Warning: session_start() [function.session-start]: Cannot send session cookie - headers already sent by (output started at /var/www/nelvin/data/www/ebooktime.net/index.php:6) in /var/www/nelvin/data/www/ebooktime.net/index.php on line 7

Warning: session_start() [function.session-start]: Cannot send session cache limiter - headers already sent (output started at /var/www/nelvin/data/www/ebooktime.net/index.php:6) in /var/www/nelvin/data/www/ebooktime.net/index.php on line 7
АЛЕКСАНДР МАКЕДОНСЬКИИ (уривки) : Антична література, Греція, Рим (частина 1) : Бібліотека для студентів

АЛЕКСАНДР МАКЕДОНСЬКИИ (уривки)


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 
135 136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 
150 151 152 153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 
165 166 167 168 169 170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 
180 181 182 183 184 185 186 187 188 189 190 191 192 193 194 
195 196 197 198 199 200 201 202 203 204 205 206 207 208 209 
210 211 212 213 214 215 216 217 218 

магниевый скраб beletage

4. Зовнішній вигляд Александра найдостовірніше передають статуї, виконані Лісіппом. Був це єдиний скульптор, якого цар вважав гідним творити його зображення. Цей художник зумів точно відтворити те, що згодом наслідувало багато наступників і друзів Александра - легкий нахил шиї ліворуч і лагідність погляду. Апеллес, малюючи Александ-ра в образі Громовержця, не зумів передати кольору його шкіри, бо надав їй відтінку темнішого, смуглявішого, ніж вона була насправді. Як повідомляють, Александр мав ясну шкіру, яка переходила, особливо на грудях і обличчі, в рожеву. Шкіра Александра дуже приємно пахла, і з його уст і всього тіла виходили такі пахощі, що навіть його одяг був ни-ми просякнутий,- таке я вичитав у "Спогадах" Арістоксена. Причиною цього був склад йо-го тіла, яке мало в собі багато .тепла й вогню, бо, на думку Теофраста, приємний запах ви-никає внаслідок випаровування вологи під впливом тепла. Ось чому найбільше пахощів, до того ж найприємніших припадає на сухі й жаркі країни, бо сонце витягує з поверхні тіл вологу, яка спричиняє загнивання. Цією теплотою тіла, напевне, пояснюється схильність Александра до п’янства і гніву

Ще хлопчиком Александр виявив велику стриманість: хоч і мав він запальну й непо-гамовну вдачу, але був байдужий тілесних утіх і віддавався їм дуже помірковано. Често-любністю Александра пояснюється те, що мислив він не на свій вік поважно і благородно. He ганявся він за будь-якою славою й не шукав її аби-де, на відміну від Філіппа, який, не-мов сосріст, хизувався своїм хистом красномовства і на монетах увічнював перемоги своїх колісниць на перегонах у Олімпії. Тим-то Александр, коли друзі запитали його, чи не хоче він узяти участь у змаганнях з бігу на Олімпійських іграх (а бігав він швидко), відповів: "Так,

            Антична література. Греція. Рим   

якщо тільки моїми суперниками будуть царі”. Взагалі, Александр не любив атлетів. I хоч він нерідко влаштовував змагання трагічних поетів, флейтистів, кіфаредів і рапсодів, а ще частіше різного роду полювання та бої на палицях, проте не виявляв ніякогісінького зацікавлення до кулачних боїв.

5.         Коли за відсутності Філіппа в Македонію прибули перські посли, приймав їх і при-

гощав Александр. Перебуваючи в їхньому товаристві, він привернув їх до себе як своєю

привітністю, так і тим, що не задавав їм дитячих або беззмістовних запитань, а розпитував

їх про довжину доріг, про способи подорожування у глиб Персії, про самого царя, його став-

лення до ворогів, про збройні сили й могутність Персії. Посли дивувалися його розважли-

вості і дійшли висновку, що уславлена доблесть Філіппа - це ніщо в порівнянні з по-

лум’яним духом і жадобою великих подвигів цього юнака. I справді, кожного разу, коли при-

ходило повідомлення про те, що Філіпп завоював якесь відоме місто або здобув велику пе-

ремогу, Александр слухав це без радості, а перед своїми ровесниками навіть нарікав:

“Хлопці, мій батько встигне все захопити, так що не залишить мені з вами ніякої змоги

здійснити великий і блискучий подвиґ. Він мріяв не про втіхи й багатство, а про доблесть і

славу і вважав, що чим більше одержить від батька в спадщину, тим менше залишиться

зробити йому самому. Переконаний, що з ростом македонської могутності стає все менше

для нього можливостей проявити себе великими діяннями, він хотів успадкувати царство,

сповнене не багатства, розкошів і втіх, а битв, війн і змагань за славу.

Освітою Александра займалося багато вихователів, наставників і вчителів, на чолі яких стояв родич Олімпіади Леонід, людина суворих звичаїв. Сам Леонід не цурався назви вихователя, вважаючи це звання прекрасним і почесним. Але інші з поваги до нього і з уваги на його родинні зв'язки з царським домом називали його керівником і наставником Алексан-дра. Зрештою, роль і звання вихователя присвоював собі й Лісімах з Акарнанії, людина не дуже освічена, але через те, що він сам себе називав Феніксом, Александра - Ахіллом, a Філіппа - Пелеєм, його високо цінували, і серед вихователів він займав друге місце.

