1.2. Доказування у стадії порушення кримінальної справи


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 

Загрузка...

Доказування починається уже на першій стадії кримшального судочинства — стадії порушення кримінальної справи. Але перш ніж проаналізувати особливості процесу доказування на цій ста-дії, необхідно розглянути питання про те, чи дійсно порушення справи — перша стадія кримінального процесу.

У юридичній літературі висловлювалася думка, що діяльність з перевірки даних про злочини здійснюється в рамках першої са-мостійної стадії кримінального процесу, яку, однак, слід відме-жовувати від стадії порушення кримінальної справи. Остання ві-док’емлює один режим кримінально-процесуальної діяльності, повязаний з розглядом заяв і повідомлень про злочини, від іншо-го — досудового розслідування злочинів. Аргументується це на-ступним: що у разі відмови у порушенні справи, яка передує прийняттю даного рішення, діяльність не можна називати стаді-

єю порушення кримінальної справи; що у ст. 100 КПК України йдеться про здійснення прокурором нагляду за законністю пору-шення кримінальної справи, але у ній не згадується про нагляд за законністю при розгляді заяв і повідомлень про злочини; що ор-гани дізнання при досудовій підготовці матеріалів у протоколь-ній формі не тільки починають, але і закінчують провадження без порушення справи [15, с. 53—54].

3 наведеним вище не можна погодитися. Протокольна форма досудової підготовки матеріалів є винятком із загального поряд-ку порушення кримінальних справ. її завдання — встановити всі обставини, необхідні для розгляду справи у суді. При звичайному ж ході процесу для порушення справи не потрібно з’ясовувати всі вказані обставини; необхідно і достатньо мати дані, що лише вказують на ознаки злочину. Тому навряд чи можна посилатися на те, що при протокольній формі досудової підготовки матеріа-лів органи дізнання готують матеріали для судового розгляду в повному обсязі, як на аргумент, що спростовує твердження, від-повідно до якого порушення справи — перша самостійна стадія кримінального процесу.

Викликає заперечення і посилання на те, що прокурор нібито здійснює нагляд тільки за законністю порушення кримінальної справи, але не за законністю при розгляді заяв і повідомлень про злочини. Очевидно, констатувати законність рішення про пору-шення справи можна лише в результаті перевірки законності всієї процесуальної діяльності, що передує прийняттю даного рішен-ня. Це положення знайшло закріплення у ст. 29 Закону України від 25 листопада 1991 р. «Про прокуратуру».

Слід погодитися з тим, що назва такого етапу кримінального процесу, як стадія «порушення кримінальної справи», не повною мірою відображає його сутність, оскільки за результатами пере-вірки заяв і повідомлень про злочин може бути прийняте рішення не тільки про порушення, а й про відмову в порушенні криміна-льної справи. Але така термінологічна неточність теж не дає під-стави для висновку, що стадія порушення кримінальної справи відмежовується від розгляду заяв і повідомлень про ЗЛОЧИНИ, 3 одного боку, і від досудового розслідування — з іншого. При вказаному підході вся «стадія» порушення кримінальної справи зводиться, власне кажучи, лише до винесення відповідного рі-шення. А. Я. Дубинський зазначав, що по матеріалах, які надійш-ли до ОВС, може бути прийняте рішення не лише про порушення кримінальної справи, а й про відмову в її порушенні відповідно до ч. 2 ст. 97 КПК за наявності обставин, передбачених у ст. 6

КПК України. Отже, прийняття рішення про порушення криміналь-ної справи, як і будь-якого іншого у кримінальному процесі, не мо-же вважатися самостійною процесуальною стадією [63, с. 46—52].

На першому етапі кримінального процесу виникає особливий комплекс відносин між органом дізнання, слідчим, прокурором, судом, заявником про злочин та іншими особами. Ці відносини реалізуються в діяльності названих суб’єктів, яка починається з приводу до порушення справи і завершується, коли прийняте рі-шення набуває законної сили. Така діяльність містить дії з при-йняття і перевірки заяв (повідомлень) про вчинені злочини або ті, що готуються, з винесення відповідних рішень та перевірки їх за-конності й обґрунтованості. Названі дії і відносини є криміналь-но-процесуальними, оскільки врегульовані нормами криміналь-но-процесуального права [144, с. 6—7].

4

У результаті вивчення 283 кримінальних справ, розглянутих судами, з’ясувалося, що 74,8 % заяв і повідомлень про зло-чини, які надійшли, піддавалися перевірці перш ніж на їх ос-нові було прийняте рішення про порушення кримінальної справи.

Перевірочні дії, здійснювані на даному етапі, є доказуванням, що полягає в з’ясуванні у встановленому законом порядку наяв-ності чи відсутності певних обставин, необхідних для порушення справи, шляхом збирання, перевірки й оцінки відомостей про ці обставини. М. Є. Шумило, П. А. Лупінська, Ф. Н. Фаткуллін й інші вчені вважали, що у даній стадії доказування не здійснюєть-ся [228; 161; 218, с. 14]. Варто зазначити, що деякі з них згодом змінили точку зору, визнавши: доказування має місце на всіх стадіях кримінального процесу.

Однак доказування у стадії порушення кримінальної справи має специфіку, яка полягає насамперед у тому, що з метою пере-вірки обставин про вчинення злочину або про той, що готується, провадження слідчих дій, як правило, недопустимо. Для цієї пе-ревірки використовуються інші процесуальні дії.

