ФАСТИ КІНЕЦЬ АРІАДНИ (III, в. 459–516)


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 
150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 

Загрузка...

Ніч упаде, – в небесах ти побачиш вінець Аріадни.

Злочин Тесеїв її в божеське лоно привів.

Вже проміняла на Вакха коханця вона голосного,

Що до потвори дала нитку йому провідну.

Щасна подружжям новим, говорила: “Пощо я ридала?

Чей же на щастя мені випала зрада його”.

Лібер тим часом, на Інді розніжений люд перемігши,

Здобич привіз дорогу від узбережжів Зорі.

Публій Овідій Назон

Серед індійських красунь-полонянок при нім щонайкраща,

Божеським люба очам, донька самого царя.

Плаче ізнов Аріадна, блукаючи берегом моря,

І, незачісана, так скаржиться словом гірким:

“Знову почуєте, хвилі, колишні жалі-нарікання,

Знов, надбережні піски, приймете сльози мої!

Я нарікала раніше: “Кривоприсяжний Тесею!”

Але тим самим і Вакх – горе моє!– завинив.

Нині скажу я: Жінки! Не звіряйтесь на власне подружжя, –

Уділ занедбаний мій – все, що спіткається й вам.

О, коли б доля моя простувала тією ж тропою,

Що на ній стала колись, я б уже з світу зійшла.

Вакху, для чого мене ти знайшов на тих пісках безлюдних?

Хай би я вмерла тоді, догорювавшися вкрай.

О легковажний, ще легший, ніж кучері власні на скронях,

Вакху, якого тепер в горі я знаю до дна!

Як же наважився ти, привівши наложницю-бранку,

Шлюбне, таке дороге, ложе своє захитать!

Де ж твоя вірність? Твої обітниці? Твоє присягання?

Лихо моє, скільки раз маю я те повторять?

Ти ж винуватив Тесея, його ошуканцем назвавши, –

Присуд самому собі виніс єси у той час!

Хай же не взнає ніхто, хай у тузі німій догорю я,

Хай не подумають: я варта зневаги була.

Надто Тесей! Хай ніколи не взнає про Вакхову зраду,

Хай не вважає тебе спільником діла свого...

Хоч би віддав ти свій запал якійсь білотілій коханці;

Часом бувають такі серед чужинних людей.

Але даремно кажу... вона мила тобі і смуглява...

Як не замажуть тебе чорні обійми її!

Вакху! Знайди свою вірність! Вернись до подружніх обіймів!

Я ж тобі вірна була! Мужа я звикла любить.

Матір ганебно колись принадили роги бичачі.

Я полюбила твої – шана мені і хвала...

Хай же мене обмина теє лихо. Ти ж сам признавався,

Що невитравним чуттям завжди до мене горів.

Чи ж дивуватись, що ти мене палиш? В огні народившись,

В отчій правиці твердій ти врятувався з огню.

Ти мені небо колись обіцяв і чертоги нагорні,

Нині ж – які з твоїх рук маю я взяти дари?!”

Вилилась скарга до краю. А ззаду, йдучи узбережжям,

Лібер давно наслухав ті безнадійні слова.

От у обійми бере її, сльози цілунками сушить...

“В небі ми будемо вдвох!– каже дружині своїй.–

797

Ложем поєднані спільним, поєднані будем найменням:

Антична література. Греція. Рим

Лібера – маєш навік зватись, кохана моя! От запорука тобі: поглянь же на цю діадему, – Дивний Вулканів утвір, дар Афродіти тобі...” Так він мовляє і дев’ять перлин на вогні обертає; В небі вінець золотий сяє дев’яткою зір.

Переклад М.Зерова