6.         Одного разу якийсь фессалієць Філонік привів Філіппу коня Букефала, щоб про-дати його за тринадцять талантів. Вийшли вони на відкрите поле, щоб випробувати коня, але він виявився неприборканим і взагалі непридатним для їзди. Він не дозволяв нікому сісти на себе верхи, не слухав голосу нікого з почту Філіппа й перед усіма ставав дибки. Розгніваний Філіпп звелів забрати Букефала як коня дикого й необ'їждженого. Тоді при-сутній там Александр заволав:"Якого чудового коня втрачають ці люди, котрі через свою безпорадність і боягузтво не можуть його приборкати”. На це Філіпп спершу мовчав, та ко-ли Александр ще кілька разів повторив те саме й далі висловлював своє незадоволення, озвався: "Ти докоряєш старшим, начебто більше тямиш у верховій їзді і краще вмієш обхо-дитися з конем”.- “3 цим принаймні я впораюсь краще, ніж будь-хто інший”,- відповів Алек-сандр. “А якщо не даси ради, то яку кару ти згоден прийняти за свою самовпевненість?” -запитав Філіпп. "Клянусь Зевсом,- сказав Александр,- я заплачу ціну коня". Усі заливали-ся сміхом, потім батько з сином побились об заклад на гроші, рівні ціні коня. Александр миттю підбіг до коня, схопив його за вуздечку й повернув мордою до сонця. Він, очевидно, помітив, що кінь полошився, бачачи перед собою свою власну тінь, яка лягала на землю й хиталася. Деякий час Александр біг поряд з конем і гладив його рукою, а коли побачив, що той перестав боятися й дихає на повні груди, спокійно скинув із себе плащ, скочив на коня і впевнено сів. Спочатку злегка натягнув повід і без ударів і крику стримував ще хвильку на місці. Помітивши, що кінь заспокоївся і рветься бігти, Александр попустив віжки й помчав уперед, заохочуючи його голосом і ударами ніг. Філіпп і його почет спершу мовчали, охоп-лені тривогою, та коли юнак уміло повернув коня й під'їхав на ньому до них, гордий і щас-ливий, всі привітали його радісними вигуками, а Філіпп, кажуть, розплакався від радості. Коли Александр зістрибнув з коня, батько поцілував його в голову і сказав: "Сину мій, шу-кай царства більш підхожого тобі, Македонія для тебе замала”.

7.         Приглядаючись до впертої й непіддатливої на будь-яке насильство вдачі сина, Філіпп помітив, що з ним легше домовитись за допомогою розумного слова, ніж вдаватися до примусу, тому сам старався більше переконувати його, аніж наказувати йому. Філіпп не

Плутарх

бажав довіряти навчання й нагляд за сином самим тільки вчителям музики та інших пред-метів загальної освіти, вважаючи, що це справа дуже складна і, як каже Софокл: Кермо потрібне тут й уздечка не одна .

Тим-то цар запросив до себе найзнаменитішого й найвченішого з грецьких сріло-софів - Арістотеля, а за навчання винагородив його в спосіб якнайкращий і гідний величі цього вченого. Філіпп відбудував рідне місто Арістотеля Стагіру, яке колись сам зруйнував, і повернув туди жителів, котрі втекли звідти або перебували в рабстві. Для занять і розмов Філіпп призначив Арістотелю й Александрові гай біля Мієзи, присвячений німфам, де й досі показують кам’яні лави, на яких сидів Арістотель, і тінисті місця для прогулянок. Алек-сандр, очевидно, вивчав у нього не тільки науку про мораль і державу, а й познайомився з менш доступними й глибшими основами знання, які філософи називали "усними” та "захо-ваними” і не розголошували їх. Відправившись уже з військом в Азію, Александр дізнався, що Арістотель деякі галузі науки опублікував у книгах, і тоді написав йому листа, сміливо виступаючи на захист філософії. Зміст листа такий: "Александр Арістотелю шле привіт! Ти поступив неправильно, опублікувавши дещо з наук, призначених лише для усного викла-дання. Чим тоді ми будемо відрізнятися від інших людей, якщо ті самі науки, на яких ми ви-ховувалися, стануть доступними всім без різниці? Я волів би перевершувати інших не стільки владою й могутністю, скільки знанням того, що в житті найкраще. Будь здоров!” За-спокоюючи ображене честолюбство Александра, Арістотель виправдовує себе, що ці на-уки і видані, і разом з тим не видані. I справді, його метафізичні дослідження були з само-го початку призначені винятково для вчених і зовсім не годяться ні для викладання, ні для самостійного вивчення.