Відповідно до ч. 4 ст. 97 КПК України за необхідності можуть бути проведені відібрання пояснень від окремих громадян чи по-садових осіб або витребування необхідних документів. Останній спосіб одержання інформації по суті є витребуванням предметів і документів, передбаченим ч. 1 ст. 66 КПК України. Тому у цій нормі процесуального закону слід було б вказати про можливість надання предметів і документів, дослідження яких на стадії по-

рушення кримінальної справи може сприяти прийняттю остаточ-ного процесуального рішення, а саме: рішення про порушення чи про відмову в порушенні кримінальної справи. Причому правом надання предметів і документів потрібно наділити не тільки за-явника про злочин, а й інших громадян, представників підпри-ємств, установ та організацій. Враховуючи виключне значення цієї дії, ми приєднуємося до точки зору А. Я. Дубинського щодо законодавчого дозволу проведення до порушення кримінальної справи такої слідчої дії, як огляд предметів і документів, наданих заявником та іншими особами чи витребуваних особою, яка здій-снює перевірку даних про злочин у момент їх отримання. Резуль-тати такого огляду повинні бути занесені до протоколу надання предмета чи документа та його огляду [63, с. 46—52].

Деякі автори проводять розмежування між правом вимагати надання предметів і документів після порушення кримінальної справи і правом вимагати матеріали і документи до прийняття рішення про порушення кримінальної справи, обґрунтовуючи це тим, що у ст. 66 КПК України йдеться про право особи, яка про-водить дізнання, слідчого, прокурора і суду вимагати надання предметів і документів «у справах, які перебувають в їх прова-дженні», тобто вже після того, як справа порушена і прийнята до провадження. Також зазначають, що учасники процесу, яким да-но право надавати докази (підозрюваний, обвинувачений, захис-ник, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач), з’являються у справі лише на стадії досудового розслідування. Атому надання ними доказів у попередній стадії порушення кримінальної справи логічно виключено [151, 63].

Проти цього важко заперечити. Однак навряд чи є якісь пере-шкоди для встановлення єдиного порядку витребування та на-дання предметів і документів як до, так і після порушення спра-ви. До того ж потрібно звернути увагу на те, що ч. 2 ст. 66 КПК України не пов’язує можливість надання доказів громадянами, підприємствами, установами й організаціями з якою-небудь кон-кретною стадією кримінального процесу. Отже, воно може здійс-нюватися на будь-якому етапі провадження, у тому числі і до по-рушення кримінальної справи.

За результатами вивчення кримінальних справ, у 8,2 % ви-падків при перевірці заяви (повідомлення) про злочин витре-бувалися різні довідки, у 12,5 % — медичні документи, у 5,5 % —акти ревізій. До 1,5 % повідомлень заявником були приєднані додаткові матеріали.

Специфічним способом перевірки заяв (повідомлень) про злочини є одержання пояснень (ст. 97 КПК України). Однак порядок здійснення таких дій не врегульований ні чинним кри-мінально-процесуальним законодавством, ні проектами КПК України. Цю прогалину необхідно заповнити з урахуванням того, що одержання пояснень як спосіб збирання доказів пови-нен бути позбавлений елементів процесуальної форми, обо-в’язкової для допиту.

Так, у процесуальній літературі зазначалося, що дача пояс-нень — обов’язок кожного, до кого звернена ця вимога посадової особи органу дізнання, слідчого, прокурора чи судді [172, с. 329].

Такий обов’язок можна вважати тільки моральним, тому жод-них примусових заходів для його забезпечення і виконання не може бути застосовано. Важко погодитися з пропозицією вчених про закріплення у КПК України можливості піддавати приводу особу, яка без поважних причин не з’явилася для дачі пояснень, a також про встановлення кримінальної відповідальності за повід-омлення завідомо неправдивих даних у ході попередньої перевір-ки матеріалів [221, с. 24]. У подібних випадках особа, яка здійс-нює перевірку, повинна обмежитися лише роз’ясненням необхід-ності одержання пояснень, значення їх для вирішення питання про порушення чи про відмову в пор’шенні кримінальної справи, звертанням до громадянського обовязку особи розповісти про все їй відоме.

Чинне кримінально-процесуальне законодавство не визначає коло осіб, від яких може бути отримане пояснення. Отже, 3 цією метою може бути викликана будь-яка посадова чи фізична особа, що має дані, без яких неможливо вирішити питання про пору-шення чи про відмову в порушенні кримінальної справи.

4

За вивченими справами пояснення у 56 % випадків виходило від заявника, у 15 % — постраждалого (не заявника), у 24 % — очевидців, у 10 % — від особи, підозрюваної у вчи-ненні злочину, в 22 % — від інших осіб.

Наведене свідчить про доцільність запровадження у КПК України самостійної статті, що регламентує одержання пояснень. Як зразок редакція цієї норми подана у додатку до посібника.

Як уже зазначалося, однією з основних особливостей процесу доказування у стадії порушення кримінальної справи є заборона провадження слідчих дій (ч. 2 ст. 97 КПК України). Однак з цьо-го положення є виняток. У випадках, що не терплять зволікання,

до порушення справи може бути проведений огляд місця події (ч. 2 ст. 190 КПК України), а також накладення арешту на пошто-во-телеграфну кореспонденцію та зняття інформації з каналів зв’язку. (За нашими даними, до порушення кримінальної справи огляд місця події проводився у 28,4 % випадків).

