Додаток 1 до Постанови № 172


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 

Загрузка...

Перелік товарів, з яких утворюється обмінний фонд

-          Телевізори

-          Магнітоли

-          Магнітофони

-          Радіоприймачі

-          Холодильники

-          Морозильники

-          Пральні машини

-          Апарати телефонні, у тому числі мобільного зв'язку

-          Апаратура для відеозапису і відтворення зображення і звуку

-          Електрофени

-          Мікрохвильові печі

-          Кухонні машини

-          В'язальні машини

-          Пилососи

-          Електропраски

-          Електроміксери

-          Електросоковитискачи

-          Персональні комп'ютери та комплектуючі частини до них

-          Електрочайники

-          Електрокавоварки

Щодо продовольчих товарів неналежної якості, то тут все досить просто: у разі їх придбання Закон про захист прав споживачів зо-бов'язує продавця обміняти такий товар на якісний або повернути споживачеві сплачені за нього гроші (за умови, що строк придатно-сті ще не минув).

У разі якщо придбаний товар неналежної якості імпортний, то всі вимоги споживача щодо його обміну, усунення недоліків чи повер-нення коштів задовольняються за рахунок продавця (імпортера).

1 наостанок нагадаємо, що вимоги споживача (замінити товар, компенсувати витрати на ремонт тощо) не підлягають задоволенню, якщо продавець (виробник, підприємство, що задовольняє вимоги споживача) доведе, що недоліки товару виникли внаслідок пору-шення споживачем встановлених правил користування або збері-гання товару.

“ЗАОЧНІ" ДОГОВОРИ

Нова редакція Закону про захист прав споживачів деталізувала права споживачів (та, відповідно, обов'язки підприємців) у разі укладення ними двох видів договорів, умовно названих "заочни-ми". Йдеться про:

•          договори, які оформляються поза торговельними або офісними приміщеннями (ст.12). Це так звані виїзні договори;

•          договори, що укладаються на відстані (ст.13). Називатимемо їх дистанційними.

Чим різняться два зазначені види договорів? Чіткого визначення у Законі про захист прав споживачів з цього приводу немає. Водно-час необхідні висновки можна зробити, аналізуючи норми цього Закону.

У разі укладення договору поза торговельним (офісним) примі-щенням (ст.12) одночасно присутні та безпосередньо (особисто) контактують між собою споживач-громадянин і уповноважений представник продавця (виконавця), наприклад, торговий або коме-рційний агент. До "заочних" такий договір віднесений автором умовно, зважаючи на "наявність відсутності" у разі укладення до-говору стаціонарного суб'єкта торгівлі (послуг), тобто безпосеред-ньо підприємства, фірми з відповідною адресою, куди споживач міг би пред'явити претензії. Звісно, це обумовлює деякі особливості, пов'язані з потребою законодавчого захисту прав споживача, який не бажає опинитися у ситуації, коли продавця і шукати ніде. Голо-вною ознакою цього договору є місце його укладення - за межами магазину, офісу, складу-магазину, іншого приміщення, в якому цей господарюючий суб'єкт здійснює продаж товарів (послуг). Тобто цей договір може бути оформлений в будь-якому іншому місці, на-приклад, у споживача вдома, в його власному робочому кабінеті (якщо, звісно, роботодавець не заперечує проти відвідин співробіт-ників "комівояжерами"), та хоч на вулиці або в громадському транспорті.

Договори на відстані (ст.13) укладаються між споживачем і під-приємцем, що знаходяться в різних місцях, за допомогою засобів дистанційного зв'язку, зазначених у п.11 ст.1 Закону про захист прав споживачів (поштовий зв'язок, телекомунікаційні мережі, ін-формаційна мережа Інтернет тощо). Звісно, і йдеться не лише про так звані Інтернет-магазини. До дистанційного зв'язку належить фіксований (стаціонарний) телефонний зв'язок - місцевий, міжмі-ський і міжнародний, мобільний зв'язок, а також і радіозв'язок, те-леграфний зв'язок. Отже, під вимоги ст.13 Закону про захист прав споживачів підпаде прийом і виконання будь-якого замовлення то-вару (послуги) за допомогою звичайного мобільника. Варто заува-жити, що на практиці укладення і виконання дистанційних догово-рів може провадитися комбіновано, за допомогою різних видів зв'язку. Наприклад, споживач спочатку дізнається про товар на Ін-тернет-сайті продавця, потім за запитом отримує передбачену ст.13 Закону про захист прав споживачів інформацію на свою електронну адресу, укладає договір шляхом підтвердження замовлення через

Інтернет або телефоном, а відтак отримує замовлений ним товар бандероллю поштою.

Правове регулювання обох видів заочних споживчих договорів має як подібність, так і відмінність. Розглянемо їх по порядку.

Передовсім законодавець виділяє певні категорії правочинів (до-говорів), до яких норми статей і 12, і 13 Закону про захист прав споживачів не можуть застосовуватися. Це:

•          правочини з цінними паперами (порядок їх укладення регулю-ється спеціальним законодавством);

•          правочини з нерухомим майном (крім договорів оренди нерухо-мості, які можуть укладатися дистанційно за ст.13 цього Закону). Крім того, не можна застосовувати положення ст.12 Закону про

захист прав споживачів до таких виїзних договорів:

•          договорів споживчого кредиту (у разі їх укладення за межами офісу застосовуються норми ст. 11 Закону про захист прав спо-живачів, а при дистанційному оформленні споживчого кредиту слід мати на увазі, що зазначений договір укладають у письмовій формі, з передачею одного оригіналу споживачу - див. п.4 ст.П цього Закону);

•          договорів страхування, для правильного оформлення яких засто-совуються норми Закону про страхування (письмова заява від страхувальника, підписання договору або видача страхового no-nicy тощо).

У свою чергу, ст. 13 Закону про захист прав споживачів не засто-совують у разі укладення таких договорів:

•          фінансових послуг (страхування, переказ грошей, обмін валют, отримання позик, обслуговування пластикових карток тощо);

•          продажу товарів торговельними автоматами;

•          телекомунікаційних послуг;

•          правочинів, що проводяться на аукціоні, якщо участь у ньому можлива і без використання засобів дистанційного зв'язку. Відмова законодавця у застосуванні ст. 13 Закону про захист

прав споживачів не становить абсолютної заборони на укладення на відстані всіх перелічених договорів. Просто в цьому разі замість норми цієї статті мають застосовуватися правила, передбачені спе-ціальним законодавством.

Основна відмінність у порядку укладення виїзних і дистанційних договорів полягає у такому.