8.         Мені здається, що і любов до медицини прищепив Александру не хто інший, як Арістотель. Бо Александр цікавився не тільки теорією цієї науки, а навіть, як можна висно-вувати з його листів, допомагав хворим друзям, призначав їм різні способи лікування й хар-чування. Окрім того, він від природи любив літературу і багато читав. Він вважав і говорив, що читання “Іліади” - це засіб виховання в собі військової доблесті. Примірник видання, ви-правленого Арістотелем і відомий під назвою “Іліада в скриньці" Александр, за словами Онесікріта, завжди мав при собі і клав разом з кинджалом під подушку. Оскільки в глибині Азії він не мав напохваті ніяких книжок, то велів Гарпалу прислати їх йому. Тоді той послав йому твори Філіста, чимало трагедій Евріпіда, Софокла й Есхіла, а також дифірамби Теле-ста й Філоксена. Александр спочатку захоплювався Арістотелем і навіть любив його не менш, ніж свого батька, бо, як сам казав, одному він завдячує своїм життям, а другому -відчуттям краси життя. Пізніше, однак, цар ставився до філософа з недовірою, щоправда, не настільки, щоб йому шкодити, але брак того теплого почуття, яким сповнені були почат-кові взаємини Александра з учителем, був явним доказом відчуження, що виникло потім між ними. Проте природжений і прищеплений йому з ранніх років запал і тяга до філософії не погасли в душі Александра.

9.         Коли Філіпп відправлявся в похід проти візантійців, Александрові виповнилось усього шістнадцять літ. Незважаючи на це, батько залишив його правителем Македонії й передав йому керівництво державними справами й печатку. Тоді Александр підкорив медів, які повстали проти македонян, захопив їхнє місто і, вигнавши звідти його мешканців та заселивши переселенцями з різних міст, назвав Александрополем. Брав він участь і в битві біля Херонеї проти греків і перший, як кажуть, напав на священний загін фіванців. Ще й досі показують старий дуб біля річки Кефіса, званий дубом Александра, під яким тоді сто-яв його намет. Неподалік знаходяться могили загиблих македонян. За все це Філіпп, зро-зуміло, дуже любив сина і навіть радів, коли македоняни називали Александра своїм ца-рем, а Філіппа полководцем.

Але незлагоди в царській сім'ї, викликані одруженнями й любовними пригодами Філіппа, лихоманили не лише жіночу частину його дому, а й саму державу; це призводило до численних скарг і гострих чварів, які посилювались крутою вдачею Олімпіади, жінки рев-нивої і схильної до гніву. Вона-бо безугавно підбурювала сина проти батька. Найяс-кравіший вияв знайшли ці родинні непорозуміння з вини Аттала на весіллі Клеопатри. 3

            Антична література. Греція. Рим   

цією молодою дівчиною Філіпп задумав одружитися, закохавшись у неї, незважаючи на свій немолодий уже вік. Отож Аттал, дядько Клеопатри, напідпитку під час учти закликав македонян просити богів, щоб від шлюбу Філіппа з Клеопатрою народився законний спад-коємець престолу. Скипівши гнівом, Александр закричав: "А я що, проклятий негіднику, по-твоєму, незаконнонароджений?” - і жбурнув у Аттала чару. Тоді Філіпп кинувся на сина з оголеним мечем, але на щастя обох цар від сп’яніння й гніву спіткнувся і впав. Александр, глузуючи з батька, сказав: “Ось вам, люди добрі, чоловік, який хотів переправитися з військом з Європи в Азію, розпластався на підлозі, переправляючись від ліжка до ліжка”. Після цієї п’яної сварки Александр забрав Олімпіаду й завіз її в Епір, а сам жив в Іллірії. У цей час до Філіппа приїхав корінфянин Демарат, друг дому, який користувався правом го-ворити правду цареві. Після перших привітань і виразів приязних почуттів Філіпп запитав його, чи дружно живуть між собою греки. "Якраз тобі, Філіппе, найменше личить турбувати-ся про Грецію, тобі, що у власний дім вніс стільки розбрату й біди”. Ці слова змусили Філіппа опам'ятатися, він послав по Александра і за посередництвом Демарата умовив йо-го повернутися додому.

13.       3 афінянами Александр уклав мир, хоч вони надмірно співчували нещасній долі Фів, бо, справляючи таїнства, перервали на знак жалоби свято й подавали всебічну допо-могу втікачам із Фів, які шукали притулку в Афінах. А повівся він так або тому, що вдоволь-нив свій гнів, немов лев кров’ю свою жадобу, або тому, що хотів протиставити страхітливій і нелюдській дії помсти якийсь людяний вчинок; так чи інакше, він не тільки пробачив афіня-нам усі їхні провини, а й наказав їм стежити уважно за становищем у країні. За його заду-мом, Афіни мали правити Грецією на випадок, якби з ним сталося якесь нещастя.

14.       Греки, зібравшись на нараду на Істмі й ухваливши йти війною разом з Алексан-дром на персів, вибрали його своїм вождем. Тоді до нього приходило багато державних діячів і філософів з поздоровленнями. Александр сподівався, що так само зробить і Діоген із Сінопи, який у цей час проживав біля Корінфа. Але Діоген, ніскільки не звертаючи уваги на Александра, не рухався з Кранія. Тому цар сам подався до нього. Діоген лежав і грівся на сонці. При наближенні стількох людей філософ злегка підвівся й поглянув на Алексан-дра. Цар привітався з Діогеном і запитав, чи не має він до нього якогось прохання. На це мудрець відповів:”Відійди трохи вбік, не заслоняй мені сонця”. Ця відповідь, кажуть, спра-вила на Александра глибоке враження. Він був подивований гордістю й величчю духу цьо-го чоловіка, який його так злегковажив. Відходячи, Александр сказав своїм супутникам, що сміялися й глузували з філософа: "Якби я не був Александром, я хотів би бути Діогеном”.