У ч. 1 ст. 190 КПК України йдеться, що піддаватися огляду можуть різні об’єкти: місце події, місцевість, приміщення, пред-мети, документи. До порушення ж кримінальної справи можли-ве провадження лише огляду місця події. А. Я. Дубинський вважає доцільним дозволити проведення на цьому етапі процесу ще й огляду предметів і документів, наданих заявником та ін-шими особами, а також витребуваних особою, яка здійснює пе-ревірку даних про злочин у момент їх отримання [63, с. 46—52]. Ми також дотримуємося цієї точки зору. (За узагальненими кримінальними справами, при перевірці заяв і повідомлень про злочини у 0,5 % випадків проводився огляд предметів, a у 0,4 % — документів). Згідно з ч. 4 ст. 191 КПК України огляд предметів і документів, вилучених при провадженні слідчих дій, у тому числі й огляду місця події, проведеного до порушення кримінальної справи, можливий на місці проведення відповідної слідчої дії, тобто в момент одержання предметів і документів. У цьому разі результати огляду заносяться до протоколу надан-ня предмета чи документа та його огляду. Аналогічно потрібно вирішити й питання про огляд отриманих шляхом витребування чи надання предметів і документів, тобто проводити їх огляд у момент їх отримання особою, яка здійснює попередню пере-вірку.

Разом з тим у юридичній літературі висловлювалася думка про необхідність до порушення кримінальної справи допустити провадження судових експертиз будь-якого виду [170, с. 17; 223]. Складені за результатами названих досліджень документи (акти, довідки) можуть бути використані для встановлення наявності чи відсутності підстави до порушення кримінальної справи.

Необхідні, на наш погляд, рекомендації про доповнення зако-ну вказівкою на можливість проведення судово-медичної експер-тизи для визначення причин смерті чи тяжкості заподіяної здо-ров’ю шкоди, якщо без неї неможливо вирішити питання про порушення чи про відмову в порушенні кримінальної справи [14, с. 152—156], заслуговують на підтримку. У ході перевірки наяв-ності чи відсутності підстави до порушення справи за заявою (повідомленням) про виявлення трупа слідчі іноді офіційно не призначають експертизу, яка, будучи слідчою дією, не може про-

водитися до порушення кримінальної справи, а направляють в експертні установи доручення, лист з проханням зробити його дослідження. 3 метою перевірки заяв (повідомлень) про заподі-яння шкоди здоров’ю потерпілі направляються на судово-медичний огляд (освідування). Одержавши акт судово-медичного дослідження трупа чи акт судово-медичного огляду, особа, яка робить перевірку, на підставі даних, що у них містяться, вирішує питання про порушення чи про відмову в порушенні криміналь-ної справи. Причому у випадку порушення справи, якщо дані, які містяться у акті, досить повні, судово-медична експертиза для визначення причин смерті чи тяжкості заподіяної здоров’ю поте-рпілого шкоди зазвичай не призначається, і остаточні висновки у справі ґрунтуються на даних досліджень, проведених до її' пору-шення.

4

Вивчення практики показало, що судово-медичний огляд до порушення кримінальної справи проводився у 87 випадках (11,1%), а судово-медичне дослідження трупа — у 54 (6,9%). Після порушення кримінальноїсправи на підставі результатів цих досліджень судово-медична експертиза призначалася для визначення характеру тілесних ушкоджень лише у 13 ви-падках (1,7%), а для визначення причин смерті — у 9 (1,1%). Наведена практика суперечить вимогам п. 1 ст. 76 КПК України про те, що для вирішення зазначених питань обов’я-зкове проведення експертизи.

Таким чином, ціль судово-медичного огляду не зрозуміла. Якщо слідчому необхідно встановити наявність чи відсутність ті-лесних ушкоджень, їх розташування тощо, досить провести осві-дування. Якщо ж потрібно визначити характер, давнину, меха-нізм утворення тілесних ушкоджень, тобто відповісти на питан-ня, для вирішення яких потрібні спеціальні знання, повинна бути призначена судово-медична експертиза. А оскільки судово-медичний огляд припускає вивчення, узагальнення і тлумачення інформації на основі названих знань, слід визнати, що він є різ-новидом судово-медичної експертизи і повинен проводитися за правилами, встановленими кримінально-процесуальним законом для експертних досліджень.

3 наведеного випливає висновок, що у законі слід встановити правило, відповідно до якого у випадках, передбачених п. 1 ст. 76 КПК України, судово-медична експертиза може бути проведена до порушення кримінальної справи, якщо без цього не можна ви-рішити питання про наявність чи відсутність підстав для прийн-

яття рішення за заявою чи повідомленням. Це положення знай-шло підтвердження і у проекті КПК України.

Багато дослідників вказували на можливість затримання підо-зрюваного до порушення кримінальної справи [30, с. 66—67]. Таке твердження, звичайно, мотивується терміновістю, невідкла-дністю даної дії, коли необхідність у затриманні виникає, напри-клад, при безпосередньому виявленні факту злочину і особи, яка його вчинила.

Ми не погоджуємося з прихильниками зазначеної точки зору тому, що вони не розрізняють «фізичне» затримання, яке не є процесуальною дією і може проводитися (а найчастіше і прово-диться) до порушення справи, і затримання процесуальне, котре може мати місце лише після її порушення.

