РОЗДІЛ I ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРАКТИЧНІ ПРОБЛЕМИ ПРОЦЕСУДОКАЗУВАННЯ НА ДОСУДОВОМУ СЛІДСТВІ 1.1. Предмет процесу доказування на досудовому слідстві


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 

Загрузка...

Предмет

процесу

доказування

на досудовому

слідстві

Поняття          X         /           Визначення

криміналістичного    криміналістичного

забезпечення |           >/         забезпечення

процесу доказування            процесу доказування

на досудовому           на досудовому

слідстві           У         V         слідстві

Предмет

криміналістичного

забезпечення

розслідування

злочинів

Рис. 1. Формування поняття та формулювання

визначення криміналістичного забезпечення процесу

доказування на досудовому слідстві

Доказування — серцевина процесуальної діяльності, має свій об’єкт, суб’єкт між ними існує. I це, мабуть, найбільш складний

та своєрідний її вид. Вивчення процесу доказування, як специфі-чної діяльності, дає підстави говорити про його закономірності та особливості, котрі нерозривно пов’язані між собою.

Розглянемо детальніше ці закономірності та особливості про-цесу доказування на досудовому слідстві.

Поняттю доказування приділялася достатня увага у працях ба-гатьох вчених. Але, на жаль, сьогодні не зустрічається єдино-горозуміння даного поняття. Наприклад, В. Я. Лукашенко і М. Г. Ніколайчик вважають доказування розумовою логічною ді-яльністю [158; 172], а М. М. Михеєнко і М. С. Строгович, навпа-ки, зводять його тільки до практичної діяльності, яка складається зі збирання та дослідження доказів [168; 199].

Більш правильна позиція вчених, які, підкреслюючи склад-ність доказування, включають до нього як практичну діяльність по збиранню, дослідженню й оцінці доказів, так і розумовий про-цес, логічне обґрунтування положень, що пропонуються тими чи іншими суб’єктами процесу. Вони визначають доказування як ді-яльність суб’єктів кримінального процесу по збиранню (форму-ванню), дослідженню, перевірці і оцінці доказів та їх процесуа-льних джерел, а також по формуванню на даній основі певних тверджень і наведення аргументів для їх обгрунтування [див., на-

Збирання ,дотошв полягає у пошуку та виявленні джерел і но-сіїв доказової інформації, отриманні (вилученні стосовно речових доказів), а також закріпленні (фіксації) у передбаченій процесуа-льній формі фактичних даних.

Із змісту ст. 66 КПК України випливає, що особа, яка прова-дить дізнання, слідчий, прокурор і суд збирання доказів здійс-нюють шляхом:

           

провадження слідчих дій;

           

витребування від підприємств, організацій та посадових осіб і громадян пред’явлення предметів та документів, які мо-жуть встановити необхідні у справі фактичні дані;

— вимоги проведення ревізій.

Збирання доказів може здійснюватися і в результаті надання даних в органи розслідування чи до суду: підозрюваним, обвину-ваченим, його захисником, а також потерпілим, цивільним пози-вачем, цивільним відповідачем та їх представниками; а також будь-якими громадянами, підприємствами, установами і органі-заціями.

У передбачених законом випадках особа, яка провадить діз-нання, слідчий, прокурор і суд у справах, що перебувають у їх

провадженні, вправі доручити підрозділам, які здійснюють опе-ративно-розшукову діяльність, провести оперативно-розшукові заходи чи використати засоби для отримання фактичних даних, що можуть бути доказами у кримшальній справі.

Дослідження доказів виражається у їх вивченні, аналізі, співс-тавленні з іншими матеріалами справи. Так, Р. С. Бєлкін слушно звертав увагу на те, що дослідження доказів пов’язане з виявлен-ням пізнання їх сутності [31, с. 23]. Воно пов’язане зі збиранням, перевіркою та оцінкою доказів. Дослідження доказів має місце вже у ході виявлення джерел доказової інформації. Особливу роль цей напрям діяльності суб’єктів доказування має у роботі з речовими доказами, де виявлення і розшифровка доказових влас-тивостей останніх найчастіше пов’язані з необхідністю застосу-вання інструментальних та інших методів дослідження. Дослі-дження доказів у цьому плані має характер з’ясування їх змісту та інформаційного значення.

В окремому дослідженні, зокрема, при проведенні експертизи, має місце отримання також нових знань, які добуває експерт на підставі аналізу властивостей різних об’єктів (наприклад, слідів злочину та зразків для порівняльного дослідження) і використан-ня спеціальних знань, та формулює їх у своєму висновку.

Перевірка доказів. Відповідно до вимог закону всі зібрані у справі докази підлягають ретельній всебічній перевірці. її мета — з’ясування якісності, природності зібраних доказів для встанов-лення фактів, які мають значення для справи [202, с. 177]. Переві-рка доказів включає перевірку належності до справи, допустимості та достовірності зібраних речових джерел інформації, документів й інших доказів. При цьому з’ясовуються і аналізуються інформа-ційні властивості зібраних матеріалів, встановлюється дотримання процесуальних правил збирання доказів, шівставляються докази, які перевіряються, з іншими. Перевірка доказів здійснюється та-кож шляхом збирання нових доказових даних, які підтверджують або заперечують достовірність доказів, що є у справі.

Оцінка доказів є розумовою, логічною діяльністю, яка є не-від’ємною складовою діяльності осіб і органів, котрі провадять процес по збиранню і перевірці доказів та їх джерел. До змісту оцінки доказів як фактичних даних (відомостей за фактом) вхо-дить встановлення їх достовірності, належності, допустимості і достатності для вирішення як окремих питань у справі, так і справи в цілому [169, с. 122—123]. Оцінка доказів здійснюється відповідно до законів (правил, постулатів) логіки. Вона містить такі елементи як аналіз, синтез порівняння.

Оцінка доказів — складний процес, а не одноразовий акт. Збирання, дослідження, перевірка та оцінка доказів можуть бути розмежовані лише умовно, оскільки фактично ці етапи доказу-вання нерозривно пов’язані між собою. Тому оцінка доказів при-таманна не тільки завершальному етапу доказування, а охоплює весь процес. Оцінці підлягає кожен доказ у ході його отримання та дослідження.

