КНИГА IV


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 
150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 
165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 
180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 
195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 
210 211 212 213 214 215 216 217 218 

Загрузка...

3 Мітілени до Ламона прибув один із рабів його хазяїна й сповістив, що їхній хазяїн прибуде сюди перед збиранням винограду, аби самому переконатися, чи напад мітимнійців не завдав якоїсь шкоди його полям. Літо вже закінчувалось, наближалась осінь. Ламон узявся за роботу й упорядковував усе так, щоб хазяїн під час перебування бачив лиш те, що приносило б йому задоволення. Тож почистив джерела, аби вода в них була чиста, по-виносив гній із подвір'я, щоб не розходився всюди неприємний запах, упорядкував сад: хотів бачити його привабливим.

Сад цей був особливо гарний, зовсім як царський. Він простягався на пагорбі за-вдовжки в один стадій, а завширшки на чотири плетри, тож мав вигляд довгого поля. Рос-ли в ньому різні дерева: яблуні, мирти, груші, гранати, а також смокви та маслини. В іншо-му місці виноградна лоза, піднявшись на яблуні та груші, звисала додолу, так що здавало-ся, начебто гілля змагалося у вирощуванні плодів. Крім фруктових дерев, були тут ще ки-париси, лаври, платани й сосни. На них скрізь замість винограду вився плющ і його великі темні ягоди нагадували виноградні грона. Посеред саду росли фруктові дерева; їх захища-ли інші, а далі навкруги - нефруктові, які утворювали ніби огорожу, споруджену людськими руками. Та й огорожа тут була: обійстя оточував невисокий мур. Увесь сад розділено на ча-стини. Дерева росли на певній, означеній відстані. Вгорі гілля лежало одне на одному й ли-стя спліталося так, що здавалося штучним те, що було творінням природи.

Пишалися там ще й клумби з квітами: одні родила земля, а інші насаджували. Тро-янди, гіацинти та лілеї вирощували людські руки, а фіалки, нарциси, куряча сліпота - пло-ди самої землі. В саду влітку слалася тінь, навесні - квіти, восени збирали фрукти. Кожна пора мала свою привабливість.

За садом простягалася миловидна рівнина, на якій завжди побачиш пастухів, а далі - чудове море, по якому плавали судна. Саме такий краєвид придавав саду ще більше ча-ру. А там, де довжина та ширина сходяться у центрі, стоїть храм Діоніса й жертовник. Біля жертовника росте плющ, a no стінах храму пнеться виноградна лоза. Стіни розмальовані; на малюнках зображено діонісіївський міф, а саме: Семелу, що народжує Діоніса, спля-чу Аріадну, Лікурга в кайданах, Панфея, якого роздирають живцем. Було там намальовано ще й переможених індів та перетворених у дельфінів тірренців. На картині можна було по-бачити сатирів, що збирають виноград, вакханок у хороводі, не забули й про Пана. Він си-дить на скелі й грає на сирінзі, водночас приграваючи і сатирам, що збирають виноградні грона, і вакханкам, які затіяли хоровод. Ось такий був цей сад.

Ламон приділив йому особливу увагу: обрізав сухе гілля, підняв із землі виноградну лозу, поклав вінок на статую Діоніса, попідливав водою квіти. Тут було джерело, яке знай-шов Дафніс. Воно давало воду тільки квітам і називалося ім'ям Дафніса. Ламон звелів Дафнісу відгодувати якнайкраще кіз, бо хазяїн після довгої відсутності захоче на них поди-витися. Дафніс був упевнений, що заслужить похвали, адже ж він подвоїв кількість кіз, і вовк не вкрав жодної - усі виглядали тлустішими від овець. Бажаючи заради одружен-ня привернути доброзичливість хазяїна, усю свою увагу та старання віддавав череді, вига-няв її ранесенько, а приганяв додому пізно ввечері. Два рази на день гнав її до водопою, вишукував щонайкращі пасовиська, потурбувався про нові діжки, придбав чимало дійниць та більших плетянокдля сушіння сиру. Він такзавзято піклувався, що навіть роги козам по-

            Антична література. Греція. Рим   

намащував і вовну вичесав. Це було, здавалося, священне Панове стадо. Хлоя йому щи-ро допомагала; вона менше дбала про овець, а більше часу віддавала козам. Отож у Дафніса з'явилася думка, що саме завдяки Хлої вони стали такі показні.

У цей час, коли всі готувалися до зустрічі хазяїна, з міста прибув ще один посланець і привіз наказ - якнайскоріше розпочати збирання винограду. Сам він (так говорив про се-бе посланець) мав тут залишитись аж доти, доки молоде вино не зіллють у бочки. Щойно тоді повернеться до міста, аби привезти сюди хазяїна, тобто на кінець збирання виногра-ду. Евдрома ("добрий бігун" так називався цей посланець, бо його заняття бігати) радо прийняли й зараз же розпочали збирати виноград, носили його до чавильних пресів, моло-де вино зливали в бочки, а найзріліші грона обрізували разом із гілками, щоб ті, хто приїде з міста, мали уявлення про збирання винограду та його радощі.