У разі реалізації продукції поза торговельними або офісними приміщеннями продавець (виконавець) зобов'язаний надати споживачеві документ, який засвідчує факт укладення договору і міс-тить інформацію про істотні умови вже укладеного договору, за-значену в п.2 ст.12 цього Закону (у тому числі про дату договору, продавця або виконавця, найменування та ціну продукції, строк ви-конання робіт, надання послуг, права та обов'язки сторін тощо). Тут може йтися не обов'язково про документ під назвою "договір” - це може бути видана продавцем квитанція, бланк узгодженого сторонами замовлення, та і будь-який інший документ, що містить зазначену інформацію. Ненадання такого документа дає споживачу майже безумовне право на розірвання договору, а якщо був сплаче-ний аванс, продавцю доведеться повернути отримані кошти у 30-денний строк після отримання повідомлення від споживача про ро-зірвання договору (продукцію повертають за рахунок підприємця).

За дистанційними договорами продавець (виконавець) має нада-ти споживачеві перед укладенням договору інформацію, перелічену в п.2 ст.13 Закону про захист прав споживачів (про продавця, про-дукцію або послуги, їх ціну, доставку, гарантійні зобов'язання, інші умови виконання договору, період прийняття споживачем пропози-цій тощо). Фактично йдеться про оферту (п.2 ст.638 ЦКУ), тобто про пропозицію продавця укласти договір. А сам договір на відста-ні вважатиметься укладеним з моменту отримання виконавцем ак-цепту - відповіді про прийняття цієї пропозиції (ст.638, 640 ЦКУ).

Підприємцям слід мати на увазі, що факт направлення оферти споживачеві має бути підтверджений письмово або за допомогою електронного повідомлення, без права зміни інформації продавцем (виконавцем) в односторонньому порядку (п.З ст.13 Закону про за-хист прав споживачів). Це може бути розписка споживача про ознайомлення з наданою інформацією (в оригіналі чи передана фа-ксом), документ від провайдера про відправлення цього повідом-лення за заявленою споживачем в Інтернет-заявці електронною ад-ресою тощо. Подібне письмове підтвердження не потрібне у разі надання послуги засобами дистанційного зв'язку та оплати її через оператора телекомунікаційних послуг (наприклад, передача замов-леної мелодії на мобільний телефон). Відсутність такого підтвер-дження, крім зазначених далі штрафних санкцій, за дистанційними договорами спричиняє продовження для споживача строку для по-вернення продукції до 90 днів замість звичайних 14 (абзац четвер-тий п.4 ст. 13 цього Закону).

Після моменту отримання акцепту (згоди) покупця дистанційний договір вважатиметься укладеним. Форму акцепту не визначено.

Гадаємо, що підтвердженням згоди може служити, наприклад, факт авансової оплати за товар, письмова або "факсова" заявка спожива-ча, повідомлення електронною поштою тощо.

Слід мати на увазі, що продавець, якщо інше не передбачено до-говором, має поставити споживачу товар протягом прийнятного строку, але не пізніше тридцяти днів з моменту отримання такої згоди (п.6 ст.13 Закону про захист прав споживачів). У разі немож-ливості виконання договору через відсутність замовленого товару продавець зобов'язаний негайно повідомити про це споживача про-тягом того самого строку, крім випадків наявності відповідного за-стереження в інформації про товар щодо можливості заміни на ана-логічний товар такої ж або кращої якості за ціною, що не перевищує ціни замовленого товару.

Відповідальність господарюючих суб'єктів за ненадання інфор-мації (і не лише зазначеної в п.2 ст.12 та в п.2 ст.13, а й інформації, переліченої в ст.15 цього Закону) за виїзними і дистанційними до-говорами однакова і визначається п.7 ст.23 Закону про захист прав споживачів.

Порядок розірвання "заочних" договорів з поверненням чи обмі-ном продукції належної якості (якщо товар, послуга, результат ро-боти не підійшов споживачу) має низку особливостей порівняно із "загальною” нормою ст.9 Закону про захист прав споживачів:

•          14-деннии строк, протягом якого може бути розірвано договір (90-денний - у випадку, зазначеному в абзаці четвертому п 4 ст.13), обчислюється з дати надання "документа, що посвідчує у разі виїзної торгівлі або з моменту письмового (електронного) підтвердження інформації виконавцем при дистанційному укла-денні договору, або з моменту отримання товару (першої постав-ки товару) - для всіх "заочних" договорів;

•          обов'язок продавця (виконавця) у разі реалізації продукції поза торговельними або офісними приміщеннями повернути отрима-ний аванс не пізніше тридцяти днів з моменту повідомлення споживачем про розірвання договору, причому, споживач має право не повертати продукції (результати роботи або послуги) до моменту повернення йому сплаченої ним суми грошей - п.4 ст.12 Закону про захист прав споживачів;

у разі розірвання дистанційних договорів Перелік товарів належ-ної якості, що не підлягають обміну (поверненню), слід застосо-вувати зважаючи на п.5 ст.13 Закону про захист прав споживачів (якщо ціна товару, послуги була прив'язана до котирувань на фінансовому ринку, для договорів "спецзамовлення", коли товар не може бути проданий іншим особам, при доставці періодичних видань тощо). Наприклад, споживач має право повернути згада-ну у цьому Переліку і не вподобану ним постільну білизну або запечатану відеокасету (комп'ютерний диск), незважаючи на те, що цей нормативний акт забороняє обмін або повернення будь-яких подібних товарів. Положення п.5-9 ст.12 Закону про захист прав споживачів засто-

совують як до виїзних, так і до дистанційних договорів (в силу п.7

ст.13 цього Закону):

•          встановлено обов'язок споживача у разі розірвання "заочного" договору повідомити продавця (виконавця) про місце, де проду-кція може бути повернута, з відшкодуванням будь-яких витрат споживача, пов'язаних з поверненням продукції, за рахунок про-давця (виконавця);

•          чітко обумовлено право споживача на відкриття упаковки, огляд або перевірку продукції, які не позбавляють його права на розі-рвання договору (крім аудіо- відео-, комп'ютерних носіїв), за умови невикористання продукції;

•          з моменту розірвання "заочного" договору втрачає чинність кре-дит, наданий для оплати товару.

Хотілося б звернути особливу увагу підприємців на дві норми, які можуть значно вдарити по гаманцю підприємців. Згідно із абза-цом четвертим п.5 ст.12 і п.7 ст. 13 Закону про захист прав спожи-вачів у разі розірвання "заочного" договору обов'язок споживача зберігати у себе продукцію припиняється після закінчення шістде-сяти днів після її отримання, і якщо продавець (виконавець) не вжив заходів для повернення її собі протягом зазначеного періоду (наприклад, не вказав адреса, за якою можна повернути продук-цію), така продукція переходить у власність споживача без виник-нення зобов'язання з оплаті її вартості (!). Тобто, наприклад, якщо вартість товару (робіт) була авансована споживачем лише частково, то про доплату різниці можна буде забути. До того ж споживач (у разі правомірного розірвання договору) збереже право на повер-нення сплачених сум, a у разі недотримання строків повернення (див. п.4 ст. 12 цього Закону) він претендуватиме на отримання не-устойки у розмірі одного відсотка вартості продукції за кожний день затримки повернення грошей.