Таким чином, підсумовуючи різні погляди стосовно процесу доказування, його елементів, слід відмітити, що доказування є складною діяльністю як практичною, так і розумовою, що має за мету досягнення істини шляхом встановлення обставин, які мали місце у минулому і становлять предмет дослідження у криміна-льній справі. Доказування — єдиний процес, що включає збиран-ня, оцінку, перевірку та дослідження доказів. Отже, це процесуа-льне доказування, яке можливе лише за допомогою доказів, отриманих та перевірених у встановленому законом порядку. Ра-зом з тим треба мати на увазі, що слідчий може отримати знання про обставини, які необхідні для правильного вирішення кримі-нальної справи, не тільки шляхом процесуального доказування, зокрема сюди відносяться запити на характеризуючі матеріали, результати використання даних криміналістичних обліків, хоч вони не є процесуальними, але їх результати використовуються в процесі доказування (п. 3 ст. 64 КПК України). Доказування — це єдиний процесуальний спосіб встановлення та дослідження обставин, які мають значення у справі, але не єдиний шлях їх пі-знання. Так, при провадженні окремих дій слідчий сприймає ве-ликий обсяг інформації, яка ще не є доказом, оскільки вона поки ще не набула належної процесуальної форми, не закріплена у відповідних процесуальних документах. I якщо ці фактичні дані з яких-небудь причин так і залишилися незафіксованими, слідчий все ж таки отримав певні знання про обставини, що його цікав-лять, пізнав їх.

Про ці обставини також можна дізнатися з анонімних повід-омлень, чуток, пліток тощо. Слід зазначити, що між чутками і плітками певної різниці немає. Якщо детальніше, то чутки — це відомості, джерело яких невідоме, про обставини щодо конкрет-ної особи і будь-яких інших фактів, які мають ймовірний харак-тер. А плітки більш персоніфіковані, але їх джерело також неві-доме, і вони, у більшості випадків, мають неправдивий характер [190, с. 573, 620].

Для відмежування наведених двох понять від терміна «дока-зи» достатньо того, що їх джерело невідоме. Тому слідчий згід-

но із законодавством України не може покладатися на такі дані при складанні процесуальних документів. Але вони сприяють доказуванню, дозволяють правильно обрати його напрям, допо-магають виявити джерело, з якого у встановленому законом по-рядку можна отримати інформацію, що цікавить слідчого, намі-тити тактику проведення слідчих дій. їх також можна використовувати при побудові версій, згідно з якими проводи-тимуться різні, у тому числі й оперативні, заходи з перевірки цих версій тощо. Внаслідок вказаних заходів при підтвердженні цієї інформації складаються відповідні документи (протоколи допиту свідків та ін.), які вже за своєю суттю будуть доказами у кримінальній справі.

Отже, специфіка доказів полягає у тому, що вони повинні належати до предмета судового дослідження, тобто охоплю-ватись предметом доказування (ст. 64 КПК України), можуть бути отримані лише із спеціальних, передбачених законом джерел. Повинна існувати реальна можливість їх переві’ки, докази повинні бути отримані уповноваженими на те субєк-тами в установленому законом порядку з додержанням про-цесуальної форми, яка гарантує захист прав і законних інте-ресів громадян.

Але у деяких зарубіжних країнах, наприклад у Грузії, у кримі-нально-процесуальному кодексі закріплена можливість викорис-тання чуток як доказової інформації [210]. Кримінальний процес України не передбачає використання інформації, побудованої на чутках і плітках, тому що вона не відповідає зазначеним вище вимогам, які пред’являються до доказів.

Докази, що грунтуються на чутках чи на повідомленнях свідка про події, у яких він особисто не брав участі, чи на відомостях, що той отримав від третіх осіб, які не стали перед судом, за зага-льним правилом, є неприпустимими. Це положення закріплено у КПК Італії, Японії, Португалії, Англії, Канади, США.

Але з цього правила існує багато винятків. Наприклад, у США допускаються як докази такі показання з чужих слів: заява, яка описує чи роз’яснює подію або становище, зроблена, якщо заяв-ник сприймав цю подію чи становище особисто; заява, яка стосу-ється вражаючої події чи становища, зроблена тоді, коли заявник знаходився під впливом збудження, викликаного цією подією або становищем; будь-яка форма записів, звітів, заяв чи збірників ві-домостей державних установ або органів, які визначають діяль-ність останнього; записи народжень, шлюбів, розлучень, смертей; заява про факти з особистої чи сімейної історії, які містяться у

сімейних біографіях, метриках; заяви, зроблені для цілей медич-ного діагнозу чи лікування і які описують історію хвороби, та інші випадки.

Для правильного розуміння допустимості показань з чужих слів необхідно мати на увазі, що правило про це повністю засно-ване на положенні загального правила, а саме: докази, які не мо-жуть бути досліджені за допомогою перехресного допиту, недо-пустимі. Таким чином, показання з чужих слів — по-перше, заява, зроблена особою; по-друге, вона зроблена за межами суду і підтверджена у суді; по-третє, вона надана для доведення істин-ності твердження, зробленого за межами судового засідання. На-приклад, показанням з чужих слів буде запис у щоденнику.

Англійський загальний підхід до допустимості доказів збіга-ється з американським. Це стосується і показань з чужих слів. Наприклад, винятком з недопустимості таких показань за англій-ським законодавством є твердження, зроблене особою, яка до її допиту в суді померла.

Законодавство Нідерландів допускає як докази показання, що ґрунтуються на чутках, оскільки ці показання заносяться у про-токол, який є відповідно до ст. 344 КПК Нідерландів видом до-кументів. Законодавство Німеччини також допускає як докази показання, які ґрунтуються на чутках, за умови, якщо судді не надане право пошуку доказів та їх оцінки.

Російське законодавство не знає поняття «показання з чужих слів». 3 деякими обмовками до них можна віднести (ст.ст. 70, 74, 75 КПК РФ) показання свідка чи потерпілого, які в силу пе-вних обставин не можуть вказати джерело своєї поінформова-ності (наприклад, показання оперуповноваженого про фактичні дані, котрі стали йому відомі від конфіденційної особи, яка сприяла правоохоронним органам, здійснюючим оперативно-розшукову діяльність, якщо оперуповноважений не оприлюднив дані про цю особу).

Із зазначеного випливає, що арсенал слідчого при проваджен-ні у кримінальній справі, зокрема при збиранні доказів, досить широкий. Тому, маючи будь-яку інформацію — буде вона дока-зами або лише чутками, її слід обов’язково перевірити, щоб у по-дальшому використати останню для встановлення істини у спра-ві, забезпечити притягнення до кримінальної відповідальності винних і не допустити покарання невинних. 3 логічної точки зо-ру, докази, передбачені Кримінально-процесуальним законом, нічим не відрізняються від інших доказів, які використовуються у повсякденному житті, у науковому дослідженні, у будь-якій га-

лузі процесу пізнання. Докази — це і є факти повсякденного життя, які стають судовими доказами лише у встановленому за-коном порядку і тільки у силу їх зв’язку 3 тим чи іншим явищем, подією, фактом, що становлять предмет не будь-якого, а саме су-дового дослідження.

