ЧОТИРИ ПОКОЛІННЯ ЛЮДСЬКІ (І, в. 89–150)


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 
150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 

Загрузка...

Перше поріддя було золоте: без бича і спонуки, З власної волі воно Правоту шанувало і Чесність. Кари і страху не знало. Погрозливе слово закону Ще не читалось на мідній таблиці, і люд не страшився Вирок почути судді, без суду й опіки безпечний. Сосни з гірських верховин ще не сходили в діл на потоки, Щоби легким кораблем незнані одвідати землі: Жодні надмор’я чужі не манили щасливого люду. Мури, глибокі рови не були ще для міст поясами; Проста сурма і покручений ріг не співали до бою; Меч і шолом не служили нікому. Без зброї, без війська Мирні народи жили в непорушнім і любім дозвіллі. Щедра земля самохіть, ще не знаючи пут обов’язку, Ралом не ткнута залізним, не зранена ще бороною, Гойний приносила дар, поживу, легку і корисну. Люди збирали тоді дику вишню й суниці по горах, Терен з занозистих віт, шовковиці ягоди стиглі Та жолуді, що зронило Юпітера древо розлоге. Вічна стояла весна, і подувом ніжним зефіри Пестили цвіт луговий, що пишався і ріс, самосійний. Втім, і незораний лан половів – нахилявся хлібами, І, не лежавши в пару, наливав своє стигле колосся. Ріки текли молоком, струменіли скрізь нектаром ріки, І темнолисті дуби золотими точились медами. З того ж часу, як, заславши Сатурна у Тартар темничний, Владу Юпітер посів, то вже срібна пора та настала, Гірша від золота, але цінніша від темної міді. Владар новий сколотив цілорічну Сатурнову Весну, Літо додавши до неї, непевную Осінь і Зиму, І на чотири доби річний кругобіг поділивши. Вперше тоді затремтіло повітря від суші та спеки, І від холодних вітрів крижані позвисали бурульки. Вперше тоді знадобились оселі; оселі знайшлися

Публій Овідій Назон

В сховах печер, у кущах верболозу, поплетених ликом.

Вперше Церериним зерном засіяно ниву родючу

І під ярмом заревла-застогнала покірна худоба.

Третя доба – мідяна – за срібною хутко настала;

Люд войовничий, суворої вдачі, до зброї охочий,

Але ж іще не злочинний. Остання порода – залізна.

Тож як настала доба найгіршої тої породи,

Зразу ж з’явилася Кривда, минулися Чесність і Правда;

Хитрість, Брехня і Підступство посіли їх місце спустіле;

Зрада прийшла і Насильство, жадоба на гроші і статки;

Виплив на море плавець, хоч на вітрі ще був безпорадний.

Сосни, що досі по горах шпилястих росли безтурботно,

Нині по хвилі незнаній помчали в світи кораблями.

Землю, що спільна була, як повітря, як сонячне сяйво,

Нині пройшов землемір, обніжки і межі поклавши.

Стали від неї тепер вимагати не тільки ужинків,

Але й скарбів, що від людського ока вона приховала.

В надра, в глибини підземні ідуть; від стігійської хвилі

Видобувають скарби, усякого лиха початок;

Вийшло Залізо на світ і Золото, ще шкідливіше,

Вийшла на люди Війна, що живиться ними й лютує,

В хижих, кривавих руках брязкучу стискаючи зброю.

Люд животіє з грабунку, на зятя не звіриться тесть вже,

Гість на господаря також – і братня любов потьмарилась;

Жінка грозить чоловікові, той ворогує на жінку;

Мачухи зводять дітей смертельно-блідим аконітом;

Син нетерплячий про батькову смерть дізнається в ворожки.

Никне Побожність і Віра, і діва небесна Астрея

Землю, сплямовану кров’ю, – остання з богів – покидає.

Переклад М.Зерова