КНИГА I


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 
150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 
165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 
180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 
195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 
210 211 212 213 214 215 216 217 218 

Загрузка...

На Лесбосі є місто Мітілена, велике й прекрасне, покраяне каналами, в які котить свої води море, й прикрашене мостами з тесаного білого каменю; можна подумати, що ба-чиш перед собою не місто, а острів. Від того міста, Мітілени, на відстані близько двохсот стадіїв простягались поля багатої людини - чудовий маєток: гори, повні дичини, пшенице-носні ниви, пагорби, вкриті виноградом, пасовиська для худоби, а море хвилями набігало на дрібненький пісок широкого берега.

Саме на цьому полі один із козопасів, на ім’я Ламон, пасучи стадо, знайшов дитя, яке годувала коза. Тут був дрімучий ліс, і кущі терня, переплетені плющем, і м’яка трава, на якій це дитя лежало. Сюди часто прибігала коза, залишаючи своє козенятко. Надовго зникала, бо затримувалась тут при дитині. Ламон не раз спостерігав походеньки кози, бо шкода йому стало залишеного козеняти, і ось якось, саме опівдні, йдучи слідами кози, по-бачив, як вона обережно розставила ноги над дитям, щоб не пошкодити його ратицями, a дитя, начебто з материнських персів, ссало молоко. Пастух, очевидно, цим був уражений і, підійшовши близько, знайшов величенького й гарного хлопчика в пелюшках, значно кра-щих, ніж це буває у підкидьків, а саме: пурпуровий плащик, на ньому золота брошка й ма-ленький меч із ручкою із слонової кістки.

Лонг

Спочатку пастух хотів узяти тільки розпізнавальні речі, зовсім не турбуючись про ди-тину, але тут йому стало соромно від того, що коза людяніша за нього, почекав до ночі й приніс своїй жінці Мірталі оце все: і розпізнавальні речі, і хлопчика, і навіть козу привів. Ко-ли ж жінка здивовано запитала, чи й кози народжують дітей, він їй усе розповів: як знай-шов дитину, як коза її годувала, як йому стало соромно залишати хлопчика на погибель. 3 Ламоном Міртала погодилась, і вони визнали дитя за своє, усе, що було при ньому, захо-вали й віддали його козі, щоб годувала; а щоб ім'я хлопчика було подібним до пастуших, вирішили назвати його Дафнісом.

Згодом, через два роки, пастух на ім'я Дріас, пасучи стадо на сусідніх полях, натра-пив на подібну знахідку й подібне побачив. Тут, у великій скелі був грот німф, усередині про-сторий, а ззовні округлий. У ньому стояли вирізьблені з каменю статуї німф, ноги їхні - босі, а руки аж до плечей голі, розпущене волосся спадало на плечі, на талії - пояски, усмішка в очах - так виглядало, ніби вони танцювали. Вхід до гроту був посередині великої скелі. 3 джерела спадала струмочком вода, тому перед гротом зеленів привабливий лужок, на яко-му росла ніжна травичка, щедро зрошувана вологою. Тут-таки лежали дійниці і флейти, сирінги й сопілки - жертовні дарунки старших пастухів.

Саме до цього храму німф часто забігала вівця, що недавно народила ягнятко, отож не раз у Дріаса виникала думка: вівця, мабуть, пропала. Тому він, щоб її блудячу покара-ти й навернути до порядку, зробив петлю із зеленої гілки й поставив біля скелі - хотів там вівцю зловити. Дріас, прийшовши сюди, побачив дивовижу: вівця, як людина, давала своє вим’я, повне молока, дитині, а дитина спокійно, без плачу, шукала той чи інший сосокчис-тим і радісним ротиком, а коли вона досита напилася, вівця облизала язиком її личко. To була дівчинка. Біля неї лежали пелюшки та розпізнавальні речі: вигаптована золотом пов’язка, золотисті сандалії, золоті браслети.