Від несправедливості до недійсності - один крок

Для правознавців не є секретом, що договір є дійсним, коли він відповідає загальним вимогам, визначеним СТ.203 ЦКУ. Однією з вимог, наведених у цій статті, є відповідність правочину актам ци-вільного законодавства і моральним засадам суспільства. У цьому контексті Закон про захист прав споживачів розглядається як акт цивільного законодавства, с-г.18, який передбачає такі обов'язкові вимоги до дійсності договору зі споживачем, як:

•          відповідність принципу сумлінності;

•          відсутність істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін;

•          укладення договору не на шкоду споживачу. У разі якщо право-чин споживача і продавця вчиняється всупереч переліченим ви-могам, це може призвести до визнання договору загалом або йо-го положень недійсними в судовому порядку за позовом зацікавленої особи. Утім, до винесення рішення суду договір вважається дійсним і правомірним виходячи з положень СТ.204 ЦКУ, що встановлюють презумпцію правомірності правочину. Це стосується навіть тих договорів, що містять несправедливі умови, перелік яких наведений у частині третій СТ.18 Закону про захист прав споживачів.

Для продавця визнання або оголошення правочину недійсним означає виникнення таких зобов'язань:

•          повернення споживачу сплачених коштів у семиденний термін з моменту пред'явлення письмової вимоги споживачем (ст.216, сг.530 ЦКУ);

•          відшкодування завданих споживачу збитків у повному обсязі (частина дев'ята CT.18 Закону про захист прав споживачів);

•          відшкодування моральної (немайнової) шкоди (СТ.22 Закону про захист прав споживачів).

Якщо допустити, що відносини, які виникають між споживачем і продавцем, є господарськими (а підстави для цього дає СТ.2 ГКУ, якою в числі учасників господарських відносин зазначені і спожи-вачі), то наслідком недійсності правочину може стати звернення у дохід держави всього одержаного продавцем за правочином. Пози-вачем у цьому разі буде відповідний контролюючий орган (сг.208 ГКУ).

Щоб не стати заручником перелічених зобов'язань, які можуть призвести не просто до повернення сторін у попередній стан (CT.216 ЦКУ), а й до поповнення державного бюджету, рекомендуємо не вводити у відносини між продавцем і споживачем "істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків", приклади якого наведені в частині третій СТ.18 Закону про захист прав споживачів.

До речі, згадана частина дає змогу окреслити межі неістотного дисбалансу. Він не потягне за собою недійсності умов договору. Зокрема, можна сміливо іти на:

•          встановлення рівнозначної відповідальності за порушення зо-бов'язань продавцем або споживачем;

•          встановлення в договорі компенсації за порушення його умов в розмірі, що не перевищує 50% вартості продукції. Під це обме-ження потрапили саме санкції (грошові компенсації), що встано-влюються договором, але не законодавством. Відповідно у разі порушення споживачем грошових зобов'язань до нього можуть застосовуватися фінансові санкції, встановлені СТ.625 ЦКУ;

•          одностороннє розірвання договору продавцем з урахуванням та-ких обмежень:

•          якщо продавець розриває договір на власний розсуд, тоді ця пра-вомочність має бути надана і споживачу. Якщо ж продавець роз-риває договір згідно з підставами, переліченими в договорі, та з дотриманням процедури, викладеної в договорі, то виходячи з п.11 частини третьої СТ.18 Закону про захист прав споживачів ці дії не обмежуються і не тягнуть за собою недійсність умов дого-вору. Однак у зв'язку з тим, що неоднозначним є поняття "на власний розсуд" і спірним є питання про те, чи є зміна договору в односторонньому порядку зміною договору на власний розсуд, то, щоб уникнути цієї ситуації, рекомендується: 1) вичерпно ви-значити в договорі дії сторін, що розглядаються як зміна або ро-зірвання договору на власний розсуд, і заборонити ці дії; 2) пе-редбачити підстави для односторонньої зміни договору і порядок здійснення односторонньої зміни;

•          односторонньому розірванню договору має передувати повідом-лення споживача у разі, якщо договір укладений на невизначе-ний строк. Загалом розмежувати неістотний дисбаланс та істот-ний вкрай складно. При цьому радимо зважити на те, що нечіткі і двозначні положення тлумачаться судом на користь споживача (частина восьма СТ.18 Закону про захист прав споживачів), а пе-релік несправедливих умов не є вичерпним (частина четверта CT.18 Закону про захист прав споживачів).

Враховуючи таку перевагу законодавчого захисту на користь споживача, оборонна позиція продавця може мати такий практич-ний вигляд.

Орієнтуватися на використання публічних говорів під час роботи зі споживачем, до яких включається третейське застереження, складене згідно зі CT.12 Закону України "Про третейські суди". Третейський суд є не випадковим фігурантом у цих відносинах. До його послуг доцільно звернутися до вступу у договірні відносини зі споживачем для здійснення тлумачення договору і визнання його дійсним, укладеним, і таким, що відповідає нормам ЦКУ, ГКУ та Закону про захист прав споживачів. Рішення третейського суду може бути оскаржене протягом трьох місяців від дня його прийнят-тя. Якщо у зазначений строк оскарженню не відбудеться або рі-шення буде залишене в силі, то факти, встановлені в рішенні суду (про дійсність та укладення договору), не підлягатимуть повторно-му доказуванню. Щоправда, публічний договір неприйнятний у тих випадках, коли продавець не може встановити однакових умов для всіх споживачів (частина друга ст.633 ЦКУ).

Ознайомити споживача зі всіма обов'язковими умовами, відо-бразити цей факт у тексті договору. Дуже важливо, щоб обов'язкові умови збігалися з інформацією про продукцію, визначену в частині першій CT.15 Закону про захист прав споживачів. Тим самим про-давець забезпечить себе доказами реалізації права споживача на інформацію про продукцію.

Запобігти зміні характеристик продукції зазначених у договорі, в односторонньому порядку. Можливим варіантом подібного запобі-гання є:

-          використання договорів з участю трьох і більше сторін, що при-ймають рішення більшістю (наприклад, договір про спільну дія-льність);

-          встановлення двостороннього порядку про внесення змін до до-говору шляхом обміну листами або за замовчуванням.

До вступу в договірні відносини з споживачем визначитися з особою, яка встановлює відповідність продукції умовам договору, і зафіксувати її у проекті договору.

Якщо надання послуги обумовлено тільки на власний розсуд ви-конавця, тоді споживачу слід надати право на отримання або на відмову від отримання послуги на власний розсуд (щоб дотримати балансу прав і обов'язків). Проте, якщо в договорі викладено під-стави для перегляду параметрів надаваної послуги у зв'язку з об'єктивними обставинами, тоді не йтиметься "про власний розсуд про-давця", а про порядок, закріплений договором. Відповідно зістав-ним буде покладення на покупця не таких М'ЯКИХ договірних зо-бов'язань. Це обмеження не поширюється на продаж товарів або виконання робіт, а лише на надання послуг (п.З частини третьої CT.18).

