7.3. Різновиди мовлення


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 

Загрузка...

Прояви мовної діяльності неоднорідні, їх можна поділити та класифікувати на певні різновиди за різними ознаками.

Усне мовлення. Це основний різновид мовлення, яке є звуч-ним і сприймається іншими за допомогою слуху. Усне мовлення поділяється на діалогічне та монологічне.

Діалогічним називається мовлення між двома або кількома співрозмовниками, які міняються ролями того, хто слухає, та то-го, хто говорить, тобто постають як пасивний чи активний співрозмовник.

Поділ на «активного» та «пасивного» учасника розмови від-носний, оскільки і той, хто говорить, і той, хто слухає, виявляють

Частина III. Діяльність

активність, хоча й різного плану. Рівень знання мови, її лексич-ного багатства, граматичної будови та фразеології, практика ко-ристування мовою відіграють важливу роль у функціонуванні діалогічної форми мовлення. Засадовим щодо цього процесу є ав-томатизм, вироблений на системі тимчасових нервових зв’язків.

Діалогічне мовлення тісно пов’язане із ситуацією, в якій ве-деться розмова, й тому називається ситуативним. Водночас во-но є контекстуальним, оскільки, здійснюючись як певна діяльність двох або кількох осіб, кожне висловлювання значною мірою зумовлене попереднім висловлюванням.

Діалогічне мовлення недостатньо організоване граматично та стилістично. Як правило, воно здійснюється простими мовними конструкціями, які зумовлені контекстом, попередніми вислов-люваннями. Велику роль у діалогічному мовленні відіграють звичні сполучення слів, репліки, шаблони, ідіоматичні вирази, наприклад: «так би мовити», «от», «і хто б міг подумати» тощо.

Монологічне мовлення — це таке мовлення, коли говорить од-на особа, а інші слухають, сприймають її мову. Прикладами моно-логічного мовлення є доповідь, лекція, виступ на зборах, пояснення вчителем нового матеріалу тощо. Це відносно розгорнутий різно-вид мовлення. У ньому порівняно мало використовується позамов-на інформація, яку отримують з розмовної ситуації. Порівняно з діалогічним монологічне мовлення більшою мірою є активним чи довільним різновидом мовлення. Так, для того щоб виголосити мо-нологічний акт мовлення, той, хто говорить, повинен усвідомлюва-ти повний зміст думки і вміти довільно будувати на підставі цього змісту власне висловлювання чи послідовно кілька висловлювань.

Монологічне мовлення є організованим різновидом мовлення. Той, хто говорить, наперед планує чи програмує не лише окреме слово, речення, а й увесь процес мовлення, увесь монолог загалом, іноді подумки, а іноді як запис у вигляді плану чи конспекту.

Монологічне мовлення у розгорнутих формах потребує пев-ної підготовки, яка полягає в попередньому відборі змісту, чітко-му плануванні та відповідному словесному оформленні.

Письмове мовлення. Це особливий різновид мовного проце-су, що дає можливість спілкуватися з відсутніми співрозмовни-ками як сучасниками того, хто пише, так і тими, що житимуть після цього. Письмове мовлення — це різновид монологічного мовлення, але воно здійснюється як писання та читання написа-ного у вигляді письмових знаків (слів).

Історично письмове мовлення виникло пізніше від усного і на його грунті порівняно з усним має низку специфічно психоло-гічних особливостей. Насамперед воно відбувається поза безпосе-реднім контактом із співрозмовниками, а тому виключає інтонацію, міміку і жести сприймання реакції читача, його репліки, які мають важливе значення для усної мови. У письмовому мовленні і зміст, і своє ставлення до нього треба виразити на папері. Тому воно більш розгорнуте, ніж усне монологічне. У ньому треба зважати на май-бутнього читача, дбати про те, щоб писемні знаки були зрозумілі читачеві, йому слід усе пояснити, щоб у нього не виникало жодних непорозумінь. Отже, структурна складність письмового мовлення набагато зростає порівняно з усним; перше висуває більше вимог до людини, потребує більш розгорнутого, розчленованого, послідо-вного, повного викладу думок, суворішого дотримання правил гра-матики, добору слів і виразів. Якщо в усному мовленні пропуск ок-ремих слів можна заповнити певними виражальними засобами, то такі пропуски роблять письмове мовлення незрозумілим. Пись-мове мовлення — це найдовільніший різновид мовлення.

