1.3. Доказування у стадії досудового розслідування


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 

Загрузка...

У стадії досудового розслідування найбільш повно проявля-ються усі елементи кримінально-процесуального доказування. Головне завдання цієї стадії— зібрати, дослідити, пе’евірити й оцінити докази з метою всебічного, повного й обєктивного з’ясування всіх обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. Для виконання цього завдання особа, яка про-вадить дізнання, і слідчий вправі використовувати всі передбаче-ні законом джерела (ч. 2 ст. 65 КПК України) і способи (ч. 1 і ч. 2 ст. 66 КПК України) одержання фактичних даних, що дає можли-вість належним чином перевірити й оцінити всі одержані докази і прийняти правильне рішення, яке завершує провадження у даній стадії.

Особливий інтерес, проте, становить розгляд питань про те, які обставини повинні бути встановлені до моменту притягнення особи як обвинуваченого, а також про зміст внутрішнього пере-конання, що повинне сформуватися у слідчого при прийнятті да-ного процесуального рішення.

Чинне кримінально-процесуальне законодавство України не дає відповіді на ці питання, вказуючи лише, що постанова про притягнення як обвинуваченого виноситься «коли є достатньо доказів, які вказують на вчинення злочину певною особою»

(ст. 131 КПК України). Аналогічні формулювання містяться й у проектах КПК України.

У теоретичних працях наведене положення тлумачиться по-різному. Тому для того, щоб вирішити, що слід розуміти під під-ставою для прийняття рішення про пред’явлення обвинувачення, необхідно хоча б коротко розглянути сутність поняття «обвину-вачення» взагалі.

Ф. Н. Фаткуллін, думка якого з даного питання є найбільш ар-гументованою, виділяє два аспекти цього поняття: процесуаль-ний і матеріально-правовий. Під обвинуваченням у процесуаль-ному значенні розуміється заснована на законі процесуальна діяльність компетентних органів і осіб з викриття обвинувачено-го в інкримінованому злочині і з обґрунтування кримінальної відповідальності для того, щоб домогтися публічного осуду останнього. А під обвинуваченням у матеріально-правовому ро-зумінні — сукупність встановлених у справі й інкримінованих обвинуваченому у вину суспільно небезпечних і протиправних фактів, за які ця особа несе кримінальну відповідальність і пови-нна бути засудженою [219, с. 11—12].

Наведене визначення обвинувачення вперше формулюється у постанові про притягнення як обвинуваченого.

Постанова повинна містити три складові:

1)         фабулу обвинувачення, тобто реальний зміст інкримінова-ного обвинувачуваному діяння, та встановлені у справі факти, у яких передбачені ознаки відповідного складу злочину;

2)         юридичне формулювання, тобто ті правові ознаки, що при-таманні типовому поняттю будь-якого виду злочину;

3)         правову кваліфікацію за відповідною статтею (частиною, пунктом) Особливої частини КК України [219, с. 22—25].

Саме ці обставини, які утворюють фабулу обвинувачення, і складають предмет доказування при притягненні особи як обви-нуваченого.

До цього момент’ повинні бути встановлені обставини, що характеризують обовязкові ознаки складу злочину: ті конкретні суспільні відносини, які охороняються нормами кримінального права, що порушені чи поставлені під загрозу порушення; забо-ронене КК суспільно небезпечне діяння; факт вчинення даного діяння притягнутою як обвинуваченим особою; обставини, що свідчать про відповідність останньої ознакам суб’єкта злочину (досягнення нею віку настання кримінальної відповідальності й осудність); вину цієї особи у вчиненні діяння, що виражається у формі умислу чи необережності.

Деякі вчені висловлюють незгоду з пропозицією притягувати особу як обвинуваченого тільки за умови доказовості її вини у вчиненні злочину. Ця думка аргументується посиланням на за-кріплену в ст. 62 Конституції України презумпцію невинності, в силу якої обвинуваченого не можна визнати винним (а тим са-мим, нібито, не можна вважати доказаною і його вину у вчиненні злочину) до набрання щодо обвинуваченого вироком законної сили [209, с. 142]. Такий підхід викликає певне заперечення, що випливає, як на нашу думку, з ототожнення понять «вина» і «винність», чого робити не можна.