Також цікавий інтерес викликає питання про допустимість за-стосування у якості доказів результатів ОРД, а саме отриманих за допомогою технічних засобів фіксації. До цього часу у чинному КПК України відсутні норми, які б дозволили, як докази у кримі-нальній справі, використовувати, наприклад, кіно-, відео- та ауді-озаписи, які надійшли до правоохоронного органу анонімним шляхом або були отримані слідчим іншим шляхом, який не пе-редбачений вимогами ст.ст. 66, 187, 1871 КПК України. Так, в КПК України зі змінами і доповненнями від 12.07.2001 p. у за-значених статтях викладений порядок одержання доказів за до-помогою заходів ОРД, але не розглядається питання про викори-стання як доказу інформації про злочин, отриманої анонімним шляхом або особами, які не мають дозволу на проведення ОРД або слідчих дій, наприклад, кіно-, відео- та аудіозаписів, які на-дійшли до правоохоронного органу поза шляхом, вказаним у КПК, але які фактично містять у собі доказову інформацію. От-же, у разі надходження до відповідного органу такої інформації вона не може бути доказом, а лише додатком до протоколу її огляду.

Виникає потреба у подальшій роботі над вдосконаленням КПК України в галузі відпрацювання механізму отримання дока-зової інформації під час розслідування злочинів. До речі, справе-дливість висловленої ідеї обгрунтовується результатами опиту-вання слідчих. Так, із 93 респондентів 67 висловились за доцільність введення до КПК України нової норми, яка б перед-бачала використання даних, отриманих за допомогою технічних засобів (кіно-, відео-, фото- та аудіозаписів), як доказів у кримі-нальній справі незалежно від шляхів надходження до правоохо-ронних органів. Тому ми пропонуємо ч. 2 ст. 65 України після словосполучення «... та іншими документами» доповнити слово-сполученням «... протоколами технічного документування за ре-зультатами анонімного надходження до правоохоронних органів кіно-, відео-, аудіозаписів. Такими слід вважати будь-які матеріа-ли (навіть якщо вони надійшли до правоохоронного органу анонімним шляхом), які були отримані за допомогою відео-або кінозйомки і про достовірність яких є висновки технічної експертизи.

Таким чином, пізнання є отримання знань про обставини, що мають значення у справі, а доказування — отримання знань про ці обставини лише у встановленій законом процесуальній формі. Поняття пізнання у кримінальній справі ширше за поняття дока-зування. Воно охоплює не тільки доказування, а й інші способи отримання інформації, що сприяють встановленню об’єктивної істини. Тому, неправильне твердження, що докази — це єдиний спосіб пізнання фактів, які досліджуються у кримінальній справі.

Доказування здійснюється на всіх стадіях кримінального про-цесу, на різних його стадіях виявляються ті чи інші особливості, котрі випливають із завдань стадії та процесуальних умов, у яких відбувається процесуальна діяльність. Наявність таких особливо-стей у доказуванні на різних етапах процесуальної діяльності дає підстави вести мову про різні межі доказування та його предмет.

Однією з передумов повного, всебічного і об’єктивного роз-слідування злочинів є правильне визначення предмета доказу-вання у кримінальному процесі. Він є узагальненим юридичним вираженням об’єкта кримінально-процесуального пізнання, яке здійснюється за допомогою судових доказів. Так, М. М. Михе-єнко під предметом доказування розумів таку сукупність перед-бачених кримінально-процесуальним законом обставин, встанов-лення яких необхідне для вирішення заяв і повідомлень про зло-чин, кримінальної справи в цілому чи судової справи у стадії виконання вироку, а також для здійснення процесуальних профі-лактичних заходів у справі [168, с. 89].

Поняття предмета доказування, яке є конкретним та визначе-ним за змістом в силу того, що перелік обставин, які до нього входять, передбачений законом, орієнтує практичних працівників на всебічне, повне і об’єктивне дослідження всіх обставин, необ-хідних для правильного вирішення кримінальної справи та вико-нання завдань кримінального судочинства.

Предмет доказування — це коло обставин, які потрібно вста-новити у кримінальній справі. Якщо метою доказування є вста-новлення об’єктивної істини, то його предмет вказує на те коло обставин, що створюють юридично значущі елементи такої істи-ни, а їх встановлення дозволяє вирішити справу по суті.

Предмет доказування у кримінальній справі визначений ст. 64 КПК України, де передбачено, що при провадженні досу-дового слідства, дізнання і розгляді кримінальної справи у суді підлягають доказуванню:

1) подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинен-ня злочину);

2)         винність обвинуваченого у вчиненні злочину та мотиви злочину;

3)         обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, a також обставини, які характеризують особу обвинуваченого, пом’якшують та обтяжують покарання;

4)         характер та розмір шкоди, заподіяної злочином, а також розмір витрат закладу охорони здоров’я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння.

З’ясування обставин, які входять у предмет доказування, по-винно послідовно давати відповіді на питання класичної формули юриспруденції: «Що, де, коли, ким, яким чином?».

Безумовно, предмет доказування має безпосередній зв’язок з но’мами кримінального права. Останні визначають об’єкт, обєктивну сторону складу злочину, можуть вказувати на ряд об-ставин, за наявності яких те чи інше діяння може розглядатися як злочин. По суті норми кримінального права визначають розумову модель діяння, за вчинення якого повинна наставати конкретна кримінальна відповідальність. Елементи цієї моделі вказують на обставини, наявність чи відсутність яких потрібно доказувати для того, щоб мати можливість вирішити справу по суті відповідно до закону. Все це обумовлює необхідність вивчення проблем до-казування з використанням аналізу кримінального законодавства і практики його застосування.

У зв’язку з підготовкою проекту нового Кримінально-процесуального кодексу України все більшої актуальності набу-ває проблема законодавчого визначення предмета доказування у кримінальній справі.

Автори одного з офіційних проектів Кримінально-процесуального кодексу України пропонують до статті під на-звою «Предмет доказування в кримінальному процесі» записа-ти:... «при провадженні дізнання, досудового слідства і розгляді справи у суді підлягають доказуванню:

•          п. 8 — обставини, які характеризують особу підозрюваного, обвинуваченого, підсудного (демографічні дані, соціально-побутові та виробничі характеристики, психологічні риси, стан здоров’я);

•          п. 10 — безпосередні причини злочину і умови, які сприя-ють його вчиненню...» [ст. 131 проекту КПК України].

У ст. 139 даного проекту пропонується внести доповнення: «Дізнавач, слідчий, прокурор, суд в межах своєї компетенції зо-бов’язані всебічно, повно і об’єктивно з’ясувати всі обставини, що підлягають доказуванню у справі».

He можна не помітити деякі аспекти зазначеної концепції, які можуть негативно вплинути на правозастосовну практику. На-приклад, чи можна всебічно, повно та об’єктивно встановити (з достовірністю довести) умови життя, під впливом яких у обвину-ваченого виникло бажання вчинити злочин, якщо останній взага-лі відмовляється від показань, народився та жив в одній державі, а вчинив його у іншій? Найімовірніше, вказане — лише поба-жання. 3 достовірністю доказати такі обставини, неможливо, бо між ними та злочином немає прямого причинного зв’язку. Наука кримінологія використовує для їх виявлення метод діагностики. Закріплення законом категоричної вимоги про необхідність пов-ного та всебічного доказування названих обставин може дати підставу для безперервного повернення кримінальної справи на додаткове розслідування.