Коли Евдром збирався повернутися до міста, Дафніс дав йому різні подарунки, які тільки може дати козопас: твердо видушений сир, молоденьке козеня, білу густоволосисту козячу шкуру, які взимку, звичайно, носить посланець-бігун. Посланець зрадів, поцілував Дафніса і пообіцяв, що замовить кілька добрих слів за нього в хазяїна. Після того відійшов із доброзичливим серцем до всіх.

Схвильований Дафніс і далі пас худобу разом із Хлоєю. Та й вона побоювалась за Дафніса, адже він, сільський хлопець, що звик бачити лише кіз, гори, селян і Хлою, упер-ше мав зустрітися із своїм хазяїном, ім'я якого почув також уперше. Вона непокоїлась, як саме пройде ця зустріч; її душа тривожилась ще й через весілля, чи не залишиться воно нездійсненим маревом. Тож їхні поцілунки були нескінченні, а обійми такі, начебто вони, Дафніс і Хлоя, зрослися докупи. Але в поцілунках відчувалася тривога, а в обіймах - не-певність, ніби побоювалися хазяїна, що вже прибув, або хотіли сховатися від нього. А тра-пилось їм таке нещастя. Один волопас, Лампіс, людина зарозуміла, задумав також свата-тися до Хлої і уже поприносив Дріасу подарунки, щоб отримати від нього згоду на одружен-ня. Він збагнув: коли хазяїн дасть згоду, Дафніс одружиться з Хлоєю, отож знайшов спосіб настроїти хазяїна проти них. Лампіс знав, що хазяїн дуже любить свій сад, тож вирішив, наскільки змога, знищити та сплюндрувати його. Вирубати дерева - годі, бо шум розкриє його злочин. Тому напав на квіти, щоб їх знищити. Потайки вночі, перелізши через огоро-жу, одні квіти повиривав із корінням, інші поламав, а решту потоптав ногами, як свиня, та тихенько непомічений утік.

Наступного дня вранці Ламон вийшов у сад, щоб підлити квіти водою з джерела. Раптом уздрів: усі клумби знищено. Це міг зробити не якийсь розбійник, а тільки ворог. Він із горя роздер свій плащ і, голосно закричавши, звернувся до богів, так що Міртала поки-нула роботу й прибігла сюди, Дафніс чимдуж пригнав, залишивши кіз. Глянули вони на квіти, закричали та довго плакали-ридали.

Даремно було тужити за квітами. Вони плакали тому, що боялися хазяїна. Тут зари-дав би й чужинець, якби побачив щось подібне. Квітник утратив красу, а потоптана земля перетворилася у багно. Квіти, яких злочинець не зачепив, розцвіли, сяяли; та й ті, що ле-жали на землі, були чудові. На них сідали бджілки, а їхнє невгомонне дзижчання нагадува-ло скорботні скарги. Ламон із розпачу ледве говорив: "О мої троянди! Як вас сплюндрова-но! О мої фіалочки! Як вас потоптано! Ох, мої гіацинти та нарциси! Вас повиривала із землі жорстока людина! Настане весна, ви не покажетеся з-під землі. Прийде літо, ви не зацвіте-те. Восени ніхто не увінчає свої скроні віночками з вас! Навіть ти, володарю Діонісе, не зми-лосердився над ними, тими квітами, біля яких живеш і постійно бачиш їх! 3 них я часто плів віночокдля тебе й приносив тобі радість! Якже, яктепер покажу сад своєму хазяїнові? Що він скаже, побачивши його? Дасть наказ повісити мене, старого, на сосні, як Марсія, й ра-зом зі мною, можливо, ще Дафніса, гадаючи, що цей сад знищили його кози!”

По тих словах потекли з очей Ламона ще гарячіші сльози. Тепер усі оплакували не квіти, а себе. Плакала Хлоя, бо Дафніса повісять, й молилася, щоб хазяїн ніколи не приїжджав. Цілий день від страждань дівчина не знаходила собі місця: усе їй здавалося, що Дафніса катують канчуками.

Лонг

Пізно ввечері з'явився Евдром і повідомив, що старий хазяїн приїде через три дні, a син його - завтра. Отож почали розважати над тим, що сталося, й притягнули до спільної ради Евдрома. Він доброзичливо ставився до Дафніса й порадив, щоб спочатку розповісти про все молодому хазяїну, навіть пообіцяв, що сам скаже кілька слів на їхній захист, тому що має певний вплив на молодого хазяїна, як його “молочний” брат. Так і зробили наступ-ного дня.