У постанові про притягнення як обвинуваченого обов’язко-во повинна бути зазначена форма вини (умисел чи необереж-ність). У юридичній літературі слушно йшлося, що у даній по-станові обов’язково потрібно вказувати і вид умислу або необ-ережності, якщо він має кримінально-правове значення. Крім того, слідчий вправі вказати на вид умислу чи необережності у будь-якому випадку. Причому суд має бути зв’язаний такою вказівкою. Якщо він дійде висновку про наявність у обвинува-ченого іншого виду умислу або необережності, ніж той, котрий зазначений у постанові слідчого, то суд повинен керуватися положенням, закріпленим у КПК України, тобто не допускати погіршення становища обвинуваченого і порушення його пра-ва на захист [8, с. 42].

Складніше вирішити питання: чи повинні бути доказані до притягнення як обвинуваченого обставини, що характеризують факультативні ознаки складу злочину. Існує думка, що час, місце, спосіб, мотив і ціль злочинної дії чи бездіяльності, шкідливі її на-слідки, предмет посягання й обтяжуючі відповідальність обста-вини необхідно включати в предмет доказування при прийнятті процесуального рішення тільки тоді, коли вони або визначають злочинність і караність вчиненого, або впливають на його квалі-фікацію, тобто знаходяться у межах самого складу злочину [67, с. 185—186].

3 такою позицією важко погодитися, оскільки значення факу-льтативних ознак складу злочину полягає не тільки у тому, що вони є конститутивними або кваліфікуючими ознаками складів окремих злочинів, а й у тому, що конкретизують, індивідуалізу-ють саме діяння. Так, обвинувачення у заподіянні шкоди здо-ров’ю буде неконкретним без вказівки на дані про потерпілого. Тому при викладенні фабули обвинувачення необхідно описува-ти предмет злочину, а також обставини, що характеризують осо-бу потерпілого.

4

За узагальненими даними при вивченні кримінальних справ, у постанові про притягнення як обвинуваченого час і місце вчинення злочину вказувалися у всіх випадках, а спосіб — у 97,3%. При цьому в обвинувальному висновку в 0,5% випад-ків містилися більш точні дані про час вчинення злочину, ніж у постанові про притягнення якобвинуваченого.

До моменту пред’явлення обвинувачення мають бути доказані і наслідки діяння, які інкримінуються обвинуваченому, а також причинний зв’язок між діянням і наслідками, що настали. При цьому дані обставини повинні з’ясовуватися не тільки у тих ви-падках, коли наслідки є конститутивною або кваліфікуючою ознакою складу злочину, а й у справах про злочини з формаль-ним складом. Адже наслідки мають враховуватися при призна-ченні винному покарання, при вирішенні заявленого у криміна-льній справі цивільного позову, при прийнятті судом за власною ініціативою рішення про відшкодування заподіяної злочином шкоди. А щоб обвинуваченому була забезпечена реальна можли-вість захищати свої інтереси, він повинен знати, які наслідки ді-яння ставляться йому у вину.

He можна вважати доказаним обвинувачення і тоді, коли не з’ясовані мотиви і мета злочину. Тому зазначені обставини також повинні бути включені в предмет доказування при прийнятті рі-шення про притягнення як обвинуваченого. (За узагальненими нами справами, слідчі вказували мотив злочину в 50,8% випадків, аціль —у21,4%).

Таким чином, для того, щоб цей процесуальний акт був об-ґрунтованим, необхідно встановити всі (і обов’язкові, і факуль-тативні) ознаки складу злочину незалежно від того, наведені вони у відповідній кримінально-правовій нормі чи ні. Що ж стосується інших обставин, які підлягають доказуванню у кри-мінальній справі (що характеризують особу обвинуваченого, пом’якшуючі і обтяжуючі його відповідальність, які послужили причинами злочину чи умовами, що сприяли його вчиненню, тощо), то вони можуть бути виявлені і після притягнення особи як обвинуваченого.

Спірним у теорії кримінального процесу є і питання про зміст внутрішнього переконання, що повинно сформуватися у слідчого до моменту притягнення особи як обвинуваченого.