Більше того, як зазначав М. С. Строгович: «Совершенно излиш-не и недопустимо такое «углубление» в изучение личности обви-няемого, которое уводит следствие и суд в сторону от существа де-ла, загромождает расследование и разбирательство дела всяческими подробностями из жизни обвиняемого, к данному делу не имею-щими отношения. Тем более недопустимо собирание всяческих сведений и фактов зтого рода с целью восполнения недостатка до-казательств виновности обвиняемого» [198, с. 167—168].

Те, що у ст. 64 чинного КПК України, яка визначає предмет доказування, не йдеться про необхідність доказування причин і умов, котрі сприяли вчиненню злочину, мабуть, невипадково. Стаття 23 КПК України передбачає: при провадженні дізнання, досудового слідства і судового розгляду кримінальної справи ор-ган дізнання, слідчий, прокурор зобов’язані виявити причини та умови, які сприяли вчиненню злочину. Безумовно, між поняття-ми «виявити» і «доказати» є різниця.

Виявити — значить зробити явним, проявити, викрити

Доказати— підтвердити будь-яке положення фактами чи до-водами [177, с. 140].

Розглядаючи дану проблему, М. С. Строгович підкреслює: «Прежде всего должньі бьіть доказаньі все фактьі, из которьіх складьівается уголовно наказуемое деяние, содержащее обьек-тивньіе и субьективньіе злементьі состава преступлений. Зти фактьі в совокупности образуют то, что назьівается главньім фак-том. Все, что входит в состав предмета доказьівания, имеет суще-ственное значение для дела и должно бьіть доказано с абсолют-ной достоверностью и несомненностью» [199, с. 363—365].

У визначенні предмета доказування неприпустимим є як невиправдане обмеження його складових елементів, так і їх непомірне розширення, яке може викликати безпідставну затримку в розслідуванні і вирішенні кримінальної справи по суті.

Як у пізнанні, так і у доказуванні слід розрізняти предмет і об’єкт дослідження. Об’єктом останнього є подія злочину в усіх її проявах. Разом з тим предметом пізнання є, як зазначають фі-лософи, «… зафиксированньіе в опьіте и включенньіе в процесс практической деятельности человека стороньі, свойства и отно-шения обьекта, исследуемьіе с определенной целью в данньіх ус-ловиях и обстоятельствах …» [220, с. 309].

При цьому, як у будь-якому юридичному пізнанні взагалі, так і у кримінально-процесуальному доказуванні, зокрема, важливо, щоб із всієї безлічі властивостей, стану та інших особливостей об’єкта дослідження наша думка виділяла найбільш важливі, юри-дично значущі, відокремлювала таким чином, щоб кожний з них був би, безумовно, необхідним, а всі вони, разом взяті, були б, безперечно, достатніми для здійснення правосуддя і вирішення справи по суті. Сукупність таких елементів й створює предмет до-казування.

По суті, предмет доказування — це юридично значущі обста-вини і сторони розслідуваної події, з’ясування яких необхідне для підсумкового вирішення справи.

Основним змістом предмета доказування завжди є склад зло-чину. Елементами предмета доказування є фактичні обставини, які відповідають елементам складу злочину [199, с. 159—160].

Розвиваючи і реалізуючи цей підхід, ми притримуємося ви-словловленої у юридичній літературі думці, що ст. 64 КПК України слід було б викласти у такій редакції:

«При провадженні досудового слідства і судового розгляду підлягають доказуванню:

а)         наявність або відсутність передбаченого кримінальним за-

коном с’спільно небезпечного діяння;

б)         обєкт та предмет злочину; характер і розмір шкоди, ним

заподіяної;

в)         час, місце, спосіб та інші, які мають значення для справи,

обставини вчинення злочину; наявність чи відсутність причинно-

го зв’язку між суспільно небезпечним діянням і шкідливими нас-

лідками, які настали;

г)         особа злочинця;

д)         чи винен обвинувачений, підсудний у вчиненні злочину;

е) наявність чи відсутність обставин, які пом’якшують, обтя-жують чи виключають кримінальну відповідальність і застосу-вання заходів покарання» [202, с. 120].

3 предметом доказування тісно пов’язане, як зазначалось, таке поняття, як межі доказування. Якщо предмет доказуван-ня — це сукупність доказових фактів, то його межі — такий ступінь достатності і достовірності системи доказів, що дозво-ляє зробити єдиний і неспростовний підсумок як по кожному елементу доказування, так і у справі в цілому. Вони характери-зуються повним, всебічним і об’єктивним дослідженням всіх обставин справи.

Визначення повноти дослідження обставин справи є однією з найскладніших проблем слідчої і судової практики.

4

Наприклад, притягнутий до відповідальності за крадіжку державного майна, X. кожного разу, коли справа направля-лася до суду, робив заяву про нові епізоди вчинених ним і його співучасниками крадіжок. В таких ситуаціях суд, відпові-дно до ст. 246 КПК України, за наявності підстав для зміни обвинувачення на більш тяжке, повертає справу на додатко-ве розслідування. Але досудове слідство не може бути без-кінечним. Припустимо, що всі строки слідства закінчилися, a у суді знову виявлено новий епізод злочинної діяльності. Як завершити справу?

Рішення пропонується у ст. 156 КПК України, де міститься таке положення: «У кожному випадку, коли розслідування справи у повному обсязі у строки, зазначені у ч. 1 чи ч. 2 цієї статті, закінчити неможливо і за відсутності підстав для зміни запобіжного заходу прокурор, який здійснює нагляд за вико-нанням законів при провадженні розслідування у даній справі, має право дати згоду про направлення справи до суду в частині доведеного обвинувачення. У цьому випадку справа в частині не розслідуваних злочинів чи епізодів злочинної діяльності... виділяється в окреме провадження і закінчується у загальному порядку». Вважається, що наведене право повинно бути надане не тільки керівникам прокурорського відомства, а й суду. При цьому необхідно більш детально обговорити юридичні питання, пов’язані з винесенням вироку, в разі виділення справи в окреме провадження. Особливо, якщо злочин був тривалим, а виявлені епізоди визначають необхідність його перекваліфікації (напри-клад, з крадіжки у великому розмірі на крадіжку в особливо ве-ликому).

У таких ситуаціях постає багато спірних питань, можливі також розбіжності їх вирішення між слідчим і прокурором. Остаточне рішення з розв’язання названих проблем повинен приймати суд.