У зв’язку з цим викликає заперечення також твердження про можливість проведення до порушення справи таких тісно пов’язаних із затриманням дій, як особистий обшук і огляд за-триманого [67, с. 176]. Якщо особу застали при вчиненні злочину чи безпосередньо після цього, місце її затримання збігається з мі-сцем події, огляд може бути проведено і до порушення справи. Що ж стосується особистого обшуку й огляду затриманого, то ці дії спрямовані не на збирання даних про наявність чи відсутність злочину, а на викриття конкретної особи у вчиненні злочину. То-му вони повинні проводитися після порушення кримінальної справи, коли уже вирішене питання про наявність у діянні ознак злочину. Якщо ж є побоювання, що особа до її процесуального затримання може знищити сліди чи знаряддя злочину (напри-клад, викинути ніж, що служив знаряддям убивства, викрадені речі тощо), працівник міліції, який здійснив «фізичне» затриман-ня особи, вправі піддати її огляду, що не є процесуальною дією. В проекті КПК України зазначено, що засобом перевірки інфор-мації про злочин є огляд та доставлення.

У спеціальній літературі давно вже висловлювалася думка про необхідність в окремих випадках дозволити проведення до по-рушення справи такої слідчої дії, як накладення арешту на майно, обшук [163, 81; 171, 86], виїмка [237, с. 51]. Але проведення на-званих дій у першій стадії кримінального процесу не викликане необхідністю, тому що вони спрямовані не на встановлення на-явності ознак злочину. Вони спрямовані на пошук речей і пред-метів з метою доказування винуватості особи у вчиненні злочину чи наявності у неї майна, на яке, відповідно до санкції криміна-льно-правової норми, може бути накладено арешт. Крім того, проведення цих дій пов’язане з втручанням в особисте життя

громадян, з обмеженням їх прав і законних інтересів, із застосу-ванням процесуального примусу. Причому з можливістю засто-сування примусових заходів так чи інакше пов’язане проведення всіх слідчих дій. Тому не можна погодитися з пропозицією про доповнення ч. 4 ст. 97 КПК України положенням про те, що з ме-тою вирішення питання про наявність або відсутність підстав для порушення кримінальної справи допускається провадження будь-яких дій, однак без застосування примусових заходів [205, с. 117]. Так, В. М. Савицький слушно стверджує, що проведення слідчих дій до порушення кримінальної сп’ави небезпечне тим, що в результаті знищується необхідний барєр, який відмежовує життя громадян від втручання органів влади, створюється атмосфе-ра безконтрольності у застосуванні примусових заходів, тому що у цих випадках втрачається та єдина підстава, яка дозволяє правомір-но обмежувати волю і недоторканність особи [183, с. 102].

Оцінка доказів, отриманих у стадії порушення кримінальної справи, здійснюється за тими самими правилами, що й у інших стадіях процесу. Оцінюючи дані, які містяться у заявах (повідом-леннях) про злочини і додатково отриманих матеріалах, державні органи і посадові особи, які вправі вирішувати питання про по-рушення справи, повинні керуватися внутрішнім переконанням, що є методом оцінки доказів та її результатом.

Раніше зазначалося, що оцінка доказів за внутрішнім пере-конанням єдина для всіх стадій кримінального процесу. Що ж стосується названого переконання як результату оцінки факти-чних даних на цьому етапі процесу, то воно має особливості, обумовлені завданнями стадії порушення кримінальної справи і специфікою здійснюваної у ній процесуальної діяльності.

Так, у цій стадії відносними повинні вважатися дані, що свід-чать про наявність чи відсутність у діянні, про яке надійшла заява (повідомлення), ознак злочину, про наявність або відсутність об-ставин, що виключають провадження у справі, а також дані, які можуть сприяти встановленню обставин справи після її пору-шення. Однак у першій стадії кримінального процесу висновок про належність названих даних часто буває припущенням, оскі-льки до моменту порушення справи обставини події відомі лише загалом. У ході ж досудового розслідування може бути встанов-лена відсутність будь-якого зв’язку між наявними даними і пред-метом доказування чи ж з’ясується, що цей зв’язок хоча й існує, але не обумовлений злочином.

Допустимість фактичних даних у стадії порушення криміна-льної справи меншою мірою пов’язана з процесуальною формою

їх одержання, оскільки, як зазначалося, така форма чинним зако-нодавством не регламентована. Однак це не означає, що у цій стадії процесу критерії допустимості взагалі відсутні. Закон ви-значає джерела фактичних даних, що можуть бути використані для визначення наявності чи відсутності умов, необхідних для порушення справи. Дані, отримані з інших джерел (анонімних за-яв й інших повідомлень, першоджерело яких виявити неможли-во), не можуть використовуватися для обґрунтування рішення про порушення чи про відмову в порушенні кримінальної справи.

Для прийняття будь-якого процесуального рішення необхідно, щоб воно було обґрунтованим, а особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор і суд були впевнені в його правильності. Але не можна погодитися з твердженням, що всі рішення, які вино-сяться у ході кримінального судочинства, повинні бути істинни-ми [13, с. 217]. Законодавець не завжди вважає підставою для прийняття того чи іншого рішення достовірно встановлені факти. Достовірне встановлення всіх обставин, що мають істотне зна-чення для правильного вирішення кримінальної справи, є метою процесуального доказування і констатується слідчим та особою, яка проводить дізнання, в обвинувальному висновку.

