КНИГА II


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 
150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 
165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 
180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 
195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 
210 211 212 213 214 215 216 217 218 

Загрузка...

Уже осінь розцвіла в повній своїй красі, надходив час збирання винограду, тож на полях працювали всі. Один рихтував чавильні преси, інший чистив бочки, ще інший плів ко-шики. Одному потрібен був ніж для обрізування винограду, інший знаходив каменя, щоб ча-вити сік з винограду, а ще інший шукав сухих гілляк, без кори, на смолоскипи, щоб уночі при світлі можна було носити виноградний сікз поля додому. ТакожДафніс і Хлоя переста-ли турбуватися про овець і кіз і подавали одне одному допомогу, як уміли. Він носив у ко-шиках виноградні грона, чавив їх у чавильних пресах і зливав сік у бочки. Хлоя готувала їжу робітникам, давала їм пити старіше вино й збирала грона з нижчих виноградних кущів. На Лесбосі взагалі виноградні кущі низькі, угору не ростуть і не пнуться по деревах, а спу-скають донизу гілки і в’ються, наче плющ; навіть дитина могла б дістати грона, якби її руки не були зв'язані пелюшками.

На святі Діоніса в день народження вина, як звичайно буває, жінки з сусідніх сіл, за-прошені на допомогу, скоса поглядали на Дафніса та вихваляли його, заявляючи, що він вродою подібний до Діоніса, а сміливіші навіть цілували, тягли до себе - це засмучувало Хлою. Хлопці ж при чавильних пресах кидали Хлої розмаїті слова, стрибали біля неї, не-мов сатири біля вакханки, і кожен радо хотів би стати овечкою, яку б вона пасла. Тоді Хлоя раділа, а Дафніс сумував. Отож, обоє бажали, щоби скоро прийшов кінець збиранню вино-граду й вони повернулися у свої звичні місця, де замість дикого крику могли слухати звуки сирінги або мекання своїх отар.

Згодом, через кілька днів, коли зібрали виноград і наповнили бочки виноградним со-ком, відпала потреба в робочих руках. Тоді Дафніс і Хлоя вигнали свої отари на пасовисько й, з радістю вклонившись німфам, принесли їм виноградні гілки як першу офіру. Вони й раніше не проходили мимо німф байдуже, але завжди, коли гнали худібку на пасовисько, мо-лилися їм, а коли з пасовиська,- схиляли перед ними голови. Постійно щось приносили німфам: чи якусь квітку, чи фрукт, чи зелену гілку, чи горнятко молока. За це пізніше мали від богинь нагороду. А тоді, після збирання винограду, Дафніс і Хлоя, начебто собаки, спущені з прив'язі, стрибали, грали на сирінзі, співали й навіть мекали разом із козами та вівцями.

Коли Дафніс і Хлоя отак раділи, до них підійшов старий дід у кожусі, на ногах мав просте селянське взуття, зі старенькою пастушою торбиною на плечах і, підсівши до них, промовив: "Любі діти, я, старий Філет, часто оспівував оцих німф, не раз грав на сирінзі Па-нові, голос моєї сирінги управляв не одною чередою корів. Зараз я прийшов до вас повідо-мити, що бачив, і сповістити, що почув. Є у мене сад, виплеканий власними руками. Його я обробляю, відколи перестав пасти худобу через старість. Усе в ньому є, що пори року приносять: навесні - троянди, лілеї, гіацинти та двох сортів фіалки; улітку - мак, дикі груші

            Антична література. Греція. Рим   

та всякі яблука. Зараз - виноград, фіги, гранати й зелений мирт. У садку вранці збирають-ся зграї птахів: одні поживитись, інші співають - багато в ньому росте дерев, усюди тінь і з трьох джерел витікає вода. Забери огорожу - гадатимеш, що це гай.

Коли я сьогодні, десь серед дня, зайшов туди, побачив під гранатами та миртами хлопця, який тримав у руці мирт та гранати, а сам білий, як молоко, волосся золотистору-сяве, ніби вогонь, а чистенький, немовби щойно покупався. Стояв сам, голий, і забавляв-ся, наче у власному саду збирав плоди. Я підскочив, щоб його зловити, бо ж побоювався, аби він, утікаючи, не поламав деревця граната та мирта. Він спритно й легко почав тікати то за кущами троянд, то ховався на грядках маку, наче маленька куріпка. Часто доводи-лось мені, хоча й нелегко було, бігти за молодими козенятами, що втікали від мене, не раз намучився, ганяючи за маленькими телятами, але це була особлива істота, яку годі злови-ти. А коли я, стара людина, утомився, то, обпершись на костур і водночас дбаючи, щоби він не втік, запитав, чий він, чи когось із сусідів і чого хоче, ламаючи чужий сад. Він не відповів, а стоячи близько, усміхнувся дуже мило, кинув на мене миртами і, - сам не знаю чому, - затуманив так мою душу, що я більше не міг на нього гніватися. Тут я просив його, щоб не боявся, підійшов ближче до мене; я поклявся миртами, що не триматиму його, дам яблук і гранат, дозволю завжди збирати плоди та зривати квіти, якщо він мене поцілує.