Аналізуючи положення, закріплене у ст. 140 КПК України, ба-гато вчених прийшли до висновку, що до цього моменту слідчий повинен зібрати таку сукупність доказів, яка переконувала б його у винності притягнутого як обвинуваченого, що цей висновок

має бути істинним, достовірним [183, с. 191—194]. Найбільш розгорнуту аргументацію дана точка зору одержала у В. Г. Лукаше-вича [159, с. 8—31]. Інші ж вчені вважають, що рішення про при-тягнення як обвинуваченого хоча і повинно ґрунтуватися на сис-темі вагомих і перевірених доказів, але йтися про впевненість слідчого у винності притягнутого як обвинуваченим, а тим біль-ше про достовірність такого висновку, не можна. Пояснюється це тим, що слідчий ще не допитував обвинуваченого, не чув дово-дів, що той може навести на своє виправдання, не перевіряв їх обґрунтованості. А результатом такої перевірки може бути зміна обвинувачення і, навіть, його спростування, що тягне за собою закриття справи щодо обвинуваченого за різними підставами, у тому числі й реабілітуючими. А якщо це так, то висновок слідчо-го про вину особи на момент притягнення її як обвинуваченого може бути можливим, ймовірним [195, с. 116].

He вдаючись у докладний аналіз цих суджень, зазначимо на-ступне. Найбільш переконливою є точка зору П. А. Лупинської про складну природу висновку, що відображається у постанові про притягнення як обвинуваченого: «Следователь, заведомо зная, что он не располагает еще всей совокупностью доказа-тельств, которьіе могут бьіть собраньі на предварительном след-ствии, в том числе не вьіслушав показаний обвиняемого, — за-значає цей автор, — не может во всех случаях бьіть уверен в том, что его ВЬІВОДЬІ об обстоятельствах дела и виновности лица яв-ляются достоверньіми.

Вместе с тем собранньіе и оцененньіе следователем доказа-тельства, которьіми он располагает на момент привлечения ли-ца к уголовной ответственности, должньі исключать возмож-ность другого вьівода, нежели тот, которьій отражается в постановлении следователя. В зтом смьісле следователь дол-жен бьіть убежден в законности и своевременности своего ре-шения» [161, с. 82].

Як відомо, чинне законодавство визнає підозрюваним особу, яка затримана за підозрою у вчиненні злочину, а також особу, до якої застосовувався запобіжний захід до вине1ення постанови про притягнення як обвинуваченого (ч. 1 ст. 43 і КПК України). Пропонувалося вважати підозрюваним і особу, щодо якої пору-шено кримінальну справу [109, с. 1—12]. 3 цим не можна пого-дитися. Адже очевидно: особа стає підозрюваним не тому, що стосовно неї порушено кримінальну справа; що вона затримана або до неї застосовано запобіжний захід. Навпаки, застосування до неї названих примусових заходів, а також вказівка її прізвища

у постанові про порушення справи обумовлені тим, що вона пі-дозрюється у вчиненні злочину. Тому в ст. 43—1 КПК України варто вказати, що як підозрюваний притягується особа, щодо ко-трої зібрані докази, які свідчать про її можливу причетність до злочину, але недостатні для пред’явлення їй обвинувачення. У процесуальне становище підозрюваного особа має ставитися через спеціальну постанову слідчого. За наявності передбачених законом підстав підозрюваний може бути затриманий або до ньо-го може бути застосовано запобіжний захід до пред’явлення об-винувачення. У разі ж відсутності підстав для обрання вказаного заходу в підозрюваного відбирається письмове зобов’язання про явку за викликами і необхідність повідомляти про зміну місця проживання.

Слід зазначити про непереконливість заперечень проти роз-ширення випадків участі підозрюваного на стадії досудового роз-слідування. Так, йшлося: що підозрюваний братиме участь у ко-жній (чи майже у кожній) справі; що момент притягнення як обвинуваченого відкладеться до кінця слідства; що пред’явлення обвинувачення перетвориться у просту формальність тому, що фактично обвинувачений фігурував би у справі, але тільки імену-вався б підозрюваним; що цей порядок не принесе користі слідс-тву і заподіє явну шкоду інтересам обвинуваченого, оскільки пі-дозрюваний не має таких прав, як обвинувачений, a у разі прирівнювання їх прав буде незрозуміло, чим підозрюваний від-різняється від обвинуваченого [200, с. 122].

Дійсно, кількість справ, у яких фігуруватиме підозрюваний, збільшиться. Але потрібно підкреслити, що він буде брати участь не у кожній справі. Якщо досить доказів для пред’явлення обви-нувачення даній особі (наприклад у разі явки з повинною), слід-чий повинен прийняти рішення про притягнення останньої не як підозрюваного, а як обвинуваченого.