Як і перелік можливих і непередбачуваних "несправедливих умов", перелік рекомендацій також не є вичерпним.

Якщо подібні рекомендації є такими, що суперечать комерцій-ним інтересам продавця, то йому слід уникати роботи зі спожива-чами (у розумінні Закону про захист прав споживачів) і запобігти поширенню дії цього Закону на взаємовідносини, що виникають при цьому. У зв'язку з цим наголосимо, що фізична особа не набу-ває статусу споживача, якщо, наприклад:

•          продавцем є інша фізична особа (частина сьома ст. 1);

•          у договірних відносинах споживача і продавця відсутні придбан-ня або намір придбати продукцію, скажімо, участь в кооперативі (частина двадцять друга ст. 1);

•          фізична особа є інвестором - суб'єктом інвестиційної діяльності, який приймає рішення про вкладення власних, запозичених і за-лучених майнових та інтелектуальних цінностей в об'єкти інвес-тування (СТ.5 Закону України "Про інвестиційну діяльність”). Якщо дії споживача спрямовані на задоволення особистих по-треб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльніс-тю, то дії інвестора спрямовані на отримання доходу або соціа-льного ефекту;

•          фізична особа є учасником договору про спільну діяльність. У цьому разі дії фізичної особи не спрямовані на придбання проду-кції. Підтверджує цей факт ухвала Судової палати з цивільних питань Верховного Суду України від 19.05.2005 p.;

•          фізична особа здійснює операції з цінними паперами. Цінний па-пір як документ придбавається для набуття певних прав (ст. з За-кону України "Про цінні папери та фондовий ринок"), а не для задоволення особистих потреб, як того вимагає частина двадцять друга ст. 1 Закону про захист прав споживачів.

Гарантія: що, де, коли

3 набранням чинності новою редакцією Закону про захист прав споживачів гарантійні зобов'язання не зазнали революційних змін. Водночас приведення їх у відповідність з чинним законодавством надало більшої визначеності цим зобов'язанням.

Судячи з частини восьмої СТ.7 Закону про захист прав спожи-

вачів, незважаючи на статус споживача як учасника господарських відносин (СТ.2 ГКУ), гарантійні зобов'язання зараховано до циві-льно-правових зобов'язань, а не до господарських. Відповідно, як і інші цивільно-правові зобов'язання, гарантійні зобов'язання мають виконуватися належним чином відповідно до умов договору, ви-мог ЦКУ, інших актів цивільного законодавства, а за їх відсутності

-          відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що, як

правило ставляться (ст.526 ЦКУ).

Параметри належного виконання гарантійних зобов'язань (сто-рони, строки, місце, спосіб, валюта) встановлено ст.7 Закону про захист прав споживачів і главою 48 ЦКУ.

Перелік належних сторін виконання гарантійних зобов'язань значно розширено. До числа зобов'язаних осіб включено виробни-ків, продавців, виконавців, третіх осіб, імпортерів (п.5 ст. 1, п. 1 СТ.7, п. 13 СТ.8 Закону про захист прав споживачів). Як наслідок, гарантійні вимоги споживача можуть бути звернені до будь-якої із зазначених осіб.

Претендувати на задоволення гарантійних зобов'язань споживач, як і раніше, вправі лише за наявності розрахункового документа, a також технічного паспорта чи іншого документа, що його замінює, з позначкою про дату продажу (п. 11 СТ.8 Закону про захист прав споживачів). Причому уповноваженим споживачем може бути не лише покупець непродовольчого товару, а й усі наступні власники

-          фізичні особи у разі дотримання умов, визначених п.5 СТ.8 Зако-

ну про захист прав споживачів.

Належним строком виконання гарантійних зобов'язань зали-шається гарантійний строк, Згідно з новою редакцією Закону про захист прав споживачів кожна одиниця продукції (товарів, робіт та послуг), як і раніше, має свій гарантійний строк незалежно від способу його встановлення: в нормативно-правових актах, догово-рі, нормативних документах або в n.5 СТ.7 Закону про захист прав споживачів.

Однак поряд із гарантійним строком продовжує існувати (хоч і в дещо новій інтерпретації) строк придатності, а також введено поняття строк служби. В результаті всі товари можна поділити на дві групи.

Перша група - товари, для яких встановлено строк служби, що дорівнює або перевищує гарантійний строк. До цієї групи можна зарахувати ті товари, використання яких понад визначений строк є

безпечним для життя, здоров'я споживача, навколишнього природ-ного середовища і не може заподіяти шкоди майну споживача.

Строк служби визначено п.25 ст. 1 Закону про захист прав спо-живачів як:

•          строк використання продукції за призначенням;

•          строк, який починає спливати з моменту введення продукції в обіг чи після ремонту;

•          строк, протягом якого виробник (виконавець) гарантує безпеку продукції;

•          строк, який встановлюється виробником (виконавцем);

•          строк, протягом якого виробник несе відповідальність лише за істотні недоліки, ЩО ВИНИКЛИ 3 його вини.

Головна відмінність строку служби від гарантійного строку - це об-сяг гарантій виробника. Протягом гарантійного строку виробник несе відповідальність за належну роботу продущії (частина перша сг.7 За-кону про захист прав споживачів), а протягом строку служби - лише за безпеку продукції (п.25 ст. 1 Закону про захист прав споживачів).

Цей обов'язок виробника стосовно товарів, на які встановлюєть-ся строк служби, "посилено" частиною десятою СТ.8 Закону про захист прав споживачів, згідно з якою припинення гарантійного строку не припиняє зобов'язань виробника щодо безоплатного усу-нення істотних недоліків у продукції, допущених з вини виробника. А вже доведення відсутності вини виробника є його особистим обов'язком (п.14 СТ.8 Закону про захист прав споживачів).

Друга група - товари, на які встановлено строк придатності, що збігається із гарантійним строком. До цієї групи товарів належать:

•          продовольчі товари (п.8 ст.8 Закону про захист прав споживачів);

•          товари, використання яких понад визначений строк є небезпеч-ним для життя, здоров'я споживача, навколишнього природного середовища і може заподіяти шкоду майну споживача (п.2 ст.14 Закону про захист прав споживачів).

Строк придатності, на відміну від строку служби, має бути обов'язково зазначений на етикетках, упаковках чи інших документах, які додаються до продукції під час її продажу. Відсутність строку при-датності свідчить про порушення вимог п. 3 СТ.7 Закону про захист прав споживачів і може призвести до зупинення реалізації цієї про-дукції споживачам (п.7 СТ.26 Закону про захист прав споживачів). Строк придатності починає спливати з моменту виготовлення продук-ції (п. 3 СТ.7 зазначеного Закону), а не з моменту введення її в обіг, що є характерним для строку служби (п.25 ст.1, п.З ст.2 цього Закону).