У цю мить хлопець голосно розсміявся й заговорив таким голосом, якого не знає ні ластівка, ні соловейко, ні лебідь, коли стає такий старий, якя: "Мені, Філете, зовсім не важ-ко тебе поцілувати. Я більше прагну, щоб мене цілували, ніж ти - стати молодим, але розміркуй, чи такий подарунок підходить для твого віку. Старість тобі не допоможе, й після поцілунку почнеш мене переслідувати. Мене не може зловити ні яструб, ні орел, ні інший птах, бистріший від них. Я ж бо не дитина, хоча виглядаю як дитя. Я старший від Кро-носа й від усякого часу. Знаю, що й ти молодим пас отам на луках, свою отару, що розхо-дилася далеко. Тоді я сидів біля тебе, а ти, закоханий в Амарілліду, грав на сирінзі під ти-ми буками. Ти мене не бачив, хоч я стояв біля дівчини, її я тобі віддав, і тепер маєш від неї синів - добрих волопасів і хліборобів. Зараз я стережу Дафніса та Хлою. Коли зведу їх уранці разом, то йду у твій сад, тішуся квітами та кущами й купаюся у джерелах. Тому такі прекрасні ростуть квіти й дерева, які я зрошую своєю купіллю. А тепер оглянься на-окруж, чи є десь зламана рослинка, чи зірвано хоч один плід, чи потоптано хоч одну квіточ-ку, чи скаламучено воду в джерелах,- тож будь здоров, чоловіче, якому одному з людей на старість пощастило побачити цього хлопчака”.

Таксказавши, він, наче молоденький соловейко, скочив на мирти й крізь листя стри-бав з гілки на гілку аж до вершка. Тоді я помітив у нього крильця вище рамен і лук між кри-лами й лопатками, але через мить уже не бачив ні його риштунків, ні самого. Коли не да-ремно виросло в мене оце сиве волосся і коли, старіючись, мій розум не ослаб, то скажу, діти, що вас присвячено Еротові й Ерот піклується вами”.

Дафніс і Хлоя зраділи, слухаючи, начебто якусь казку, цю розповідь й розпитували, хто такий оцей Ерот: чи це хлопець, чи птах, і яку має силу. Філет продовжив свою мову: “Ерот - бог. Він і молодий, і вродливий, і крилатий. Тому тішиться молодістю, женеться за красою, дає крила душам. Влада його більша, ніж у Зевса. Він володіє усіма першооснова-ми, володіє зорями, навіть має владу над подібними собі богами, якої у вас немає над вівцями та козами. Всі квіти - це твори Еротові, рослини - теж витвір його рук. За йо-го велінням течуть ріки та дують вітри. Бачив я любовне прагнення бика: він ревів, начеб-то його ґедзь кусав. Спостерігав я також, як цап із любовною пристрастю ходив усюди за козою. Сам я був молодий і кохав Амарілліду. Тоді забував про їжу, пити не хотілось, не брав мене сон. Душа страждала, билося серце, по тілі розходився холод. Я кричав, начеб-то мене били, мовчав, як мертвий, кидавсь у річку, немовби горів. Кликав на допомогу Па-на, який кохав Пітис. Я хвалив Ехо, бо ж вона разом зі мною називала ім’я Амарілліди. По-ламав я усі сирінги, тому що на їхній голос ішли лише корови, а не приводили до ме-не Амарілліди. Проти кохання немає ліків: ні таких, які п’ють, ні таких, які можна їсти, ні та-ких, про які співають у піснях-заклинаннях... “