Астил, син хазяїна, прибув верхи, а з ним і його нахлібник, також на коні. Перший був голобородий, а другий - Гнафон, - так він називався, - уже давно голив бороду. Ламон, а з ним і Міртала й Дафніс упали до ніг молодому хазяїну й благали, щоби він змилосер-дився над нещасним старим і виступив на захист невинного перед гнівом батька. Ламон усе розповів докладно. Астил змилувався над ними, а коли зайшов до саду і побачив зни-щені квіти, заявив, що сам поговорить про це з батьком, а вину зверне на коней, які нібито сполохалися й поламали частину квітів, деякі потоптали, а решту повиривали з корінням. Після того Ламон і Міртала побажали йому всіх благ, а Дафніс приніс подарунки: козенята, сир, птахів із пташенятами, виноградні грона на гілках, а також чимало яблук. Між подарунками було й ароматне лесбійське вино, яке вважалося одним із найкращих.

Астил похвалив подарунки й влаштував полювання на зайців; він був багатий юнак, звик до розкоші, тож приїхав сюди, щоб тут, на селі, знайти свіжі розваги. Гнафон же -зовсім інша людина: знав тільки їсти, пити до нестями, а після оп'яніння - любовно втіша-тися. У нього мали значення тільки губа, живіт і те, що нижче живота. Він уважно пригля-дався до Дафніса, що приніс подарунки. Гнафон із природи мав потяг до хлопців, тому по-становив привабити цього гарного хлопця, якого в місті не знайти, й гадав, що легко його переконає, як козопаса. Маючи таке на думці, він не пішов з Астилом на полювання, а по-дався на пасовисько, де Дафніс пас кози, ніби хотів подивитися на них, а справді - поми-луватися Дафнісом. Прагнучи звабити хлопця, він вихваляв кіз, просив Дафніса заграти на сирінзі пастушу пісеньку й додав ще, що він усе може й подбає про звільнення Дафніса...

Коли прибув хазяїн Діонісофан із дружиною Клеаристою, вся садиба наповнилася криком тварин, слуг, чоловіків та жінок. Гнафон готував свою любовну промову. Діонісофан - літня людина, хоча був уже майже сивий, проте врода не полишала його, сила дозволя-ла йому змагатися з молодими, багатства мав стільки, як ніхто інший у місті, а чесністю Ma-no хто дорівнював йому. Першого дня після прибуття склав жертви богам - опікунам полів: Деметрі, Діонісові, Панові, німфам. Для присутніх поставив кратер вина, а в наступні дні ог-лядав господарство Ламона. Побачивши зорані поля, виноградні лози доглянуті та сад у всій своїй красі, - про квіти Астил повідомив раніше й узяв вину на себе, - хазяїн був ду-же радий, похвалив Ламона та пообіцяв йому волю. Після того пішов до стада, щоби поди-витися на кіз і козопаса.

Така метушня налякала Хлою, й вона втекла до лісу. Дафніс же стояв, одягнений у ворсистий козячий кожушок, з його плечей звисала нова торбина, в одній руці тримав віддушений сир, а в другій маленьке козенятко. Якщо Аполлон колись, будучи на службі у Лаомедонта, пас його корови, то він виглядав саме так, як тоді Дафніс. Сам він не міг ви-давити із себе ні слова, а весь спаленілий, опустивши очі, подавав подарунки. За нього кілька слів сказав Ламон: “Ось, хазяїне, пастух твоїх кіз. Ти дав мені пасти п’ятдесят кіз і двох цапів, а він виплекав сто кіз і десять цапів. Бачиш, які вони тлусті, з густою вовною і непошкодженими рогами. Він навчив їх і музики: почують голос його сирінги - роблять усе”.

При цій розмові була присутня Клеариста. Вона сама захотіла переконатися у тому що він сказав, і веліла, щоб Дафніс заграв козам, як звичайно грає на сирінзі. За це по-обіцяла хітон, хлену та сандалії. Дафніс розсадив усіх півколом, як у театрі, а сам став під дубом і, вийнявши з торбини сирінгу, спочатку легко подув. Тут кози зупинилися та підняли голови. Тоді заграв пісню, яка кличе на пашу. Зараз же кози опустили голови донизу й по-чали пастися. Опісля, коли видобув приємні тони, кози зібралися докупи й полягали. Далі заграв різко, й вони, наче перед вовком, утекли до лісу. Через мить зазвучала принадна пісня, кози вийшли з гущавини й побігли до нього. He часто можна побачити домашніх слуг,

            Антична література. Греція. Рим   

які б так покірно слухали розпоряджень хазяїна. Всі дивувалися, а передусім Клеариста; вона пообіцяла подарунки Дафнісу, такому гарному та музикальному козопасу. Тоді верну-лися до господи, сіли снідати й послали Дафнісу частину своєї їжі.

Дафніс їв разом із Хлоєю, радів, куштуючи міські страви, й мав добру надію, що ви-просить у хазяїв дозвіл на одруження.