Щодо належного способу виконання гарантійних зобов'язань, то він продиктований вибором (вимогою) споживача і залежить від різновиду недоліків. Статтею 8 Закону про захист прав спожива-чів недоліки поділено на прості та істотні.

Якщо недолік є невідповідністю продукції вимогам нормативно-правових актів та нормативних документів, умовам договору або вимогам, які висуваються до неї, а також інформації стосовно про-дукції, наданої виробником, то це може призвести до зміни умов, на яких придбавалася продукція, а саме:

•          пропорційного зменшення ціни;

•          безоплатного усунення недоліків у розумний строк;

•          відшкодування витрат на усунення недоліків товару.

Про істотний недолік, виявлений у продукції, йтиметься тоді, ко-ли він:

•          призводить до неможливості або недопустимості використання товару відповідно до його цільового призначення;

•          виник з вини виробника (продавця, виконавця);

•          після його усунення проявляється знову з незалежних від спожи-вача причин;

•          взагалі не може бути усунутий або його усунення потребує по-над 14 календарних днів, або він робить товар суттєво іншим, ніж передбачено договором.

На відміну від простого недоліку істотний призводить або до ро-зірвання договору і повернення сплаченої за товар суми, або до за-міни товару на такий же товар чи аналогічний з числа наявних у продавця (виробника) товар.

Належне місце виконання гарантійних зобов'язань визначається за вибором споживача (п.З СТ.8 Закону про захист прав споживачів):

•          місце придбання товару;

•          місце розташування виробника;

•          місце розташування підприємства, яке задовольняє гарантійні вимоги за місцезнаходженням споживача.

Стосовно виконання гарантійних зобов'язань зауважимо: якщо гарантійні зобов'язання задовольняються на території України, пи-тання розв'язується на користь національної валюти (СТ.533 ЦКУ).

Відмітимо, що гарантійні зобов'язання набули нових, досі не властивих їм характеристик:

•          їх включено до істотних умов договору із споживачем;

•          до їх числа зараховано зобов'язання, передбачені рекламою;

•          до числа осіб, які несуть гарантійні зобов'язання, включено ім-

портерів.

Насамкінець як рекомендації, продиктовані ст.7 і СТ.8 Закону про захист прав споживачів, виділимо основні ризиковані ситуа-ції, заручником яких може стати виробник (продавець), а саме:

Гарантійний строк не встановлено. Ухилення продавця від встановлення гарантійного строку призведе до виникнення у нього гарантійних зобов'язань, які дорівнюють за загальним строком; 10 рокам для об'ектів будівництва і 2 рокам - стосовно іншої продук-ції. До числа об'єктів будівництва слід зараховувати будь-які капі-тальні об'єкти, які завершені будівництвом (новим будівництвом, реконструкцією, реставрацією, капітальним ремонтом, переосна-щенням) і мають фундамент, що нерозривно пов'язує їх із земель-ною ділянкою. He є об'єктами будівництва і відповідно не тягнуть за собою виникнення гарантійних зобов'язань з 10-річним строком тимчасові споруди (павільйони, побутові приміщення, зовнішня ре-клама, фінські будиночки тощо).

Строк служби не встановлено

Відсутність встановленого строку служби на продукцію призведе до:

•          відповідальності продавця (виробника) за істотні недоліки про-тягом десяти років з моменту припинення гарантійного строку;

•          фінансової відповідальності, встановленої в п.7 частини першої сг.23 Закону про захист прав споживачів у розмірі 30% вартос-ті отриманої для реалізації партії товару, виконаної роботи, на-даної послуги, але не менше 5 нмдг.

Оприлюднено рекламні забов'язання. які не відповідають дійс-ності. Скажімо, якщо обіцянка апартаментів на березі Чорного моря виявиться переданням у власність фінського будиночка, розміщено-го, а не збудованого за вказаною адресою, то це може бути підста-вою не лише для відшкодування збитків, що виникли у зв'язку з на-данням недостовірної інформації, але й забезпечення гарантійного обслуговування цієї продукції протягом строків, встановлених для об’єктів нерухомого майна - десяти років замість двох.

Відсутність правил користування та зберігания товарів. На-явність правил користування та зберігання товару не є обов'язковою вимогою для виробника. Проте якщо продавець (виробник) не за-безпечить затвердження правил користування та зберігання товару, який відчужується, то він не зможе обгрунтувати відсутності своєї вини у разі пред'явлення споживачем вимог щодо усунення недоліків. Для товарів другої групи, на які встановлюється строк придат-ності, до числа обов'язків виробника входять обов'язки щодо вста-новлення порядку утилізації продукції і доведення його до відома споживача, який також може стати невід'ємною частиною правил користування та зберігання товарів. і, безперечно, наявність правил не створить для виробника додаткових гарантій, якщо він не буде ознайомлювати споживачів з їх змістом.

Гарантійні витрати: обмежено чи заборонено?

Казки, як відомо, закінчуються весіллям головних персонажів. A в житті з весілля все тільки починається. Поєднанням двох сердець - покупця і продавця у момент продажу товарів також все не закін-чується. Саме цей момент і стає початком прози життя... Покупець, розглянувши товар уважніше, може від нього відмовитися. Причо-му на його рішення може вплинути як суб'єктивна причина - "пе-редумав - не хочу", так і об'єктивна - товар виявився бракованим. і в першому, і в другому випадку Закон про захист прав спожива-чів на боці покупця. Задовольняючи законні бажання споживачів, продавець повинен відобразити відповідні операції в бухгалтерсь-кому та податковому обліку. А звернення до законодавства у сфері захисту прав споживачів є необхідним лише з однією метою: чітко окреслити коло операцій, які належать та не належать до "гарантій-них". Адже податкове законодавство містить спеціальні правила обліку саме для операцій, які виникають у зв'язку з виконанням га-рантійних зобов'язань. 3 цими нормами - пп.5.4.3 ст. 3 Закону про прибуток і п.4.5 СТ.4 Закону про ПДВ обізнано багато платників податків. Утім, популярними вони стали з огляду на проблематич-ність їх застосування. Бухгалтерія постійно приділяє увагу питан-ням коригування податкових зобов'язань і податкового кредиту з ПДВ, тому в цій статті детальніше проаналізуємо пп.5.4.3 СТ.5 За-кону про прибуток, зробивши особливий акцент на ситуаціях, ко-ли платник податків здійснює витрати, пов'язані з виконанням га-рантійних зобов'язань, а зазначена норма не застосовується.