Лонг

Отакі повчання дав їм Філет і відійшов, узявши від них кілька сирів і козенятко з ма-ленькими ріжками. Вони ж залишилися самі, почувши вперше тоді Еротове ймення. Тож їхні душі охопило шалене кохання, й вони, позаганявши до кошар уночі свої стада до того, що почули від Філета, докинули такі слова: “Закохані терплять муки, й ми страждаємо, во-ни все занедбують, і ми занедбуємо, вони не можуть спати, й ми тепер це переживаємо. Здається, пломінь їх пече, й ми палаємо вогнем; бажають себе бачити, тому й ми молимо-ся, аби скоріше настав день. Очевидно, це і є кохання. Ми кохаємо одне одного, не знаю-чи, що воно - кохання і чи нас кохають. Бо чому б ми відчували муки? Чому ми шукаємо одне одного? Правду сказав нам Філет. Цей хлопчик із саду з’явився й нашим батькам уві сні й велів, щоб ми разом пасли отари. Як же зловити цього хлопця? Він маленький і може втекти. А в який спосіб його уникнути? У нього крила, й він зловить кожного. Треба, мабуть, просити допомоги в німф. Але ж Пан не допоміг Філету, що кохав Амарілліду. Тож треба шукати ліки, про які казав Філет, а саме: поцілунок, обійми, ще й третій - лежати го-лими на землі. Холодно, але витримаємо, як витримував Філет".

Таку науку вони отримали цієї ночі. Вранці, тільки настав день, вигнали отари на па-совисько й, тільки побачились, почали цілуватися, чого вони досі не робили, та пристрас-но обніматися. 3 третім - лежати голим - поки що зволікали, бо ж це було надто сміливим для дівчини та й для козопаса. Знову настала безсонна ніч, багато роздумували та докоря-ли собі за те, що пропустили вдень. "Ми цілувалися, - у кожного була думка, - та жодної з того користі. Ми обнімалися, й нічого більше нам із того. To ж хіба залишились тільки одні ліки від кохання - лягти разом. Треба ще й їх спробувати. Напевно в тому є щось краще, ніж у поцілунку".

Після таких міркувань, як звичайно, снились їм любовні сни: поцілунки, обійми й, чо-го вдень не робили, те робили вві сні - лежали голими разом. Вранці, тільки настав день, піднялися після таких снів сміливіше й гнали стада, поспішаючи, щоби цілуватися, й, зустрівшись, усміхалися, а ось з тим третім у них не виходило. Дафніс не відважувався ска-зати про це, ні Хлоя, не хотіла бути перша, а допоміг їм випадок.

Посідали вони під дубом одне біля одного і, пробувавши радощів поцілунку, нена-ситно запрагнули розкоші. Обіймались і пристрасно поцілувались. Коли ж Дафніс, обніма-ючи Хлою, пригорнув її сильніше, вона лягла на бік, а він зробив так само - не хотів пере-ривати поцілунку. Отак пізнали вони те, що бачили вві сні - лежали довго, наче зв’язані. He знаючи, що далі, й вважаючи, що це вершина любовної розкоші, даремно провели отак більшу частину дня, розійшлися й, ненавидячи ніч, погнали свої отари додому. Можливо, вони зробили б щось справжнє, якщо б жахливий крик не пролунав над усією околицею.

Багаті юнаки з Мітимни, які захотіли з винятковою розкішшю обставити збирання вино-граду, спустивши на воду мале судно й посадивши на ньому до весел домашніх, поплили біля приморських мітіленських полів. Тут були гарні затоки біля берегів, що красувались чудовими будівлями, вигідні пляжі, гаї, парки: одні - витвір природи, інші - творіння людського мис-тецтва, словом, прекрасне місце для розваг. Тож вони плили собі, вряди-годи наближаючись до берега, але нічого поганого не чинили, веселили свої душі розмаїтими розвагами: з висо-ких скель ловили рибу вудками, прив'язавши тоненькі нитки до очеретин, a no тому за допо-могою собак ганяли зайців, які втікали від крику до виноградників. Ловили також птахів сітка-ми - диких гусей, качок, дрохв; це задоволення давало їм користь - їжу для столу. Коли ж чо-гось не вистачало, брали те в селян, викидаючи більше оболів, ніж воно було варте. А потре-бували вони хліба, вина та даху, бо ж, здавалося їм, небезпечно плавати по морю осінньої по-ри. Тому й судно витягли, остерігаючись, на сушу - передбачалась непевна ніч.

Саме тоді один селянин, не маючи шнура, щоб витягнути камінь, яким, звичайно, ви-душують сік із винограду, бо старий порвався, потайки зійшов до моря, добрався до судна, яке ніхто не сторожив, забрав канати й, принісши додому, використав їх у своїй потребі. Да-ремно вранці мітимнійські юнаки шукали канатів, ніхто не признався у крадіжці, тож, докорив-ши господарям, відплили. Подолавши тридцять стадіїв, прибули до полів, на яких прожива-ли Дафніс і Хлоя, бо ж здавалося їм, що ця місцевість чудова для полювання на зайців.