Існує думка, що при вирішенні питання про порушення кри-мінальної справи слід виходити з достовірності факту, щодо яко-го зроблене повідомлення, і з правильності оцінки даного факту як злочину [43, с. 62], що успішне вирішення завдань початкової стадії кримінального процесу можливе лише за умови достовір-ного висновку про подію, яка має ознаки злочину, [216, с. 28— 29], що діяння і наявність у ньому ознак злочину повинні бути встановлені достовірно [238, с. 54], що в розпорядженні органу, який вирішує питання про порушення кримінальної справи, ма-ють бути такі фактичні дані, котрі не викликають сумніву щодо злочинного факту [182, с. 44], що до моменту винесення постано-ви про порушення справи підстава для прийняття такого рішення повинна бути встановлена достовірно [162, с. 87].

Але наведені точки зору підтримати не можна. У момент при-йняття рішення про порушення кримінальної справи висновок про наявність у діянні, про яке надійшла заява (повідомлення), ознак злочину, не завжди може бути визнаний достовірним, оскі-льки у першій стадії кримінального процесу доказування тільки починається, багато обставин вчиненого ще не відомі. Визначаю-чи умови, за наявності яких може бути порушена справа, закон називає достатні дані, «що вказують» на ознаки злочину. Таким чином, йдеться про обгрунтоване припущення, а не про достовір-

ність висновків. Вимога ж достовірно встановити ознаки злочину вже до моменту порушення кримінальної справи поставила б пе-ред цим етапом кримінального судочинства нездійсненне і зайве завдання, вона могла б привести до ускладнення перевірки заяв (повідомлень). Адже державні органи і посадові особи, які при-ймають такі рішення, обмежені у засобах перевірки отриманої інформації. У цій стадії процесу ще немає такої сукупності фак-тичних даних, що дозволила б вирішити питання про достовір-ність чи недостовірність наявних даних. Тому варто погодитися з тими авторами, які вважають, що для прийняття рішення про по-рушення кримінальної справи досить мати дані, котрі дозволяють зробити можливий висновок про те, чи мав місце злочин [194, с. 55]. Правильність цього рішення перевіряється на всіх на-ступних стадіях кримінального процесу.

Треба враховувати ще й те, що думка про необхідність досто-вірного встановлення події злочину вже до моменту порушення кримінальної справи не відповідає положенню, закріпленому в ст. 4 КПК України, відповідно до якої органи дізнання, сшдства, прокуратури і суду повинні вжити всіх передбаченш законом заходів для встановлення події злочину після порушення кримі-нальної справи. He відповідає вона і практиці порушення та роз-слідування справ, оскільки встановлення події злочину нерідко вимагає ретельної і кропіткої роботи, а висновок про його наяв-ність стає достовірним лише наприкінці слідства.

Таким чином, закон не вимагає, щоб до моменту прийняття рішення про порушення кримінальної справи факт вчинення злочину був встановлений достовірно. Досить мати дані, які вказують на можливість його вчинення. Це положення свідчить, що межі доказування при прийнятті рішення про порушення справи будуть вужчі, ніж у кримінальній справі в цілому, оскі-льки для ймовірного, можливого висновку про наявність чи від-сутність будь-яких фактів, обставин потрібна менша кількість доказів, ніж для їх достовірного встановлення. Межі доказуван-ня у даній стадії будуть вужчими у порівнянні зі стадією досу-дового розслідування ще й тому, що перед початковим етапом кримінального процесу не ставиться завдання з’ясувати всі об-ставини, що входять у предмет доказування у справі. Як буде показано далі, предмет доказування у стадії порушення кримі-нальної справи вужче, ніж у стадії досудового розслідування, a тому вужчими є і межі доказування. На підставі викладеного не можна погодитися з думкою, що межі доказування однакові для всіх стадій кримінального процесу [218, с. 72], а значить, вони

однакові також для стадій порушення кримінальної справи і до-судового розслідування.

Однак варто мати на увазі, що для прийняття рішення про відмову в порушенні кримінальної справи відсутність підстав до її порушення чи наявність інших обставин, які виключають про-вадження у справі, повинні бути встановлені достовірно [50, с. 14]. Це впливає і на межі доказування при прийнятті рішення про відмову в порушенні справи.

Основним призначенням стадії порушення кримінальної справи є встановлення наявності чи відсутності умов, необ-хідних для початку провадження. Ця стадія покликана, з од-ного боку, забезпечити швидке реагування на кожне діяння, у якому вбачаються ознаки злочину, а, з іншого — не допуска-ти порушення справи за наявності обставин, що виключають у ній провадження. Зазначеними завданнями й обумовлюєть-ся специфіка предмета доказування на цьому етапі криміна-льного процесу.

Чинне кримінально-процесуальне законодавство не містить спеціальної норми, яка визначала б коло обставин, що підлягають встановленню з метою правильного вирішення заяв (повідом-лень) про злочин. Воно вказує лише на умови, необхідні для при-йняття того чи іншого рішення. Так, відповідно до ст. 98 КПК України для порушення справи необхідна наявність приводу і підстави до цього. Рішення про відмову в порушенні криміналь-ної справи приймається у разі відсутності підстави до порушення справи, а також за наявності обставин, що виключають у ній про-вадження (ст. 99 КПК України).

