ПІСНЯ ДЕВ’ЯТА


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 
150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 
165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 
180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 
195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 
210 211 212 213 214 215 216 217 218 

Загрузка...

Зміст

Розповідь Одіссея про пережите: відплиття від Трої] битва з кіконами, зустріч з лотофагами, прибуття до країни кіклопів. Одіссей з товаришами потрапляє до печери кіклопа Поліфема, який, заваливши вхід брилою, споживаєлюдей як вечерю. Одіссей, опоївши велетня вином, від якого той засинає, випікає йому єдине око, вибирається разом із супутниками з печери і відпливає від острова. Поліфем про-сить свого батька Посейдона помститися Одіссеєві за образу

В. 181-243

Швидко дістались ми так недалекої тої країни,

Обік побачили там, край скелі над морем, високу,

Лавром порослу печеру. До неї збиралися на ніч

Кіз і овечок багато. Навкруг простягався високий

Двір, обгороджений муром з укопаних в землю великих

Каменів, зверху ж і сосни росли, і дуби височенні.

Велетень жив там потворний, що кіз і овечок отари

Сам випасав собі, інших оподаль. Hi з ким він не знався

У самотині своїй і ніяких не відав законів.

Був він потвора страшна, на людину, що хлібом живиться,

Зовсім не схожий, скоріше скидавсь на гірську верховину,

Лісом порослу, яка серед скель височіє самотньо.

Товаришам своїм вірним на місці звелів я лишитись

При кораблі й стерегти корабля свого якнайпильніше;

Сам же, дванадцять обравши між ними, супутців найкращих,

Вирушив. Мав із собою я козячий міх із солодким

Темно-червоним вином, що Марон мені дав, син Еванта,

Жрець Аполлона, який опікується Ісмаром-містом.

3 шани до бога - й жерця ми й дружину його пощадили

Й сина; а сам проживав він в тінистім гаю Аполлона.

Отже, за те мені він дорогих надавав подарунків:

Гарного вибору золота сім тоді дав він талантів,

Подарував і кратеру, із срібла усю, і, до того ж,

Чистим, солодким вином, цим питвом божественним, дванадцять

Амфор наповнив для мене. Ніхто про міцнеє вино те

В цілому домі з служниць і челядників досі не відав,

Тільки він сам і люба дружина, і ключниця вірна.

Маючи пити солодке, як мед, вино те червоне,

Досить було лише келих один його влити на двадцять

Мірок води, і запах навколо такий від напою

Йшов божественно солодкий, що втриматись годі від  нього.

Mix я великий вином тим наповнив та інших припасів

В бесаги взяв шкіряні із собою. Відчув-бо я духом

Мужнім, що стріну людину, одягнену в силу могутню,

Дикого велетня, що ні законів, ні права не знає.

Швидко добралися ми до печери, але не застали

Велетня в ній, - десь пас він отару свою густорунну

От увійшли ми в печеру і стали усе оглядати:

Сиру там кошики повні стояли, ягнята й козлята

В стійлах тіснились вузьких, за віком поставлені різним:

Старші - окремо, окремо від них середульші й окремо -

Гоме

Новонароджені; в цебрах стояло сироватки повно,

Глеки й дійниці були приготовані там для удою.

Товариші почали всіляко мене умовляти, -

Сир той забравши, негайно тікать відтіля і найшвидше

Позаганяти на наш корабель бистрохідний з кошари

Тих козенят і ягнят та й умкнути по водах солоних.

Та не послухав я їх, хоч було б набагато це краще, -

Хтілось побачить його, чи не дасть мені сам він гостинця?

Товаришам же моїм не здавався, проте, він привітним.

От ми розклали вогонь і жертву принесли, й самі вже,

Сиру набравши, поїли і ждати в кутку посідали,

Поки той прийде із стадом. Приніс тяжкий оберемок

Дров він сухих, щоб мати на чому вечерю варити.

3 грюкотом скинув ті дрова серед кам'яної печери.