Підозрюваний бере участь у проведенні розслідування лише протягом десяти діб (ч. 4 ст. 148 КПК України). Це, зрозуміло, не виключає права (і обов’язку) слідчого винести постанову про притягнення його як обвинуваченого до закінчення зазначеного терміну, відразу ж після встановлення достатніх підстав для пред’явлення підозрюваному обвинувачення. Тому навряд чи може йтися про істотне затягування моменту притягнення як об-винуваченого, про наближення його до моменту закінчення слід-ства. Швидше, навпаки, цьому сприяє прагнення слідчого вже до моменту притягнення як обвинуваченого одержати докази, з до-стовірністю встановлюючи винність особи.

Підозрюваний має досить широкі процесуальні права (ст. 43 1 КПК України), використовуючи які він може відстоювати свої законні інтереси. Зрозуміло, ці права повинні бути збережені й у разі прийняття внесеної нами пропозиції про зміну поняття «пі-дозрюваний».

Процесуальне становище підозрюваного дійсно має багато спільного з процесуальним становищем обвинуваченого, що, од-нак, не дає підстави вести мову про повну рівність їх прав і обов’язків. Зокрема, обвинувачений має право знати, у чому його обвинувачують (ст. 43 КПК України). Це право гарантується обов’язком слідчого винести мотивовану постанову про притяг-нення особи як обвинуваченого (ст.ст. 131—132 КПК України) і пред’явити їй обвинувачення (ст. 140 КПК України), тобто озна-йомити з даною постановою і роз’яснити сутність. А щодо підо-зрюваного обвинувачення ще не сформульовано. Перед допитом йому повинно бути оголошено, у вчиненні якого злочину він пі-дозрюється (ст. 43 1 КПК України), і надана можливість дати по-казання. Основна мета цих дій — підтвердити чи спростувати пі-дозру, щоб вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для пред’явлення обвинувачення.

За обґрунтованістю притягнення особи як підозрюваного, до-триманням його прав, своєчасністю пред’явлення йому обвину-вачення має здійснюватися прокурорський нагляд. Тому навряд чи може йтися про те, що прийняття пропозиції про розширення поняття підозрюваного може заподіяти шкоду законним інтере-сам особи, яка перебуватиме у цьому становищі.

Отже, рішення про притягнення особи як обвинуваченого по-винне базуватися на достатній для його прийняття сукупності до-казів. Але чи повинен слідчий наводити їх у постанові? У ст. 131 КПК України міститься вимога, щоб постанова про притягнення як обвинуваченого була мотивованою. А ст. 132 КПК України, яка визначає її зміст, не вказує на необхідність викладати докази, на котрих грунтується дане рішення. Немає такої вказівки й у проектах КПК України.

М. В. Жогін і Ф. Н. Фаткуллін вважають, що виконати вимогу закону про мотивування постанови можна не інакше як шляхом наведення тих доказів і висновків, що покладені в основу обви-нувачення [67, с. 206—207]. Відсутність же у ст. 132 КПК Украї-ни вказівки на необхідність підтвердити правильність обвинува-чення наявними доказами вони пояснюють тим, що законодавець вважав недоцільним повторювати вказівку, що зобов’язує скла-дати мотивовану постанову. 3 цим навряд чи можна погодитися,

оскільки, як зазначалося вище, мотивованість рішення не тотож-на його обґрунтованості. Розглянута постанова буде відповідати вимозі мотивованості, якщо описання діяння особи, притягнутої як обвинуваченої, відповідає ознакам злочину, передбаченого нормою кримінального закону, за якою повинна наставати відпо-відальність. А якщо обвинувачуваному інкримінується вчинення декількох злочинів, що підпадають під дію різних статей КК України, у постанові про притягнення як обвинуваченого має бу-ти зазначено: які конкретні дії інкримінуються йому за кожною статтею кримінального закону.

Слід також зазначити, що деякі вчені, наприклад В. М. Савиць-кий, дотримуються точки зору про необхідність наводити у по-станові про притягнення як обвинуваченого докази, на яких ґрун-тується обвинувачення, вважають, що повинні вказуватися не са-мі докази (фактичні дані), а лише основні джерела, з яких вони взяті [183, с. 199]. Інші ж, навпаки, вважають, що у постанові по-трібно наводити фактичні дані, однак слідчий не зобов’язаний вказувати відомості про тих осіб, чиїми показаннями підтвер-джуються ці фактичні дані [67, с. 208]. Але якщо вже вести мову про необхідність посилатися на докази, то їх потрібно наводити цілком, у єдності складових їх елементів (фактичних даних та їх джерел), а не посилатися лише на один з них.

