КНИГА III


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 
150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 
165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 
180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 
195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 
210 211 212 213 214 215 216 217 218 

Загрузка...

У цей час мітіленці довідалися про напад десяти суден: якісь люди прибули з полів до міста й повідомили про грабіж. Тож, вважаючи непростимою таку шкоду, вчинену мітимнійцями, постановили якнайскоріше вирушити війною проти них. Виставили три ти-сячі важкоозброєної піхоти й п’ятсот вершників, яких повів стратег Гіппас сушею, бо в зи-мову пору не довіряли морю.

Стратег під час походу не пустошив полів, не забирав худоби пастухів, ні майна селян: він дотримувався думки, що такі дії властиві для грабіжника, а не для стратега. Швидко він вів своє військо прямо на місто, щоб напасти в момент, коли ще не виставлено охорони біля брам. А як йому залишилося до міста близько ста стадіїв, вийшов назустріч йому вісник із проханням миру. Мітимнійці довідалися від полонених, що мітіленці зовсім нічого не знали про те, що сталося, а пастухи й селяни самі розправилися із зарозумілими юнаками. Тож во-ни, мітимнійці, шкодують, що такзухвало, а не розсудливо повелися щодо сусіднього міста -зараз вони хочуть повернути награбоване й відновити добрі стосунки на суші і на морі.

Гіппас, як стратег, мав необмежені повноваження, проте вислав до мітіленців вісни-ка, а сам, очікуючи з міста розпорядження, розбив табір за десять стадіїв від Мітимни. Че-рез два дні прибув його вісник з наказом відібрати здобич, не чинити шкоди й повертати до-дому, адже коли вибір між війною і миром, корисніше вибрати мир. Тож як несподівано ви-никла війна між мітимнійцями та мітіленцями, так скоро й закінчилася.

Лонг

Настала зима. Для Дафніса та Хлої вона була гірша, ніж війна. Раптом випав сніг і завіяв усі шляхи та позакривав селян у хатах. 3 гір котилися води бурхливих потоків, а до-лини вкрилися льодом. Дерева схилили крони, не видно було землі, хіба тільки біля дже-рел та потоків. Ніхто не виганяв худоби на пасовисько, ні сам не виходив за двері, а роз-палював вогонь, і, тільки півні заспівають, одні починали крутити шнури, інші чесати козя-чу вовну, а ще інші придумували пастки на птахів. Зараз треба було забезпечити рогату ху-добу в стайнях сіном, овець і кіз у кошарах - листям, свиней у хлівах - жолуддям та буко-вими горіхами.

Хлібороби та пастухи раділи з такого вимушеного домашнього життя, адже могли відпочити від праці, з'їсти спокійно їжу, виспатися. Зима здавалася їм приємнішою від літа та осені, ба навіть і від весни. Але Хлоя та Дафніс, згадуючи залишені розкоші - поцілун-ки, обійми й ті хвилини, коли разом споживали їжу, тепер проводили безсонні, повні туги ночі й чекали весняної пори, як воскресіння від смерті. Зараз у них викликала муки кожна річ: коли брали до рук пастушу торбину, з якої їли, чи побачили горнятко, з якого пили, чи сирінгу, що валялася без уваги, - оцей дарунок кохання. Вони молилися німфам і Па-нові, щоб їх звільнили від таких мук і щоб їм і стадам нарешті засвітило сонце; просили та-кож, щоб знайти якийсь спосіб побачення. Хлоя була зовсім безрадна та безпомічна. За нею услід ходила її названа мати й повчала, як чесати вовну, як крутити веретено, й нага-дувала про заміжжя. А Дафніс, що не мав ніякої роботи й був винахідливіший од дівчи-ни, аби побачити Хлою, придумав таку хитрість.