            Антична література. Греція. Рим   

Тут вони, не маючи каната, узяли довге зелене пруття, скрутили його як канат і прив’язали до берега судно за вершок корми. Опісля випустили собак, щоби нюшили дичину, й розставили сіті на стежинах, які облюбували зайці. Собаки, бігаючи, своїм гавканням налякали кіз, які, за-лишивши узвишшя, побігли до моря. He знайшовши на піску нічого їстивного, відважніші підійшли до судна і з'їли зелене пруття, яким було прив'язано судно.

Раптом на морі знялася хвиля від вітру, що подув із гір. Відплив швидко забрав відв’язане судно й заніс далеко в море. Спостерігши це, мітимнійці, одні біжучи до моря, a інші збираючи собак, учинили крик, так що жителі з близьких поселень, почувши, позбігали-ся сюди. Та годі було зарадити. Сильний вітер із нестримною швидкістю відносив судно ра-зом із течією. Тож мітимнійці, втративши немалі здобутки, шукали пастуха кіз і, знайшовши Дафніса, роздягли його та били, а один із них узяв собачу мотузку і зігнув хлопцю руки, щоб зв’язати. Дафніс кричав, коли його били, просив допомоги в селян, а особливо в Ламона та Дріаса, які, хоч були старі, ще мали силу й загартовані селянською працею руки. Вони ви-ступили на захист хлопця й вимагали, щоб справедливо розглянути те, що сталося.

Усі погодилися і суддею посадили волопаса Філета. Адже він був найстарший із при-сутніх і славився по селах особливою правдивістю. Першими промовляли мітимнійці, ясно й коротко, бо ж мали суддею волопаса: “Ми прибули, - сказали вони, - до цих полів, бо хотіли тут полювати. Своє судно, прив'язавши зеленим пруттям, залишили на березі, a самі за допомогою собак шукали дичини. А кози отого хлопця прибігли до моря й, з'ївши пруття, відв’язали тим самим наше судно. Ти ж бачив, як його понесло море. А скільки, га-даєш, на ньому було добра? Який там гине одяг! Які собачі прикраси! Скільки грошей! За них можна було б купити всі оті ваші поля. Саме за них думаємо забрати оцього хлопця, негідного козопаса, що, наче мореплавець, пасе свої кози біля моря".

Такі звинувачення висунули мітимнійці. Дафнісові стало погано після побоїв, але, спостерігши, що наближається Хлоя, не зважав ні на що й так промовив: "Я пасу кози, як годиться. Ще ніколи жоден сусід та й взагалі ніхто не скаржився, що моя коза або паслася у чийомусь саду, або потоптала молодий виноград. А ось ці погані мисливці мають невче-них лихих собак, які, бігаючи сюди й туди, своїм гавканням зігнали кіз із пагорбів та долин до моря, наче вовки. Кози з'їли пруття, бо на піску не було ні трави, ні конюшини, ні тим’яну, а судно загинуло від вітру та моря - це справа бурі, а не кіз. Вони заявляють, що на судні були гроші та одяг, а хто, хоч трохи маючи здорового глузду, повірить, щоб для суд-на з таким багатством замість каната вживано пруття?”

Після цих слів Дафніс заплакав і викликав у селян велике співчуття, так що Філет, як суддя, присягнув на Пана й німф, що Дафніс зовсім невинний, ані його кози, а тільки море та вітер, над якими є інші судді. Проте тими словами Філет не переконав мітимнійців. Во-ни, розгнівані, кинулись на Дафніса, схопили й хотіли зв’язати. Тут селяни, не стримав-шись, підскочили до них, наче шпаки чи галки, й швидко відібрали Дафніса, що й сам бо-ровся з ними. Селяни побили їх киями, змусили до втечі й зупинилися не раніше, аж поки не прогнали їх на чужі поля.

Коли селяни гналися за мітимнійцями, Хлоя спокійно завела Дафніса до гроту німф, обмила обличчя, бо ж хтось ударом розбив йому до крові носа. Далі вийняла зі своєї тор-бини шматок хліба та скибку сиру, дала йому поїсти, а потім уже, коли Дафніс підкріпився, подарувала йому із своїх медових уст солодкий, як мед, поцілунок.

Тоді Дафніс заледве уникнув біди. Справа тим не закінчилася. Мітимнійці ледве по-вернулися додому, йшли пішки, а не на судні, замість радощів отримали рани. Тож склика-ли збори громадян і, взявши до рук благальні галузки, вимагали помсти. Правди на зборах не сказали, бо побоювалися, щоб із них не сміялися, адже ж великих страждань зазнали від пастухів. Громадяни звинувачували мітіленців у тому, що ті захопили судно та пограбу-вали майно, наче на війні, а юнакам повірили, бачили бо їхні рани, й признали слушність у тому, щоб юнаки з найкращих домів міста помстилися мітіленцям. Тож постановили піти війною без оголошення проти мітіленців і дали наказ стратегу напасти на них із десятьма суднами - небезпечно було довіряти морю великий флот, адже ж наближалася зима.