Така законодавча регламентація обставин, встановлення яких необхідне для прийняття рішень про порушення або про відмову в порушенні кримінальної справи, не може бути визнана вдалою. He можна, наприклад, вважати правильним рішення про пору-шення справи, прийняте за наявності приводу і підстави до цього, коли у матеріалах міститься вказівка на обставини, що виключа-ють у ній провадження, якщо наявність чи відсутність цих обста-вин не перевірялася, хоча для цього були всі можливості. He мо-же бути визнане законним також рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, якщо не було встановлено, чи був передбачений законом привід до її порушення.

Таким чином, однією з обставин, що підлягають встановлен-ню у першій стадії процесу, є наявність чи відсутність визначе-ного законом приводу до порушення кримінальної справи, під яким слід розуміти одержання органами дізнання, слідства, про-

куратури і суду із зазначених у законі джерел даних про вчине-ний злочин або той, що готується.

Привід до порушення справи є юридичним фактом, з яким закон пов’язує виникнення кримінально-процесуальних відно-син. Однак, як уже зазначалося, не кожна заява (повідомлен-ня), отримана органами дізнання, слідства, прокуратури і суду, є приводом до порушення справи, тому що не всі вони викли-кають правовий обов’язок названих органів розглянути остан-ні, прийняти рішення про порушення чи про відмову в пору-шенні справи. Для виникнення такого обов’язку необхідно, щоб дані про злочин були отримані із зазначених у законі дже-рел, щоб заява (повідомлення) відповідала певним процесуа-льним вимогам. Так, не є приводом до порушення справи ано-німні повідомлення, заява про вчинення злочину, передба-ченого в порядку приватного чи приватно-публічного обвину-вачення, якщо остання виходить не від особи, якій злочином заподіяна шкода. Разом з тим потрібно мати на увазі, що в окремих випадках приводом до порушення даних категорій справ можуть бути заяви громадян і повідомлення установ та організацій, якщо ці громадяни, установи й організації є опіку-нами чи піклувальниками потерпілого. Подібне уточнення слід було б внести до закону.

Таким чином, без належного приводу до порушення криміна-льної справи не може розпочатися процесуальна діяльність. He встановивши наявності даного приводу, органи дізнання, слід-чий, прокурор і суд не вправі не тільки порушити кримінальну справу, а й відмовити у цьому.

Що стосується підстави для порушення кримінальної справи, вона входить у предмет доказування на даній стадії. Відповідно до ч. 2 ст. 94 КПК України справа може бути порушена лише в тих випадках, коли є достатні дані, що вказують на наявність ознак злочину. Такими ознаками, як зазначалося, є суспільна не-безпечність і протиправність діяння. їх і потрібно встановити для прийняття рішення про порушення справи.

Протиправність діяння означає наявність у ньому складу зло-чину, що, у свою чергу, характеризується низкою ознак як обов’я-зкових, так і факультативних.

Для порушення кримінальної справи немає необхідності вста-новлювати всі ознаки складу злочину. При визначенні ж кола об-ставин, що повинні бути виявлені для прийняття такого рішення, варто враховувати особливості конструкції складів конкретних злочинів.

У кожному випадку необхідно з’ясувати: чи є об’єкт злочину. Причому для прийняття рішення про порушення кримінальної сп’ави досить, якщо буде встановлена наявність загального обєкта злочину. Тому що визначити родовий і безпосередній об’єкти на даному етапі процесу складно. Крім того, їх виявлення в цій стадії не викликається необхідністю, оскільки закон не ви-магає, щоб до моменту порушення кримінальної справи була да-на точна кваліфікація вчиненого. Це є завданням наступних ста-дій кримінального процесу, зокрема стадії досудового розслі-дування.

Обов’язково повинна бути виявлена об’єктивна сторона зло-чину і, у першу чергу, наявність діяння, передбаченого статтею Особливої частини КК України. Але встановлення тільки цієї об-ставини досить лише для порушення справи про злочин з форма-льним складом. Для порушення ж справи про злочин з матеріа-льним складом необхідіно мати дані про те, що вказане діяння спричинило зазначені у законі наслідки, що між цим діянням і наслідками, які настали, існує причинний зв’язок. Якщо даних про настання названих наслідків немає, кримінальна справа не може бути порушена. He може бути визнане обґрунтованим та-кож рішення про порушення справи, прийняте за наявності даних про якісь шкідливі наслідки, якщо відсутні відомості, що останні викликані чиїмось злочинним діянням.

Невід’ємним елементом складу будь-якого злочину є його суб’єкт. Але кримінальна справа може порушуватися за фактом злочину, а не щодо конкретної особи. Тому для прийняття такого процесуального рішення, як правило, немає необхідності з’ясо-вувати: хто саме вчинив злочин. Однак, коли звужується питання про порушення справи про злочин, відповідальність за вчинення якого може нести лише особа, що відповідає ознакам спеціально-го суб’єкта, повинна враховуватися наявність цього спеціального суб’єкта. У протилежному випадку рішення про порушення кри-мінальної справи буде безпідставним. Але не можна погодитися з думкою, що перед першим етапом кримінального процесу у всіх випадках стоїть завдання викриття злочинця чи виявлення, по можливості, особи, яка вчинила злочин [201, с. 29], оскільки це завдання належить до наступної стадії кримінального процесу — досудового розслідування.