Перед садибою Дріаса, біля входу на подвір'я, росло два великих мирти та плющ. Мирти росли один біля одного, а плющ між ними, обвиваючи їх своїми гілками-вусами, мов виноград, так що з густого листя утворилося щось подібне до гроту. 3 гілок плющу звиса-ли великі ягоди, наче виноградні грона. Сюди зліталися зграї зимових птахів, які ніде не могли знайти поживи: безліч різнорідних дроздів, горлиці, шпаки та інший пташиний рід, що їсть плющові ягоди. Дафніс вибрався ніби на полювання цих птахів, наповнивши торбу ме-довими тістечками, а на доказ своїх намірів узяв клей і сильця. Його шлях дорівнював де-сяти стадіям. По пухкому снігу дуже важко було йти, але любов скрізь знайде шлях і прой-де крізь вогонь, воду та скіфську зиму

Дафніс побіг до садиби Дріаса, обтрусив сніг із ніг, поставив сильця, намастив клеєм довгі галузки, сів і чекав заодно птахів і Хлої. Птахів назліталося багато, досить їх наловив, так що чимало мав роботи, щоб їх позбирати, повбивати й обдерти пір’я. Та ніхто не вихо-див на подвір’я, ні чоловік, ні жінка, ані домашній птах- усі, замкнувшись у хаті, сиділи біля вогню. Сумно стало Дафнісу, немовби він прийшов сюди при несприятливих знамен-нях. Втім, придумає хіба щось, постукає в двері, знайде хіба якийсь відповідний привід і, можливо, скаже отак:

-          Я прийшов по вогонь!

-          Хіба ж немає ближчих сусідів?

-          Я прийшов просити хліба!

-          Але ж у торбі повно їжі!

-          Вина попрошу!

-          Але ж ти вчора чи позавчора цідив його!

-          Вовк гнався за мною!

-          Та де ж ті вовчі сліди?

-          Я прийшов сюди, щоб ловити птахів!

-          Тож уже наловив, чому не йдеш додому?

-          Я хотів би побачити Хлою!

-          I це він говорить батькові та матері дівчини!

Помітивши недоладність у своєму задумі, врешті сказав сам до себе: “Та нічого підозрілого непомітно в цьому, проте краще замовчати. 3 Хлоєю зустрінуся навесні, бо не суджено мені її побачити взимку". Так розмірковуючи й забравши птахів, які зловив, хотів повертатися додому, та тут сталося таке, що можна гадати: над ним змилосердився Ерот.

            Антична література. Греція. Рим   

Дріас зі своїми сидів біля столу. Вже розділили м’ясо, поклали хліб, змішали вино в глечику. У ту мить один із собак-вівчарок, спостерігши, що ніхто не пильнує його, схопив шматок м’яса й утік за двері. Дріас, розсердившись (а це була його частка м’яса), схопив костура й погнався за ним по слідах, як собака. Так добіг він аж до того плющу, де побачив Дафніса, який свою здобич уже поклав на плечі й збирався йти. Тут Дріас забув і про м'ясо й про собаку й вигукнув: “Здоров, хлопче!” і, обнявши й поцілувавши, завів додому. Коли Дафніс і Хлоя зустрілися, то ледве не попадали на землю, але, зібравши всі сили, заспо-коїлися й, вітаючись, поцілувалися. Це додало їм снаги, тому не попадали на землю.

Отже, Дафніс, який уже втратив надію, і Хлою побачив, і поцілував її. Зараз він сидів при вогнищі і знімав із плечей торбу з горлицями та дроздами й, кладучи на стіл, роз-повідав, що сидження вдома втомлює його; тому й вибрався на полювання, про те, як він сильцями та клеєм наловив птахів, які шукали поживи на миртах і плюші. Всі хвалили йо-го й просили їсти те, що їм залишив собака. Хлої ж веліли наливати вино. Вона радо нали-вала всім, а Дафнісу - останньому, начебто гнівалася за те, що він, прийшовши сюди, хотів повернутися, не побачивши її. Перед тим, як подати йому кубок, сама трошки надпила. Він же, відчуваючи спрагу, пив поволі, щоб, не поспішаючи, продовжити собі приємність.