Лонг

Стратег наступного дня разом з озброєними воїнами поплив до мітіленських при-морських полів. Забрав у них багато овець, збіжжя, вина (щойно закінчилося збирання ви-нофаду) та чимало людей, які тут працювали. Приплив він і до полів Дафніса та Хлої, вий-шов на сушу й захопив усе, що потрапило під руки. Дафніс того дня не пас кіз, а ходив до лісу зривати зелене листя, аби взимку було чим годувати козенят. Уздрівши згори напад, заховався у дуплі спорохнявілого бука. Хлоя ж була біля овець і, помітивши погоню, утек-ла до гроту німф, під їхню опіку, й благала, щоб вони з божою допомогою змилосердились над нею та над її отарою. Та це не допомогло. Мітимнійці осквернили статуї німф, погнали отару та повели Хлою, б’ючи різками, наче козу чи вівцю.

Вони награбували повні судна всякої здобичі, не захотіли плисти далі, а повернули-ся додому, злякавшись і зими, й ворогів. Вітер затих, тому плили вони звідсіля на веслах. Дафніс, коли все заспокоїлось, збіг у долину, де пас череду та отару, але не побачив ні кіз, ні овець і не знайшов Хлої, - скрізь було порожньо, тільки поламана лежала сирінга, якою насолоджувалася Хлоя,- тож кричав і галасував тужливо, побіг під дуб, під яким звичайно вони разом сиділи, знову шукав її біля моря, у гроті німф, куди вона втекла від погоні. Тут упав на землю і, злослов'ячи, зневажав німф, начебто за зраду. "У вас,- кричав він,- схо-пили Хлою, а ви на це спокійно дивилися! Вона вам плела віночки, приносила офіру з пер-шого молока й оцю сирінгу вам подарувала! Вовк не забрав у мене жодної кози, а вороги погнали всю череду разом із пастушкою! 3 кіз поздирають шкури, овець повбивають, a Хлоя залишиться жити в місті! Як я піду до батька та матері без кіз і без Хлої? Що буду без них робити? Нема мені що пасти! Лежати тут буду, чекаючи смерті або нової війни! Чи ж і ти, Хлоє, те саме переживаєш? Чи ти згадуєш ці поля, німфи й мене? Чи можуть пора-дувати тебе кози й вівці, захоплені разом з тобою?”

Після цих слів глибокий сон звільнив його від сліз та журби. А приснилися йому три німфи, вродливі, гарні жінки, напіводягнені та босі, з розпущеним волоссям, зовсім подібні до своїх статуй. Спочатку, здавалось, виявили до Дафніса прихильність, а потім найстар-ша, бажаючи його підняти на дусі, промовила: "He смій, Дафнісе, докоряти нам. Хлоя нам ближче, ніж тобі. Коли вона була ще дитям, ми змилосердились над нею й годували, коли лежала в цьому гроті. В неї нема нічого спільного з цими полями та з вівцями Ламона. Про-те й зараз ми подбали про те, щоб вона в Мітимні не стала рабинею, ні частиною воєнної здобичі. Ми й того Пана, що стоїть отам високо, під сосною, якого ви ніколи навіть квітами не вшанували, тож і його ми просили, щоб допоміг Хлої. Адже він краще розуміється на військовій справі, ніж ми, часто залишав поля й провів багато воєн; він і для мітимнійців стане завзятим ворогом. He муч себе, а встань і з'явись на очі Ламону та Мірталі, бо ж і во-ни, прибиті горем, також думають, що ти став часткою грабежу. Завтра повернеться до те-бе Хлоя разом із козами та вівцями й будете разом їх пасти, разом грати на сирінзі, а про все інше подбає Ерот".

Дафніс, побачивши та почувши таке, пробудився зі сну й заплакав із радості й туги, став на коліна перед статуями німф і пообіцяв принести в жертву найкращу овечку за по-рятунокХлої. Тут же побіг до сосни, під якою стояла статуя Пана, козлоногого та з рогами на голові, в одній руці тримав він сирінгу, а в другій цапа, що скаче; став перед ним на коліна, молився за Хлою й пообіцяв, що пожертвує йому цапа. Вже сонце схилилося до за-ходу, коли він перестав плакати та молитися, зібрав листя, яке назбирав, і пішов додому де втішив Ламона та всіх своїх, наповнив їхні страждання утіхою, повечеряв і ліг спати. Ще вночі молився та плакав, благаючи, щоб німфи послали сон, або щоб прискорили день, ко-ли мав побачити Хлою. 3 усіх ночей оця була найдовша, а сталося тоді ось що.

