СМЕРТЬ ФАЕТОНТА (II, в. 1–328)


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 
150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 

Загрузка...

Сонця високий палац на гінких підіймався колонах,

Золотом весь мерехтів, полум’яним мінився піропом.

Гребінь блискучий слонової кості білів на покрівлі.

Срібні, важкі променіли здалека двійчасті в нім двері,

Та найдивніше – була їх робота. Сам батько Мульцібер

Вирізьбив море на них, омиті в морях суходоли

І над землею всією простелене небо широке.

В хвилях виднілись – різьблений Тритон із покрученим рогом.

Вічно мінливий Протей, з китом у руках, нездоланний

Велет морський Егеон і Доріда з своїми дочками,

Гарні всі внуки Нерея: одні викидаються в хвилі,

Другі на березі сіли і сушать волосся зелене,

Треті на рибах пливуть. І обличчя у них не ті самі,

Але подібні на вигляд, як це між ріднею буває.

По суходолах красуються села, звірі та діброви,

Публій Овідій Назон

Ріки і німфи джерел, півбоги розмаїті сільськії,

Понад землею вгорі розпростерто блакить неосяжну,

В ній же дванадцять сузір’їв, шість зліва і стільки ж праворуч.

Скоро, Кліменина парость, прийшов Фаетонт до палацу,

Скоро вступив до покоїв свого підсумнівного батька,

То, не насмілившись стати віч-на-віч з отцем найяснішим,

Він зупинивсь оддалік. Підійти не дало йому ближче

Світло, що било від бога. В убранні багрянім на троні,

Від ізмарагдів блискучому, Феб засідав світлосяйний.

Ззаду, обіруч від нього, тіснились Століття і Роки,

Місяці, Дні і на відстанях рівних тримались Години.

Тут у квітчастім вінку різнобарвна Весна виступала,

Літо стояло там голе й гірлянду з колосся тримало,

Осінь, скривавлена соком подушених грон виноградних,

І льодовита Зима з розкуйовдженим сивим волоссям.

Сонячний бог, із-за почту свойого поглянувши гостро

Оком, що світ обіймає, побачив, здивований, сина:

“Що то за справа, – питає, – тебе привела до палацу,

Сину мій любий, якого повік не зречусь, Фаетонте?”

“Батьку, – сказав Фаетонт, – ти, лампадо ясна світотвору,

Батько мій Фебе, коли так назвати себе дозволяєш,

Дай запоруку мені, що правдиво я звався і звуся

Сином твоїм, і сумніву напад розвій мені темний”.

Так відповів він, і батько, вінець променистий зложивши,

Синові ближче казав приступити і, ніжно обнявши,

Мовив йому: “Так, ти мій... І годен моїм узиватись;

Мати твоя і твій рід нелукаво, і батька відкрила.

А щоби ти не вагався, проси в мене все, що захочеш,

Все тобі дам я. Хай води стігійські, довіку не знані,

Свідком моєї клятьби, до кінця непорушної, будуть”.

Ще й не скінчив своїх слів, як юнак нерозважний благає Дати йому колісницю і коней прудких, крилоногих. Кається Феб, що присягся, похитує Феб головою. “Сину мій, – каже, – тобі необачне дав слово. Коли б то Міг я своєї зректись обітниці. Я все тобі дав би, Тільки не це. Небезпеки, загибелі просиш ти, сину. Як я тебе одхилю від наміру твого страшного? Важко тобі, Фаетонте, несила управитись буде З кіньми моїми та ще з колісницею, ти ж нерозсудний. Смертного долю діставши, нелюдського прагнеш ти чину І, нетямущий, берешся за те, чого і безсмертним Не випадає торкатись. Бери собі все, що захочеш, – Та пам’ятай, що ніхто на моїй огняній колісниці Ще не наважувавсь стати, і сам олімпійський Правитель, Що з громової десниці вогні блискавок розкидає,

Антична література. Греція. Рим

Кіньми моїми не правив. А хто у нас дужчий від нього?