Витрати, пов'язані з виконанням гарантійних зобов'язань, здійс-нюють виробники і продавці товарів, а також сервісні центри. Од-нак дія положень пп.5.4.3 СТ.5 Закону про прибуток поширюється на "будь-які витрати на гарантійний ремонт (обслуговування) або гарантійні заміни товарів, проданих платником податку, вар-тість яких не компенсується зарахунок покупців...”. Зворот, ви-ділений у цитаті дозволяє виключити з числа осіб, зобов'язаних за-стосовувати пп.5.4.3 СТ.5 Закону про прибуток, сервісні центри та

виробників, які продають свою продукцію через незалежну від них роздрібну мережу суб'єкти не продають товарів безпосередньо споживачеві - фізичній особі. На те, що наявність купця - фізичної особи - є умовою застосування аналізованої норми Закону, вказує і ДПАУ в листі від 31.03.2006 p. № 1931/X/15-0314.

Виходить, що податкові обмеження стосовно включення "гаран-тійних" витрат до валових поширюються тільки на магазини, які розглядають претензії покупців до якості проданого ними товару і лише у тому разі, якщо збитки цих платників податків надалі не компенсуються за рахунок виробників (інших підприємств, які здійснюють представницькі функції виробників). Незважаючи на те, в самому пп.5.4.3 ідеться лише про відсутність компенсації з бо-ку споживачів, такий висновок робимо виходячи з інших підстав.

Статтею 7 Закону про захист прав споживачів встановлено, що гарантійні зобов'язання - це зобов'язання виробників. Магазини можуть брати їх на себе, але виробник зобов'язаний у місячний строк відшкодувати їм збитки, понесені у зв'язку з виконанням га-рантійних зобов'язань (п.12 СТ.8 названого Закону). При цьому ма-газин здійснює господарські операції, які, хоч і мають певні особ-ливості (їм присвячено наступний розділ цієї статті), відображаються в обліку за іншими правилами - без застосування пп.5.4.3 Закону.

3 огляду на все зазначене можна стверджувати, що пп.5.4.3 СТ.5 Закону про прибуток має досить обмежену дію. Ним зобов'язані керуватися лише платники податків, діяльності яких притаманні такі риси:

•          претензію покупця під час виконання гарантійних зобов'язань розглядає і задовольняє підприємство, яке продало товар;

•          покупцем є фізична особа;

•          "гарантійні" витрати підприємства ніким - ні споживачем, ні ви-робником - не компенсуються.

Усі ці фактори вказують на підприємства роздрібної торгівлі -магазини. Частково це відповідає позиції ДПАУ. В листі від 31.03.2006 р. № 1931/Х/ 15-0314 вона наголошує: "Оскільки дія пп.5.4.3 п.5.4 cm.5 Закону поширюється лише на технічно складні побутові товари, наведені в додатку 1 до Порядку № 506, які продаються фізичним особам, то витрати, понесені платником податку у зв'язку із виконанням гарантійних зобов'язань no об'єктах, які відсутні в цьому переліку (тобто будівлях), чи об'єктах, реалізованих юридичним особам, не включаються до

складу валових витрат такого платника відповідно до пп.5.4.3 п.5.4 cm.5 Закону". Щоправда, цілком доречним було б продовжити зазначене підтвердженням того, що гарантійні витрати, на які не поширюється вплив цієї норми, відносяться до складу валових ви-трат на підставі досить сприятливого для платників податків пп.5.1.2 ст.5 Закону про прибуток. Та все ж сподіваємося, що саме це і мало на увазі головне податкове відомство.

На виконання nn.5.4.3 СТ.5 Закону про прибуток ДПАУ розро-блено та затверджено Порядок № 203, відповідно до якого платник податків зобов'язаний вести облік бракованих товарів, повернених покупцями, а також облік покупців, які одержали гарантійну заміну або послуги з гарантійного ремонту (обслуговування). Дотримання вимог до документального оформлення взаємовідносин із спожива-чем, передбачених у цьому документі, також є обов'язковою умо-вою для валових витрат, навіть і "усічених".

Визначивши, які з платників податків навряд чи зможуть уник-нути застосування пп.5.4.3 сг.5 Закону, зосередимося на інших пе-редбачених у ньому умовах.

По-перше, до складу валових витрат включаються гарантійні ви-

трати у межах суми (в Законі про прибуток - не більше суми), що

відповідає рівню гарантійних замін, прийнятих (оприлюднених)

платником податків. Поряд з цим у Законі про прибуток наво-

диться визначення терміну "оприлюднення", а саме "розповсю-

джене в змісті реклами, технічної документації, договору або ін-

шого документа зобов          продавця щодо умов та строків

гарантійного обслуговування ”.

По-друге, сума валових витрат не повинна перевищувати 10% сукупної вартості товарів, що "були продані ma no яких не закінчив-ся строк гарантійного обслуговування”. У свою чергу, це строк, протягом якого проводяться заходи щодо організації робіт із вве-дення в експлуатацію товарів (встановлення (підключення) товарів чи їх складання), якщо відповідно до експлуатаційних документів без таких робіт товар не може бути використаний споживачем за його призначенням, а також роботи із технічного | обслуговування. Отже, за кожним проданим товаром потрібно чітко відстежувати початок (дата продажу) і закінчення перебігу строку гарантійного обслуговування. Вартість товарів, за якими закінчився такий строк, виключається із сукупної вартості, що є базою для розрахунку 10%, а вартість проданих товарів збільшує зазначену базу.

Звичайно, в умовах якогось гіпермаркету побутової техніки без автоматизації процесу зробити це надто складно. Але все ж таки можливо. Прикро лише, що із Закону взагалі не зрозуміло, яку вар-тість товару для цього розрахунку слід використовувати. Адже ко-жний товар має їх щонайменше дві: вартість придбання і продажу. А як бути з ПДВ? Хоча логічно, якщо для цієї мети все ж таки буде використано продажну вартість і без ПДВ.

Примітно також те, що розрахунок 10% сукупної вартості прода-них товарів не "прив'язано” до конкретного звітного податкового періоду, як, скажімо, у разі розрахунку суми витрат, понесених під-приємством на поліпшення основних фондів. Нагадаємо, що пп.8.7.1 ст.8 Закону про прибуток визначено, що для розрахунку 10% ліміту береться сукупна балансова вартість усіх груп основних фондів на початок звітного періоду. Подібну "прив'язку" до звітно-го періоду можна знайти і в інших положеннях Закону про прибу-ток, зокрема, в "рекламному" nn.5.4.4 СТ.5 або в "страховому" пп.5.4.6 ст.5. Однак проводити аналогію і штучно "прив'язуватися" до будь-якого звітного періоду під час розрахунку 10% гарантійно-го ліміту все ж не варто. Цього не вимагають спеціальні правила Закону про прибуток.

Бракований товар: відшкодування збитків грошима або товаром

Якщо покупець вимагає розірвання договору купівлі-продажу та повернення коштів, то магазину нічого не залишається, як задово-льнити його вимогу. Магазин оформляє повернення несправного товару і повертає покупцю кошти. При цьому згідно з n.7 СТ.8 За-кону про захист прав споживачів розрахунки із споживачем у ра-зі зміни вартості товару здійснюються виходячи з ціни, яка:

•          діє на момент пред'явлення вимоги, якщо ціна підвищилася;

•          діє на момент продажу товару, якщо після продажу ціну було знижено.