Стратег мітимнійців, тільки відплив звідси на десять стадіїв, захотів дати своїм утом-леним воїнам трохи відпочити. Коли ж доплив до пагорба, що півколом, наче місяць, вис-тупав у море й утворював спокійніше місце, ніж будь-яка гавань, то саме тут поставив на якір свої судна досить далеко від берега, щоб жодного з них ніхто не міг пошкодити, й доз-волив своїм людям розважатися. Вони ж, маючи достатньо награбованого, пили, забавля-лися, відзначаючи щось подібне до свята перемоги. Під кінець дня, коли вже смеркало й

            Антична література. Греція. Рим   

свято в теміні ночі почало втихати, зовсім несподівано всім здалося, що вся земля запала-ла вогнем, почулися сплески весел, начебто наближався величезний флот. Хтось гукнув: “До зброї!” Другий кликав стратега, третій упав поранений і лежав, мов мертвий. Все вигля-дало, як нічна битва, але ворогів не було видно.

Після ночі настав день, ще жахливіший, ніж попередня ніч. У кіз та цапів Дафніса з’явився на рогах розцвілий плющ, а барани та вівці Хлої завили, як вовки. Тут і дівчина прийшла в сосновому віночку. А в морі діялися нечувані дива. Якорі, коли їх намагалися підняти, залишилися на дні, ламалися весла, коли їх занурювали у воду, щоб гребти, і дельфіни стрибали та розбивали кріплення суден, ударяючи хвостами по них, а над долішніми скелями пагорба почувся голос сирінги, але він не приносив нікому втіхи, як це було звичайно, а кожного, хто його чув, лякав, наче військова сурма. Тож заметушилися на суднах, кинулись до зброї та й почали кликати ворогів, але їх не було видно, тому знову по-чали молитися, щоб настала ніч, ніби вона мала принести їм спокій.

Усі, в кого лишився здоровий глузд, розуміли усе, що діялось, а саме: привиддя та звуки - це справа Панова, який розгнівався на моряків, але ніхто не знав причини гніву, ад-же жодне святилище Панове не було зруйноване. Тільки серед дня, не без божої волі, стратег уві сні побачив Пана, який таке йому сказав: "О, ви зі всіх найбезбожніші та найне-честивіші! Яке безглуздя наштовхнуло вас на це? Ви принесли війну в моє миле село, за-брали корів, кіз, овець, які були під моєю опікою, відірвали від вівтарів дівчину, з якої Ерот хоче створити казку. Ви осквернили німф, що дивилися на вас, і мене, Пана. 3 такою здо-биччю ви ніколи не побачите Мітимни та не уникнете голосу цієї сирінги, яка несе вам не-спокій. Усіх вас пущу під воду, й ви станете поживою рибі, якщо якнайскоріше не віддас-те Хлої німфам і її отару, кіз і овець. Стань і виведи на сушу дівчину разом із усім, про що сказав. Тоді тобі та їй покажу шлях додому".

Бріаксис - так звався стратег - з переляку скочив, скликавши керманичів суден, дав наказ - якнайскоріше розшукати серед полонених Хлою. Вони скоро знайшли її і привели до стратега. Вона була в сосновому віночку. Коли стратег по віночку пізнав, що це та сама, яку бачив уві сні, посадив її на своє судно й відвіз на берег. Дівчина, тільки ступила на зем-лю, почула із скель голос сирінги, але не військовий, страшний, а пастуший, який кли-че стадо на пасовисько. Тут-таки за нею по трапу побігли вівці, зовсім не ковзали їхні ра-тиці, а кози йшли сміливо, бо звикли лазити по скелях.

Тварини оточили Хлою і рухами та меканням виявляли радість. Кози ж, вівці та ко-рови інших пастухів залишилися на судні, бо їх не кликала жодна сирінга. Всі вважали це дивом і вихваляли Пана, коли тим часом сталося на морі та суші щось нечуване. Судна мітимнійців почали плисти раніше, ніж піднято якорі, а з води виринув дельфін і поплив пе-ред судном стратега, начебто вказував йому шлях. А кіз і овець покликав особливо милий голос сирінги, але ніхто не бачив того, хто грав, отож кози та вівці пішли собі і скубали тра-ву, насолоджуючись піснею.