Також вважалося, що посилання на докази у постанові про притягнення як обвинуваченого не тільки не обов’язкові, а й не бажані, оскільки ознайомлення обвинуваченого з доказами до йо-го першого допиту істотно обмежує можливості тактичного ма-неврування [150, с. 129—130]. Це судження дуже категоричне. Більш переконливою є точка зору, відповідно до якої слідчий не зобов’язаний посилатися на докази у постанові, але таке право у нього є [198, с. 87].

Після притягнення особи як обвинуваченого доказування у стадії досудового розслідування продовжується з метою з’ясуван-ня інших обставин, що мають значення для правильного вирі-шення справи. Ці обставини повинні бути викладені в обвинува-льному висновку, про зміст якого йдеться у ст. 223 КПК України. Однак редакція даної норми потребує вдосконалення. Зокрема у ній слід докладніше вказати ті фактичні обставини справи, що повинні бути встановлені і викладені в обвинувальному виснов-ку. Законодавче закріплення системи цих обставин спонукало б слідчого на завершальному етапі доказування у стадії досудового розслідування ще раз проаналізувати, наскільки повно з’ясоване те, що має значення для справи.

Дані про особу обвинуваченого пропонується вказувати в описовій частині обвинувального висновку, а не в резолютивній, як того вимагає ч. 4 ст. 223 КПК України. Слід зауважити, що у вироку суду такі дані викладаються не в описовій і не в резолю-тивній частинах цього акта, a у його вступній частині (ст. 333 КПК України). Навряд чи з цим можна погодитися. Необхідність викладення обставин, що характеризують особу обвинуваченого (підсудного), саме в описовій частині обвинувального висновку (вироку) диктується тим, що вони є елементом предмета доказу-вання і повинні бути встановлені за допомогою доказів. Причо-му, якщо ці обставини з’ясовані недостатньо повно, вирок підля-гає скасуванню (п. 3 ст. 367 КПК України). Підтвердити ж повно-ту і достовірність їх встановлення можна тільки тоді, коли вони будуть викладені в описовій частині розглянутих рішень і обґру-нтовані відповідними доказами.

Відомо, що всі інші процесуальні рішення (постанова, ухвала, вирок) містять три частини: вступну, описову і резолютивну. I лише обвинувальний висновок, згідно з ч. 2 ст. 223 КПК Украї-ни, складається з двох частин: описової і резолютивної. Тому по-трібно, на наш погляд, виділити в обвинувальному висновку три частини. У ньому слідчий дає остаточну оцінку доказам, а також обґрунтовує висновки, що випливають з цієї оцінки. У ч. 2 ст. 223 КПК України йдеться що в описовій частині обвинувального ви-сновку викладаються «докази, які зібрані по справі». Очевидно те, що посиланнями на докази необхідно підтвердити також ви-сновки про наявність всіх інших обставин, що підлягають дока-зуванню у кримінальній справі.

Згідно з ч. 2 ст. 223 КПК України в обвинувальному висновку викладаються доводи, що наводяться обвинуваченим «на свій за-хист, і результати їх перевірки». Наведене формулювання, з на-шої точки зору, також неточне, оскільки інформація виправдову-вального характеру може виходити не лише від обвинуваченого, а й міститися у інших доказах: показаннях свідків, документах тощо. Відповідно до ч. 4 ст. 75 КПК України висновок експерта не є обов’язковим для особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду, однак незгода їх з висновком повинна бути мо-тивованою. Відповідні докази також викладаються в обвинуваль-ному висновку. Слідчий може визнати неприпустимою для вико-ристання як доказ інформацію, отриману органом дізнання чи слідчим, що раніше здійснював провадження у даній справі. Своє ставлення до цих відомостей він також має викласти у обвинува-льному висновку.

Тому є більш точним положення, закріплене у ч. 1 ст. 334 КПК України, відповідно до якого суд у вироку повинен вказати «докази, на яких ґрунтується висновок суду... з зазначенням мо-тивів, з яких суд відкинув інші докази». Аналогічне формулю-вання слід включити й у норму, що визначає зміст обвинувально-го висновку. Уточнена редакція цієї норми наведена у додатку до роботи.