Скоро на столі не стало ні хліба, ні м'яса, але всі сиділи, розпитуючи про Мірталу й Ламона, які вважались щасливими, бо мали на старість літ такого опікуна, як Дафніс. Він радів, що про це почула Хлоя. Його затримали в себе, бо завтра мали приносити жертву Діонісу. Дафніс із радості за те ледве не став на коліна перед ними, ніби перед Діонісом. Зараз же вийняв із торбини медові тістечка й птахів, які зловив, і з них підготували вече-рю. Поставивши новий кратер вина на стіл, запалили новий вогонь. А коли незабаром стемніло, посідали за стіл, повечеряли, й розповідали казки, співали, а після усього пішли спати: Хлоя з матір’ю, а Дафніс з Дріасом. Хлоя нічим іншим не втішала себе, лише тим, що завтра цілий день бачитиме Дафніса, а він насолоджувався вимріяною радістю, вбача-ючи щастя у тому, що спить із Хлоїним батьком. Він обнімав Дріаса, поцілував кілька разів, бо ж уві сні здавалося йому, що цілує Хлою.

Наступного дня ударив нестерпний мороз і подув пекучий північний вітер. Пастухи, вставши, принесли Діонісу в жертву річного цапа, розклали вогонь і приготували сніданок. Коли Напа пекла хліб, а Дріас м’ясо, Дафніс і Хлоя, скориставшись із вільного часу, вийш-ли на подвір’я, де ріс плющ. Тут поставили сильця й намастили клеєм віття. Наловили ба-гато птахів. Була нагода й поцілуватися, і поговорити про кохання.

-          Заради тебе, Хлоє, я сюди й прийшов!

-          Знаю про це, Дафнісе.

-          Тобі віддаю оцих бідних дроздів.

-          Чим же я є для тебе?

-          Пам’ятай завжди про мене.

-          Пам'ятатиму, бо ж присягала колись на німф у їхньому гроті, до якого скоро піде-мо, тільки розтане сніг

-          Але ж, Хлоє, його так багато, що побоююся, аби я раніше, ніж він, не розтав.

-          He занепадай духом, Дафнісе, сонце пригріває.

-          Хай, Хлоє, воно стане таким гарячим, як моє серце!

-          Жартуєш і неправду кажеш.

-          Hi, клянуся козами, на які колись присягнув за твоїм велінням. Хлоя відповідала Дафнісу, як Ехо. Іх покликали служниці Напи, й вони повернулися із здобиччю набагато більшою, ніж учорашня. Виливши з глечика вино як офіру, увінчали голови вінками з плю-щу, сіли їсти. Коли ж досить насміялися й наспівалися, прийшла пора Дафнісу вертатися додому. Тож наклали йому повну торбину хліба та м’яса, веліли віднести Ламону й Мірталі горлиць та дроздів і передати, що вони можуть ловити собі птахів поки зима, й поки будуть ягоди на плющі. Хлопець відійшов, поцілувавши спочатку всіх, а Хлою останньою, щоб й поцілунокзалишився на його вустах. По тому він ще не раз тими дорогами приходив, вига-дуючи всілякі хитрощі, так що зима не була для них без любовних радощів.

Лонг

Настала весна, сніг розтав, виглянула земля. А коли луги вкрилися квітами, пастухи повиганяли стада на пасовиська, раніше інших Дафніс і Хлоя, тому що служили у ви-датніших пастухів. Зараз же вони прибігли до німф, до їх гроту, а звідси до Пана під сосну, а вже опісля до дуба, під яким сіли, пасли й цілувалися, збирали квіти на вінки для богів. Квіти щойно з'явилися із землі: їх кликали до життя зефір і тепло сонця. Проте зібрали фіалок, нарцисів, конвалій - перші весняні квіти. Ними увінчали статуї богинь і принесли в жертву свіже козяче та овече молоко. По тому грали на сирінзі, немовби хотіли заохоти-ти солов’їв до співу. Солов'ї відгукнулись із кущів і заспівали про Ітис, після довгої мовчан-ки таки згадали пісню про неї...