Дріас узяв цю знахідку за щось божественне і, навчившись від вівці бути милосерд-ним та любити дитину, підняв її на руки, поклав розпізнавальні речі до торбини й почав мо-литися німфам, аби щасливо виховати дитя, котре шукало їхньої опіки. Коли ж настала no-pa гнати отару додому з пасовиська, повернувся до своєї господи й розповів дружині усе, що він бачив, показав знахідку й прохав, щоб вона цю дівчинку вважала своєю дочкою та годувала як свою власну. Напа - так звалася його дружина - стала матір’ю дівчинці й по-любила її, начебто побоювалася, щоби вівця не подужала її своєю любов’ю, а щоб вірили їй, Напі, назвала дівчинку пастушим ім'ям Хлоя.

Росли ці дітки дуже скоро, а врода їхня була набагато більша, ніж буває це в сільських дітей. А коли хлопчикові виповнилося п'ятнадцять років, дівчинка була на два ро-ки молодша, то в ту ж таки ніч Дріас і Ламон бачили сон. А приснилося їм, що німфи з гро-ту, де було джерело й де Дріас знайшов дівчинку, віддавали Дафніса та Хлою якомусь пре-красному й лукавому хлопчакові, в якого були крильця вище рамен і, крім того, маленький лук із стрілами. Цей хлопчик торкнувся обох молодят однією й тією ж стрілою та по-велів, щоб відтоді разом пасли отару: він - кози, а вона - вівці.

Дріас і Ламон, побачивши такий сон, зажурилися, адже ж їхні діти мали бути пасту-хами кіз і овець, хоч розпізнавальні речі віщували їм кращу долю. Тому малим давали ліпшу їжу, навчали грамоти й усього, що на селі вважалося гарним; гадали, що діти мають слухатися богів, прозірливість яких їх урятувала. Дріас і Ламон розповіли один одному свій сон, принесли офіру крилатому хлопчикові з гроту німф, імені якого назвати не могли. Після того послали їх доглядати отари, навчивши перед тим усього: як треба пасти до по-лудня, як удень, коли докучає спека, коли гнати до водопою, а коли - до кошари, яких тва-рин підганяти посохом, а яких - тільки голосом. Діти раділи, що їх наділили великою вла-дою, й полюбили своїх кіз та овець сильніше, ніж це, звичайно, водиться у пастухів: дівчи-на ж бо завдячувала своїм порятунком вівці, а хлопець пам’ятав, що його, підкидька, виго-дувала коза.

Настав початок весни, позацвітали всюди квіти: у лісах, на лугах, на пагорбах. Уже чу-лося дзижчання бджіл і щебетання співучих птахів, радісно пострибувала молода худібка. Яг-

            Антична література. Греція. Рим   

нята бігали на пагорбах, на луках дзижчали бджоли, у гущавині співали пташки. Саме в цю чудову весняну пору молоді та повні сили діти наслідували все, що бачили й чули. Слухаю-чи, якспівають пташки, самі співали, бачачи ягнят, що гуляли, самі підскакували; наслідуючи бджіл, збирали квіти, чіпляли собі на груди або ж плели віночки та відносили їх німфам.

Усе вони робили разом, бо ж пасли свої стада близько одне від одного. Часто Дафніс збирав докупи овець, що розбрелися далеко, часто Хлоя зганяла кізок із скель, котрі не боялися залізти так високо, іноді одне з них пильнувало отару овець та стадо кіз, коли інше бавилося, а всі їх ігри були пастуші й дитячі. Вона збирала стебла очерету та плела з них пастки для цвіркунів, і, зайнята такою працею, забувала про овець. Він же вирізував ніжні очеретини й, проколовши в колінцях, з'єднував їх м'яким воском та вигра-вав на них аж до ночі. Часом Дафніс і Хлоя ділилися молоком, вином. Іжа, яку приносили з дому, була їхньою спільною власністю. Скоріше можна було побачити овець, що відокре-мились від кіз, ніж Дафніса без Хлої.

Коли вони так забавлялись, Ерот придумав для них нову турботу: вовчиця, яка году-вала вовченят, не раз забирала чужих овець із близьких полів, бо ж багато потребувала їжі, щоб вигодувати своїх дітей. Тоді вночі збіглися селяни й викопали ями, на сажень широкі, та на чотири глибокі. Землю рознесли далеко і розсипали наокруж. Зверху над ямами по-клали сухе довге паліччя й присипали трохи землею, що залишилась. Місце виглядало так, як раніше, отож навіть заєць, коли по ній пробігатиме, не поломить паліччя, що було крихкіше од соломи, й переконається, що тут якась хитра видумка. Хоч вони викопали ба-гато таких ям і на горах, і в долинах, проте не пощастило їм зловити вовчицю, яка відчува-ла, де ті пастки зроблено. Тому чимало кіз і овець пропало, завалившись у ями, та й Дафніс ледве не загинув у такій копанці.