Саме тоді Гнафон, що теж був біля стада, знову загорівся любов’ю до Дафніса: без нього, вважав, життя зовсім нічого не варте. Тому підстерігши Астила, коли той прогулю-вався у саду, завів його до храму Діоніса й почав цілувати руки та ноги. Коли ж Астил. за-питав, чому він це робить, і велів розповісти все, пообіцявши допомогу, тоді Гнафон процідив: “Мій хазяїне, Гнафон гине. Він, що донині любив тільки твій стіл, що раніше при-сягав, що немає нічого кращого, ніж старе вино; він, якому твої кухарі здавалися ліпшими мітіленської молоді, тепер вважає гарним тільки одного-однісінького Дафніса. He торкнуся я твоєї розкішної їжі, яка щодня готується: м’яса, риб, солодких тістечок. Я з приємністю став би козою, щоб могти їсти траву та листя, слухати сирінгу Дафніса й пастися під йо-го опікою. Ти порятуй свого Гнафона та здолай непереможну любов, а якщо ні, присягаю на свого бога, візьму ножа й, наповнивши живота їжею, уб’ю себе перед дверима Дафніса. Тоді вже не будеш кликати Тнафоньку", як ти завжди робив, звичайно, жартома”.

Великодушний юнак не міг перенести Гнафонового плачу, який цілував йому ноги, бо ж знав добре, що воно - любовні страждання. Пообіцяв попросити батька, аби той за-брав Дафніса до міста й зробив його для себе слугою, а для Гнафона - коханцем. Зараз Астил, бажаючи трохи підбадьорити Гнафона, з усмішкою на вустах запитав, чи не сором-но цілуватися з сином Ламона й добиватися, щоб полежати з тим хлопцем, який пасе ко-зи. При цих словах Астил зробив трагічно-скривлену міну, немовби від неприємного запа-ху кози.

Гнафон, який навчився при столах розпусних марнотратників усіх любовних казок, не без мети виступив на свій та Дафніса захист, промовивши:"Хто кохає, мій хазяїне, то про такі речі не дбає. Він, у якому б тільки тілі знайшов красу, покоряється їй. Тому-то дехто лю-бить рослини, потоки або дикого звір'я. Чи ж не заслуговує милосердя той, хто відчуває у душі боязнь перед своїм коханим. Я люблю тіло раба, а красу вільної людини. Чи ж не помічаєш: його волосся подібне до гіацинта? Під бровами сяють очі, наче дорогоцінний камінь у золотій оправі. Лице його рум'янцями вкрилося, а зуби біліють, як слонова кістка. Який же із коханців не бажав би його поцілунків? Коли я покохав пастуха, то я наслідую богів. Пастухом був Анхіз, проте його кохала Афродіта. Кози пас Бранх, але Аполлон його цілував. Пастухом був теж Ганімед, однак Зевс забрав його собі. Ми не нехтуємо хлопцем, котрого, як ти бачив, слухають кози, ніби закохані. Тож якщо на землі ще залишається та краса, то будьмо вдячні орлам Зевса”. Після цих слів Астил усміхнувся сердечно й висло-вив думку, що кохання робить з кожної людини великого софіста, й обіцяв при нагоді пого-ворити з батьком про Дафніса.

Цю розмову почув Евдром, який заховався у садку. Він полюбив Дафніса за його до-бре серце й обурювався, що така краса має стати жертвою такому пиякові, як Гнафон, отож зараз же розповів усе Дафнісу та Ламону. Переляканий Дафніс постановив або втекти ра-зом із Хлоєю, або померти. Ламон викликав Мірталу за садибу й сповістив: "Біда, ми про-пали, дружино моя! Настала пора відкрити нашу таємницю. Нехай ми позбудемося кіз і всього іншого, а я, клянуся Паном і німфами, хоч би мав, як кажуть, стати волом у хліві, не можу більше мовчати про справжню долю Дафніса. Я розповім усе: як я знайшов його, залишеного в діброві, нагадаю, як його годувала коза, й покажу все те, що знайшов разом із дитям. Хай бачить негідник Гнафон, який він є і кого любить. Тож підготуй розпізнавальні речі, щоби були в мене під рукою”. Отак обміркувавши все, вони повернулися до хати.