Путь моя спершу береться на кручу, – незмореним коням

Тяжко на неї здобутись. Середина шляху горою

Йде по висотах найвищих. Поглянувши звідти на землю,

В мене самого не раз призвичаєне серце заб’ється.

Решта дороги – з гори, і коней тут ледве тримаєш.

Навіть безсмертна Тетіда, мене дожидаючи в морі,

Часом страшиться, щоб я стрімголов не упав до безодень.

Ще ж пригадай: небеса обертаються, рухом невпинним

Зорі з собою усі пориваючи. Я не вважаю

І проти руху всесвітнього коней скеровую. Силі,

Що покоряє усіх, не корюся – самотній і дужий.

Ну, а тепер уяви: я віддав тобі коні, мій сину, –

Чи ти здолаєш устояти проти того обертання?

Може, гадаєш, що путь моя йде повз міста та діброви

І несмертельних богів обдаровані щедро святині?

Путь непривітна моя йде повз дикі звірі й небезпеки.

Хай дотримаєш ти напрямку, хай не зіб’єшся з дороги,

Мусиш минати, проте, наставлені роги Тельцеві,

І фесалійця Стрільця, і Лев’ячу пащу неситу.

Тут Скорпіон простягатиме клешні криві та жахливі,

Рак підійматиме клешні, півколом зігнуті, на тебе.

Та не гадай, що і з кіньми так легко даси собі раду.

Полум’я мають у грудях, крізь ніздрі його видихають.

Ледве й самому мені покоряються, як розбіжаться,

І гордовиті їх шиї не хтять уже слухатись віжок.

Сину, молю, стережись, щоб дар мій не став тобі згубним!

Поки ще можна, облиш безумне своє ти бажання!

Доказу просиш у мене, що рід мій єси і нащадок,

Дозволу просиш на коней. Даю, але тяжко боюся.

Батьківський страх мій – от доказ тобі, що я батько твій справді.

Глянь на обличчя мені! О, коли б твої очі сягнули

В серце моє, – вони б там прочитали тривогу за сина!

Глянь-озирнися на світ! Все, що містить той світ широченний,

Все, що таять у собі скарбниці землі й океани,

Я тобі дати ладен, – не почуєш і слова відмови!

Лиш не проси колісниці! Повір же: не честь, не пошана –

Кара то буде твоя... Чому ж так домагаєшся кари,

Що мені шию з благанням таким обіймаєш, безтямний?

Ти зажадав і дістанеш: я Стіксом страшним присягався.

Але чому не просив ти чого розумнішого, любий?”

Батько скінчив свою мову, та син Фаетонт не вважає:

Просить, затятий, собі колісниці і сонячних коней.

От вже подоланий бог підводить, знемігшися, сина

806

До подарунка Вулкана, до колісниці легкої.

Публій Овідій Назон

Щирого золота вісь, і дишель із злота, і обід,

А в золотих ободах із срібла блискучого спиці.

В збруї рядок хризолітів і перлів рядок многоцінний

Фебовим світлом горять і промінь його відбивають.

Ще молодий Фаетонт розглядає ту дивную упряж,

А невсипуча Аврора на жовто-рожевому сході

Вже відчиняє присінки, і цвітом червоним троянди

Прибраний атрій. Розбіглися зорі, і Люціфер зблідлий,

Їх розглядаючи, сходить з небесної варти останній.

Тільки побачив титан, що земля починає шаріти

І що ріжки у щербатого місяця зблідлі щезають,

Бистрим наказує Горам, щоб коней вони запрягали.

Гори з наказу владики із стаєнь високих виводять,

Соком амброзії ситих, страшних полум’яним диханням,

Фебових коней і упряж на них дорогу накидають.

Мастить чудесним бальзамом своїм світлосяйний державець

Синове ніжне обличчя – від спеки його захищає,

Промінь кладе на чоло і голосом, сповненим смутку,

Передчуваючи серцем загин неминучий, говорить:

“Хлопче упертий, послухайся ради принаймні в одному:

Не користуйся бичем і міцніш натягай оці віжки.

З власної волі біжать мої коні, тримай їх щосили.