Якось два завзятих цапи зчепилися у бійці. Раптом від сильнішого удару в одного відламався ріг, і він, підскочивши од болю, кинувся тікати, а переможець мчав за ним, не даючи йому спокою. Жаль стало Дафнісу, коли побачив зламаний ріг та рану в цапа, отож, схопивши палицю та пастушу ґирлиґу, побіг за напасником. Тоді один утікав, а другий, розгнівавшись, гнався за ним, не мали вони часу дивитися під ноги, й обидва попадали в яму; перший цап, а за ним Дафніс. Саме це й урятувало Дафніса, бо він, падаючи, гепнув на цапа. Гірко заплакав у ямі, чекаючи, щоби хтось його витягнув звідти. Хлоя ж, побачив-ши таке лихо, підбігла до копанки й, переконавшись, що Дафніс живий, почала кликати во-лопаса із сусідніх полів, а той, прибігши, шукав довгого шнура, щоб витягнути Дафніса з ями, але не знайшов. Тоді Хлоя розв'язала свій пояс і подала волопасу; вони обоє, став-ши над ямою, потягли Дафніса, а він, тримаючись руками за пояса, піднімавсь угору. За ним витягли нещасного цапа, що поранив собі обидва роги: ось яка кара зустріла його за напасництво. Тут-таки, вдячні, віддали цапа волопасу, щоб приніс його в жертву за поряту-нок, а між собою домовилися, що вдома, коли б хтось помітив утрату, скажуть, що цапа за-гризли вовки. Самі ж, повернувшись, розглядали своїх овець і кіз, а коли побачили, що й кози і вівці пасуться спокійно, посідали на дубовій колоді й почали роздивлятися, чи Дафніс часом, падаючи, не поранив собі якоїсь частини тіла, але не знайшли ні рани, ні слідів крові, тільки волосся та й усе тіло було в болоті та пилюці. Хлопець вирішив помитися, перш ніж Ламон і Міртала довідаються про нещасний випадок.

Дафніс і Хлоя пішли разом до гроту німф. Тут хлопець зняв хітон та пастушу торби-ну й дав їх Хлої, а сам, ставши у воді джерела, вимив волосся і тіло. В нього було буйне чорняве волосся, а тіло так засмагло на сонці, що, здавалося, тінь від волосся падала на нього. Хлоя дивилася на Дафніса, й він здавався їй прекрасним, а що раніше не бачила йо-го таким, подумала, що купіль йому принесла красу. Коли ж дівчина змивала бруд з його плечей, відчула ніжність його шкіри й тут-таки непомітно торкалася своєї, щоб випробува-ти, чи її тіло делікатніше. По тому, - а вже наближався вечір, - вони погнали стада додо-му, і Хлоя нічого так не бажала, як знову глянути на Дафніса, коли він купається.

Наступного дня уже на пасовиську Дафніс, присівши під улюбленим дубом, грав на сирінзі, стежачи водночас за козами, які полягали й начебто слухали його пісні. Хлоя ж