Всебічність дослідження припускає, як зазначив В. С. Зеле-нецький, глибоке вивчення всієї сукупності обставин, що нале-жать до справи, їх сторін, реально існуючих між ними зв’язків та взаємозалежностей [78, с. 40]. Це значить, що у справі повинні бути висунуті всі можливі, реальні, у тому числі взаємовиключні, версії. Вони ретельно перевіряються, у процесі чого всі, крім од-нієї (яка відповідає істині), спростовуються. Відповідна істині версія підтверджується достатньою й неспростовною сукупністю достовірних доказів. Усі елементи предмета доказування мають бути доказані з достовірністю і безумовністю, підтверджені не-спростовними доказами. Система зібраних доказів повинна дава-ти можливість зробити єдиний висновок як по кожному елементу доказування, так і у справі в цілому та виключити будь-які сум-ніви. Всі сумніви у справі підлягають об’єктивному вивченню, a якщо вичерпані можливості їх усунення, повинні тлумачитися і вирішуватись на користь обвинуваченого (підсудного). Виходячи з такого розуміння всебічності і повноти досудового слідства та судового розгляду, мають, на наш погляд, визначатися і межі до-казування у кримінальній справі.

Єдність процесу доказування визначається не тільки нерозри-вним зв’язком його елементів — єдністю змісту, а й тим, що до-казування протягом всього кримінального судочинства підпоряд-коване єдиним завданням і здійснюється в установленій законом формі, на базі єдиних принципів. Доказування є серцевиною, ча-стиною кримінально-процесуальної діяльності. Тому завдання та принципи доказування збігаються із завданнями та принципами кримінального судочинства в цілому.

За допомогою доказування в сукупності з іншими процесуа-льними діями повинні досягатися завдання швидкого та повного розкриття злочину, виявлення винних та забезпечення правиль-ного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був покараний, жодного невинного не було притягнуто до кримі-нальної відповідальності і засуджено.

Із завдань судочинства випливає необхідність досягнення іс-тини у кожній кримінальній справі.

Висновки органів досудового слідства і суду мають відповіда-ти обставинам справи, тому, що було у дійсності. Вони повинні містити правильну оцінку встановлених фактів і дій обвинуваче-ного з точки зору закону.

Одночасно ці висновки мають бути обгрунтовані достовірни-ми фактами, повинні бути переконливими.

Таким чином, визначаючи завдання доказування, ми повинні виходити з необхідності встановлення об’єктивної істини у кож-ній справі, достовірності висновків органів розслідування і суду.

Єдиним для процесу доказування є не тільки завдання доказу-вання, а й те, що всі його елементи повинні бути підпорядковані принципам кримінального судочинства.

Слід зазначити, що у процесуальній літературі питанню про принципи доказування не приділяється достатньо уваги. Автори праць, присвячених питанню доказування, головним чином звер-тають увагу на правила оцінки доказів. Принципи доказування сформулював М. С. Строгович, який називає такі з них: матеріа-льна істина як ціль і результат доказування; внутрішнє переко-нання суддів як підстава оцінки доказів; презумпція невинності [199]. Близьку до цього систему принципів доказ’вання подає М. Л. Якуб: активність, всебічність, повнота та обєктивність у дослідженні обставин справи; презумпція невинності; оцінка до-казів за внутрішнім переконанням [237, с. 11—19].

Іншу точку зору наводить деякі вчені, які висловлюють думку, що в доказуванні проявляються всі принципи кримінального су-дочинства.

Такий підхід до вирішення даного питання про принципи до-казування вважається слушним. Доказування нерозривно пов’я-зане з усім процесом, хоча не вичерпує його. Тому правила до-казування випливають із сутності процесу, його завдань і безпо-середньо пов’язані з принципами, засадами всього судочинства.

Створення «особливих» принципів доказування не досягає своєї мети. Вказані М. С. Строговичем та М. Л. Якубом прин-ципи доказування, по суті мають велике значення і є вихідними положеннями не тільки при доказуванні. Так, принцип матеріа-льної (об’єктивної) істини у кримінальному процесі є вихідним, базовим положенням не лише при збиранні, дослідженні і оцін-ці доказів, а й при вирішенні всіх питань, які виникли у процесі кримінального судочинства. Так само дія презумпції невинності не може бути зведена тільки до питань, пов’язаних з доказуван-ням. Дія названої презумпції впливає на всю процесуальну дія-льність, що ж стосується оцінки доказів за внутрішнім переко-нанням, то це положення саме є проявом дії такої засади в процесі, як незалежність суддів і підпорядкування їх лише зако-ну. Законом також встановлена процесуальна незалежність слі-дчого і прокурора.

Таким чином, намагання виділити спеціальні принципи дока-зування, які існували б одночасно із загальними принципами кримінального судочинства, паралельно їм, себе не виправдову-ють. Це призводить до того, що ними применшується значення тих чи інших засад судочинства і вони зводяться тільки до дока-зування або до питань доказування, застосовується лише дія де-яких положень, які виходять з того чи іншого принципу.

Говорячи про доказування у кримінальному процесі, не можна не сказати про суб'єкти кримінального процесу в цілому і про суб’єкти доказування зокрема.

У визначенні законодавцем терміна «учасники процесу» He-Mae послідовності (Розділ III КПК України). Така нечіткість у бі-льшості випадків обумовлена відсутністю у науці єдиної думки щодо поняття і кола учасників процесу. Тому, щоб його виявити, розглянемо питання про осіб, котрі беруть участь у справі як суб’єкти процесуальної діяльності, і характер виконуваних ними функцій.

У процесуальній літературі склались різні точки зору. Так, М. С. Строгович відносить до суб’єктів кримінально-процесуаль-ної діяльності тих учасників процесу, які виконують будь-яку процесуальну функцію (обвинувачення захист та вирішення спра-ви). Такими є: суд, прокурор, слідчий, орган дізнання, захисник, потерпілий. Інші особи, котрі беруть участь у справі, є учасника-ми процесу, а не його суб’єктами [199, с. 111].

Інша думка з даного питання висловлена Н. Н. Полянським, який дійшов висновку: особи, котрі беруть участь у справі (у то-му числі свідок, експерт тощо), вступають у певні правовідноси-ни — учасники процесу, його суб’єкти [179, с. 41].

На думку М. М. Михеєнка і А. Я. Дубинського, немає підстав розрізняти суб’єктів та учасників процесуальної діяльності [168, с. 89—100; 63, c. 46—52]. У той же час М. С. Строгович вважає основною відмінною ознакою суб’єкта процесу виконання ним процесуальної функції. Якщо загальним для всіх осіб, які беруть участь у судочинстві, є здійснення ними будь-якої діяльності, що регламентується кримінально-процесуальним законодавст-вом, наявність визначених законом прав і обов’язків і, відповід-но, правовідносин з іншими учасниками процесу, то для його суб’єктів, поряд з даними ознаками, характерним є те, що кожен з них виконує ту чи іншу процесуальну функцію. Термін «суб’єкт процесу», у зв’язку із зазначеним вище, потрібно роз-глядати вужче, ніж поняття «особи, які беруть участь у справі» [199, с. 112].

Отже, всі учасники процесу можуть бути поділені на чотири групи:

1.         Органи та посадові особи, які ведуть та безпосередньо здій-снюють кримінально-процесуальне провадження: суд (суддя), прокурор, слідчий, начальник слідчого відділу, органи дізнання (особа, котра провадить дізнання.