Недалеко від нихжив сусід, селянин, що посідав власний грунт, на ім'я Хроміс, літня людина, а жінку мав із міста, молоду, гарну і вродливішу від сільських, а звалася вона Лікеніон. Спостерігши, що Дафніс кожного дня жене кіз на пасовисько, а ввечері з пасо-виська, задумала здобути його прихильність подарунками й зробити своїм коханцем. Якось застала його самого, подарувала йому сирінгу, вощину з медом, оленячу торбину, але стрималася щось сказати про його любов до Хлої, хоча здогадувалася й підозрювала про його особливі стосунки з Хлоєю, примічаючи, як вони доходять згоди знаками, як усміха-ються одне до одного.

Одного ранку Лікеніон сказала чоловікові, що йде до сусідки, яка має родити, а на-справді пішла до Дафніса та Хлої і біля них заховалася потайки в кущах. Отож непомічена почула всю їхню розмову й все побачила, що вони робили. He залишився поза її увагою і плач Дафніса, тож поспівчувала бідним молодятам. Вважаючи, що саме тепер трапилася подвійна нагода - їм допомогти й собі зробити приємність, задумала такий підступ.

Наступного дня знову сказала чоловікові, що йде відвідати ту жінку, яка має родити, а пішла прямо під дуб, де сиділи Дафніс і Хлоя, удавала дуже схвильовану й промовила: “Поможи мені, Дафнісе, у моїй біді. 3 двадцяти моїх гусей найкращу схопив орел, але що важка, не зміг її підняти на скелю до свого гнізда, а упав у цей ліс на долині. Тож ти, кляну-ся німфами й оцим Паном, піди зі мною до лісу (я сама боюся) й порятуй мою гуску й не дай, щоб моє майно зазнало втрати. А може, і вб'єш самого орла, щоб не забирав у вас яг-нят і козенят. Кілька овець тим часом стерегтиме Хлоя. Твої кози добре знають її, адже ж вона завжди пасе з тобою”.

Дафніс, нічого не підозрюючи, зараз же встав і, взявши кий, пішов за Лікеніон. Вона відвела його якнайдалі від Хлої. Коли вже були в густому лісі, вона сказала йому сісти біля джерела й тут же промовила: "Дафнісе, ти любиш Хлою. Про це я довідалася уночі від німф. Увісні вони розповідали мені про твої учорашні сльози й веліли, щоб я тобі допомог-ла й навчила, як треба чинити під час кохання”.

Дафніс із радощів не знав, що робити: він був сільським хлопцем, молодим закоха-ним козопасом. Тож упав до ніг Лікеніон і просив якнайскоріше навчити його цього мис-тецтва, за допомогою якого чинив би з Хлоєю усе, що побажав би. Гадаючи, що це є щось велике та божественне, сказав, що дасть їй козенятко й добрі сири із жирного молока, а навіть козу. Тоді Лікеніон переконалася у ще більшій наївності козопаса, ніж гадала, й по-чала його навчати...

Після навчання Лікеніон відійшла далі в ліс, начебто шукала гуску, а Дафніс розду-мував над її словами... Він вийшов з лісу й пішов туди, де сиділа Хлоя й плела з фіалок віночок. Дафніс сказав їй неправду, що вирвав із кігтів орла гуску, після чого, обнявши, поцілував Хлою так пристрасно, як недавно цілував Лікеніон. Це їй не могло пошкодити. Дівчина поклала йому на голову віночок й поцілувала його волосся, краще від фіалок, вий-няла з торбини трохи фігового повидла й кілька скибокхліба та й дала йому їсти. Тільки він укусив, вона вирвала йому хліб і сама їла, як молоде пташеня.