Лонг

присіла біля нього й поглядала на своїх овець, але частіше кидала очима на Дафніса. I зно-ву, коли він грав на сирінзі, здався їй прегарним, і цю красу вона приписала музиці. Отож, коли хлопець закінчив грати, вона взяла сирінгу - з'явилась у неї думка, що, може, й во-на стане так само гарною. Опісля дівчина намовила його, щоб він ще раз скупався, і вона, коли він мився, торкалася до нього, а відійшовши, вихваляла його красу,- ця похвала ста-ла початком кохання. Вона не розуміла, що з нею діється, адже була ще молоденька дівчинка, котра виросла на селі й не чула навіть такого ймення, як Ерот. Туга тривожила їі душу: вона не могла стримувати сліз і часто вела мову про Дафніса. Немилою стала для неї їжа, по ночах не спала, не турбувалась про череду, сміялася або ж плакала, засне й тут-таки зривається зі сну. Личко її то блідло, то вкривалося рум'янцем. Навіть корова не поводиться так, коли її кусають ґедзі. А якось була вона сама й тоді з її вуст вирвалися такі слова: "Ось я хворію, але не знаю, що це хвороба. Відчуваю біль, а рани не бачу. Сумно мені, хоч жодна овечка моя не пропала. Пломінь пече мене, хоч, сиджу в густій тіні. Скільки мене колючок кололо, а я не плакала. Скільки бджоли жалили мене, я це переносила, а це, що мучить зараз моє серце, жорстокіше від усього. Дафніс прекрасний, та й квіти чудові, мило виграє його сирінга, та й соловейки чарівно співають, але ні до чого все це. О, хай би я стала його сирінгою, щоб він віддавав мені своє дихання! Хай би я стала кізкою, аби ме-не пас! О недобра водо! Ти тільки Дафніса зробила гарним, а я дарма купалася. Кінець приходить мені, милі німфи, й ви вже не врятуєте дівчини, що виросла біля вас. Хто вам принесе віночки, коли мене не стане? Хто годуватиме нещасних ягнят? Хто піклуватися бу-де моїм цвіркуном невгамовним? Його ледве я зловила, щоб він приспівував мені до сну поблизу гроту, а зараз не можу заснути через Дафніса - ні до чого мені його цвірінькання!”

Отакі її страждання, така була її мова, й у тім шукала вона слова “Ерот”. Втім Дор-кон волопас, який витяг Дафніса та цапа з ями, юнак з пушком на бороді, котрий уже знав імення та справи Еротові, раптом від першого дня закохався у Хлою. А коли пломінь кохан-ня з кожним днем сильніше розпалювався в його душі, він, нехтуючи Дафнісом, якхлопчи-ком, постановив досягти своєї мети або подарунками, або ж силою. Зараз приніс Дафнісу та Хлої перші подарунки: йому пастушу сирінгу з дев'яти очеретин, з’єднаних міддю замість воску, а їй шкуру з оленятка, розмальовану в такі барви, як у вакханок. Відтоді Дор-кон вважався Дафнісовим другом, проте щонайменше турбувався про нього, а Хлої щодня приносив щипкий сир, віночок із квітів, a то й гарненьке яблуко. Якось приніс їй молоде те-лятко, золоченого кубка і молоденьких гірських пташенят. Вона ж ще не відала любовних хитрощів і радо приймала подарунки, а ще більше раділа від того, що мала чим обдарову-вати Дафніса, котрий також уже пізнав справи Еротові, й тут між ним і Дорконом виникла суперечка, хто з них кращий. Суддею мала стати Хлоя, а нагородою переможцю - поцілу-нокХлоїн. Перший промовив Доркон:

'Я, дівчино, більший від Дафніса, я - волопас, а він пасе тільки кіз; я настільки сильніший від нього, наскільки воли сильніші кіз. Я білий, наче молоко, та золотоволосий, як улітку поле перед жнивами, мене вигодувала мати, а не дикий звір. Дафніс же малий і без за-рості, якжінка, і чорний, ніби вовк. Він пасе кіз й від них має запах страшний. Він такий бідний, що не може прогодувати навіть собаки. Ходить чутка, що коза годувала його своїм молоком, отож він зовсім не відрізняється від козенят". Таке й подібне до того говорив Доркон.

На те Дафніс відповів йому: “Мене коза вигодувала, як колись і Зевса. Пасу я кіз, і вони ростуть більші, ніж твої корови. Я зовсім не пахну погано, як і Пан, що також є цапом. У мене вдосталь сиру, печеного хліба, білого вина, а це і є майно багатих селян. Я гладень-кий на обличчі, як Діоніс, а темний, як гіацинт. Сильніший же Діоніс від сатирів, а гіацинт від білих лілей. А ти, Дорконе, рудий, як лис, і бородатий, як цап, і білий, як піщанка. Коли за-хочеш когось поцілувати, то мене поцілуєш в уста, а його в щетину бороди. Пам’ятай, дівчино, що тебе вигодувала овечка, але ти прекрасна”.