Ми ж із перестраху всі аж в найдальший зашилися закут.

Позаганяв до печери опасистих кіз і овечок,

Тих, що доїти їх мав, а самців - баранів із козлами -

Він за дверима лишив, на своєму подвірї широкім.

Потім камінь підняв величезний і вхід до печери

Ним завалив, - не могли б того каменя зрушити з місця

Й ковані міцно аж двадцять два вози чотириколісні, -

Ціла то скеля була, що нею заклав свої двері.

В. 307-422

Ледь з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,

Вже він вогонь розпалив, подоїв своїх славних овечок,

Всіх за чергою, і кожній тоді підпустив сосунятко.

Швидко упорався з цими він справами, потім ізнову

Двох з поміж нас ухопив і собі спорядив він сніданок,

Далі, поснідавши, вигнав з печери свою він отару

Легко відсунувши камінь важкий од дверей, і на місце

Знову поставив, немов сагайдак ковпачком покривав він.

3 гуком і свистом кіклоп погнав свою жирну отару

В гори. А я, у печері лишившись, почав міркувати,

Як би помститись, якщо подасть мені ласку Афіна.

Серцю моєму таке найкращою видалась рада:

Біля кошари лежала кіклопова палиця довга -

Стовбур сирої маслини, - зрубав її він, щоб ходити

3 нею, як всохне вона. Виглядала ж та палиця, наче

Щогла на двадцятивеслім просторім судні чорнобокім,

Що вантажі торговельні крізь далеч морську перевозять, -

Так виглядала завдовжки й завгрубшки ота деревина.

Кия із сажень завдовж од неї тоді відрубав я

Й товаришам передав, обстругати його наказавши.

Гарно вони обтесали оцупок, а я, загостривши

Дрюк той, у полумї вістрям тримав, щоб вогнем засмалити.

Потім старанно його заховав я під гноєм, якого

Дуже багато було понакидано скрізь по печері.

Товаришам після того звелів жеребки я тягнути,

Хто з них відважиться, разом зі мною кілок той піднявши,

В око встромити кіклопу, як в сон він солодкий порине.

Випали тим  чотирьом жеребки, кого й сам би хотів я

            Антична література. Греція. Рим   

Вибрати в поміч, а я уже п'ятий виходив між ними.

Ввечері й він надійшов і отару пригнав пишнорунну.

Зразу ж отару ситу загнав у широку печеру,

Сповна усю, не лишив на подвірї широкім нікого,

Передчуваючи щось, чи бог його так напоумив.

Потім камінь підняв величезний і вхід завалив ним,

Сидячи, він подоїв і кіз, і овець мекотливих,

Всіх за чергою, і кожній тоді підпустив сосунятко.

Швидко упорався з цими він справами, потім ізнову

Двох з-поміж нас ухопив і собі спорядив з них вечерю.

Тут підійшов до кіклопа я близько й звернувся до нього,

3 темно-червоним вином дерев'яний підносячи дзбанок:

'Випий, кіклопе, вина, наївшися м'яса людського, -

Сам тоді знатимеш, що за питво в кораблі хоронилось

Нашому. Віз тобі цю я пожертву, щоб зглянув на мене

Й вирядив швидше додому, а ти все нещадно лютуєш.

Хто ж тепер, нелюде, схоче до тебе сюди завітати

3 інших людей, коли не по правді ти з нами повівся!”

Так говорив я. Узяв він і випив; і страшно вподобав

Те він солодке питво, і ще зажадав його вдруге.

"Дай-но, будь-ласка, іще, та своє мені тут же імення

Зразу назви, щоб міг і тебе я гостинцем потішить,

Бо і кіклопам їх ниви родючі вино виноградне

В гронах розкішних дають, що примножує Зевс їх дощами.

Це незрівнянне вино, це  нектар, це амбросія справжня!”

Так він сказав, і іскристого знов йому дав я напою.

Тричі підносив я, й тричі в глупоті своїй випивав він.