Успішне використання письмового мовлення потребує ово-лодіння людиною його засобами. У процесі індивідуального роз-витку людина навчається письму і читанню значно пізніше, ніж го-ворінню усно, але між усним та письмовим мовленням існує тісний зв’язок. Так, оволодіння письмом, читання художньої літе-ратури сприяють подальшому розвитку усного мовлення особис-тості, збагаченню її активного словника та усвідомленню грама-тичної будови. Письмове мовлення, спираючись на усне, не тільки доповнює, а й приводить до певної його перебудови. Для більшості людей залежно від їх освіти та змісту діяльності письмовий виклад думок буває важчим, ніж усний. Тому навчання організованому культурному мовленню містить і навчання письмовому мовленню.

Внутрішнє мовлення. Усне та письмове мовлення, що може ви-ражатися в діалогічній та монологічній формах, є зовнішнім мов-ленням. Різновидом його є внутрішнє мовлення. Із назви випли-ває, що внутрішнє мовлення не спрямоване на спілкування з інши-ми людьми. Людина користується внутрішнім мовленням, коли щось обмірковує, планує свої дії, не висловлюючись вголос і не за-писуючи на папері, не контактуючи при цьому з іншими людьми.

Внутрішнє мовлення беззвучне, тобто не вимовляється вголос, хоча часто виявляється у вигляді шепотіння, а то й починає звучати, переходячи в розмову із самим собою. Це трапляється у разі великоЧастина III. Діяльність

го напруження думки, що супроводжується виразними емоціями.

За структурою внутрішнє мовлення відрізняється від зовніш-нього тим, що воно дуже скорочене, уривчасте, у ньому виключа-ється більшість другорядних членів речення. Унаслідок цього внутрішнє мовлення справляє враження незв’язності та незрозу-мілості, в реченні часто залишається тільки підмет чи присудок, що є центром думки, навколо якого об’єднуються образи. Мож-ливість такого скорочення внутрішнього мовлення пов’язана з тим, що людині, яка міркує подумки, добре відомо, про що йдеть-ся. Тому й відпадає нібито необхідність розгорнуто викладати свої думки для себе. Звичка думати таким «скороченим» способом має й недоліки. Часто те, що немовби цілком зрозуміле при внутріш-ньому мовленні, за його спрощеною та скороченою синтаксич-ною структурою виявляється далеко не таким зрозумілим, коли доводиться переказувати зміст думки іншим людям: окремі мо-менти виявляються незрозумілими, думки неаргументованими, логічно непослідовними. Відомі випадки, коли добре зрозумілу думку передати у зв’язній мові усно чи письмово неможливо.

Внутрішнє мовлення виникло у процесі мовного спілкування людей через ускладнення завдань і змісту діяльності. Воно поро-джується потребою перш ніж виразити щось усно чи письмово, спланувати його, окреслити основні контури, побудувати вислів, схему міркування.

Обидва різновиди мовлення людини — зовнішнє та внутріш-нє — перебувають у тісному взаємозв’язку та постійних взаємопе-реходах. Легкість і швидкість таких взаємопереходів залежать від багатьох умов а саме: змісту, складності та новизни розумової діяль-ності, мовного досвіду та індивідуальних особливостей людини.

Мовлення у різних людей має індивідуальні особливості, що виявляються в темпі, ритмі, емоційності, виразності, точності, плавності, голосності, логічній послідовності, образності вис-ловлювання думок.

Індивідуальні особливості мовлення людини залежать від її вміння володіти мовленням, використовувати його як засіб спілку-вання, регулювати його. Залежно від цього одні люди балакучі, інші відзначаються певною стриманістю, відлюдністю. Вольова саморе-гуляція мовлення є важливим моментом його функціонування. Ха-рактер діяльності позначається на мовленні й разом з тим потребує володіння певними його особливостями. Кожний фахівець висуває власні, специфічні вимоги ставлення до мовлення. Мовлення повинно бути не лише стилістично та логічно досконалим, а й пере-конливим, емоційно-образним, науково доказовим і впливовим. Такі властивості професійного мовлення не просто виробляються у процесі набуття практичного досвіду, вони потребують і власної са-морегуляції, прагнення до вдосконалення мови.