Астил тим часом зайшов до свого батька, який відпочивав, і попросив його забрати Дафніса до міста, бо для сільських робіт шкода такого гарного хлопця, а під Гнафоновим наглядом він скоро може навчитися міських манер. Батько радо погодився й послав за Ла-моном і Мірталою, щоб сповістити їм цю приємну новину, а саме: Дафніс у майбутньому

Лонг

буде обслуговувати Астила, а їм за одного Дафніса дасть двох козопасів. Тут збіглися слу-ги й висловили радість з того, що матимуть такого вродливого приятеля. Ламон же, попро-сивши слова, почав говорити: "Вислухай, володарю наш, усю правду від старої людини. Присягаю на Пана та німф, скажу всю правду. Я - не батько Дафнісові, та й Міртала не ма-ла щастя бути його матір’ю. Інші батьки підкинули це дитя, бо, мабуть, у них були ще старші діти. Я його знайшов у діброві, а годувала його одна з моїх кіз, яку я, коли вона здохла, за-копав біля саду: я її любив за материнську турботу. Разом із дитям я знайшов розпізна-вальні речі, які, признаюся, зберіг донині. Вони свідчать про кращу долю дитини, ніж наша. Я не маю нічого проти того, щоб Дафніс був слугою Астила: гарний слуга прекрасного й до-брого хазяїна. Та не можу уявити собі, що він стане предметом зневаги ось такого Гнафо-на, який хоче забрати його до Мітілени й зробити з нього свого коханця”. Сказавши таке, Ламон замовк і облився слізьми. Тут зухвалий Гнафон схопився з місця і почав загрожува-ти йому нагайкою. Але Діонісофан, зворушений словами Ламона, кинув на Гнафона гос-трий погляд і наказав замовкнути. Тут-таки, звернувшись до Ламона, почав розпитувати й велів говорити лише правду, а не вигадувати казок, щоб затримати свого сина. Ламон сто-яв уперто на своєму, присягав на всіх богів, а навіть віддавав себе на тортури, якщо він го-ворить неправду

Діонісофан почав роздумувати над сказаним разом із Клеаристою, що сиділа поруч: “Чому б то Ламон мав говорити неправду, адже ж візьме за одного аж два козопаси? Якже він, селянин, міг таке вигадати? He можна повірити, щоби у такого діда й такої літньої жінки міг народитися такий вродливий син!”

Мабуть, зараз не варто більше розмірковувати про це, а краще оглянути розпізна-вальні речі, чи справді вони свідчать про славне та благородне Дафнісове походження. Міртала пішла й принесла всі речі, збережені у старій торбині. Перший на них поглянув Діонісофан і, уздрівши пурпуровий плащик, золоту брошку та маленький меч з ручкою із слонової кістки, заволав: “О всемогутній Зевсе!” і велів дружині оглянути їх, а вона, тільки кинула оком, крикнула: “О милі Мойри! Чи ж не оці речі ми поклали нашій дитині? Чи ж не послали ми Софросину, щоб віднесла дитя на ці поля? He інакше було, а саме так! Милий чоловіче, це наше дитя: Дафніс - твій син і це він пас батьківські кози”. Коли вона ще гово-рила, Діонісофан цілував розпізнавальні речі й плакав від надмірної радості.

Астил, довідавшись, що він Дафнісовий брат, одягнувся у плащ і побіг у сад, бажа-ючи першим поцілувати його. Дафніс, спостерігши Астила, що бігз багатьма людьми й кли-кав "Дафнісе!”, думав, що він задумав його забрати, тому чимдуж побіг до моря й тут, ки-нувши сирінгу та торбину, хотів стрибнути в море з високої скелі. I могло б статися нечува-не нещастя! Дафніса були б знайшли мертвим, коли б Астил не закричав знову:"Стій, Дафнісе, не бійся! Я - твій брат, а твоі хазяї - це твої батьки. Щойно нам Ламон розповів про козу й показав розпізнавальні речі. Обернися та глянь, які раді та веселі вони сю-ди прийшли. Та поцілуй же мене першого! Присягаю на німф, що кажу правду".

Щойно після присяги Дафніс зупинився, почекав Астила, який уже добігав до нього, й вони поцілувалися. У цю мить прибігли інші: слуги, служниці, сам батько, а за ним мати. Всі його обнімали, цілували, раділи та плакали. Дафніс особливо люб'язно обнімав батька та матір, начебто знав їх давно. Він так горнувся до них, що не хотів їх покидати й на хви-лину. Рідна кров скоро викликає довір'я. Він на мить забув про Хлою. Коли всі повернули-ся додому, Дафніс одягнувся у коштовний одяг, присів біля батька й слухав його розповідь.

“Одружився я, мої діти, замолоду, - почав Діонісофан. - Незабаром я думав, що я щасливий батько. Спочатку народився син, а за ним - дочка, а третій - Астил. Я міркую собі: моя родина досить велика, тому четверту дитину, коли народилася, я велів викинути, а ті речі поклав не як розпізнавальні, а як такі, що даються у могилу. Та доля вирішила інак-ше. Старший син і дочка померли одного дня і від однієї хвороби. Тебе врятувала божест-венна прозорливість, щоб у нас на старість була підпора. He пам'ятай мені злого, що я вчи-нив; це сталося не з моєї волі. I ти, Астиле, не журися, що візьмеш частину замість усього майна, адже ж немає кращого маєтку для розумної людини, як брат. Тож любіть один од-

            Антична література. Греція. Рим   

ного, бо своїм багатством можете змагатися з царями. Я вам залишу великий земельний наділ, багато добрих слуг, золото, срібло і все, що вважається багатством у заможніх лю-дей. Проте застерігаю, що оце поле, Ламона з Мартілою та кози, які він пас - усе віддаю Дафнісу".