Прийшла пора, коли вдруге виганяють стадо на пасовисько. Дафніс із високої сто-рожки помітив отару та Хлою, тут же гукнув: "О німфи! О Пане!” і побіг у долину, схопив Хлою в обійми й упав, зомлівши. Ледве повернула йому життя Хлоя, зігріваючи поцілунка-ми та обіймами, а коли він опритомнів, відвела його під улюблений дуб. Сівши на пеньку, Дафніс розпитував її, як вона втекла з рук ворогів. Тоді розповіла все: про плющ на кози-них рогах, про виття овець, про соснову гілку, що увінчувала її голову, про вогонь на землі, про морський гул, про подвійну гру сирінги, воєнну та мирну, про нічні страховиська й, на-решті, про те, як її повела пісня по дорозі, якої вона зовсім не знала.

Саме в цю мить Дафніс згадав свій сон, що його послали німфи й упізнав сказано-му Хлоєю вчинки Пана, їх він бачив і чув, коли думав, що помре, і коли німфи повернули йому життя. Тут хлопець послав Хлою до Дріаса та Ламона, щоб принесла все необхідне для жертвоприношення. Сам вибрав найкращу козу й, увінчавши її плющем, щоб вигляда-ла такою, якою бачили її вороги, виливши на роги молоко, приніс у жертву: зняв з неї шку-ру та підвісив у гроті, якжертовний дарунок німфам. Коли підійшла Хлоя зі своїми, тоді за-

Лонг

палили багаття, частину м'яса спекли, а частину зварили, віддали німфам, як годилося, ви-лили повний глечик молодого вина, Дафніс зробив із листя ложе й, сівши на ньому, їв, пив, забавлявся, поглядаючи водночас на стадо, щоб часом не напав вовк і не погосподарив, як ворог. Тут вони на честь німф почали співати пісень, що їх творили давні пастухи. Тільки надійшла ніч, полягали спати на полі, а вранці згадали ще й Пана. Вибравши цапа, провідника стада, увінчали його сосновим віночком і підвели під сосну, де стояла статуя бога. Тут, виливши вино на жертву, прославляли його. Знявши шкуру з цапа, м’ясо звари-ли та спекли й поклали в листі на лузі, шкіру ж з рогами повісили на сосні напроти статуї -пастуша офіра пастушому богу. Дали Панові також частку м’яса і з великого кратера вили-ли жертовне вино. Хлоя співала, а Дафніс грав на сирінзі.

Опісля, прилігши, їли. Раптом перед ними з'явився волопас Філет, який ніс для Па-на віночки та грона винограду на гілках із листям. Його супроводжував наймолодший син Тітир, жвавий золотокосий хлопчак, з білим личком та синіми очима; він біг за батьком, стрибаючи, як козеня. Усі піднялися й разом із Філетом пішли вшановувати Пана: на во-лоссі сосни повісили гілки з виноградними гронами, після чого посідали близько один од-ного й попросили Філета бути їхнім гостем. Старші пили вино й багато говорили: як пасли корів, кіз та овець у своїй молодості, скільки разів уникнули грабіжницьких нападів піратів, хтось згадав, як убив вовка, інший стверджував, що тільки Пан краще грає на сирінзі від нього,- це сказав Філет, який любив попишатися.

Тоді Дафніс і Хлоя уклінно попросили його, щоб він їм передав щось із свого мис-тецтва, й зараз, на цьому святі бога, заграв на сирінзі. Філет відмовлявся, заявляючи, що в нього коротке дихання, проте взяв у Дафніса сирінгу. Вона була замала для його велико-го мистецтва, така маленька, що тільки хлоп'ячі вуста могли на ній грати. Тому він послав Тітира за своєю сирінгою, бо ж його садиба була звідси на відстані десяти стадіїв. Син ски-нув плаща й побіг голий, як оленятко. А Ламон у цей час розповів їм казку про сирінгу, а цю казку йому оповідав один сіцілійський козопас, за що в нагороду отримав козу та сирінгу.

“Ось ця сирінга,- промовив Філет, - музичний інструмент, не завжди була інструмен-том, але колись була гарною дівчиною з чудовим голосом. Вона пасла кози, забавлялася з німфами, співала так, як і зараз. Коли вона пасла, забавлялася та співала, підійшов до неї Пан і почав просити, заявляючи, що він її бажає мати, а за те пообіцяв, що всі кози будуть народжувати близнят. Вона посміялася з його любові та сказала, що не хоче мати кохан-ця, який не є ні цапом, ні людиною. Пан задумав узяти її силою. Сирінга стала тікати від нього та від його сили, добігла до очерету, щоб заховатись, і тут провалилась у болото. Пан, розгнівавшись, почав різати очерет, але не знайшов дівчини. Тоді пізнав він муки ко-хання й вигадав цей інструмент: нерівні очеретини з'єднав воском, бо ж і нерівною була їхня любов, і так з гарної дівчини постала дзвінка сирінга".