Хлоя не могла стриматися: раділа від похвали і, давно прагнучи поцілувати Дафніса, підскочила до нього й поцілувала, хоч невміло, просто, проте могла розпалити в його душі пломінь кохання. Доркон із болем у серці відійшов від них і шукав іншого шляху

            Антична література. Греція. Рим   

до любові. А Дафніс, начебто Хлоя не поцілувала, а вкусила, раптом спохмурнів і зітхав безупину, його серце сильно билось у грудях, дивитися прагнув тільки на Хлою, а, спогля-даючи, обливався рум’янцем. Тоді вперше з подивом помітив, що волосся її русяве, що очі в неї великі, голубі, щоки біліші, ніж козяче молоко; начебто вперше розкрилися його очі, a до того був сліпий. Тож не брав із собою їжі, хіба тільки трошки покуштувати; не пив, хіба тільки скроплював уста з необхідності; став мовчазний, хоч до того був балакливий та нев-гомонний, мов цвіркун; зараз сидів нерухомо, хоч був непосидющий, як кози. Тепер не дбав про своє стадо, залишив сирінгу, лице його стало блідіше, ніж трава влітку. Розмовляти міг лише з однією Хлоєю, а коли залишався без неї, то говорив сам собі:

“Що наробив мені поцілунок Хлої? Вуста в неї ніжніші, ніж пелюстки троянди, со-лодші від меду, поцілунок мучить сильніше, ніж бджолине жало. Часто я цілував козенят, часто - молоденьких ягнят й телятко оте від Доркона, але цей поцілунок інший. Дух у гру-дях запирає, серце б’ється, наче хоче вискочити, душа завмирає, а я знову хочу цілувати. О нещасна перемого! О дивна хворобо, ймення якої мені невідоме. Чи, може, Хлоя випи-ла якусь отруту перед поцілунком? Тож чому не померла? Ось солов'ї виспівують, а моя сирінга мовчить. Ось козенята стрибають, а я сиджу. А як цвітуть квіти! Я ж не в силі плес-ти віночків! Уже розцвіли фіалки та гіацинти, а Дафніс в’яне. Чи ж Доркон виглядатиме вродливішим від мене?”

Такі муки терпів прекрасний Дафніс і таке говорив, скуштувавши вперше і слів, і дій Еротових. А Доркон-волопас, закоханий у Хлою, підстерігши Дріаса, коли той садив вино-градну лозу, приніс йому декілька пишних сирів і подарував, наче був йому давнім прияте-лем ще відтоді, коли сам пас отару. 3 такого почав свою мову й між іншим - кинув кілька слів і про Хлоїне заміжжя. Якби взяв її за жінку, то дав би,- так обіцяв,- багато подарунків: пару волів до плуга, чотири рої бджіл, п'ятдесят молодих яблуньок, шкіру бика на взуття, телятко-річняк, що вже не потребує молока; отож Дріас, заворожений подарунками, ледве не погодився на одруження. Однак, розміркувавши, що дівчина достойна кращого жениха, й, побоявшись, щоб не впасти в щось непоправне, коли про це стане відомо, не погодив-ся на весілля, просив вибачити й відмовився від подарунків.

Отак удруге підвела Доркона надія, та позбувся він дарма добреньких сирів, тоді за-думав силою здобути Хлою, коли буде вона сама. Він, підстерігши, що молодята щодня же-нуть стадо до водопою позмінно, то Дафніс, a то Хлоя, задумав хитрість, гідну пастуха. Взявши велику вовчу шкуру, - саме з того вовка, якого вбив колись бик, захищаючи корів,-натягнув її на себе від ніг до плечей, передні лапи на руки, а задні - на ноги аж до п’ят, a вовчою пащею прикрив голову, як гопліт шоломом. Потім, визвірившись якнайстрашніше, заховався біля джерела, з якого вівці та кози пили воду після паші. Джерело було в до-линці, навкруги позаростало акантом, ожиною, невисоким ялівцем і терням: там легко міг зробити засідку навіть справжній вовк. Затаївшись там, Доркон чекав години водопою й мав великі надії налякати Хлою своїм виглядом та схопити її у свої лаписька.