Коли вони отак їли, а ще більше цілувалися, ніж їли, побачили рибацьке судно, що плило неподалік од берега. He було вітру, стояла тиша й, здавалося, що рибалки взялися за весла й веслували, щоб щойно зловлену рибу завезти свіжою до міста якомусь багачеві. А що чинять, звичайно, моряки, щоб полегшити собі важку працю біля весел, те робили й

            Антична література. Греція. Рим   

оті рибалки: один давав команду, співаючи матроську пісню, а всі інші однодушно, хором, у відповідний час приспівували йому. Коли вони так чинили у відкритому морі, їхні голоси лунали в безмежному просторі, а як поминули скелю та в'їхали в місяцеподібну гавань, то їхній спів почувся сильніше і ясно розійшлася ритмічна пісня їхнього керманича, адже за-тока врізувалась у рівнину глибоко й, приймаючи кожен звук, наслідувала тих, хто подавав голос, віддаючи його назад, як Ехо: отак як сплеск весел, так подвійно чувся і спів моряків. Приємно було слухати: голос із суші стихав настільки пізніше, наскільки пізніше долинав го-лос із моря.

Дафніс, знаючи, як воно виходить, звернув увагу на море й радів, побачивши, як судно пролітало по хвилях швидше, ніж птах. Він намагався зберегти в пам'яті хоч деякі з пісень, щоб опісля заграти їх на сирінзі. Хлоя ж, яка вперше слухала відлуння Ехо, погля-дала на море, де співали моряки, або ж знову повертала зір у бік лісу, шукаючи очима тих, хто відповідав. Коли ж судно проплило мимо, то тут, у затоці, настала тиша, й Хлоя запи-тала Дафніса, чи й там за скелею є інше море, й чи там пливе інше судно, чи інші там ма-троси співають разом такі ж пісні й разом замовкають. Дафніс солодко усміхнувся, а ще со-лодше поцілував Хлою, зняв із голови фіалковий віночок, віддав його Хлої і почав роз-повідати їй казку про Ехо, випросивши як плату за розповідь десять поцілунків.

“Рід німф, - мовив Дафніс, - розмаїтий, моя дівчино: є німфи джерел, німфи дерев і німфи, що проживають у болотистих місцевостях. Усі вони гарні та співучі. Дочкою однієї такої німфи була Ехо, що походила від смертного батька, тому сама була смертна, була вродлива, бо гарною була її мати. Ії виховували німфи, а музи вчили гри на сирінзі, на лютні, співу в супроводі ліри та кіфари й різних пісень, так що коли досягла зрілого віку, ра-зом із німфами водила хороводи, а з музами співала пісень. Уникала всього чоловічого ро-ду: чи то був чоловік, чи бог, а любила тільки дівочість. Пан гнівався на неї за те, що вона так гарно співає, а він не може тішитися її красою, тому наслав на козопасів та вівчарів бо-жевілля, й вони, як собаки або вовки, розірвали її, а члени, що ще співали, розкидали по всій землі. Мати Земля, доброзичлива до німф, заховала їх у своєму лоні, й вони зберег-ли дар співу, і з волі муз видають голос, і наслідують усе, як і ця німфа колись: богів, і лю-дей, і звірів, і всілякі інструменти. Вони наслідують також гру Пана на сирінзі, а він, почув-ши відлуння гри, підскакує й біжить у гори не тому, щоб зловити ту, котра любить, а щоб довідатися, хто той таємничий учень".

Коли Дафніс розповів Хлої таку казку, дівчина дала йому не десять поцілунків, а на-багато більше. Ехо повторила все, начебто засвідчувала, що він казав правду.

Сонце з кожним днем пригрівало сильніше, минула весна, настало літо. До Дафніса та Хлої прийшли нові, літні радощі. Він плавав у річках, вона купалася у джерелах, він грав на сирінзі, змагаючись із шумом сосен, вона виспівувала, вступаючи у змагання із соловей-ками. Вони разом полювали на гомінких коників-стрибунців, ловили сюркітливих цикад, збирали квіти, з дерев трусили фрукти та їли їх...