Ще батько не закінчив, як Дафніс підскочив і вигукнув: "Добре, тату, що ти мені на-гадав про це. Піду й пожену кози до водопою. Десь вони, відчуваючи спрагу, чекають на мою сирінгу, а я тут сиджу". Всі люб'язно усміхнулися з того, що він, ставши хазяїном, ще хоче бути козопасом, і тут же послали слугу, аби заопікувався козами.

Самі принесли жертву Зевсу-спасителю й улаштували учту. На цю учту не прийшов Гнафон. Він просидів день і ніч у храмі Діоніса, як людина, котра просить захисту.

Швидко розлетілася чутка, що Діонісофан знайшов сина й що Дафніс із козопаса став хазяїном цих полів. Раненько збіглися люди з усіх сторін: одні, щоб повеселитися ра-зом із Дафнісом, а інші принесли подарунки його батькові; серед них перший прибіг опікун Хлої Дріас.

Дафніс затримав усіх, щоб разом з ними повеселитися. Розпочалася урочиста учта. Приготували досить вина, усілякого печива, птицю, поросят та медівників. Спочатку при-несли жертву польовим божествам. Тоді Дафніс зібрав свої пастуші скарби й пожертвував богам: Діонісу - пастушу торбину та кожушок, Пану - сирінгу та флейту, німфам - пасту-ший посох та горнята-близнята своєї роботи. Його теперішнє життя було набагато приємніше, ніж невідоме багатство, тому з очей його котилися сльози, коли прощався з усім. А перш, ніж повісити у гроті горнята - близнята, він ще раз надоїв у них молока; пе-ред тим як завісити кожушок, ще раз його одягнув, ще раз заграв на сирінзі й щойно тоді поклав її Панові. Всі ці речі він поцілував, поговорив із козами та цапами. Усіх кликав по імені. Тоді напився води з джерела, як це, звичайно, робив він разом із Хлоєю, але про ко-хання не згадував, а чекав нагоди.

У цей час, коли Дафніс заходився біля жертв, з Хлоєю діялося щось неймовірне: во-на сиділа біля овець, плакала та, як це буває у таких випадках, нарікала на милого: “Забув про мене Дафніс. Зараз уже думає про багату жінку. Чому ж то я веліла йому присягати на кіз, а не на німф? Він же залишив їх, як і Хлою! Навіть коли приносив жертви німфам і Па-нові, не побажав побачити Хлою! Він, мабуть, уже знайшов у своєї матері служниць, врод-ливіших за мене! Прощай! Я жити не буду!”

Коли так говорила, роздумуючи про все, раптом волопас Лампіс з кількома селяна-ми схопив її, гадаючи, що Дафніс уже з нею не ожениться, а Дріас полюбить його. Ії несли, а вона кричала та плакала. Хтось, що бачив цю картину, сповістив Hani, а Напа Дріасу, Дріас зараз же передав Дафнісу. Той не смів сказати про це батькові; схвильований, не знав, що робити, подався до саду та гірко заплакав: "О нещасна знахідко! Краще було б мені залишитися пастухом! Наскільки щасливіше я жив би, як раб! Тоді міг би бачити Хлою, цілувати її! А зараз Лампіс забрав та заніс до себе. Настане ніч, і він ляже разом з нею. Я ж п’ю та веселюся! Даремна була моя присяга на кози та німфи!”

Ті Дафнісові слова почув Гнафон, що затаївся у саду. Прийшла нагода, - подумав, - примиритися з ним. Тож узяв кількох хлопців Астила, пішов до Дріаса, щоб той завів йо-го до Лампісової садиби. Вони швидко туди подалися. Лампіс саме вносив Хлою до хати. Гнафон вирвав її з рук Лампіса, а селян побив києм. Хотів зв'язати самого Лампіса й забра-ти з собою, але той зумів утекти. Здійснивши такий подвиг, повернувся з Хлоєю уночі. Діонісофан уже відпочивав, а Дафніс сидів у саду й плакав. Гнафон привів йому Хлою, тут-таки розповів усю цю історію та й просив, аби Дафніс не пам’ятав нічого поганого: він буде його вірним слугою. Крім того, попросив, щоб Дафніс не відганяв його від столу.- інакше він загине з голоду. Дафніс, уздрівши Хлою, з радощів обняв її та виправдовувався перед нею за свою неуважність, а Гнафону за його добродійство вибачив колишню провину.

Дафніс і Хлоя, порадившись, постановили не говорити про весілля. Вони будуть зустрічатися потайки, а про своє кохання Дафніс розповість матері. Та Дріас не погодився з ними і заявив, що сам розкаже все батькові, пообіцявши при тому, що переконає його.