2.         Учасники кримінального процесу, особисто зацікавлені у вирішенні справи, тобто особи, які мають та відстоюють само-стійний інтерес: підозрюваний, обвинувачений, потерпілий, ци-вільний позивач, цивільний відповідач.

3.         Особи, які представляють та захищають інтереси (третіх осіб): захисник, представник цивільного відповідача. Спільним для них є те, що вони сприяють захисту прав осіб, які мають свої інтереси. Вони не можуть бути допитані про обставини справи, що стали відомі їм у зв’язку з виконуваною ними фун-кцією.

4.         Особи, які сприяють кримінальному судочинству: свідки, поняті, експерти, перекладачі, спеціалісти та інші. Вони сприя-ють кримінальному судочинству за допомогою виконання за-вдань, покладених на них законом.

Названі вище особи беруть ту чи іншу участь в доказуванні, але не всі вони є його суб’єктами. Суб’єктами слід вважати лише тих учасників, у діяльності яких проявляються елементи кримі-нально-процесуального доказування, — збирання, перевірка, оці-нка доказів та їх використання для встановлення обставин, що мають значення для справи, та обгр’нтування висновків, які з них випливають. Іншими словами, субєкти це — органи та особи, котрі виконують у процесі доказування не одноразову або епізо-дичну, а постійну, тривалу (хоча б у межах однієї стадії) участь, тобто:

а)         здійснюють процес доказування (збирання, перевірку, оцін-

ку доказів) та відповідальні за нього;

б)         мають право на активну і тривалу участь у процесі доказу-

вання для досягнення своїх або представницьких інтересів, що

охороняються законом.

Інші ж суб’єкти процесуальних прав і обов’язків (але не суб’єкти процесу доказування) можуть відігравати у ньому епі-зодичну роль і допомагати у даному процесі — перекладач, спе-ціаліст, поняті; особи та органи, що виконують одноразові дору-чення або звернення слідчого з вимогами надати докази. Тобто

В. Д. Арсеньєв відносив до числа суб’єктів процесу доказу-вання «...граждан, должностньіх лиц, предприятия, учреждения, организации, которьіе представляют имеющиеся в их распоряже-нии предметьі и документьі по требованию лица, производящего дознание, следователя, прокурора и суда либо по собственной инициативе». Але, — далі писав В. Д. Арсеньєв, — «участие ука-занньіх субьектов в процесс доказьівания тем и ограничивается; они не в праве заявлять ходатайства о собирании и истребовании доказательств, участвовать в их проверке и оценке» [10, с. 74]. Однак саме це слушне за’важення спростовує першочергову тезу автора: якщо названі субєкти не беруть участь в збиранні, пере-вірці і оцінці доказів (тобто у доказовій діяльності), то вони ніяк не можуть вважатися суб’єктами процесу доказування.

До суб’єктів процесу доказування першої групи необхідно віднести, у першу чергу, державні органи, відповідальні за кри-мінальну справу на кожній стадії кримінального процесу.

До них належать: орган дізнання, особа, яка провадить дізнан-ня, слідчий, начальник слідчого відділу, прокурор, суд (суддя) у стадіях порушення кримінальної справи і досудового розслідуван-ня. Характерним для процесуального становища зазначених суб’єктів є те, що саме на них покладений обов’язок процесу дока-зування, обов’язок встановлення обставин справи у повній відпо-відності з дійсністю, тобто обов’язок досягнення об’єктивної істи-ни. Ці органи повинні забезпечити виконання завдань криміналь-ного процесу, які названі у ст. 2 КПК України. В силу принципу публічності, закріпленому у ст. 4 КПК України, вони зобов’язані у межах своєї компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину і вжити всіх передбачених зако-ном заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у його вчиненні і до покарання останніх. Саме зазначені органи мають забезпечити всебічне, повне і об’єктивне дослідження обставин справи (ст. 22 КПК України), для чого їм надане право вживати всі передбачені законом заходи для збирання і перевірки доказів (ст. 66 КПК України). Відповідно до ст. 67 КПК України вони оці-нюють докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об’єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Тільки ці органи ма-ють право застосовувати заходи примусу до інших учасників про-цесу. Лише вони зобов’язані встановлювати або визнавати най-більш значущі юридичні факти, вказані у нормах доказового права, тим самим породжуючи виникнення, зміну та припинення процесуальних правовідносин у процесі доказування.

Важливою ознакою суб’єктів процесу доказування даної гру-пи є те, що вони беруть обов’язкову участь у правовідносинах, які виникають у його процесі.

Суб’єктами процесу доказування другої групи є учасники кримінального процесу, особисто зацікавлені у вирішенні справи: підозрюваний, потерпілийд цивільний позивач, обви-нувачений, цивільний відповідач. ,х процесуальне становище характеризується, насамперед, тим, що вони не несуть обов’я-зку всебічного, повного та об’єктивного дослідження обставин справи, тобто обов’язку доказування. Відповідно до ч. 2 ст. 22 КПК України суд, прокурор, слідчий і особа, яка провадить ді-знання, не вправі перекладати обов’язок доказування на обви-нуваченого. Хоч ’ даній нормі йдеться про недопустимість пе-рекладання обовязку доказування лише на обвинуваченого, безперечно, такий обов’язок не може бути перекладений на інших суб’єктів, які мають у кримінальному процесі власний інтерес. Разом з тим вони мають право участі у процесі дока-зуванні. Для реалізації останнього закон дає їм можливість на-давати предмети і документи, які є у їх розпорядженні, заявля-ти клопотання про провадження слідчих дій, брати участь у їх проведенні, у перевірці і оцінці доказів, висловлювати свою думку щодо доказовості тих чи інших обставин справи та з ін-ших питань.

Відмінності суб’єктів процесу доказування другої групи від органів, відповідальних за кримінальну справу, полягають у на-ступному:

—        вони не несуть безпосередньої відповідальності за дослі-дження обставин справи і досягнення мети процесу доказування. їх діяльність цьому тільки сприяє;

—        вони не є суб’єктами обов’язку збирання, перевірки і оцін-ки доказів, однак на деяких з них може бути покладено обов’язок доказування раніше сформульованої тези (прокурор у суді);

—        вони беруть участь у процесі доказування з певних, зазда-легідь визначених, позицій;

—        вони не мають власних повноважень у процесі доказуван-ня, не є органами застосування права. Для того, щоб останні реа-лізували свої права у процесі доказування, необхідна згода орга-ну, відповідального за справу. Вони це роблять безпосередньо, шляхом подання клопотань, заяв, скарг тощо.

Суб’єкти третьої групи процесу доказування поєднують захи-сників підозрюваного й обвинуваченого, а також представників потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача.