Того літа біля Хлої крутилося чимало женихів. Зусібіч приходили до Дріаса просити Хлоїної руки. Одні приносили подарунки, інші багато обіцяли. Напа, засліплена успіхом дочки, радила чоловікові видати Хлою заміж і не тримати вдома дівчини, яка сама скоро, пасучи овець, втратить дівочість і візьме собі за чоловіка когось із пастухів за яблука чи за троянди. Краще хай вона буде хазяйкою удома, а багаті подарунки вони візьмуть і збере-жуть для свого сина (недавно в них народився син). Іноді Дріас схилявся до такої думки, бо ж йому за Хлою давали більше подарунків, ніж за просту пастушку. Але він змінював по-гляд, бо дівчина достойна кращого чоловіка із хліборобів, а якщо він зможе відшукати справжніх батьків, то вони будуть щасливі. Тож зволікав з відповіддю й вряди-годи складав немалі подарунки. Хлоя, довідавшись про це, дуже сумувала й таїла перед Дафнісом, не бажаючи принести йому прикрощів. Коли ж він наполегливо просив і розпитував її, бо ж більше сумував не відаючи, ніж би про це знав, вона розповіла йому все про женихів: і про те, що їх багато, й що кожен багатий, і що Напа наполягає, щоб видати її заміж, і що Дріас не заперечує, але відклав справу до збирання винограду.

Лонг

Почувши такі слова, Дафніс схвилювався, почав плакати й, сівши на землю, заявив, що помре, коли Хлоя не буде більше пасти з ним. I помре не тільки він, а поздихають і ко-зи після смерті пастуха. Потім встав, заспокоївся, бо ж прийшла йому в голову думка, що зможе переконати Хлоїного батька і стане в ряд женихів, сподіваючись, що всіх переможе. Одне його лише турбувало: Ламон був небагатий. Це ослаблювало його сподівання. Та все-таки вирішив свататися, і Хлоя з цим погодилася. Однак не посмів про це сказати Ла-монові; про своє кохання розповів Мірталі й при тому кинув кілька слів про одруження. Уночі Міртала повторила все Ламонові. Той сприйняв таке повідомлення не зовсім радо й розсердився, сказавши: як можна видавати пастушу дочку за хлопця, якому розпізнавальні речі віщують чудову долю. Дафніс, коли знайде своїх родичів, зробить їх вільними й ха-зяїнами більших маєтків. Міртала ж, побоюючись, щоб закоханий Дафніс, втративши надію на одруження, не зробив собі чогось поганого, подала йому інші причини відмови. "Ми бідні, сину, - так промовила, - тому потребуємо невістки, яка б принесла нам добре віно, а ті багаті й хочуть багатих зятів. Іди, переконай Хлою, а вона батька, щоби він не вимагав багато й видав за тебе Хлою, адже ж і вона тебе кохає і напевно хоче спати з гарним хлоп-цем, хоч і бідним, а не з багатою мавпою”.

Міртала ніколи не сподівалася, що Дріас погодиться, маючи багатших женихів, але гадала, що в такий спосіб вона прекрасно висловилася щодо одруження, й Дафніс не змо-же спростувати її слів. He маючи надій виконати вимог Дріаса, Дафніс учинив так, як, зви-чайно, зробив би кожен убогий коханець: плакав і голосно кликав на допомогу німф. А во-ни йому з'явилися уві сні в такому самому вигляді, як, бувало, раніше снилися. Найстарша з них сказала: “Про одруження Хлої думає інший бог. Ми тобі дамо подарунки, якими з'єднаєш собі Дріаса. Судно мітимнійських юнаків, прив’язь якого з'їли недавно твої кози, того самого дня вітер відніс далеко в море, а вночі морський вітер розбурхав море й при-гнав його знову до берега, кинув на скелі, й судно розбилося, й пропало багато речей, що були на ньому. Прибій викинув на берег мішокз трьома тисячами драхм, який десь там ле-жить прикритий морською травою біля здохлого дельфіна. Саме тому сюди не заходить жоден мандрівник, обминаючи запах гнилизни. Ати піди, візьми й, принісши, дай. Цього ви-стачить, щоб не виглядати бідним. Трохи пізніше й ти станеш заможним”.

