ДАФНА (І, в.452–567)


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 
150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 

Загрузка...

Фебова перша любов – це Дафна, Пенеєва доня.

Та розпалив те кохання не випадок – гнів Купідона.

От якось стрів його Феб, що пишався двобоєм недавнім.

Той тятиву напинав, нагинаючи лук свій дворогий.

“Нащо, пустуне, та зброя тобі? – мимохідь йому кинув Феб. –

Чи не наше плече має право пишатися нею?

Здатні-бо ми нанести й найлютішому ворогу рани.

Ось нещодавно Піфон, який черевом, повним отрути,

Обшири цілі гнітив, повалився од стріл моїх частих.

Ти вже свій факел носи й задоволений будь, що вогнем тим

Будиш якусь там любов, не примазуйсь до нашої слави!”

Син Кітереї на те: “Нехай лук твій усе прошиває, Мій же – прошиє й тебе. Тож наскільки усяке створіння Нижче від бога, настільки ти й славою нижчий від мене”, Мовивши те, злопотів, невгамовний, крильми й за хвилину Вже на зеленій вершині Парнасу, багатого тінню, Став і вихоплює з сагайдака дві стріли неподібні: Будить одна з них любов, а друга – її проганяє. Та, котра будить, – із золота, вістрям вилискує гострим, Та, котра гонить, – тупа й під тростиною олово в неї. Ось полетіла тупа й Пенеїду, німфу, вразила. Свиснула гостра – й до самих кісток пройняла Аполлона. Тут же він німфи запрагнув, а та – утікає від нього. Вся її втіха – глибокі ліси та на ловах багата Здобич; суперниця в тому вона незаміжньої Феби: Вільно з-під стьожки вилось перехоплене наспіх волосся.

Хто тільки нею не снив! Та, відкинувши всіх, вона рветься В темні гаї, чоловіками ж нехтує, знать їх не хоче. Що їй Амур, Гіменей: не дбає вона про подружжя. Батько не раз їй казав: “Мені зятя ти, донечко, винна!” Батько не раз їй казав: “Мені винна ти, донечко, внуків!” Де там! Знаряддями зла видаються їй факели шлюбні. Милим обличчям на згадку про них рум’яниться німфа. Батька благає не раз, йому шию обвивши руками: “Батеньку любий, дозволь, щоб дівоцтвом своїм утішатись Вік я могла, як Діані, було колись, батько дозволив!” Той поступився; повстала, однак, проти мрії твоєї Врода твоя, не судилось бажанню твоєму здійснитись. Дафну побачивши, Феб закохавсь і побратися прагне. Марить уже наяву, підвело ж його – власне пророцтво. Як після жнив палахтять у вогні вже без колосу стебла, Як ото тиння горить, що до нього приклав необачно Факел мандрівець якийсь чи під досвіток там його кинув,

Публій Овідій Назон

Так тоді Феб запалав: розгулялося в грудях у нього Полум’я, й живить він, хоч безнадійну, любов сподіванням. Бачить, як їй по раменах безладно збігає волосся, Й думає: “От причесати б його!” Перед ним – її очі, Схожі на ясних зірок, її губки... та вже йому мало Їх уявляти собі; її пальці він хвалить, і руки, Й голі рамена, і навіть під одягом різні принади Бачить розпаленим зором своїм. Але німфа невтримна Швидше від вільного подуву мчить, не зважає на оклик:

“Гей, зупинись, Пенеїдо, молю! Не хижак я, не ворог! Гей, зупинись! Так од вовка ягня, так олень – від лева, Так, стріпотівши крильми, від орла утікає голубка, Ворог-бо в кожного свій, та хіба ж і закоханий – ворог? Горе мені! Не спіткнись на бігу! Не позранюй від терня Ніжок своїх, не хотів би я болю тобі причинити. Глянь же – по тернях біжиш! Хоч повільніше трохи, благаю, Німфо, від мене тікай – повільніше й я буду бігти. Зваж хоч, кому ти вподобалась: посеред гір не живу я, За пастуха не найнявсь; череди тут, здичілий, у нетрах Я не пильную. Не знаєш-таки, легковажна, не знаєш, Хто я, тому й уникаєш мене. Під моєю ж рукою – Сонячний Делос мій, Кларос, Тенед і приморські Патари. Батьком Юпітера зву; що було, що є і що буде, Відаю я; з переливами струн я споріднюю пісню. Влучно стріла моя б’є, та одній лиш стрілі уступає – Тій, що впивається, наче жало, в незакохане серце. Хоч лікування – це винахід мій, хоч і звуть мене в світі Рятівником, хоч і знаюсь на діянні трав усіляких, Що мені з того? Любові ніяке не вигоїть зілля. Хист мій усім помічний, окрім мене, що ним володію!”

Ще не одне б він сказав, та вона все тікає лякливо, Феба лишає, а з ним – і його недоказані речі. Мила ж була і тоді: вітерець їй оголював тіло, Подув зустрічний немов забавлявся вбранням лопотливим, Довге волосся пливло-хвилювалося їй за плечима. Вроду примножував біг. Але далі не хоче намарно Німфу благати схвильований бог – з усе більшим завзяттям, Чуючи опіки шалу любовного, рветься до неї. Як серед вигону галльський собака, бува, запримітить Зайця, й біжить, той – жадаючи здобичі, цей – порятунку, Той – насідає, й здається, ось-ось у зубах буде мати Здобич свою, вже неначе торкнувсь її, витягши морду; Цей – завагався: чи спійманий вже, але ноги тим часом Все-таки мчать і вихоплюють зайця з-під самого зуба, Так ото дівчина й бог: її страх жене, бога – надія.

Антична література. Греція. Рим

Та переслідувач явно прудкіший: любов окриляє, Сил додає; про спочинок не думає він. Утікачці Вже наступає на п’яти, вже дихає їй у волосся. Сили, проте, покидають нещасну; від бігу стрімкого Зблідла, – ослабла вона й, озирнувшись на хвилі Пенея, Зойкнула: – “Батьку, дочку порятуй! І якщо таки справді Силу божественну ти приховав у своєму потоці, – Перемінивши, згуби мою надто привабливу постать!” Щойно те мовила – вже ціпеніють рухливі суглоби, Груди дівочі вже ликом тугим непомітно беруться, Листям волосся стає, і гіллям простягаються руки, Коренем в землю вростає нога, хоч така легковійна, Десь у верхів’ї зникає лице, й лише блиск зостається. В Феба ж не гасне любов: на стовбур поклавши правицю, Чує, як серце живе ще під теплою б’ється корою. Горнеться він до гілок, мов до тіла гнучкого, цілує Дерево, тут же воно відхиляється від поцілунків. “Деревом будеш вовіки моїм! У моєму волоссі Лавром зав’єшся, кіфару мою й сагайдак мій прикрасиш. Будеш вінчати латинських вождів, як лише Капітолій Оклик почує гучний і побачить похід тріумфальний. На Палатині, де Август живе, охоронниця вірна, Станеш побіч дверей, де пишається дуб темнолистий. Як мою молодість вічну прикрашують кучері буйні, Так от і зелень твоя не прив’яне повік, не поблякне!” Змовк на тім слові Пеан, і схитнулось верхів’я зелене, Мов головою підтакнувши, й віти щось наче шепнули.

Переклад А.Содомори