Бажаючи одержати оракул бога Аполлона щодо свого походу, Александр прибув у Дельфи. Якось так вийшло, що тоді випали “нещасні” дні, в які було заборонено давати віщування. Спочатку Александр послав по пророчицю, щоб вона з'явилась до нього. Оскільки вона відмовлялась прийти, посилаючись на закон, Александр пішов по неї сам і силою доставив її у храм. Тоді жриця, підкоряючись настирливості царя, вигукнула: “Ти не-переможний, сину мій!” Почувши таке, Александр сказав, що йому більш не потрібні віщу-вання, бо вже одержав бажаний оракул.

Коли Александр вирушив у похід, божество послало йому чимало призвісток, серед яких була така дивна: в місцевості Лібетра статуя Орфея, виконана з кипарисового дере-ва, вкрилася в ті дні густим потом. Усі боялися цього знамення, але Арістандр заспокою-вав їх, заявляючи, що Александр здійснить блискучі і гідні оспівування подвиги, через які доведеться поетам і музикантам добряче попотіти й потрудитися.

15.       Кількість війська Александра становила, згідно з даними тих, що подають най-

менше число, тридцять тисяч піхотинців і чотири тисячі вершників, а за даними тих, що по-

дають найвище число, становила сорок три тисячі піхотинців і п’ять тисяч вершників. <...>

Незважаючи на те, що Александр вибрався в похід скромними засобами, він не зійшов на

корабель, поки не розглянув майнові справи своїх друзів: кому подарував земельний

маєток, кому - село, кому - прибутки з якогось поселення або гавані. Коли таким чином усе

царське майно було розподілене й роздане, Пердікка запитав Александра: "А що ти, царю,

залишаєш собі?" - “Надію”, - відповів на це Александр. "У такому разі,- сказав Пердікка, -

Плутарх

дозволь і нам, хто вирушає з тобою, пристати до неї". I коли Пердікка відмовився від пода-рованого йому майна, за його прикладом зробили те саме деякі з друзів Александра. A тим, хто просив і приймав його добродіяння, він давав дуже радо й таким чином порозда-вав майже все, що йому належало в Македонії.

3 такою рішучістю і з таким настроєм Александр переправився через Геллеспонт і зупинився біля Іліона. Тут він приніс жертви Афіні і влаштував узливання на честь загиб-лих героїв. Біля надмогильного пам'ятника Ахілла він, відповідно до звичаю, намастив тіло олією і голий змагався з друзями в бігу, потім поклав вінок на могилу і назвав Ахілла щас-ливим, тому що за життя він мав вірного друга, а після смерті великого співця своєї слави. Коли цар ходив по Іліону і оглядав його славетні пам'ятки, хтось запитав його, чи не хоче він побачити ліру Александра. Цар відповів, що вона його не цікавить, але він шукає ліру Ахілла, під звуки якої той оспівував славу й подвиги богатирів.

20.       У війську Дарія був Амінт, утікач з Македонії, який чудово знав вдачу Александ-

ра. Тепер, бачачи, що Дарій, вирушивши в похід проти Александра, наміряється увійти у

вузькі гірські проходи, Амінт радив йому залишатися на місці і дати бій на розлогих і відкри-

тих рівнинах, де можна б розгорнути велике військо проти незначних сил противника. На

це Дарій відповів, що він боїться, аби ворог не вирвався з його рук і Александр не втік від

нього. “Щодо цього, царю, ти можеш бути спокійний, - сказав Амінт, - він напевно піде про-

ти тебе і, можливо, вже йде”. Проте докази Амінта не переконали Дарія, і він, згорнувши

табір, рушив проти Александра в Кілікію. Тим часом Александр також ішов йому назустріч,

прямуючи в Сірію. Темної ночі вони розминулися і потім обидва повернули назад. Алек-

сандр, радий щасливій нагоді, старався чимскоріше заскочити противника у гірських тісни-

нах, а Дарій намагався вивести своє військо з міжгірїв і повернутися на рівнину, де перед

цим стояв табором. Нарешті він зрозумів, що припустився помилки, вступивши собі на шко-

ду в місцевість, замкнену морем, горами й річкою Пінар, яка текла посередині. Тому ця

місцевість не годилась для використання кінноти, до того ж військо було розірване на час-

тини, зате для дій нечисленних сил ворога тут було дуже зручно. Це місце для битви пода-

рувала Александрові щаслива доля, але до перемоги привів не стільки щасливий випадок,

скільки полководницький талант царя. Бо хоч перси чисельністю набагато переважали йо-

го військо, він не дав оточити себе, мало того, сам обійшов із своїм правим крилом ліве

крило ворожого війська, ударив на персів збоку і примусив їх тікати. Александр бився у

перших лавах і був поранений мечем у стегно. Поранив його, за словами Харета, сам

Дарій, бо між ними зав’язався рукопашний бій. Однак Александр у листі Антіпатру, опису-

ючи цю битву, не називає того, хто його поранив. Написав тільки, що був поранений кинд-

жалом у стегно, але рана не була небезпечна.