Так сказавши, німфи зникли разом із ніччю. Коли ж настав день, радий Дафніс, вставши після сну, вигнав своє стадо на пасовисько, як тільки міг раненько. Поцілувавши Хлою й поклонившись німфам, побіг до моря, начебто купатися. Йшов по піщаному узбе-режжі близько того місця, шукаючи трьох тисяч драхм. 3 тим не мав великих клопотів, бо його провадив неприємний запах залишеного та зогнилого дельфіна. Отож, користуючись цим запахом, як провідником, він скоро прибув туди, а там, скинувши траву, знайшов по-вний мішок срібла. Піднявши його та сховавши у своїй пастушій торбі, подякував німфам і морю, відійшов, вважаючи відтоді море за набагато миліше, ніж сушу, адже воно допомог-ло йому в одруженні з Хлоєю.

Маючи три тисячі драхм, Дафніс не зволікав довго, бо тепер вважав себе багатшим не тільки від місцевих селян, а й від усіх людей. Тут же пішов до Хлої, розповів свій сон, показав мішок і велів пасти стада, поки він не повернеться, а сам щосили побіг до Дріаса. Той саме молотив пшеницю разом із Напою, й Дафніс без зволікання заговорив сміливо про одруження. “Дай мені, - мовив, - Хлою за жінку. Я умію прекрасно грати на сирінзі, обрізувати виноградну лозу й обкопувати дерева. Крім того, навчився орати землю й віяти збіжжя на вітрі. А як пасу стадо пильно, то свідком того може бути Хлоя. Було в ме-не п’ятдесят кіз, а зараз у два рази більше. Я вигодував чудових великих цапів, а раніше мусили ми водити кіз до чужих. Я молодий і добрий ваш сусід. Мене вигодувала коза, a Хлою вівця. Наскільки я перевищую інших женихів, настільки й дам більше дарунків за неї. Вони вам дадуть кіз, овець і пару паршивих волів, трохи збіжжя, яким не можна нагодува-ти й півня, а я вам дам три тисячі драхм. Тільки щоб про це ніхто не знав, навіть мій бать-ко Ламон”. Тут же він віддав гроші, й обнявши, поцілував Дріаса.

            Антична література. Греція. Рим   

Дріас і Напа не сподівались цього, бо ніколи не бачили стільки грошей, зараз по-обіцяли віддати Хлою й переконати Ламона. Напа, залишившись із Дафнісом, ганяла по колу корів і молотила далі пшеницю широкими колесами візка. Дріас заховав мішок там, де лежали розпізнавальні речі, й побіг швидко до Ламона й Міртали, щоб у них, - а таке ніко-ли не траплялося, - просити, аби їхній син став мужем його дочки. Застав їх при вимірю-ванні ячменю, причому подружжя нарікало, очищуючи зерно від полови, що менше його повернеться, ніж посіяли насіння. Дріас додав, що й у них так само, й всі погодилися: скрізь чути схожі нарікання; тут-таки Дріас просив для Дафніса Хлою, заявляючи, що хоч інші обіцяють багато, він нічого не візьме, а навіть від себе дасть Ламону подарунки. Дафніс і Хлоя виховувалися разом, вкупі пасли кіз та овець, кохають одне одного, так що їх не роз-лучити. Зараз вони вже такого віку, що можуть разом жити. Таке й тому подібне говорив Дріас, начебто ці три тисячі мали стати нагородою за те, що він їх хоче переконати. Ламон не міг тепер захищатися убогістю, - він не натякав на це, - ні молодістю Дафніса, що був уже дорослий, але не хотів казати й правди, що він, Дафніс, нерівня для такого подружжя. Однак через мить, трохи помовчавши, так відповів:

“Справедливо чините, шануючи більше сусідів, ніж людей, що живуть далі від нас, і не вважаєте багатство кращим за чесну убогість. Хай вас благословить за це Пан і теж німфи! Я й сам бажаю цього подружжя. Я був би нерозсудливим, щоб, будучи старим і по-требуючи міцної руки до роботи, не захотів би мати дружби з вашим домом - це для нас велике щастя! Хлоя вродлива й чудова дівчина, з добрим серцем, і вона нам бажана! Але я слуга й не є володарем своєї долі, тож мушу просити хазяїна, щоб дав згоду. Тому відкладімо весілля до осені. Саме тоді, як кажуть люди, що прибули до нас із міста, він до нас приїде. Отож восени наші діти стануть чоловіком і жінкою, а зараз нехай любляться, як брат із сестрою. Знай тільки, Дріасе, ти прагнеш мати зятя кращого, ніж ми, прості люди!” Ось таке промовивши, поцілував його й дав напитися. Була вже середина дня, як Ламон відпровадив Дріаса в дорогу в доброму настрої.

Дріас не без уваги вислухав останнє слово Ламона; йдучи, він розмірковував, ким може стати Дафніс: "Його вигодувала коза, тож ним піклуються боги. Він гарний і зовсім не подібний до кирпатого старого й до лисої баби. Десь узяв три тисячі! Стільки звичайний ко-зопас навіть горіхів не має! А, може, його хтось підкинув, якХлою? Чи його Ламон знайшов, як я Хлою? Чи ж і при ньому лежали подібні розпізнавальні речі? Якщо це так, о мій воло-дарю Пане, о любі німфи, то скоро він знайде своїх і довідається про таємницю Хлої". Так роздумував Дріас і мріяв, аж поки не прийшов до стодоли, де Дафніс із нетерпінням че-кав звістки, заспокоїв його, назвавши зятем, і повідомив, що весілля відкладено до осені, й подав знак рукою, що Хлоя належатиме тільки Дафнісу.

Дафніс не пив нічого, не їв, а швидше, ніж думка, полетів до Хлої. Знайшов її, коли доїла овець і робила сир. Він радісно повідомив про весілля. Відтоді цілував її, не ховаю-чись, як жінку, й ділив з нею працю. Збирав до дійниць молоко, розкладав сир, щоб сох, приводив телят і козенят до маток. Коли все залагодили, тоді обоє йшли купатися, їли, пи-ли та ходили, шукаючи стиглих фруктів. Удосталь було того всього, що приносить літо: ба-гато груш, диких і садових, безліч яблук - одні вже попадали на землю, інші ще висіли на гілках. Ті, що на землі, приємніше пахли, а барви тих, що на деревах, більше чарували людське око. Одні пахли вином, інші блищали, мов золото. 3 одного дерева вже зірвано яб-лука; на ньому немає ні плодів, ні листя. Голе і гілля, тільки на вершечку висить величень-ке й прекрасне яблуко, а пахне приємніше інших. Той, хто зривав яблука, боявся вилізти так високо або забув зірвати його. Мабуть, такий чудовий плід зумисно зберігається для за-коханого пастуха.

Дафніс, уздрівши яблуко, зараз же поліз на дерево, щоб зірвати його, але Хлоя за-бороняла. Він, одначе, не зважав на її заборону. Вона розгнівалася, бо він не слухав її, і пішла до худібки. Дафніс виліз на дерево, зірвав яблуко й поніс його як подарунокХлої. Хоч Хлоя гнівалася, він, проте, сказав їй таке слово: "Дівчино! Це яблуко виростили чарівні Го-ри. Воно виросло на гарному дереві під проміннями сонця. Зберегла його сама Доля! Як

Лонг

же, дивлячись на нього, можна дозволити, щоб воно саме впало на землю й щоб худоба, пасучись, розтоптала його, або вуж, повзаючи, отруїв, або просто час знищив його, це яб-луко, яке притягає зір і чарує кожного. Таке яблуко колись як нагороду краси отримала Аф-родіта. Тож і я дарую тобі його як нагороду за перемогу. Подібні навіть судді: той був пас-тух, а я козопас". Після цих слів поклав плід їй у пазуху. Хлоя, коли Дафніс підійшов, поцілу-вала його, так що Дафніс не пошкодував, що відважився вилізти на таке високе дерево: він отримав поцілунок набагато дорожчий, ніж золоте яблуко.