Небагато минуло часу, і Хлоя пригнала стада до джерела, залишивши Дафніса, який рвав зелене листя, щоб догодувати цапів після пасовиська. За козами та вівцями бігли со-баки, як сторожа, й носами винюхували навкруги, тож нюхом викрили Доркона, коли він рухнувся, щоб напасти на дівчину, й кинулися на нього, як на вовка, голосно гавкаючи. Во-ни кусали за шкіру, оточивши його, аж поки волопас не піднявся зі страху. Соромно стало йому, й заліг він тихенько в гущавині, поки шкура була йому захистом, адже побоювався, що його впізнають. Коли Хлоя, перелякана ще відтоді, коли вперше глянула на нього, по-чала кликати Дафніса на допомогу, а собаки, стягнувши з Доркона шкуру, кусали тіло, то він, гірко заплакавши, попросив допомоги у Хлої та Дафніса, що сюди прибіг. Обидва за-спокоїли собак звичними для них словами, а покусаного на стегнах і плечах Доркона відве-ли до джерела, обмили рани там, де були сліди зубів, і помастили свіжим ликом в'яза, по-жувавши його перед тим. А тому що не знали підступних любовних вибриків, вважали та-ку витівку Доркона з вовчою шкурою пастушим жартом й зовсім не гнівалися на нього, а на-впаки - потішали, провівши трохи, а тоді відпустили його додому.

Лонг

Доркон, що уникнув небезпеки і врятувався не з вовчої, як кажуть, а з собачої пащі, лікував свої рани, а Дафніс і Хлоя мали аж до ночі великий клопіт, щоб позбирати кіз та овець, бо ж, перелякані вовчою шкурою і збентежені гавканням собак, одні позалазили на скелі, а інші погналися аж до моря. I хоч їх привчили слухатися голосу та гри сирінги, йти на їхній поклик, збиратися на плескання руками, вони тоді все забули зі страху. Тож шука-ли їх по слідах, як зайців, і врешті-решт позаганяли до кошар. Тієї ночі Дафніс і Хлоя спа-ли глибоким сном, бо втома була для них ліками від любовних страждань. Коли ж настав день, знову відчули такий самий біль. Коли бачились, раділи, розставались - сумували, страждали, чогось бажали, але не знали, чого хочуть. Знали лише одно: його погубив поцілунок, а її - купіль.

Іхній пломінь кохання підсилювала сама пора року. Наближався кінець весни, почи-налося літо: усе розцвіло, на деревах - плодів без ліку, на нивах - хліба, приємно цвіркотіли цикади, долинав солодкий аромат запашних фруктів і радісне мекання кіз та овець. Здавалося, співають ріки, пливучи спокійно, подув вітрів виграє на соснових гілках, від любовної туги опадають на землю яблука, і сонце, любитель краси, роздягає усіх.

Зачарований усім тим Дафніс ішов до ріки: тут він або купався, або ловив рибу, що виблискувала у воді, та багато пив, немовби хотів згасити вогонь у грудях. Хлоя ж після доїння кіз та овець мала багато роботи, щоб поставити молоко, аби зсілося, бо ж їй доку-чали страшні мухи й кусали, коли їх відганяла. По тому вмивала личко, увінчувала голову сосновим віночком, накидала на себе оленячий кожушок, наливала в горщечки вина й мо-лока, аби мати що пити з Дафнісом.

Опівдні очі їхні захоплювались новим видовищем: дівчина, дивлячись на голого Дафніса, була зачарована його красою і журилася, що не може знайти в нього жодної ва-ди. Дафніс, побачивши її в оленячому кожушку та в сосновім віночку, коли подавала йому горщечки, подумав, що уздрів якусь німфу із гроту. Знімав цей віночок з її голівки, цілував і увінчував свою голову, а вона, коли він голий купався, одягалася в його одяг, поцілувавши перед тим. Іноді одне на одного кидали яблука, розплітали та прикрашували взаємно собі волосся. I їй його волосся здавалося чорним, як мирта, а йому її личко було подібне до яблука, бо ж було білорожеве. Він навчав її грати на сирінзі, й тільки починала дути, за-бирав у неї сирінгу й сам водив устами по очеретинах. Коли здавалося йому, що вона по-милялася, то він, виправляючи її помилки, пристрасно цілував Хлою через сирінгу.