Александр здобув блискучу перемогу, перебивши більше ста десяти тисяч ворогів, але самого Дарія захопити йому не пощастило. Бо той випередив його на чотири чи п’ять стадіїв. Та колісниця й лук Дарія стали здобиччю Александра, і з тим він вернувся до своїх. Тут він побачив, що македоняни виносили з перського табору цінні речі, яких було там вдос-таль, хоч більшу частину свого обозу перси залишили в Дамаску і до місця битви прийшли порожнем. Намету самого Дарія македонські воїни не чіпали й залишили його Александрові. А було в ньому повно челяді, повно дорогого посуду та грошей. Александр негайно скинув із себе зброю і передусім пішов у лазню із словами: "Ходімо, змиємо після битви з себе піт у лазні Дарія”. На це хтось із друзів Александра заволав: "He Дарія вже, а Александра. Адже власність переможених повинна належати переможцям і називатися їхнім ім’ям”.

Коли Александр побачив усілякий посуд - дзбани, тази, флакони, причому все май-стерно виконане із щирого золота, коли почув духм’яні пахощі, коли, нарешті, зайшов у го-ловний намет, який вражав своїми розмірами й висотою, чудовими ліжками, столами, сто-ловим прибором,- цар поглянув на своїх друзів і сказав: "Оце я розумію, оце значить ца-рювати”.

21.       Александр уже збирався обідати, коли його повідомили, що між полоненими є

мати, дружина й дві незаміжні дочки Дарія, які, побачивши Дарієві колісницю й лук, зале-

ментували і били себе в груди, переконані, що цар загинув. На якийсь час Александр впав

            Антична література. Греція. Рим   

у задуму, схвильований більше їхньою недолею, аніж своїм щастям. Потім він послав до них Леонната з дорученням передати, що Дарій не загинув і їм нема чого боятися його, Александра, тому що війну за владу він веде тільки з Дарієм, а в їх розпорядженні буде все те, чим вони користувалися за панування Дарія. Слова ці видалися жінкам доброзичливи-ми і благородними, а ще більш людяними видались їм його вчинки. Він-бо дозволив їм по-ховати загиблих персів, усіх, кого вони забажали, використавши для цього шати й прикра-си з військової здобичі. Александр не позбавив сім’ю Дарія почестей, які вона мала раніше, не зменшив кількості слуг, а засоби на їхнє утримання навіть збільшив. Найбільшим і най-прекраснішим добродіянням з боку Александра вони вважали те, що їм, жінкам знатним і цнотливим, а тепер бранкам, не довелось ні почути лихого слова, ні щось підозрювати, ні боятися чогось образливого. Можна було подумати, що вони перебувають не у ворожому таборі, а в якійсь священній і неприступній оселі, далеко від людських очей, під надійним захистом. Якщо вірити розповідям, дружина Дарія була найбільшою красунею серед жінок, як і Дарій був найвродливішим і найвищим на зріст серед чоловіків; а дочки їхні були схожі на батьків. Однак Александр, очевидно, вважаючи, що царю більш до лиця володіти самим собою, ніж перемагати ворогів, не доторкнувся ні однієї з них, і взагалі не знав до одружен-ня іншої жінки, крім Барсіни. Барсіна, яка після смерті Мемнона стала вдовою, потрапила в полон під Дамаском. Вона одержала грецьку освіту, мала приємну вдачу Батько її був на-щадком Артабаза, який був сином царської дочки. Як розповідає Арістобул, Парменіон на-мовив Александра зблизитися з цією гарною і благородною жінкою. Дивлячись на інших вродливих і ставних полонянок, Александр жартома казав, що вигляд персіянок - це мука для очей. Протиставляючи їхній привабливій зовнішності красу свого самовладання і стри-маності, він проходив мимо них байдуже, немов мимо краси неживих статуй.

22.       Одного разу Філоксен, який стояв на чолі прибережних військ, написав Алексан-

дрові, що якийсь Феодор, тарентинець, має на продаждвоххлопців незвичайної вроди і за-

питує царя, чи не бажає він їх купити. Александр був украй обурений змістом цього листа

і не раз нарікав перед друзями, запитуючи, чи справді Філоксен такої поганої думки про

нього, що так безцеремонно пропонує йому таку гидоту. Самого Філоксена він гостро вила-

яв у листі й наказав відправити до біса того Феодора разом з його товаром. Так само здо-

рово попало від нього Гагнону, який написав, що наміряється купити й доставити йому

славнозвісного в Корінфі хлопця Кробіла. Коли Александру стало відомо, що македоняни

Дамон і Тимосрій, які служили у війську під орудою Парменіона, збезчестили жінокякихось

найманців, він письмово наказав Парменіонові, щоб той, коли це виявиться правдою, роз-

правився з ними як з дикими звірами, породженими на згубу людям. У цьому ж листі він пи-

сав і про себе такими словами: "Ніхто не може твердити, що я або бачив дружину Дарія,

або хотів її бачити, мало того, я навіть не дозволяв нікому говорити про її красу".