Магазин може відшкодувати збитки, понесені у зв'язку із задо-воленням вимог споживача, за рахунок виробника. У свою чергу збитки - це витрати, понесені Суб'ектом господарювання у зв'язку із задоволенням претензії покупця (частина друга ст.224 Господар-ського Кодексу України).

Отримуючи повернений покупцем бракований товар, магазину слід зменшити валовий дохід на вартість його продажу (звісно, без урахування ПДВ) відповідно до n.5.10 СТ.5 Закону про прибуток. Коригування валового доходу відображається в рядку 02.1 декларації про прибуток підприємств (далі - декларація). При цьому вар-тість придбання поверненого товару (за умови, що такий товар не повернено постачальнику до кінця звітного податкового періоду) збільшить балансову вартість запасів і потрапить до спеціального обліку, передбаченого п.5.9 ст. 5 Закону про прибуток.

У разі повернення товару постачальнику купівельна вартість бракованого товару знову відіграє свою роль в обліку балансової вартості запасів і залежно від конкретної ситуації або збільшить убуток, або зменшить приріст. Водночас ця ж сума має бути вилу-чена з валових витрат на підставі n.5.10 СТ.5 Закону про прибуток.

Чому саме так? А тому, що в декларації з податку на прибуток підприємств для відображення коригування валових витрат у зв'язку з поверненням товару передбачено рядок 05.1. Показники (приріст, убуток), що їх отримують у результаті здійснення перера-хунку балансової вартості запасів, спочатку розраховуються в До-датку K1/1, а потім убуток переноситься до рядка 04.2, а приріст -до рядка 01.2. Крім того, бухгалтерам за такого підходу до перера-хунку балансової вартості запасів немає потреби "тримати в голові" вартість запасів, які вибули, у зв'язку з їх поверненням, для того щоб штучно вилучати її з названого перерахунку. Помилки не буде - вартість придбання буде вилучено з валових витрат за відповід-ним рядком декларації.

Витрати на проведення експертизи для встановлення причини виходу побутової техніки з ладу також підлягають відшкодуванню:

•          за рахунок покупця, якщо несправності сталися з його вини;

•          за рахунок виробника, якщо встановлено, що причиною є вироб-ничий брак.

пп.4.2.3 СТ.4 Закону про прибуток дозволяє не включати до ва-лового доходу "суми коштів або вартість майна, отримані плат-ником податків за рішенням суду або внаслідок задоволення прете-нзій у порядку, встановленому законодавством як компенсація прямих витрат або збитків...". Але за умови, що суми, отримані платником податків (у цьому випадку - магазином) як компенсація прямих збитків, раніше не було включено до валових витрат.

Витрати, понесені магазином на проведення експертизи, підля-гають віднесенню до складу валових витрат на підставі ші.5.1.2 СТ.5 Закону про прибуток як витрати, пов'язані з продажем това-рів, а отже, пов'язані з господарською діяльністю. Тому за датою отримання відшкодування збитків магазин збільшить валовий до-хід. Водночас доречно згадати про оподаткування операцій із відшкодування збитків податком на додану вартість. За загальним правилом, встановленим пп.3.1.1 ст. 3 Закону про ЦДВ, об'єктом оподаткування ПДВ є операції платника податків з поставки това-рів (робіт, послуг). Магазин у цьому випадку отримує від спожива-ча компенсацію витрат на проведення сервісним центром експерти-зи, а не компенсацію за надані магазином послуги із проведення експертизи. Тому, дотримуючись формальної ознаки, можна ствер-джувати, що компенсація витрат на проведення експертизи є нічим іншим, як операцією із відшкодування збитків, яка, у свою чергу, не є об'єктом оподаткування ПДВ. Та все ж для уникнення спору із представниками податкових органів безпечніше нарахувати подат-кові зобов'язання з ПДВ. У такому разі безспірним буде і право на податковий кредит у сумі, сплаченій магазином сервісному центру.

Як правило, сервісні центри при магазині беруть на себе зо-бов'язання з надання гарантійного ремонту споживачам на підставі договорів з виробниками. Незважаючи на те, що до сервісного центру звертається споживач, замовником виконання робіт, пов'язаних з гарантійним обслуговуванням, якраз виступає вироб-ник. Саме він їх і оплачує. Отже, вартість таких робіт підлягає включенню до валового доходу, а витрати, пов'язані з виконанням таких робіт, відносяться до складу валових.

Числовий приклад

Підприємство здійснює торгівлю побутовою технікою. Вартість товарних залишків на 1 січня 2006 року становила 115000 грн. Цю вартість виражено у продажних цінах, оскільки підприємство за-стосовує метод оцінки вибуття запасів за цінами продажу. Сума то-рговельної націнки на початок року становила

7500 грн. За шість місяців 2006 року було продано товарів на за-гальну суму 41400 грн. Собівартість реалізації становила 27900 грн (41400 грн - (37500 грн 115000 грн х 41400 грн).

У III кварталі 2006 року два споживача звернулися з претензією щодо якості придбаних ними комбайнів. Продажна вартість одного комбайна - 3096 грн (вартість без ПДВ - 2580 грн., сума ПДВ - 516 грн.). Для виявлення причин несправностей у роботі цих товарів магазин бере їх для проведення експертизи. При цьому оформля-ється акт за формою № б-гарант.

He маючи технічної служби, магазин за свій рахунок доставляє побутові прилади до найближчого сервісного центру. Витрати на доставку і проведення експертизи комбайнів становили 120 грн. (у тому числі ПДВ - 20 грн). В результаті проведення експертизи

встановлено, що претензія першого покупця не підлягає задоволен-ню, оскільки несправності в роботі комбайна сталися з його вини. Витрати на проведення експертизи комбайна, що вийшов з ладу з вини споживача, відшкодовуються за його рахунок у розмірі 70 гривень.

Претензію другого покупця було задоволено з огляду на вироб-ничий брак, виявлений експертизою. Для наочності розглянемо де-які варіанти, якщо б споживач вимагав:

•          зменшити вартість пропорційно виявленому дефекту (варіант 1);

•          повернути гроші (при цьому вартість товару зросла) (варіант 2);

•          обміняти на товар іншої марки, вартість якого є меншою, причо-му ціна на "неліквідний" товар не змінилася (варіант 3). Доповнимо умову прикладу деякими уточненнями. Для варіанта

1 припустимо, що наявний дефект товару не впливає на його функ-ціональні можливості. Однак споживач має право компенсувати та-кий недолік коштами. Скажімо, продавець і покупець домовилися про суму у 90 грн (не слід забувати, що для продавця це сума з ПДВ).