А як вино уже зовсім йому затуманило розум,

Я із солодкими знову до нього звернувся словами:

Ти про ім’я моє славне питаєш, кіклопе? Назву я

Зараз себе, та гостинця віддай, що мені обіцяв ти.

Звусь я Ніхто на ім’я, і Ніким мене батько і мати,

Й товариші мої, й інші, звичайно, усі називають”.

Так говорив я, а він відповів мені словом безжальним:

"Отже, Нікого я з'їм наостанку, раніше ж поїм я

Товаришів його всіх, - оце тобі й буде гостинець”.

Так він сказав, похитнувся, і навзнак упав, і, зігнувши

Набік грубезну шию, лежав, і відразу всевладний

Сон подолав його. 3 горла у нього з вином випливали

М'яса людського шматки, - сп’янівши, почав він блювати.

Кия тоді я у попіл гарячий засунув, щоб знову

Він розігрівся якжар, а тим часом відваги словами

Товаришам додавав, щоб ніхто не утікз переляку.

Отже, оливний кілок, хоча й був він сирий, розпаливши

Так, що вогнем він узявся й яскраво почав пломеніти,

Вийняв з вогню я і ближче підніс до кіклопа, навколо ж

Товариші поставали - бог дав їм одвагу велику.

Взявшись за дрюк той оливний з кінцем загостреним, дружно

В око встромили йому ми. А я, натиснувши зверху,

Став ним крутити, як бантину тесля свердлить корабельну

Свердлом, а інші з-під низу ремінням його обертають,

Взявшись обабіч, і жваво він крутиться сам безустанно.

Гоме

Так от і ми, узявши розпечений дрюк, ним свердлили

Велетню око, і пасока тепла струмила навколо.

Жаром горящих зіниць обсмалило і брови, і вії,

Лопнуло яблуко очне, й коріння його аж сичало.

Як в коваля, коли він топірець чи велику сокиру

Суне гарячими в воду холодну й сичить те залізо,

Гартом узяте, - стає-бо воно ще міцнішим від того,

Так від оливного кия і око його засичало.

Страшно кіклоп закричав, аж луна розляглась по печері.

3 ляку ми кинулись врозтіч усі, і зразу він вирвав

3 ока оту деревину, гарячою кров’ю облиту

3 люттю від себе її жбурнув обома він руками

Й гучно кіклопів волати почав, що з ним у сусідстві

Теж у печерах жили на овіяних вітром узгір'ях.

Крик той страшенний почувши, вони звідусіль позбігались,

Вхід обступили в печеру і стали розпитувать, що з ним:

“Що, Поліфеме, з тобою, що голосно так ти волаєш

В ніч божественну й солодкого сну позбавляєш усіх нас?

Може, хто з смертних отару твою силоміць виганяє?

Може, самого тебе хтось насильством і підступом губить!”

В відповідь так із печери волав Поліфем премогутній:

"Друзі, Ніхто, й не насильством мене він, а підступом губить!”

Відповідаючи, мовлять вони йому слово крилате:

“Що ж, коли сам ти, й ніхто насильства тобі не вчиняє,

To чи не Зевс тобі хворість наслав, і поміч тут марна, -

Краще ти батька свого, владику благай Посейдона!”

Мовили це й відійшли; любе серце моє розсміялось,

Як обманув я  ім'ям його й задумом цим бездоганним.

Стогнучи тяжко і в корчах увесь, аж звиваючись з болю,

Камінь руками намацав кіклоп і відсунув від входу

Сів посередині в дверях і широко руки розставив,

Щоб упіймати того, хто з отарою хтів би умкнути.

От якого він дурня знайти у мені сподівався!

Я ж міркувати почав, як найкраще зарадити справі,

Щоб і супутників всіх, і себе від жорстокої смерті

Урятувати. Всілякі тут засоби й хитрощі ткав я -

Йшлось тут про душу, велике-бо лихо уже насувалось.