Він також повторював, що сон і любовна пристрасть особливо переконують його в тому, що він смертний, бо відчуття втоми й любовна жага походять від тієї слабості людсь-кої природи.

Александрові була властива стриманість у їжі. Доказом цього є, між іншим, його по-слання до Ади, яку він назвав своєю матір’ю і призначив царицею Карії. 3 прихильності до нього вона щодня посилала йому добірні страви й печива, а згодом і своїх найкращих ку-харів і пекарів. Александр відповів їй, що вони йому не потрібні, бо він має непереверше-них кухарів і пекарів, яких йому подарував його вихователь Леонід, а саме: для сніданку -нічна прогулянка, для обіду - скромний сніданок. “Цей вихователь, - казав він, - частень-ко приходив до мене, відкривав скрині з моєю постіллю й одягом, перевіряючи, чи, бува, мати не поклала туди якісь ласощі або ще якийсь непотріб”.

23.       Та й до вина його тягло менше, ніж це декому здавалося. А склалася така думка

тому, що він любив засиджуватись на учтах, однак не стільки пив, скільки розважався розмо-

вою, до того ж за кожною чарою залюбки виголошував довгу промову Додаймо, що це бува-

ло тоді, коли він мав достатньо вільного часу Але коли його кликали справи, то не могли йо-

го затримати, як це мало місце в інших полководців, ні вино, ні сон, ні розваги, ні веселощі,

ні театральні вистави. Доказом цього служить його життя, яке, хоч і тривало недовго, але бу-

            Плутарх         

ло заповнене багатьма видатними подвигами. У вільний час, тільки-но прокинувшись, він пе-редусім приносив жертви богам, потім снідав сидячи; решту дня проводив на полюванні, роз-глядав судові справи, давав розпорядження для війська або читав. Під час походу, коли не треба було поспішати, він управлявся в стрільбі з лука або вискакував на ходу в колісницю чи зіскакував з неї. Часто для розваги він полював на лисів або птахів, як це можна дізнати-ся з його щоденника. Зупинившись де-небудь, він купався або намащував тіло, водночас роз-питуючи тих, що розпоряджалися кухарями й пекарями, чи все приготовлено як слід до обіду Обідати він починав пізно, коли вже сутеніло. Подиву гідною була його турботливість і увага, яку він приділяв столу, та й дбав він про те, щоб усіх угощали однаково й нічим не легкова-жили. Як було вже сказано, через свою балакучість він мав звичку засиджуватись за чарою вина. Взагалі, він був найпривітніший із усіх царів і сповнений особливої привабливості, але за бенкетним столом робився неприємним через свою чванькуватість і ставав схожим на простого воїна, причому і сам не знав міри в самовихвалянні і любив слухати слова облес-ників. Через те найповажніші з гостей опинялися в незручному становищі, бо суперничати з підлесниками їм було не до душі, а відставати від них у похвалах не хотілося: перше здава-лося принизливим, друге пахло небезпекою. Після випивки Александр ішов у лазню, потім спав до полудня, а бувало, що не прокидався й цілий день.

Він не був ласий на вишукані страви: навіть дуже рідкісні фрукти або рибу, приве-зені з-за моря, роздавав друзям, часто нічого собі не залишаючи. Але обіди в нього були чудові, і відповідно до його успіхів зростали й витрати на них, які врешті-решт сягнули де-сяти тисяч драхм. Поза цей рубіж вони не вийшли; на стільки ж було визначено витрати для тих, хто приймав Александра в себе.

26. Коли Александрові принесли скриньку, ціннішого від якої нічого не було знайде-но серед коштовностей і речей Дарія, він запитав своїх друзів, яку цінність слід, на їх дум-ку, покласти в цю скриньку. Друзі радили по-різному, тоді він сам сказав, що зберігатиме в ній “Іліаду", і зразу її туди поклав. Це підтверджує багато письменників, які заслуговують довіри. Якщо правдою є те, що повідомляють, посилаючись на Геракліда, александрійські вчені, то Гомер був для Александра справді корисним і невідступним супутником у його по-ходах. Розповідають, між іншим, що Александр після завоювання Єгипту задумав побуду-вати там велике й багатолюдне грецьке місто і назвати його своїм ім’ям. За порадою будівничих він уже відміряв і обгородив місце для майбутнього міста, аж раптом уночі по-бачив дивний сон. Йому приснився поважний, сивочолий старий, який підійшов до нього і вимовив такі віршові рядки:

Острів там є невеликий у вічнобурхливому морі, Перед самим він Єгиптом лежить, а зовуть його Фарос.