Коли Дамон закінчив розповідати казку, Філет похвалив його, підкреслюючи, що його казка солодша, ніж пісня. Тим часом надійшов Тітир, принісши батькову сирінгу - великий інструмент із довгих очеретин, з'єднаних не тільки воском, а й скріплених мідними кільцями. Такхіба мала виглядати сирінга, яку змайстрував Пан. Філет встав, сів просто на підвищенні й попробував, чи сирінга добре пропускає повітря. Коли ж переконався, що повітря проходить вільно, подув сильно, як молодий, і зазвучала сирінга, аж можна було подумати, що слухаєш багатьох гравців. Через мить послабив силу голосу й заграв пісню набагато приємнішу, начеб-то хотів показати все мистецтво пастушої музики, а далі грав так, що й коровам сподоба-лось, приємно було козам, і вівці охоче слухали таку пісню. Весела була його пісня для овець, могутня для корів, а для кіз дзвінка, мовби одна сирінга наслідувала голос усіх сирінп

Усі мовчки лежали, насолоджуючись грою. Врешті Дріас, піднявшись, попросив за-грати якусь діонісійську пісню, яку грають під час збирання винограду, а сам почав танцю-вати. Ось він збирає дозрілі виноградні грона й носить їх у кошиках, ось видушує сік, далі наповнює бочки соком, врешті п'є молоде вино,- так, наслідуючи мімікою усі дії, витанць-овував Дріас - створювалося враження, наче бачиш виноградники, й преси, й бочки, й Дріаса, що справді п’є вино.

            Антична література. Греція. Рим   

Коли ж цей третій старий, отак прославившись своїм танцем, поцілував Дафніса й Хлою, вони схопилися з місця, аби танцем віддячити Ламону за казку. Дафніс, танцюючи, наслідував Пана, а Хлоя Сирінгу. Він просив, переконував її, а вона безтурботно сміялася. Він гнався за нею, бігаючи навшпиньки, якби з'являв Панові ратиці, а вона вдавала, ніби втомилася утечею. Потім Хлоя заховалась у лісі, як Сирінга в болоті. Тоді Дафніс узяв ве-лику Філетову сирінгу та печально заграв, наче співав про кохання, потім ніжно, мовби про-сив, далі привабливо, начебто шукав Хлою, так що Філет здивувався й, підійшов до Дафніса, поцілував міцно й подарував йому свою сирінгу, попросивши, аби колись, у май-бутньому, передав її такому ж достойному спадкоємцеві.

Хлопець свою маленьку сирінгу пожертвував Панові, поцілував Хлою, немовби во-на справді повернулася з того місця, куди втекла, й погнав череду й отару додому, вигра-ючи на сирінзі. Надходила ніч, тож і Хлоя зібрала свою отару звуком сирінги. Кози йшли близько овець, а Дафніс біля Хлої - милувались вони одне одним до ночі, й домовилися, що завтра виженуть худібку раніше, й так вранці й учинили. На світанку прибули на пасо-висько, спочатку привітали німф, опісля Пана, й посідали під дубом, і грали на сирінзі, далі цілувалися, обнімались, лягали одне біля одного, більше нічого не робили. Потім повста-вали, подумали про їжу, напилися вина, змішавши його з молоком.

Все це додало їм сміливості, спалахнув пломінь кохання; вони почали сперечатися, хто з них міцніше кохає, й присягали на вірність. Дафніс, підійшовши до сосни, присягав на Пана, що не може прожити без Хлої жодного дня, а вона у гроті німф клялася німфам, що разом із Дафнісом хоче жити й померти. Але для Хлої, як дівчини, цього було замало, то-му вона, залишивши грот, вимагала від Дафніса ще одної присяги: "Дафнісе, - заявила, -бог Пан кохає, але невірним є: він кохав Сирінгу, ніколи не перестає тривожити дріад і німф, які стережуть овечок. Якщо ти порушиш присягу, то він тебе не покарає, хоч би у те-бе більше було жінок, ніж очеретин у сирінзі. Присягни мені на це стадо, на ту козу, яка те-бе вигодувала, що не залишиш Хлої, якщо вона буде тобі вірна. Коли ж Хлоя вчинить з то-бою несправедливо, утікай від неї, зненавидь та вбий її".

Дафніса тішило те, що йому не довіряють. Він став серед стада, однією рукою тримав козу, а другою цапа й присягав, що кохатиме, поки вона кохає його. Якщо ж вона захоче іншо-го, не Дафніса, тоді він скоріше себе вб'є, ніж її. Вона зраділа й, як дівчина, повірила його сло-вам, адже, будучи пастушкою, вважала, що кози й вівці - божества вівчарів та козопасів.