Зрештою визнав у серці я раду таку за найкращу:

Гарних, ставних там чимало було густорунних,

Добре вгодованих, з темною, аж фіалковою шерстю.

Всіх я їх нишком позв'язував сплетеним віттям вербовим

3 ложа жорсткого, що велетень спав нечестивий на ньому

Я їх по троє зв'язав, - ніс когось під собою середній,

Інші ж обидва з боків тим часом його прикривали.

Кожні так троє несли одного чоловіка. А сам я...

Був поміж ними баран, над усіх в тій отарі найкращий,

Міцно вхопившись за карк, під черевом в нього кудлатим

Я заховався і, вп'явшись руками у шерсть божественну,

Так і тримавсь терпеливо, відважного сповнений духу

Так ми в журбі та зітханнях на світлу Еос дожидали.

Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,

Стали на пашу тоді барани і козли пориватись,

            Антична література. Греція. Рим   

А неподобні матки замекали голосно в стійлах -Понабухало в них вим’я. Аїхній господар, жорстоким Мучений болем, усім баранам, що ішли повз нього, Спини обмацував. He помічав він, проте, нерозумний, Що під грудьми в баранів густорунних підв'язане крилось. Йшов аж останнім баран мій до виходу, шерстю своєю Й мною обтяжений, я ж - передумав тоді вже багато. Спину обмацавши в нього, сказав Поліфем премогутній: "Любий баранку! Чому це сьогодні виходиш останній Ти із печери? Раніш не ходив-бо від інших позаду. Перший на луки ти жвавими кроками біг в ніжнолистих Пастися травах, перший збігав і до хвилі річної, Першим також поспішав до кошари своєї вернутись Ти вечорами. А нині виходиш останній. Шкодуєш, Мабуть, ти ока господаря, - злий чоловік його випік 3 товаришами лихими, вином мій стуманивши розум. Клятий Ніхто! He втече він, кажу, від загибелі злої! Мав би ти розум такий, як у мене, і вмів би хоч слово Вимовить, ти б розсказав, де від гніву мого він сховався. Так би ударив я ним, щоб мозок з розбитого лоба Всю цю печеру оббризкав, - тоді б я своє заспокоїв Серце від болю, що той нікчемний Ніхто заподіяв”. Так промовляючи, він барана випускає за двері. Щойно ми вийшли з печери й поодаль кошари спинились, Перший я виліз із-під барана й повідв’язував інших. Швидко погнали отару ми жирних овець тонконогих, Іх оточивши навколо, щоб разом все стадо загнати На корабель свій. Нас радо супутники любі вітали -Тих, що уникнули смерті, - й загиблих оплакали гірко. Плакати все жїм, бровами до кожного стиха моргнувши, Я не дозволив, - загнати звелів пишно рунну отару На корабель і чимдуж на хлань відпливати солону. До кочетів вони, швидко зійшовши, усі посідали Й веслами, сидячи вряд, по сивих ударили хвилях. А на таку же відплинувши віддаль, що поклик ще чути, До Поліфема почав я, глузуючи з нього, кричати: Тей ти, кіклопе! He зовсім беззахисний муж той, в якого Товаришів у глибокій печері пожер ти жорстоко! Так і належить помститись тобі за лихі твої вчинки, Нелюде лютий, що в домі своєму гостей поз'їдати He посоромивсь! От Зевс і боги тебе всі й покарали!” Так я промовив. Його ж іще більше злоба охопила. Верх од гори одломив він великої й так його кинув, Що поблизу корабля темноносого впав той уламок, Ледве в стерно кермове кам’яна не ударила брила. Завирувало все море від скелі, що впала у воду, -3 шумом до берега нас понесло тоді водоворотом, Моря приливом нас знову до самої суші пригнало. Довгу жердину руками вхопивши, від берега нею Я відштовхнув корабель, а супуттям кивнув головою, Додаючи їм відваги, й на весла звелів налягти їм, Щоб із біди врятуватись. Аж гнулись вони - веслували.

Гоме