Для порушення кримінальної справи не потрібно встановлю-вати й ознаки суб’єктивної сторони злочину. Вони виявляються у ході подальшого провадження. Слід також зазначити, що встано-влення цих ознак у стадії порушення кримінальної справи в бага-

тьох випадках виявляється неможливим, оскільки на даному ета-пі процесу не завжди відома особа, яка вчинила злочин.

Таким чином, для прийняття рішення про порушення кримі-нальної справи необхідно і достатньо встановити суспільну не-безпечність діяння, а також наявність у ньому об’єктивних ознак складу злочину (об’єкта й об’єктивної сторони). I лише в деяких випадках потрібно виявити ознаки, що характеризують спеціаль-ного суб’єкта злочину.

Слід зазначити, що у ст. 94 КПК України поняття «ознаки злочину» вживається двічі: у п. 5 ч. 1, де йдеться про безпосере-днє виявлення органом дізнання, слідчим, прокурором і судом ознак злочину як приводу до порушення справи, і у ч. 2, відпо-відно до якої наявність достатніх даних, що вказують на ознаки злочину, є підставою до порушення справи. Тут законодавець той самий термін використовує, на наш погляд, у різному розу-мінні. В другому випадку йдеться про кримінально-правові ознаки злочину (суспільної небезпечності і протиправності), то-ді як у першому — про так звані криміналістичні ознаки, тобто про визначення «слідів» (у широкому розумінні цього слова), що свідчать про можливість вчинення конкретного злочину. Виявлення криміналістичних ознак спонукає зацікавитися ними, перевірити: чи не є вони слідами злочину. Якщо у ході їх дослі-дження встановлюються кримінально-правові ознаки злочину, то у наявності підстава до порушення справи. А криміналістичні ознаки, будучи закріплені у встановленій законом процесуаль-ній формі, стають доказами існування кримінально-правових ознак злочину.

Встановлення приводів і підстав до порушення кримінальної справи ще недостатньо для прийняття такого рішення. Необхідно перевірити, чи немає обставин, що, відповідно до закону, виклю-чають провадження у справі. Ці обставини також входять у предмет доказування у першій стадії кримінального процесу.

Таким чином, у стадії порушення кримінальної справи необ-хідно встановити:

1)         наявність чи відсутність діяння, про яке надійшли заява або повідомлення;

2)         наявність чи відсутність у цьому діянні ознак злочину (сус-пільної небезпечності, а також обставин, що характеризують об’єкт і об’єктивну сторону злочину, a у випадках, коли йдеться про злочин, відповідальність за який може нести тільки особа, котра має ознаки спеціального суб’єкта злочину, — наявність або відсутність даних ознак);

3) наявність чи відсутність обставин, які виключають прова-дження у справі. Вказані обставини утворять предмет доказуван-ня на першочерговому етапі кримінального процесу.

У юридичній літературі висловлювалася думка, що матеріали, отримані у стадії порушення кримінальної справи, доказами не є, оскільки вони потрапляють у сферу діяльності слідчих і судових органів у порядку, не встановленому кримінально-процесуаль-ним законом [143, с. 232], вони отримані з джерел, не зазначених у ч. 2 ст. 65 КПК України [103, с. 44].

Однак, як вже вказувалося, проведення слідчих дій — не єди-ний спосіб збирання доказів. Вони можуть бути отримані і за до-помогою інших процесуальних дій (чч. 1, 2 ст. 66, ч. 2 ст. 97 КПК України).

Разом з тим докази на цьому етапі мають певну специфіку, обумовлену тим, що не всі названі у законі джерела фактичних даних і не всі способи одержання останніх можуть застосовува-тися для отримання відомостей про обставини, необхідні для прийняття відповідного рішення. Так, не можуть використовува-тися фактичні дані, що містяться у показаннях свідків, потерпі-лих, підозрюваних, обвинувачуваних, висновках експертів, про-токолах слідчих і судових дій тому, що ці джерела відомостей формуються в результаті проведення слідчих дій.

Але потрібно мати на увазі, що іноді фактичні дані, отримані із зазначених джерел, можуть бути використані для вирішення питання про порушення кримінальної справи. Так трапляється, зокрема, тоді, коли слідчий, розслідуючи один злочин, у ході провадження слідчих дій виявляє ознаки іншого злочину, за фак-том вчинення якого порушує справу. Вказані фактичні дані є до-казами по знову порушеній справі.

У ході огляду місця події, проведеного до порушення кримі-нальної справи, можуть бути виявлені предмети, що мають від-ношення до справи. Такі самі предмети можуть бути надані заяв-ником про злочин й іншими особами, а також витребувані з ініціативи органів дізнання, слідства, прокурора і суду. В наступ-них стадіях кримінального процесу ці предмети можуть викорис-товуватися як речові докази. Але не можна погодитися з думкою, що речові докази отримуються і до порушення справи [56, с. 187]. Предмет набуває статусу речового доказу, якщо є прото-кол виявлення й огляду предмета, коли винесена постанова про прилучення до справи предмета як речового доказу і, нарешті, якщо він є в наявності. Але якщо проведення огляду предмета, виявленого у ході огляду місця події, можливе в рамках даної

слідчої дії, то огляд предметів, наданих заявником про злочин, чи іншими особами або витребуваних з ініціативи органу дізнання, слідчого, прокурора чи суду, відповідно до чинного законодавст-ва, можливий тільки після порушення кримінальної справи. I ли-ше після її порушення дані предмети можуть бути приєднані до справи як речові докази.

