись одлетів, залишились кістки тільки й голос.

Голос живе, а кістки, переказують, стали камінням.

Щезла в лісах, і ніхто серед гір уже німфи не бачить,

Чують усі: зберігся й живе у ній звук безтілесний.

Так от над нею й над багатьма річковими й гірськими Німфами він насміявсь, як раніше – над чоловіками. Хтось із покривджених, руки до неба піднявши нарешті, – “Сам хай полюбить, та хай дотягтись до любові не зможе!” – Мовив, – і це справедливе прохання Рамнусія вчула.

Чистої хвилі струмок течією сріблястою вився. Не добирався пастух туди, з гір не спускалися кози, Жодна тварина, жоден хижак, жоден птах не торкався, Не каламутив його, не кружляв над ним лист облетілий. Трави м’які, що довкіл зеленіли, живив той струмочок. Тінявий ліс охороною був од пекучого сонця. В полудень спечний, по ловах, у ту мальовничу місцину, За течією подавшись, юнак забрідає. Прилігши, Хоче згасити жагу, та ніяк її, спраглий, не згасить. Поки хиливсь над струмком, побачив себе – й закохався В мрію без тіла; гадає, що тілом є хвиля холодна.

Ось він над нею завмер, наче різьблений мармур пароський, Зором холодним красу свою п’є, та напитись не може. Очі свої, дві зорі, й волосся, яким не гордив би Вакх, або й сам Аполлон, лежачи над водою, він бачить: Лиця, порослі пушком, наче з кості слонової шию, Ніжні вуста й вишневий розлив на лиці білосніжнім. Все це дивує його, бо й справді він подиву гідний. Прагне, безтямний, себе; він і хвалить, і хвалений – він же. Рветься до себе ж таки: сам запалює, сам же – палає. Скільки разів цілував, нерозважний, хвилю зрадливу! Скільки разів, пориваючись шию точену обняти, Воду руками горнув, та себе не знаходив під нею! Що там побачив – не знає; незнаним горить він, одначе. Те, що обманює зір, водночас його й вабить до себе. Що ж, нерозумний, на хвилі пливкій відображення ловиш? Це ж бо – мара: відвернись – і зникає те, що кохаєш!

Антична література. Греція. Рим

Бачиш обличчя своє, що відбилось у хвилі. Без тебе

Тінь ця – ніщо, бо приходить вона й зостається з тобою,

Й піде з тобою, якщо куди-небудь піти звідси можеш.

Та відтіля відійти йому годі: ні їжа не вабить,

Ні відпочинок; лежить на траві в холодку і жадливо

П’є безтілесну красу, в незворушну задивлений воду.

Гине від власних очей. Але врешті підвівся насилу

Й жалісно вигукнув, руки простягти до лісу німого:

“Хто, вікопомні ліси, нещасливішим був у коханні?

Ви ж не одну та й не раз прихищали закоханих пару.

Скільки над вами майнуло віків, а хто, пригадайте,

Так побивався, як я? Хто сохнув аж так від любові?

Бачу ось мрію свою, але що мені з того: до неї

Не дотягнуся – ось так обманутись закоханий може!

Прикро ще й те, що не безкрай морів, не дороги далекі,

Не верхогір’я, не мури міські пролягли поміж нами –

Смужка води! Та й сам він, бачиться, прагне любові:

Скільки разів я вустами торкався прозорої хвилі,

Стільки ж, назустріч мені, з глибини наближав він обличчя.

Вже й наче смужки тієї нема, що закоханих ділить.

Випірни, хто б ти не був, не вводь мене, милий, в оману!

Хлопче, куди ти, куди? Не такий я на вік і на вроду,

Щоб уникати мене: пропадали ж бо німфи й за мною!

Щиру взаємність лице твоє ніжне мені обіцяє:

Ось я до тебе тягнусь – простягаєш і ти мені руки,

Я усміхнувсь – усміхаєшся й ти; а заплачу – й у тебе,

Бачу, сльоза вже бринить. На кивок мій – кивком одмовляєш.

Видно й з поруху вуст прехороших, що ти мені й слово

Мовиш в одвіт, та його з-під води я не можу вловити.

Він – це я сам! Я збагнув. Мій образ мене не обдурить!

Палом до себе пройнявсь я; вогонь і ношу, й роздуваю.

Що ж тут? Благать, а чи ждати благань? Та й чого ж тут благати?

Те, чого прагну, – я сам. Од багатства я вбогим зробився.

О, коли б вийти я міг поза межі свого ж таки тіла!

Дивно – любити й бажати розлучення з тим, кого любиш!

Сил моїх рештки вже біль забирає. Недовго на світі

Жити лишилось мені; не розвившись іще, засихаю.

Смерть не страшна мені: вмерши, од болю звільнюся; одначе

Той, кого я полюбив, хай ще довго живе після мене.

Нині ж обом нам в одній треба вмерти душі нашій спільній”.

Мовивши, знов у своє відображення втупивсь очима.

Ронить у воду сльозу. Потурбований образ, хитнувшись,

Наче по хвилі ковзнув. “Безсердечний, куди ти? – в розпуці

Зойкнув юнак.– Зупинись! Не лишай тут того самотою.

814

Хто покохав! І якщо твоїх уст я торкнутись не можу, –

Публій Овідій Назон

Дай хоч дивитись на них, щоби лютий вогонь мав поживу!” Одяг тоді розстебнув і в оголені груди раз по раз Білими, наче той мармур, почав ударяти руками. Й там, де вдаряли долоні, проглянула ніжна рожевість. Так одним боком рум’яниться яблуко, другим – ще світле; Так от багрянцем тонким непомітно беруться під осінь Ягоди, ще недозрілі, бліді в виноградному гроні. Тільки-но те він помітив, коли заспокоїлась хвиля, Більше терпіти не міг: як на полум’ї тихому тане Жовтий віск або вранішня паморозь біла, як тільки Сонце пригріє, так він, од любові на скіпочку звівшись, Весь непомітним охоплений полум’ям никне повільно. Вже не цвіте, як раніш, “на лиці білосніжнім рум’янець; Сили, снаги вже нема, пощезали принади недавні. Далі – вже й тіло, що бідну Ехо полонила, зникає. Муки ці бачить Ехо і хоча пам’ятає зневагу, Боляче їй, і скільки разів бідолашний “О горе!” Вигукне, стільки разів і вона відгукнеться “О горе!” Вдарить у відчаї він себе в груди – і вже співчутливо Б’є себе в груди Ехо, одізвавшись таким же зітханням. Все ще задивлений в воду: “Любове моя нещаслива!” – Мовив останні слова. “Нещаслива!” – долинуло з лісу. “Хлопче коханий, прощай!” – І “Прощай!” Ехо повторила.

Ось на зелену траву він поник головою, і меркнуть Очі, що ними в свою ж таки вроду так пильно вдивлявся. Навіть у темнім житлі, в попідземній Стіксовій хвилі, Все він себе споглядав. Наяди за ним голосили, – Сестри, й братові в дар волосся зрізане склали. Плакали й німфи лісів, і вторила Ехо їм луною. Про смолоскипи подбали, про вогнище, ноші сплітали, Тіла ж ніде не знайшли натомість – шафранної барви Квітку, в якої довкіл пелюстки, мов сніжинки, біліли.

Переклад А.Содомори