8*тг Ключові поняття теми

Мова, знак, знакова система, семантика, словниковий склад, граматична будова сигніфікативна функція мови, функція вира-ження змісту предмета інформації, мовлення, зовнішнє мовлення, діалогічне мовлення, монологічне мовлення, письмове мовлення, ус-не мовлення, внутрішнє мовлення.

Формалізована структура змісту теми

Соціально-психологічна функція мови:

нагромадження та передавання суспільного досвіду засобами знакових систем.

Фізіологічна природа слова:

умовно-рефлекторний зв’язок першосигнального змісту об’єкта та мовного знака.

МОВА

Елементи

Функції

 

словниковий склад

граматична будова

сигніфікативна

вираження змісту предмета інформації

Частина III. Діяльність

Запитання для самостійної роботи

Що таке мова та які її основні елементи?

Перелічіть основні функції мови.

У чому полягає особливість мовлення як процесу та які є його

різновиди?

Що є підставою поділу мовлення на різновиди?

У чому полягає специфіка усного мовлення?

У чому полягає специфіка письмового мовлення?

 

Якими є особливості внутрішнього мовлення і чим вони зу-мовлені?

Що таке мовна афазія та які її різновиди?

Як взаємопов’язані мовлення і мова?

Альтернативно-тестові завдання для самоконтролю

Чи можна стверджувати, що виникнення мови — це зако-номірний продукт суспільного буття людей та їхньої діяль-ності?

Чи можна погодитися з думкою, що розвиток мови — це про-цес, який не припиниться доти, поки існуватиме людство?

Чи існує принципова відмінність між мовою і мовленням?

Чи згодні ви з думкою, що голосовий апарат мовлення скла-дається з трьох частин?

Чи погодитеся ви з твердженням, що сенсорна афазія — це по-рушення здатності людини розуміти мову інших?

Чи правильною є думка, що внутрішнє мовлення — це особ-ливий різновид мовлення, розвиток якого не пов’язаний з іншими його різновидами?

Чи правильним є твердження, що без мови не може бути влас-не людського поняттєвого мислення?

Чи можна стверджувати, що мова і мовлення тотожні?

Завдання та проблемні ситуації

У визначенні мовлення завжди вказується на функцію спілкування. А як це узгоджується з тим, що мовлення може бути і внутрішнім (подумки)?

Що являє собою мова як суспільно-історичне явище? Які на-уки крім психології досліджують проблеми мови і як вони співвідносяться з психологічними дослідженнями? У чому

полягає специфічність гносеологічного, семантичного, лінгвістичного та психологічного аспектів цієї проблеми?

Список використаної та рекомендованої літератури

Баєв Б.Ф. Психологія внутрішнього мовлення. — К.: Вища школа, 1966.

Богин Г.И. Уровни и компоненты речевой способности чело-века: Учеб. пособие. — Калинин, 1975.

Жинкин Н.И. Речь как проводник информации. — М., 1982.

Загальна психологія: Підруч. для студентів вищ. навч. закла-дів/ За загальн. ред. акад. С.Д. Максименка. — К.: Форум, 2002.

Кучинский Г.М. Психология внутреннего монолога. — Минск, 1988.

Леонтьева. А. Язьк, речь, речевая деятельность. — М.: Наука, 1974.

Лурия А.Р. Язык и сознание. — М., 1979.

Максименко С.Д. Общая психология. — М.: Рефл-бук, К.: Вак-лер, 2001.

Немов Р.С. Психология. — М.: Просвещение, 1995.

Общая психология / Под ред. А.В. Петровского. — М.: Про-свещение, 1977.

Психологія / За ред. Г.С. Костюка. — К.: Рад. школа, 1968.

Розов А.И. Речевая деятельность как преодоление конфликт-ной ситуации // Вопр. психологии. — 1987. — №6.

Ушакова Т.Н. Проблема внутренней речи // Вопр. психоло-гии. — 1985. — №2.

Ушакова Т.Н. Речь человека в общении. — М., 1989.

Хомский Н. Язык и мышление. — М.: Прогресс, 1972.