Чинне законодавство досить докладно регламентує права й обов’язки захисника як суб’єкта процеса доказування (ст. 48 та інші КПК України). Що ж стосується представника, то у законі визначені тільки його права, тотожні правам особи, що ним пред-ставляється (ч. 2 ст. 49, ч. 2 ст. 50, ч. 2 ст. 51 КПК України). I ли-ше в проекті КПК України названі обов’язки представника: за-конними засобами відстоювати права і законні інтереси особи, яку він представляє; з’являтися за викликом дізнавача, прокуро-ра, слідчого та суду; не перешкоджати встановленню істини у справі шляхом вчинення дій, спрямованих на те, щоб схилити свідка чи потерпілого до відмови від показань або до дачі завідо-мо неправдивих показань, іншим чином сфальсифікувати докази у справі або затягнути її розслідування; дотримуватись встанов-леного порядку при розслідуванні і судовому розгляді справи.

Таким чином, на відміну від суб’єктів процесу доказування першої групи, на захисникові і представникові не лежить обов’я-зок всебічного, повного й об’єктивного дослідження обставин справи; на них, так само як і на їх підзахисних чи осіб, що ними представляються, не може бути перекладений обов’язок доказу-вання. Разом з тим, на відміну від суб’єктів процесу доказування другої групи, які можуть поводитися пасивно і не вживати жод-них заходів для відстоювання своїх інтересів, захисник і предста-вник зобов’язані брати участь у процесі доказування, у збиранні, перевірці й оцінці доказів і використовувати всі надані їм зако-ном засоби та способи для забезпечення інтересів підзахисних чи тих, що ними представляються.

Серед інших суб’єктів процесу доказування на досудовому слідстві, на наш погляд, головним є слідчий, оскільки він наділе-ний найбільшими процесуальними правами та процесуальною самостійністю, визначає основні і додаткові напрями слідства, приймає і виконує рішення, суттєво обмежує права деяких осіб заходами примусу, тобто значною мірою впливає на їх подальшу долю, здійснює ке’івництво діяльністю своїх помічників, дає за-вдання іншим субєктам процесу доказування та несе особисту відповідальність за хід і результати слідства. Його діяльність від-бувається у складних, здебільшого конфліктних, психологічних ситуаціях, які слідчому постійно необхідно вирішувати.

Ці особливості роботи слідчого відображають її процесуаль-ну, психологічну, криміналістичну характеристики та, у свою чергу, диктують відповідні вимоги до нього як до фахівця-правознавця взагалі та спеціаліста у сфері боротьби зі злочинні-стю, зокрема. Дані вимоги знаходять своє відображення у ква-

ліфікаційній характеристиці професії слідчого [125], та підтвер-джуються результатами проведеного нами анкетування праців-ників слідчих підрозділів. 3 сукупності наданих вимог вони від-мічають необхідність вищої юридичної освіти за спеціаль-ністю — 86 %, з якостей слідчого виділяють: компетентність — 41 %, чесність— 38 % і вміння діяти у складних умовах— 32 %, а із задатків: аналітичне мислення — 62 %, спостережли-вість — 60 %, пам’ять — 54 %.

При проведенні того ж анкетування було виявлено 14 % слід-чих, які працюють на своїх посадах без вищої спеціальної освіти та не виділяють її як необхідну кваліфікаційну вимогу. Але всі вони висловлюють думку з приводу необхідності, як мінімум, підвищення своєї кваліфікації шляхом навчання на відповідних курсах при спеціалізованих навчальних закладах, наприклад у навчально-науковому інституті підготовки слідчих і криміналіс-тів КНУВС.

Проблеми досудового розслідування значною мірою залежать від підготовки кадрів навчальними закладами. Тому для забезпе-чення стабільності кадрів слідчого апарату необхідно якісно здійснювати весь комплекс заходів по підготовці молодих спеці-алістів, починаючи від відбору кадрів для вступу у навчальний заклад. За результатами опитування слідчих, які закінчили вищі навчальні заклади МВС України, 54 % дотримуються думки, що необхідно готувати кадри слідчих, а не юристів широкого профі-лю, як нині. Для цього потрібен спеціалізований вищий навчаль-ний заклад, де готували б тільки слідчих. Відбір кандидатів для підготовки фахівців слідчої спеціалізації повинні здійснювати виключно працівники слідчого апарату, перевагу необхідно на-давати абітурієнтам, які відслужили строкову службу у Збройних Силах України та співробітникам правоохоронних органів, що дозволить значно зменшити плинність кадрів у слідчих підрозді-лах. Ця вимога диктується тим, що такі абітурієнти вже мають життєвий досвід, спроможні приймати самостійні рішення, дося-гати поставленої мети, знайомі зі службовою дисципліною, здат-ні витримувати фізичне та психологічне навантаження тощо. На відміну від таких абітурієнтів, за результатами проведеного анке-тування 37 % випускників Київського національного університе-ту внутрішніх справ знають про роботу слідчого, насамперед, лише з детективної літератури та фільмів.

Також добирати абітурієнтів необхідно за відповідними мора-льно-етичними якостями і характеристиками, за допомогою тес-тування з використанням наукових досягнень у галузі психології.

Що ж стосується безпосередньо процесу навчання, слід зазна-чити, що з найбільш необхідних для практичної діяльності слід-чого навчальних дисциплін як слухачі та студенти, так і практич-ні працівники слідчих підрозділів виділили кримінальне право, кримінальний процес і криміналістику. I це зрозуміло, оскільки ці базові дисципліни забезпечують отримання необхідних доста-тніх знань, умінь та навичок з розкриття, розслідування та попе-редження злочинів, що є суттю слідчої діяльності.

Але при цьому анкетовані серед зазначених дисциплін вказу-ють на недостатній рівень викладання у навчальних закладах криміналістики, зокрема 57,6 % студентів і слухачів та 32 % слі-дчих, і визначають можливі шляхи підвищення ефективності в отриманні знань для їх подальшого використання в своїй роботі: запровадження в навчальному процесі методики організації ро-боти по розкриттю і розслідуванню злочинів на основі нових комп'ютерних технологій; заміна застарілої криміналістичної та спеціальної техніки, у тому числі придбання сучасних засобів зв’язку, пошукових приладів, засобів оперативного спостережен-ня, достатньої кількості комп'ютерної техніки, обладнання муль-тимедійних класів, спеціалізованих навчальних аудиторій, кри-міналістичних полігонів та музеїв.