Лонг

Вранці, тільки почало світати, Дріас узяв торбину з розпізнавальними речами й пішов до Діонісофана та Клеарісти, які в цей час сиділи в садку. Тут були також Астил і Дафніс. Ко-ли стало тихо, старий Дріас почав розповідати: "Мене, як і свого часу Ламона, необхідність змушує розкрити ще одну таємницю. Хлою я не народив і не вигодував. У неї інші батьки, а вигодувала її вівця у гроті німф. Я це спостерігав своїми очима, а, дивлячись, дивувався, тому й вигодував її. Свідки цього - її краса, не подібна до сільської. Про це засвідчують ще розпізнавальні речі: таких коштовностей немає у пастухів. Погляньте самі й відшукайте батьків дівчини. Вона напевно буде гідною Дафніса”.

Ці слова ні Дріас не кинув на вітер, ні Діонісофан не пропустив мимо вух: глянувши на Дафніса й помітивши його бліде обличчя та сльози, зрозумів, що він закохався. Побою-ючись радше за власного сина, ніж за чужу дівчину, Діонісофан детально роздумував над словами Дріаса. А коли принесли розпізнавальні речі, а саме: золотисті сандалії, пов'язку та браслети, він, оглянувши їх, покликав Хлою та попросив, щоб не хвилювалася. Чоловіку неї уже є, а незабаром знайде вона ще й батька та матір. Клеариста завела її до хати й одягла, як майбутню невістку. Діонісофан, піднявшись, запитав Дафніса, чи Хлоя ще дівчи-на. Той заприсягнув, що між ними, крім поцілунків і клятви у вірності, більше не було нічо-го. Тоді, задоволений таким запевненням, запросив їх до столу. Тут можна було побачити, що таке врода, коли їй додати прикрас. Хлоя, одягнена в коштовний одяг, з укладеною зачіскою, з личком, щойно вмитим, здавалася усім настільки вродливою, що Дафніс залед-ве її пізнав. Зараз кожен і без розпізнавальних речей присягнув би, що Дріас не може бу-ти батьком цієї дівчини. На учті були й Дріас, і Напа, а Ламон з Мірталою лежали разом з ними на тапчані, як гості. В наступні дні приносили в жертву тварин, вино. Хлоя пожертву-вала богам свої речі: сирінгу, пастушу торбину, кожушок, горнята-близнята. Вона теж нали-ла вина до джерела у гроті, адже ж тут виховувалася і часто купалася в його водах. Навіть поклала на могилу вівці віночок, - так велів Дріас, - ще раз заграла на сирінзі своїй отарі, заграла їм і німфам помолилась, щоб могла розшукати своїх батьків, достойних її одружен-ня з Дафнісом.

Коли закінчилися святкові забави на селі, усі постановили повернутися до міста й шукати батьків Хлої, аби не зволікати з весіллям. Рано-вранці все було готове до відїзду. Дріасу дали ще три тисячі драхм, а Ламон отримав половину врожаю з полів і виноград-ників, подарували йому кіз із пастухами, чотири пари волів і одяг на зиму, а його жінці во-лю. Тоді вирушили до Мітілени на конях і возах із нечуваною помпою. До міста прибули вночі, так що ніхто із співгромадян їх не помітив.

На світанку перед їхніми дверима зібралася юрба чоловіків і жінок. Чоловіки раділи разом із Діонісофаном, що віднайшов сина, часто споглядаючи на його вроду, а жінки зи-чили щастя Клеаристі, яка разом із сином привезла собі ще й невістку. Вони з подивом ди-вилися на Хлою, адже ж важко було знайти навіть у місті таку красуню. Усе місто тільки й говорило про Дафніса та Хлою, казали, що це буде щасливе подружжя. Просили богів, аби тільки походження дівчини було достойне її краси. He одна жінка молилася, щоб боги са-ме її зголосили матір’ю такої вродливої дівчини.

Діонісофану, коли він після довгих роздумів заснув глибоким сном, приснилися німфи, які просили Ерота, щоб він врешті-решт погодився на одруження Дафніса з Хлоєю. Тоді Ерот звільнив тятиву лука, поклав його біля сагайдака та наказав, аби Діонісофан за-просив на учту всіх найзнатніших мітіленських громадян. Коли наповнять останній кубок вина, тоді хай покажуть кожному розпізнавальні речі, знайдені при маленькій Хлої, а після того вже заспівають весільної пісні. Ось таке побачив і почув уві сні Діонісофан.