Прокинувшись, Александр негайно вирушив на Фарос, який тоді ще був островом, розташованим трохи північніше від Каносського гирла Нілу. Сьогодні він з'єднаний з мате-риком насипом. Александр оглянув місцевість і оцінив її дуже вигідні дані. Острів являв со-бою смугу землі, схожу на досить широку косу; він відділяв велике озеро від моря, яке ут-ворює тут зручну гавань. Александр заявив, що Гомер гідний подиву в будь-якому відно-шенні, а крім того, він ще й мудрий будівничий. Цар наказав негайно накреслити план міста, враховуючи особливості місцевості. Оскільки напохваті не було крейди, будівничі на-брали борошна й намітили ним на чорній землі рівнини вигляд міста. Цар був задоволений плануванням, аж раптом з ріки й озера хмарою знялась незліченна кількість птахів різних порід і різної величини, налетіла на це місце й видзьобала все борошно. Александр засму-тився, розцінюючи це як лиховісне знамення. Але ворожбити заспокоїли його, пояснюючи, що засноване ним місто буде процвітати и годувати людей різних країн. Александр нака-зав керівникам будівництва почати роботу, а сам вибрався в далеку дорогу до храму Ам-мона. Подорож була дуже довга, важка й виснажлива. Вона була небезпечна з двох при-чин: по-перше, через брак води, бо впродовж багатьох днів довелося йти пустелею, по-дру-ге, подорожніх серед безмежних і глибоких пісків міг би заскочити шалений південний вітер. Кажуть, що колись давно цей вітер налетів на військо Камбіса і, піднявши й женучи перед

            Антична література. Греція. Рим   

собою маси піску, засипав тоді й похоронив п'ятдесят тисяч чоловік. Усі ці труднощі майже кожен брав до уваги, але Александра неможливо було відмовити від раз прийнятого рішен-ня. Бо доля, яка сприяла його прагненням, виробила в ньому впертість. Його жадоба до по-двигів, підсилювана честолюбством, зробила його непереможним на війні з ворогами та допомагала йому долати простір і час.

27.       Щасливий перебіг подорожі всупереч неймовірним труднощам більшою мірою

зміцнив у людей віру в божественну турботу про Александра ніж усі пізніші віщування.

Більш того, саме завдяки цьому переконанню зросла віра в правдомовність оракулів. На-

самперед пішов рясний і тривалий дощ, який звільнив учасників походу від страху перед

муками спраги. Внаслідок дощу розпечений пісок зробився вологим і не грузьким, повітря

стало чистішим, легше стало дихати. Потім, коли віхи, розставлені для провідників, зникли

і подорожні почали безладно блукати, не знаючи дороги, раптом з'явилися круки і взялися

вести похід. Вони то швидше летіли вперед, коли люди встигали йти вслід за ними, то

сповільняли політ, чекаючи на тих, що відставали. Але найдивовижніше в цьому всьому, за

розповіддю Калліссрена, було те, що ці круки навіть уночі кликали людей, що заблукали, і

своїм карканням виводили їх на правильну дорогу.

Коли Александр щасливо пройшов через піщану пустелю й досяг мети своєї мандрівки, жрець Аммона привітав його, поздоровляючи від імені бога, неначе сина. Алек-сандр запитав, чи не уник кари хтось із убивць його батька. Але жрець порадив йому не блюзнити, бо батько його не з числа смертних. Тоді Александр інакше висловив своє запи-тання і поцікавився, чи всіх убивць Філіппа бог покарав. Далі запитав про свою владу: чи призначено йому стати володарем усіх людей. Бог відповів, що це йому призначено і що за Філіппа повністю відомстили. Александр підніс богу чудові дари, а людей щедро наділив грішми. Так пише про ці відповіді бога Аммона переважна більшість письменників. Сам Александр у листі до матері писав, що одержав деякі таємні пророцтва, про які розкаже їй одній, коли приїде. Дехто ж повідомляє, нібито жрець, аби підкреслити свою прихильність до Александра, хотів привітати його по-грецьки: "О, пайдіон!” (“О, дитино!”). Але внаслідок чужоземної вимови, замінивши кінцевий звук "н” на "с" сказав: "О, пайдіос!” ("О, сину Зев-са!”). Александру припала до вподоби ця помилка, і звідси розійшлася чутка про те, що бог привітав його як сина Зевса. Кажуть також, що Александр слухав у Єгипті філософа Псам-мона і з його викладу він найбільше вподобав твердження про те, що всіма людьми пра-вить бог, бо закладена в кожній людині здатність керувати й панувати є божественного по-ходження. Сам Александр міркував з цього приводу глибше і казав, що бог - це спільний батько всіх людей, але передусім своїми дітьми він вважає найкращих з них.

28.       Взагалі, до негреків Александр ставився зверхньо і поводився з ними так, немов

був упевнений, що він походить від богів і є сином бога, а перед греками помірковано й

обережно видавав самого себе за бога. Тільки в листі до афінян у справі Самосу він так

писав: "Я нізащо не віддав би вам це вільнолюбне і славне місто, але володійте ним, якщо

одержали його від тодішнього вашого володаря, якого звали моїм батьком”. А мав він на

увазі Філіппа. Однак, пізніше, коли, поранений стрілою, він терпів муки, то сказав: “Оце, мої

друзі, тече звичайна кров, а не Плин, що в жилах пливе у блаженних богів невмирущих".