Після закінчення навчання та отримання необхідних знань, умінь та навичок зі слідчої спеціалізації випускники навчаль-них закладів приступають до виконання безпосередніх обов’я-зків на посаді слідчого в комплектуючих органах, де вони, на жаль, зустрічаються з проблемами практичної діяльності. Се-ред найбільш вагомих проблем молоді спеціалісти зазнача-ють такі: 82 % вказують на надмірне навантаження (20— 25 справ). На наш погляд, навантаження на слідчого повинно вираховуватися із розрахунку на одного працюючого слід-чого, а не на весь особовий склад підрозділу. На формаль-ність виконання наставниками своїх обов'язків вказують 63 % опитаних. Мало слідчих у віці 40—50 років, тих, у кого належна професійна кваліфікація поєднується з великим життєвим досвідом. Наприклад, у Дніпровському РУ ГУ МВС України у м. Києві серед 35 слідчих тільки один вказаного віку. I це — начальник слідства, a у Дніпровському терито-ріальному управлінні міліції з 17 слідчих — один заступник начальника слідства такого віку. 67 % вказують на надмірну вимогливість з боку керівництва та хибну дисциплінарну практику, 91 % — на незадовільні соціально-побутові умови та низьку заробітну платню. Отже є необхідність підвищити

слідчі надбавки та розширити межі граничних спеціальних звань відповідно до досвіду та якості роботи.

Невирішення зазначених проблем та невжиття відповідних за-ходів до закріплення молодих слідчих на роботі може призвести до такої ситуації, коли із злочинністю не буде кому боротися.

Робота слідчого зі збирання, оцінки та дослідження доказів є складною та специфічною, її успіх залежить від того, наскільки слідчий тактично грамотно застосував криміналістичні рекомен-дації з розслідування окремих видів злочинів і проведення окре-мих слідчих дій та надійно зафіксував одержані докази, запобі-гаючи їх можливій втраті. Але в процесі цієї діяльності слідчий теж має певні проблеми. Наприклад, при проведенні огляду місця події 73 % опитаних слідчих вказали на те, що їх увага відволіка-ється на складання протоколу даної дії, що неминуче призводить до помилок та недоліків. При проведенні допитів, особливо три-валих, 62 % слідчих вказали, що вони відволікаються на те, щоб записати почуте, тому втрачається наступальний характер, ефек-тивність застосування тактичних прийомів, що особливо важливо при допиті підозрюваного чи обвинуваченого, тим паче при про-веденні очної ставки.

Як уже зазначалося, в роботі слідчого з доказами важливо за-безпечити їх збереження і достовірність, захист від впливу заці-кавлених у справі осіб тощо. У зв'язку з цим великого значення набуває використання техніко-криміналістичних засобів, методів та прийомів фіксації, зокрема аудіо- та відеозйомки. Але практи-ки свідчать про їх відсутність або недостатність використання з таких причин: 58 % опитуваних вказали на відсутність портатив-них магнітофонів та професійних відеокамер, 38 % — на відсут-ність касет, 74,3 % — на неякісність зазначених засобів фіксації. Це так звані технічні причини.

До організаційних причин опитувані відносять: 80 % слідчих вказують на відсутність умов для застосування звуко- та відеоза-пису, 50 % — на відсутність професійних навичок використання засобів звуко- та відеозапису, 50,5 % — на надмірне навантажен-ня слідчого. При цьому наявність спеціалістів — криміналістів не вирішує зазначених проблем, слідчий повинен мати можливість самостійно здійснювати роботу з доказами, в тому числі їх фік-сацію. До методичних причини вони відносять: 46 % — відсут-ність позитивного досвіду застосування звукозапису, 42,4 % — відсутність науково обгрунтованих рекомендацій з тактики за-стосування звукозапису; до причин процесуального характеру 88 % опитуваних віднесли відсутність самостійного доказового

значення фонограм та відеозапису, 40 % — недосконалість про-цесуальної процедури застосування звуко- та відеозапису.

В силу вказаних причин більша половина опитуваних слідчих висловили небажання застосовувати звуко- та відеозапис у про-цесі розслідування злочинів.

Усі вищезазначені проблеми слідчої діяльності та шляхи їх вирішення є похідними від головної проблеми кримінально-процесуальної діяльності — необхідності вдосконалення кримі-нально-процесуального законодавства.

Перш за все, на наш погляд, це стосується внесення змін до КПК України щодо порядку досудового слідства і визнання особи винною чи невинною у вчиненні злочину. Хоча принцип презумп-ції невинності закладено у Конституцію України (ст. 62), питання про вину тієї чи іншої особи фактично вирішується органом досу-дового слідства ще задовго до судового вироку. Цей висновок зна-ходить своє відображення в оформленні процесуально-правових документів— постанові про притягнення як обвинуваченого (ст. 131 КПК України) і в обвинувальному висновку.

Необхідність пред'явлення обвинувачення і складання обви-нувального висновку крім того, що порушує права людини, при-зводить і до суб'єктивізму в оцінці доказів й надає кримінально-му процесу обвинувальний характер.

Кримінальна справа повинна закінчуватися не складанням об-винувального висновку, а довідкою слідчого, у якій мають бути відображені анкетні дані підозрюваного і встановлені у ході слід-ства докази. До направлення справи в суд особа може бути тільки підозрюваною, оскільки, навіть за наявності доказів, орган слідс-тва вправі підозрювати, але не обвинувачувати особу. Це відпо-відатиме принципу презумпції невинності.

При цьому слідчий з додержанням процесуальних норм зби-рав би докази, не даючи їм юридичної оцінки, а тільки оцінюючи їх доказове значення і, виходячи з них, робив би висновок про наявність підстав для того, щоб особа постала перед судом, який один був би вправі кваліфікувати діяння і призначати покарання.

На нашу думку, це допоможе і зобов’яже суд не тільки підтве-рджувати або заперечувати висновки слідства про винність обви-нуваченого, як це відбувається на даний час, а самостійно вста-новлювати істину шляхом збирання, оцінки та дослідження доказів, реалізуючи при цьому принцип об’єктивності, всебічно-сті та повноти кримінального процесу.

Якщо ж суд дійде висновку, що зібраних доказів недостатньо для винесення вироку, він може, зупинивши судове слідство, до-

ручити органу досудового слідства подати додаткові докази або самостійно їх отримати, після чого вирішити питання по суті. Та-ке додаткове збирання доказів може мати місце тільки один раз і протягом встановленого строку, наприклад, до 10 діб з моменту одержання доручення суду. He можна, щоб орган досудового слідства проводив збирання доказів неодноразово, оскільки це свідчило б про його упередженість.

Таким чином, процесу доказування притаманна наявність не-вирішених проблем та шляхів їх подолання і вдосконалення в рамках всього досудового слідства. Коло проблем досудового слідства значно ширше того, що ми торкнулися. Відповідно про-позиції щодо вирішення цих проблем могли б бути розглянуті 3 інших позицій, але, безперечно, вони повинні вирішуватися за напрямками нормативного, кадрового, наукового та інших видів забезпечення.

Підводячи підсумки аналізу предмета процесу доказування на досудовому слідстві, можна стверджувати, що він є цілісним утворенням, що визначається характером процесуальної діяльно-сті. Встановлення елементів даної системи, внутрішнього зв’язку між ними, наявність закономірностей та особливостей диктує не-обхідність розгляду його на досудових стадіях кримінального процесу, про що буде йти мова в наступних підрозділах навчаль-ного посібника.