Одного разу вдень Дафніс вигравав на сирінзі, а стада спокійно відпочивали в тіні. Хлоя ж раптом задрімала. Він, спостерігши це та відклавши сирінгу, оглядав її усю нена-ситним зором, не боячись зовсім, і водночас тихесенько шептав: "Які то очі сплять! Як пах-нуть ці устонька! Так не пахнуть ні яблука, ні кущики троянд. Та боюся цілувати. Поцілунок гризе серце та, як молодий медовий напій, зводить з глузду. Стримаюся з поцілунком, щоб не розбудити її. О цвіркотливі цикади! Своїм цвіркотінням не даєте їй спати. Та й у цапів, що б'ються, тріщать роги. О вовки, боязливіші від лисиць, чому ж не схопите їх!”

I коли так він говорив, цикада, утікаючи від ластівки, яка хотіла її зловити, упала на груди Хлої під одяг. Ластівка, переслідуючи цикаду, не змогла її знайти, але, пролітаючи близько, торкнулася крилом личка дівчини, а вона, не знаючи, що сталося, закричала го-лосно й пробудилася зі сну, але тут-таки, спостерігши ластівку, яка літала близенько, й Дафніса, що сміявся з її переляку, забула свій страх і протирала очі, що злипалися ще зі сну. I цикада затріскотіла з пазухи, начебто той, хто шукає захисту, хоче подякувати за по-рятунок. Тоді Хлоя знову голосно зойкнула, а Дафніс, засміявшись, не згубив нагоди й, всу-нувши руку між перса, витягнув гарну цикаду, яка навіть у його руці не замовкла. Хлоя ж, уздрівши цикаду, взяла її у руки й, поцілувавши, назад пустила її, так само цвіркотливу, в пазуху

Іншим разом лісова горлиця принесла їм утіху своєю піснею. А коли Хлоя захотіла знати, що вона виспівує, то Дафніс, повчаючи, розповів їй усім відому казку: "Була собі, дівчинко, така, ж ти, прекрасна дівчина, яка пасла стадо корів у лісі. Була вона співуча, і ко-рови раділи з її пісень, так що не було потреби підганяти їх ні пастушим посохом, ні бато-

            Антична література. Греція. Рим   

гом. Бувало, сяде під сосною, увінчана сосновою гілочкою, та й оспівує Пана й Пітис, а ко-рови, почувши її голос, зупинялися. Недалеко від неї хлопець пас корови, сам гарний і співучий, як ця дівчина. Він співав, викликаючи її на змагання, а голос у нього був сильніший, ніж у дорослого, і приємніший, ніж у хлопчини. Тож вісім найкращих корів при-надив своїм співом. Сумно стало дівчині, бо втратила частину свого стада й зазнала пораз-ки у співі. Тому вона попросила богів, щоб її перетворили у пташку раніше, ніж повернеть-ся додому. Боги послухали й зробили її пташкою, котра, як ця дівчина, живе в горах і співає. Та ще й сьогодні виспівує, сповіщаючи нещастя, адже ж шукає своїх корів, що розбрелися”.

Такі радощі принесло їм літо. Восени, коли дозрів виноград, тірійські пірати припли-ли на маленькому судні, щоб не прийняли їх за чужинців, прибули до цих полів, вийшли на сушу в панцирах та з мечами, знищили країну й забрали все, що потрапило до рук: пахуче вино, чимало пшениці, вощину з медом, кілька биків із череди Доркона. Захопили також Дафніса, що сумний блукав понад морем, бо Хлоя, як дівчина, пізніше виганяла на пасо-висько вівці Дріаса зі страху перед зарозумілими пастухами. Коли пірати побачили такого рослявого та вродливого хлопця, кращого за все, що вони взяли на полях, більше не тур-бувалися ні про кіз, ні про овець, ні про інші поля, а забрали Дафніса на судно: він почав плакати, не знаючи, що робити, та кликав голосно Хлою. Пірати ж, відв'язавши канати й взявши до рук весла, відплили в море, Хлоя саме тоді виганяла отару й несла Дафнісу як дарунок, нову сирінгу. Побачивши, що його кози розбрелися, й, почувши голос Дафніса, який кликав її щораз голосніше, залишила овець, кинула сирінгу та й побігла до Доркона просити допомоги.