Одного разу, коли сильно загриміло і всі злякались, присутній там софіст Анаксарх озвався до Александра: “Очевидно, ти не здатний зробити щось таке, сину Зевса?” Алек-сандр у відповідь на це розсміявся і сказав: “Та я й не хочу наводити жах на своїх друзів, як ти мені радиш. Адже тобі не до вподоби мої обіди, тому що ти бачиш на столах рибу, a не голови сатрапів". I справді, Анаксарх, кажуть, коли одного разу Александр послав Ге-фестіону рису, висловився в подібний спосіб, насміхаючись і глузуючи з тих, хто заради слави наражає своє життя на небезпеку і не шкодує для цього зусиль, а втіх і насолод за-знає не більше від звичайних людей. Із сказаного ясно випливає, що Александр не вірив у своє божественне походження й не хизувався ним, але користувався цією вигадкою як за-собом для уярмлення інших народів.

75. Зрештою, з того часу, як Александра обхопив страх перед надприродними зна-меннями і мучив його душу, навіть найбуденніше і найнезначніше явище йому здавалося

            Плутарх         

чудом і якоюсь призвісткою. Тому-то царський палац кишів людьми, які приносили жертви, виконували очищальні обряди і провіщали майбутнє. Воістину, велика біда - невіра в богів і нехтування їх знаками, але не менш страшна і забобонність, яка сповнює душу бо-жевільним страхом. Тим не менш, коли прийшла відповідь оракула Аммона в справі Гесре-ста, він припинив жалобу і знову почав влаштовувати жертвоприношення та великі бенке-ти. Одного разу він справив розкішний бенкет на честь Неарха і його супутників. Після бен-кету викупався, як це було його звичаєм перед спанням, і вже мав лягати в ліжко, але на прохання Медія пішов ще й до нього на бенкет. Там він пив усю ніч і весь наступний день, поки його не почало лихоманити. To неправда, що Александр випив "чару Геракла” й відчув гострий біль у спині, немов від удару списа - все це вигадки деяких письменників, які вва-жають своїм обов’язком надати великій драмі трагічного і зворушливого закінчення. Арісто-бул пише, що Александр у нестерпних муках від лихоманки відчув сильну спрагу й випив багато вина, після чого почав марити і на тридцятий день місяця десія помер.

76.       У царському щоденнику є такий опис його хвороби. Вісімнадцятого числа місяця десія Александр у лазні після приступу лихоманки заснув. На другий день він викупався, пішов у спальню і провів там увесь день, граючи в кості з Медієм. Увечері після купелі він приніс жертву богам й повечеряв. Уночі його знову сильно лихоманило. Двадцятого числа він викупався, приніс богам жертву і, лежачи в лазні, проводив час у розмові з Неархом, слуха-ючи його розповідь про плавання по Великому морю. Двадцять перше число Александр провів так само, але гарячка посилилась, і вночі йому стало гірше. На другий день його далі мучила лихоманка. Його перенесли й поклали біля великого басейну, де він розмовляв із своїми полководцями про заміщення вільних посад у командному складі й велів призначити на них перевірених людей. Двадцять четвертого числа він знову мучився від сильного при-ступу лихоманки. Його на руках піднесли до жертовника для жертвоприношення. Найвищим своїм воєначальникам він наказав залишитися на ніч у царському палаці, а таксіархам і пен-такосіархам переночувати поза палацом. Двадцять п'ятого числа його перенесли в іншу ча-стину палацу. Тут він трохи поспав, але лихоманка не залишала його. Коли до нього прийш-ли воєначальники, він уже втратив дар мови. У такому ж стані він перебував двадцять шос-того числа, так що македоняни гадали, що він уже неживий. 3 криками вони підійшли до две-рей палацу і погрозами змусили охорону відчинити двері. Коли їм відчинили, вони в самих хітонах по одному всі пройшли мимо ліжка царя. Того самого дня Пітона й Селевка відпра-вили в храм Серапіса запитати, чи не слід перенести туди Александра. Бог наказав залиши-ти його на місці. Двадцять восьмого числа під вечір Александра не стало.

77.       Так майже слово в слово написано в царському щоденнику. Підозріння про от-руєння Александра спершу зовсім не існувало. Лише через шість років Олімпіада внаслідок доносу наказала багатьох стратити, а останки Іола, який на той час помер, вики-нути з могили за те, що нібито саме він подав Александрові отруту. Дехто твердить навіть, що не хто інший, як Арістотель намовив Антіпатра скоїти цей злочин, і що взагалі він под-бав про отруту. Кажуть, що таке розповів Гагнометід, який у свою чергу буцімто чув це від царя Антігона. А за отруту правила, як кажуть, холодна, мов лід, вода, що краплями стікає з якоїсь скелі поблизу Нонакріди. Там її збирають і зберігають в ослиному копиті. Hi в чому іншому зберігати цю воду не можна, тому що вона своїм крижаним холодом і їдкістю ни-щить будь-який посуд.

Однак, більшість письменників вважає цю розповідь з отрутою суцільною вигадкою. Найпереконливішим доказом цього є, на їхню думку, та обставина, що воєначальники спе-речалися потім протягом кількох днів про владу, не турбуючись про тіло Александра, яке тим часом лежало непоховане. Незважаючи на те, що це було в країні, де панує нестерп-на спека, на тілі не видно було ніяких ознак розкладу, а залишилось воно чистим і непо-шкодженим.

(Пер. Й.Кобіва)

Антична література. Греція. Рим