Та не забудь, що не треба тобі п’ятьома поясами

Гнати всіма навпростець. Пам’ятай, що справжня дорога

Вправо звертає поволі і далі біжить кривиною,

Три лише знаючи смуги небесні, а полюс південний

Та з Аквілоном сусідню Ведмедицю геть обминає:

Так і поїдеш, пильнуючи мого виразного сліду,

Жаром однаковим гріючи небо і землю. Розважуй,

Не намагайся угору в найтонший етер підійматись,

Щоб не спалити небесних чертогів, і вниз не спускайся,

Щоб не згоріла земля. Тримайся середини, сину,

Та й не схиляйся праворуч, де Змій між сузір розвернувся,

І стережися, щоб віз твій не взяв до Жертовника вліво.

Ти поміж ними керуй. А втім, я здаюся на Долю.

Хай вона дбає про тебе, як сам ти про себе не дбаєш.

Он уже й Ніч, подивись, поки ми розмовляли з тобою,

Вогким чолом доторкнулась Гесперських стовпів. Поспішай-но,

Нас уже ждуть. Он Аврора горить, розганяючи тіні.

Віжки держи у руках. І як намисел твій ізмінився, –

Ради моєї послухай і коней моїх не торкайся.

Поки ще змога твоя і поки ще ти на твердому,

Поки, на горе своє, не ступив ти на вісь небезпечну, –

Мій обов’язок лиши на мені... Не шукай собі згуби...”.

807

Але даремні намови: уже Фаетонт в колісниці

Антична література. Греція. Рим

Віжки збирає до рук; гордовитий і радий, сіяє; Батькові дякує щиро за ласку і дозвіл. Тим часом Сонячні коні Етон, і Еой, і Флегонт з Піроентом Ржуть нетерпляче, диханням огнистим повітря сповняють, Б’ють копитами в ворота і рвуться вперед за горожу. От вже богиня Тетіда, не знаючи, хто в колісниці, Засуви всі одсуває, у світ випускаючи внука. Ринулись коні щосили, повітря в шматки розривають, Хмар розтинають заслони. На крилах здіймаючись дужих, Геть залишають позаду на сході породжені Еври. Але вага невелика і дишель легкий незвичайно Фебових коней вражають – бо що їм тягар той юнацький? Як на морях кораблі безвантажні, хисткі і непевні, Мчать і гойдаються, вітрові й хвилям скоряючись буйним, Так і легка колісниця без бога-керманича скаче, І підкидає візницю, і небом гримить, як порожня. От уже шлях уторований, битий покинули коні І, переплутавшись, збившись, наосліп летять у безладді. Жахом пойнявсь Фаетонт: де колія справжня – не бачить; Та коли б він і побачив, – чи може управитись з кіньми? Кажуть, уперше тоді розпеклись на промінні Тріони І забажали скупатись в навік забороненім морі. Кажуть, великий Дракон, що розлігся в полярному краї, Млявий від холоду доти, Дракон, не страшний анікому, Нині, зігрівшись від жару, незнаної люті набрався. Навіть і ти, Волопасе, завжди забарний та повільний, З місця зірвався тривожно, і віз твій дарма тобі власний.

А як з верхів’їв небесних поглянув юнак нещасливий На розпростертую землю, десь долі, далеко-далеко, – Зблід, і коліна йому затремтіли від жаху німого, Тьма йому стала в очах від того неосяжного сяйва. Нині волів би повік не торкатися батьківських коней, Прикро йому, що про рід дізнавався і доказу прагнув, Сином Мероповим звався б охоче. Так гнаний Бореєм І переможений вже корабель геть по хвилях несеться, Провід втерявши керманича, відданий бурі на волю. Що йому діяти? Скільки вже неба за ним полишилось, Стільки іще перед ним... Він міряє оком простори: То поглядає на захід, якого йому не дістатись, То озирнеться на схід; і віжок пустити не хоче, І утримати не може, і коней не знає на ймення. Тут йому в різних дільницях небесних здіймаються дивні, Страхом проймаючи серце, великі і дикі потвори.