Доркон лежав, тяжко побитий піратами, ледве дихав, весь у крові. Коли уздрів Хлою, у серці знову зажевріла маленька іскринка давнього кохання, й він промовив: "Хлоє, я ско-ро помру. Мене побили безбожні пірати, як вола, коли я захищав своїх корів. Порятуй себе й Дафніса, помстися за мене та знищ їх. Я привчив свої корови, щоб вони йшли на голос сирінги й ловили її звуки, якщо пасуться навіть далеко. Іди, візьми сирінгу й заграй ту пісню, яку колись Дафніс навчився від мене, а ти від нього. Про все інше потурбується моя сирінга й корови, що залишилися. Дарую тобі цю сирінгу, на якій я не раз перемагав у зма-ганнях і волопасів, і козопасів. За це поцілуй мене ще живого, а як помру, заплач. Коли ж побачиш, що хтось інший пасе мою череду, згадай про мене”.

Доркон, мовивши такі слова й поцілувавши дівчину востаннє, віддав душу разом із поцілунком і з тими словами. Хлоя, взявши сирінгу, приклала до вуст і заграла так голосно, як тільки могла. Корови на судні, почувши й пізнавши пісню, замукали й скочили в море. Від раптових стрибків судно нахилилося на один бік, і від падіння корів вода в морі розгой-далася, і судно від бурхливих хвиль затонуло. Хто був на судні, стрибнув у море, хоч не в усіх була надія на порятунок. Пірати були обтяженні мечами, одягнені в панцирі, криті лус-кою, а їхні кнеміди досягали до середини гомілок, Дафніс же був босий, як пас на пасовись-ку худобу, напівголий, адже стояла тоді пора спек. Саме їх, піратів, зброя швидко потягла у глибінь. Дафніс легко скинув свій одяг, бо плавав він погано - досі доводилося плавати тільки в річках. А тут необхідність підказала, що йому робити, поплив поміж корови і, схо-пившись за роги двох із них руками, поплив спокійно й без труднощів, начебто їхав на возі (корова плаває так, якжодна людина, поступається тільки водяним птахам і рибам. Коро-ва не може загинути у воді, поки не промокнуть ратиці й не повідпадають. Про це свідчать аж до сьогодні численні місця у морі, названі "воловими переправами”).

Отак урятувався Дафніс, уникаючи всупереч надії двох небезпек: розбою і загибелі судна. Вийшовши з води, знайшов на березі Хлою, яка й сміялася, і плакала. Він пригор-нув її до грудей і запитав, чому грала на сирінзі. Вона все йому розповіла: і про втечу до Доркона, і про навчання худоби, і як велів їй грати Доркон, і що він помер, тільки сороми-лася сказати про поцілунок. Вони вирішили віддати шану Дорконові й разом із близькими побажали його поховати. Насипали нещасному добродієві могилу, насадили біля неї пло-доносних дерев і повісили на їхніх гілках перші здобутки своєї праці: для жертвоприношен-ня принесли молока, видушили з винограду сік і поламали чимало сирінг. Почулось тужли-

Лонг

ве мукання худоби, яка бігала сюди-туди, налякавшись. Козопаси та вівчарі говорили, що це був плач худоби за мертвим волопасом.

Після Дорконового похорону Хлоя, запровадивши Дафніса до гроту німф, обмила його і саме тоді вперше у присутності Дафніса помила своє біле, блискуче й гарне тіло, отож після купелі воно не могло не стати принадніше.

Потім, назбиравши квітів, які росли на ту пору, увінчали статуї німф, а сирінгу Дорко-на, якофіру, повісили на скелі. По тому пішли поглянути на кіз та овець. Тварини лежали, не паслися, навіть не мекали, але, гадаю, сумували - не було біля них Дафніса та Хлої. Коли ж Дафніс і Хлоя з’явилися і, якзвичайно, крикнули та заграли на сирінзі, то вівці заразже підня-лися й почали пастися, а кози стали стрибати та брикати, мовби раділи, що врятувався їхній милий пастух. Та не радів Дафніс: він побачив Хлою голою і вперше пізнав її сховану красу Тож щось мучило його серце, немовби з'їв отруту; часто зітхав, ніби хтось гнався за ним; зно-ву дихання у нього зупиняється, начебто втомився недавнім бігом. Йому здалася ота купіль страшніша за море, у нього ще трималася думка, що душа його серед піратів, він же моло-дий, простодушний і зовсім не знає розбійницького мистецтва Ерота.