У заявах і повідомленнях про злочин, як правило, не тільки висловлюється припущення чи твердження про вчинений зло-чин, або той, що готується, а й наводяться фактичні дані, які підтверджують це припущення або твердження. Вони можуть бути використані як докази у ході подальшого провадження у справі, а їх джерелом є зазначені у ч. 2 ст. 65 КПК України «ін-ші документи».

Відповідно до положень кримінально-процесуального законо-давства доказове значення мають документи, яким притаманні такі ознаки:

1)вони містять відомості, джерело яких відоме і може бути перевірене;

2)дані відомості засвідчуються чи викладаються органами і посадовими особами у межах їх компетенції, а якщо документ виходить від громадянина, то у рамках його фактичної поінфор-мованості;

3)         ці дані мають значення для справи;

4)         документ набуває значення доказу, якщо дотриманий вста-новлений законом порядок його одержання і приєднання до справи.

Наведені ознаки притаманні і процесуально оформленій заяві (повідомленню) про злочин. Тому не можна погодитися з дум-кою, що заяви, пояснення тощо громадян є документами лише в повсякденному розумінні цього слова, але не служать процесуа-льними доказами, тому що такими можуть бути тільки вихідні від громадян документи, за якими закон визнає юридичну силу (заповіти, доручення, договори тощо) [204, с. 69]. Необхідно за-значити, що заяви (повідомлення) про злочини також мають юридичну чинність, оскільки їх надходження до органів дізнан-ня, слідства, п’окуратури і суду є тим юридичним фактом, який викликає обовязок зазначених органів їх розглянути, прийняти відповідне рішення і повідомити про це заявника. Крім того, якщо дані, які містяться у названих заявах, не відповідають дій-сності, особа, від котрої вони виходять, може бути притягнута до кримінальної відповідальності за завідомо неправдиві пока-зання.

Ha думку окремих вчених, наприклад В. Д. Арсеньєва, приво-ди до порушення кримінальної справи як докази можуть знахо-дитися у «зародковому» і в остаточно сформульованому вигляді. Заяви і листи громадян існують в «зародковому» стані в показан-нях свідків і потерпілих, явка з повинною — це майбутні пока-зання підозрюваного й обвинуваченого. Що ж стосується повід-омлень державних і громадських організацій, опублікованих у пресі статей, заміток і листів, то вони є в остаточному вигляді документами [8, с. 9—10]. Про один і той самий злочин органи дізнання, слідства, прокуратури і суду можуть довідатися з різ-них джерел. Наприклад, громадянин може заявити зазначеним органам про заподіяння шкоди його здоров’ю. Про це ж може на-дійти повідомлення лікувального закладу, куди потерпілий звер-тався за медичною допомогою. У такому випадку було б непра-вильно розглядати повідомлення лікувального закладу, в якому викладаються записані зі слів постраждалого обставини заподія-ної йому фізичної шкоди як остаточно сформований доказ, а за-яву, подану цим самим громадянином у органи дізнання, слідст-ва, прокуратури і суду, — лише як його «зародок». I заява громадянина, і повідомлення лікувального закладу є доказами то-го, що був вчинений злочин.

Доказове значення мають й інші документи (довідки, харак-теристики, акти ревізій та інвентаризацій, висновки технічних інспекторів тощо), витребувані до порушення кримінальної справи органами дізнання, слідства, прокурором і судом або надані за власною ініціативою заявником про злочин чи інши-ми особами.

Однак іноді деякі вчені вважають, що хоча процедура ви-требування матеріалів, в принципі, єдина для всіх стадій кри-мінального процесу, але витребування предметів і документів відповідно до ст. 66 КПК України, з одного боку, і у порядку, передбаченому ч. 4 ст. 97 КПК України, — з іншого, приводять до різних результатів. У першому випадку є доказ, a у другому — матеріали, необхідні для прийняття обґрунтованого рішення про порушення кримінальної справи, які не є доказами. У ході досудового розслідування документи, отримані до порушення кримінальної справи, можуть бути використані як докази. Причому для надання їм доказової сили не потрібно додатко-вого процесуального оформлення. Вони стають доказами «ав-томатично» [181].

Це судження не є переконливим. Якщо процесуальний поря-док витребування документів не залежить від стадії процесу, у

якій виникла необхідність у їх одержанні, якщо для використання документа, отриманого до порушення справи, як доказу в насту-пних стадіях, то немає необхідності в їх додатковому процесуа-льному оформленні, то, мабуть, не можна твердити, що ці доку-менти мають різний правовий статус залежно від того, на якій стадії вони отримані. Тому потрібно дійти висновку, що докуме-нти, витребувані органами дізнання, слідства, прокурором і су-дом відповідно до норм кримінально-процесуального права, по-винні розглядатися як докази незалежно від того, у якій стадії кримінального судочинства вони отримані.

Таким чином, у стадії порушення кримінальної справи для встановлення обставин, необхідних для прийняття законного й обгрунтованого рішення, приєднуються не всі джерела фактич-них даних і не всі способи їх одержання, а лише деякі з них. При-чому дані, отримані до порушення справи за допомогою перед-бачених для цього етапу процесу засобів, зберігають своє доказове значення у ході подальшого провадження у справі.