Єсть у просторах небесних місцевість, де, вигнувши клешні – Дві величезні дуги – і хвіст обернувши півколом, Тілом своїм Скорпіон аж на два простелився сузір’я.

Публій Овідій Назон

Тільки побачив юнак, як, отрутою чорною вкритий, Він простягає жало і погрожує певною смертю, – З остраху весь похолов і віжки пустив, непритомний. Як же ті віжки на спинах відчули розбурхані коні, Кидатись стали туди і сюди. От, не чуючи впину, Мчать юнака на просторах незнаних... Їх дика сваволя Гонить легку колісницю без напряму й стежки... На зорі, В небі високім прибиті, вони налітають... То вгору Злинуть нараз в небеса, то круто униз забирають І над землею на відстані линуть, щораз, то коротшій. Феба на братніх дивується коней, що нижче від неї (Проти звичаю) біжать. Обпалені куряться хмари. Полум’ям скрізь, по високих місцях, пойнялись суходоли; Порозсідалась земля, збувається соків і сохне; Луки зелені горять, звивається лист на деревах; Ниви, попалені вкрай, огневі пішли на поживу. Але не досить того: зайнялися міста многолюдні; Цілі країни, з усім їх достатком і людністю всею, В попіл нараз обертаються; гори, укриті лісами, – Тавр Кілікійський, і Тмол, і Гераклова Ета, – палають; Сохне колись плодоносна, джерелами вславлена Іда, Селище муз Гелікон і Гем, ще тоді не Еагра, Мече своє в височінь подвоєне полум’я Етна, Ерікс в огні і Парнас двоголовий, Мікала і Отрій, Цінт і Мімант, і Родопа примушена скинути кригу, Діндіма і Кіферон, середовище Вакхових оргій... Скіфії холод її ні до чого; Кавказ велетенський, Осса і Пінд зайнялися, зайнявся Олімп величавий, Альпів хребет снігоносний і з ним Апеннін-хмародержець.

Бачить юнак нещасливий, як світ загорівся зусюди; Чує, що скоро і сам він не витерпить власного жару: Ніби з великої печі, пашить той огонь нестерпучий І вже розтопить небавом його золоту колісницю; Іскри летючі і попіл гарячий його дошкуляють. Весь оповитий, затягнений парою скварною й димом, Хмарою вкритий густою, не знає вже він і не бачить, Де він летить і куди, на волю віддавшися коням. Кажуть, що саме тоді ефіопи від спеки страшної Враз почорніли (запечена кров потемнила їм шкіру), Лібія, кажуть, тоді пустинею голою стала; Німфи джерел та потоків, волосся густе розпустивши, Гірко заплакали. Марно Діркеї розшукують Фіви, Аргос – джерел Амімони, Ефіра – піренської хвилі. Навіть великі річки не уникли тоді небезпеки, Ріки, що мали для себе завжди береги широченні: Запарував Танаїс і Пеней, той дід фессалійський,

Антична література. Греція. Рим

 

І тевтрантейський Каїк разом з Ерімантом псофійським,

І славнозвісний Ісмен, і Скамандр, що потім судилось

Вдруге йому закипіти, і жовтий Лікорм етолійский,

І тенарійський Еврот, і дальній Мелан мігдонійський,

Полум’ям взявся Євфрат вавілонський, Оронт загорівся,

І Термодонт, і Ганг многоводний, теж Істер і Фасіс.

Буйно Алфей закипів, береги зайнялися Сперхея;

Таг злотоносний, далекий розтопленим плине металом,

Спів лебединий замовк у славетнім краю Меонійськім:

Зграї співучі загинули всі у Каїстрових водах.

Ніл переляканий втік, так далеко край світу сховавшись,

Що верхоріччів його і досі ніхто ще не знає;

Гирла ж його – усі сім – безводними стали ярами.

Гебр і Стрімон ісмарійські спіткала однакова доля.

Висохли Родан, і Рейн, і Пад, гесперійські всі ріки

І до всесвітньої влади призначений Тібр жовтоводий.

Глибше розсілась земля, і світло денне крізь щілини

В сутемний Тартар пройшло, настрашивши подружжя підземне.