Уранці, прокинувшись, велів готувати розкішну учту: подати на стіл все, що родить земля, що дає море, озера та ріки, та запросити в гості найзнатніших мітіленців. Коли на-стала ніч і наповнили останній кубок, з якого виливають вино як офіру Гермесові, слуга вніс на срібній таці розпізнавальні речі, носив їх довкруг столу та всім показував. Та ніхто не пізнавав, аж Мегакл, якому старечий вік дозволив зайняти місце найвище за столом, тільки глянув, зараз пізнав і голосно, як молодий, вигукнув: "Що ж це я бачу? Що з тобою стало-

Антична література. Греція. Рим

ся, донечко? Ти ще жива? Чи, може, якийсь пастух знайшов оці речі випадково? Прошу те-бе, Діонісофане, скажи мені! Звідки в тебе оці розпізнавальні речі моєї дитини? He заздри мені, що і я після Дафніса знайду свою дочку!”

Діонісофан велів йому розповісти про обставини, за яких викинув дитя. Мегакл по-чав розповідь, не знижуючи зовсім тону: "Донедавна я був бідний. Усе своє майно я витра-тив на влаштування видовищ та будівництво кораблів. Саме тоді народилася дочка. Я не хотів виховувати її у нужді, тож, поклавши біля неї у пелюшки оці розпізнавальні речі, ви-кинув, знаючи, що знайдеться чимало людей, які бажають стати батьками в такий спосіб. Заніс я її до гроту німф і довірив їм. Відтоді плило до мене щодня багатство, але не було в мене спадкоємця. He мав я щастя стати вдруге батьком. Боги немовби поглузували наді мною, послали вночі сон, у якому зголосили, що вівця зробить мене батьком”.

Тут Діонісофан вигукнув ще голосніше, ніж перед тим Мегакл, вибіг і за мить привів Хлою у коштовному одязі, й так промовив: "Цю ось дитину ти викинув, тому її вигодувала для тебе вівця під опікою богів, як коза Дафніса для мене. Візьми розпізнавальні речі та дочку, а, взявши, віддай Дафнісу за дружину. Обох ми викинули, обох і знайшли, обома опікувалися Пан, німфи та Ерот".

Мегакл похвалив його слова, послав по свою дружину Роду, а Хлою притиснув до грудей. Усі залишилися тут, у Діонісофана, переночували, бо Дафніс присягав, що нікому не дасть забрати Хлою, навіть самому батькові.

Вранці Дафніс і Хлоя постановили повернутися назад на село. Вони посилалися на те, що не зможуть звикнути до міського способу життя, та й батькам хотілося влаштувати весілля за всіми пастушими звичаями. Коли прибули до господи Ламона, привели Дріаса до Мегакла, а Напу до Роди, й почали готуватися до весільної учти. Батько передав Хлою Дафнісу біля статуй німф, яким разом з іншими речами приніс у жертву й розпізнавальні предмети, а Дріасу додали стільки драхм, скільки не вистачало до десяти тисяч.

День був чудовий. Діонісофан наказав зробити з зеленого листя настил перед гро-том, покликав усіх людей із села й там щедро їх частував. Сюди прибули Ламон із Мірта-лою, Дріас із Напою, родичі Доркона, Філет з дітьми, Хроміс із Лікеніон, прийшов навіть Лампіс, якому все вибачили. Учта була проста, селянська. Один виспівував пісню, яку співають на жнивах, інший розповідав дотепні жарти, як це буває, звичайно, на збиранні ви-нограду, Філет грав на сирінзі, Лампіс на флейті, Дріас і Ламон витанцьовували, а Хлоя з Дафнісом цілувалися.

Недалеко від них паслися кози, начебто й вони були учасниками цього весільного свята. Це не сподобалося людям із міста. Дафніс кликав кожну козу по імені, давав їй зе-лене листя, брав за роги й цілував. Так вони жили не тільки тоді, а й пізніше майже до кінця літ своїх вели пастуший спосіб життя, шануючи богів, німф Пана та Ерота. Щороку збільшу-валося їхні стадо кіз, отара овець. Найприємнішою їжею для них були фрукти та молоко. Коли народився у них син, то віддали його козі, аби годувала, а дочці, що народилася після сина, дозволили брати їжу з вимені вівці. Сина назвали Філопіменом, а дочку Агелою. Тут вони вели пастуше життя аж до старості. Також оздобили грот німф, поставили нові статуї та спорудили вівтар Ероту-пастуху. Пан отримав житло: замість сосни - маленький храм, і назвали його Паном-воїном. Це все вони чинили пізніше й давали усьому свої на-зви. А тоді після весільної учти, коли настала ніч, відвели Дафніса з Хлоєю до кімнати мо-лодих. Коли їх проводжали, то одні грали на сирінгах, інші на лютнях, частина He-ana весільні смолоскипи. А коли підійшли до дверей, заспівали різкими і гострими голоса-ми, ніби не співали весільної пісні, а роздирали землю тризубом. Дафніс і Хлоя полягали, роздягнувшись, цілувалися, обіймалися усю ніч і не спали, як сови. Дафніс тепер здійснив те, чого навчила його Лікеніон. Тоді вперше Хлоя пізнала, що те, що діялося під лісом, бу-ло тільки дитячою забавою двох пастушків.

(Пер. В.Маслюка)

Словник імен і назв