Для варіантів 2 і 3 припустимо, що продажна вартість комбайна на момент повернення збільшилася до 3180 грн (вартість без ПДВ -2650 грн., сума ПДВ - 530 грн.).

Крім того, для варіанта 3 будемо виходити з вартості товару іншої марки, який видається в обмін на товар неналежної якості, яка дорів-нює 2940 грн (вартість без ПДВ - 2450 грн, сума ПДВ - 490 грн).

Збитки, понесені магазином у зв'язку із задоволенням вимоги споживача, подано до відшкодування виробнику, якому поверне-но бракований товар. У місячний строк (але вже в четвертому кварталі 2006 року) претензію магазину було задоволено: від-шкодовано витрати на проведення експертизи та компенсовано різницю між ціною продажу комбайна і вартістю, виплаченою магазином покупцю. Сума збитків становила 134 грн (варіант 2) і 206 грн (варіант 3).

Для наочності припустимо, що у третьому кварталі 2006 року магазин закрився на ремонт і жодних операцій, крім операцій, пов'язаних з поверненням бракованого комбайна, він не здійсню-вав.

4.5.3. Зменшення суми податкових зобов'язань платника подат-ку - постачальника при зміні компенсації вартості товарів (послуг), наданих особам, які не були платниками цього податку на момент такої поставки, дозволяється лише:

а)         при поверненні раніше поставлених товарів у власність поста-

чальника з наданням отримувачу повної грошової. компенсації їх

вартості;

б)         при перегляді цін, пов'язаних з гарантійними замінами това-

рів.

У варіанті 2 коригування валового доходу проблем не спричи-няє. Але ситуація з різницею у цінах (між ціною продажу товару і його ціною на момент задоволення претензії) - не зовсім проста. Те, що кошти повернено виходячи з більшої ціни - це не добра воля продавця, а вимога законодавства. Ця обставина дає можли-вість довести зв'язок таких витрат з господарською діяльністю і на підставі пп.5.2.1 СТ.5 Закону про прибуток віднести до скла-ду валових витрат. Саме так цю суму (84 грн) враховано в при-кладі (варіант 2).

Однак абсолютне неспростування таких валових витрат все ж таки є сумнівним. Як було зауважено, в Законі про прибуток є спеціальні правила для відображення витрат, пов'язаних з вико-нанням гарантійних зобов'язань, а саме пп.5.4.3 сі.5 Закону. У цій статті вже було зроблено припущення, що представниками ДПС вони можуть тлумачитися як заборона на віднесення до складу валових витрат "гарантійних" витрат, прямо не зазначених у цьо-му підпункті Закону про прибуток. А в ньому якраз про такі ви-трати, як виплата різниці в цінах, взагалі не йдеться. Проте, ана-лізуючи сукупність норм Закону про прибуток, цей висновок не здається таким очевидним. Зокрема, пп.4.2.3 с-г.4 зазначеного За-кону дозволено не включати до валового доходу суми, отримані платником податків як компенсацію прямих збитків відповідно до претензії, якщо такі суми раніше не було віднесено до складу ва-лових витрат. А отже, платник податків має право віднести їх до складу валових витрат, а надалі (у разі отримання компенсації від виробника) включити до валового доходу або не включати ні до витрат, ні до доходів.

Операції, наведені у варіанті 3, в декларації відображаються менш проблематично. В прикладі показано, що продажна ціна не-ліквідного товару (без ПДВ) призвела до зменшення валового до-ходу через рядок 02.1. Коригуванню також підлягають податкові зобов'язання з ПДВ (пп.4.5.3 сг.4 Закону про ПДВ). Собівартість реалізації цього товару вплине на показник податкового обліку балансової вартості запасів відповідно до n.5.9 СТ.5 Закону про прибуток, і якщо результатом такого перерахунку стане приріст,

то він відобразиться в рядку 01.2 декларації із заповненням дода-тку К 1/1. У свою чергу, передача якісного товару споживачу за його вимогою є нічим іншим, як його продажем. Отже, вона теж не спричиняє труднощів: продажна вартість товару (без ПДВ) відноситься на збільшення валового доходу, а собівартість його реалізації призведе або до зменшення приросту, або до збільшен-ня убутку.

Залишається сума, яку виплачує підприємство через різницю (156 грн) між ціною поверненого (3096 грн) і виданого взамін (2940 грн) товару. Можливо, це дивно, та вона взагалі не впливає на по-даткові показники як самостійний об'єкт обліку. Адже її вже врахо-вано під час коригування валового доходу і податкових зобов'язань з ПДВ як частину вартості неліквідного товару, поверненого спо-живачем.

Відповідно до пп.5.4.3 n.5.4 СТ.5 Закону до валових витрат вклю-чаються: будь-які витрати на гарантійний ремонт (обслуговування) або гарантійні заміни товарів, проданих платником податку, вар-тість яких не компенсується за рахунок покупців таких товарів, але не більше від суми, яка відповідає рівню гарантійних замін, прийн-ятих (оприлюднених) платником податку, але не вище 10 відсотків від сукупної вартості таких товарів, що були продані, та щодо яких не закінчився строк гарантійного обслуговування.

Порядок гарантійного ремонту (обслуговування) або гарантійних замін, а також перелік товарів, на які встановлюється гарантійне обслуговування, визначаються Кабінетом Міністрів України на під-ставі норм законодавства з питань захисту прав споживачів.

Слід зауважити, що витрати, зазначені у цьому підпункті, відно-сяться до витрат подвійного призначення, тобто такі витрати вклю-чаються до валових тільки за певних умов. Ці умови визначено по-становою Кабінету Міністрів України від 11.04.2002 р. № 506 "Про затвердження Порядку гарантійного ремонту (обслуговування) або гарантійної заміни технічно складних побутових товарів” (далі -Порядок № 506), яка визначає відносини між споживачами, що придбавають технічно складні побутові товари для власних побу-тових потреб, та їх виробниками, продавцями і виконавцями робіт з гарантійного ремонту (обслуговування) чи гарантійної заміни това-рів.

Враховуючи те, що відповідно до п.22 ст.1 Закону України "Про захист прав споживачів" під терміном "споживач" слід розуміти фі-зичну особу, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір

придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосере-дньо не пов’язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов’язків найманого працівника, Порядок № 506 регулює відноси-ни лише між юридичними та фізичними особами.

Таким чином, оскільки дія пп.5.4.3 п.5.4 ст.5 Закону поширю-ється лише на технічно складні побутові товари, наведені в до-датку 1 до Порядку № 506, які продаються фізичним особам, то витрати, понесені платником податку у зв 'язку із виконанням гарантійних зобов'язань no об'сптах, які відсутні в цьому пере-ліку (тобто будівлях), чи об'єктах, реалізованих юридичним особам, не включаються до складу валових витрат такого пла-тника відповідно до пп.5.4.3 п.5.4 ст.5 Закону.