Море міліє і сохне. Де хвилі буйні вигравали,

Нині піски простяглися. Приховані досі в безоднях,

Гори виходять на світ; на поверхню моря гарячу,

Звиклі наверх викидатись, не важаться навіть дельфіни.

Мертві тюлені з глибин тут і там випливають горілиць.

Кажуть, що навіть Нерей, і Доріда, і всі нереїди

Десь у печерах підводних, уже теплуватих, ховались.

Тричі владика Нептун виринав і в безмовному гніві

Руки в повітря здіймав, та не стерпів великого жару;

От уже мати Земля, обтяжена водами світу –

Водами синіх морів, джерел та струмистих потоків,

Що поховались від спеки в її затіненім лоні, –

Лагідне й світле лице з молитвою вгору піднявши,

Вид свій ховає в долонях і знов, у тремтінні великім,

Все, що на ній, потрясає і, в вогку безодню осівши

Глибше, ніж досі була, так святими говорить устами:

“Боже найвищий, як воля твоя, як я заслужила, –

Хай же твій грім загримить, упадуть блискавиці... як маю

Гинути я від огню, то смерть від перуна найлегша.

Глянь, як від спеки страшної я ледве уста рознімаю;

Пара мій віддих тамує, і кучері гинуть зелені.

Попіл сліпить мені очі, і попіл наліг на обличчя.

От нагорода мені, от відплата за труд мій і муки.

От мені дяка за те, що, ралом поранена тяжко,

Від хліборобів щороку терплю я жахи та знущання,

От мені дяка за те, що трави дарую худобі,

Людському племені – хліб, і богам – запашні фіміами...

810

Але нехай уже я заслужила ту кару. Повідай,

 

Публій Овідій Назон

Що завинив тобі брат? Чому його море солоне – Уділ його споконвічний – маліє і в діл опадає? Як же до брата й до мене нема в тобі іскри любові, Зглянься на власну державу, на полюси глянь льодовиті! Глянь, як парують; коли ж їх огонь усесвітній охопить, – Небо високе впаде. Атлант – як він витерпить, дужий? Ледве і так вже тримає на плечах розпечену вісь він, А як загинуть моря, й суходоли, й чертоги небесні, – Всі ми у давній обернемось хаос. Тож вирви з пожару Все, що зосталось донині, і світ урятуй від загуби”.

Так от сказала Земля, але, неспроможна терпіти Довше той жар паровий, не промовила більше нічого, Власне лице заховала у ближчих до Манів печерах. Тут уже владар небесний покликав всевишніх і Феба І, сповістивши, що хаос настане, як він не втрутиться, Став на небеснім шпилі, що звідти на землю й на море Хмари зсила дощові, розкида блискавиці тремтючі Та гуркотливі громи. Але вже не має могутній Ані туману, щоб землю розпечену хмарами вкрити, Ані дощів заливних, щоб із неба вогні втихомирить. Громом озвавсь: розмахнувся, метнув смертоносним перуном На Фаетонта, – упав Фаетонт неживий з колісниці; Полум’ям бог вгамував пожежі вогонь розбуялий. Врозтіч метнулися коні, порвали – сполохані – упряж; Нарізно мчать без дороги і порвані віжки лишають. Тут гнуздечка лежить, там осі потрощені, дишель, Там від побитих коліс порозкидані широко спиці, – Де не поглянеш, усюди сліди руйнування і жаху. Сам же візниця, опалений громом, з волоссям червоним Стрімголов падає вниз, залишаючи стежку вогнисту; Часом отак, як зоря на безхмарному небі нічному, Хоч і не падає зовсім, та може падучою здатись. Тіло юнацьке, побите, у краї чужім та незнанім Дальній узяв Ерідон і палаюче вимив обличчя, А гесперійські наяди над громом запаленим тілом Вивели горб надмогильний і пам’ятний напис зробили: “Тут лежить Фаетонт, що на Фебовій став колісниці; Хоч і не вправився з нею, у пориві смілім загинув”.

Переклад М.Зерова