Укріплення в’їздних воріт Судацької фортеці


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 

Загрузка...

Багатство Сугдайї не давало спокою основним європейсь-ким конкурентам венеціанців – Генуезській республіці – яка суперничала й десятками років воювала з Венецією за торгове домінування у Середземному й Чорному морях. Тривалий час вони вичікували слушної нагоди, щоб заволодіти чорноморсь-кими портами. Й от така нагода трапилася. Після проголошен-ня державною релігією Золотої Орди мусульманства, намісник її Кримського улусу Туглук-Тимур у 1350-х рр. про-ганяє із Сугдеї все християнське населення і руйнує міські стіни, щоб жителі міста не могли чинити опору ординській владі. А в 1359 р. помирає золотоординський хан Бердибек, і Золоту Орду лихоманить кривава міжусобна боротьба між претендентами на ханський трон. Кращої нагоди годі було

 сподіватися, і 19 липня 1365 р. генуезьці висаджують десант у Солдайї, проганяють з міста татарський гарнізон і захоплюють ще 18 поселень південнокримського узбережжя. Щоб закріпи-тися, генуезці негайно беруться активно відбудовувати стару візантійсько-венеціанську фортецю, зміцнюють її новими ба-штами та мурами.

Результат тієї перебудови – Генуезська фортеця – мало-ушкодженою збереглася до наших днів. Генуезьку адміністрацію очолював консул, якого палата дожів призначу-вала на один рік. Однак, при генуезцях Солдайя помітно втра-чає своє значення як центр чорноморської торгівлі – генуезці переміщують його в Кафу (Феодосію) – свій головний опор-ний пункт на узбережжі Чорного моря. А мешканці Солдайї вимушено переорієнтовуються на заняття землеобробітком.

У 1475 р. до Кримського узбережжя прибуває турецька ес-кадра, висаджує десанти яничарів і раптовими штурмам здо-буває десятки приморських міст. Останніми мужньо захища-лися генуезькі твердині Кафа й Солдайя, під стінами яких згромадилася вся османська армія й союзна татарська орда. Сили були занадто нерівними, а далека Генуя нічим не могла допомогти своїм віддаленим факторіям. Тож після кількох тижднів облоги, коли в місті закінчилися запаси продовольст-ва, турки увірвалися в Солдайю. Залишки італійського гарнізону на чолі з консулом Христофоро ді Негро забарика-дувалися в головному міському храмі, сподіваючись, що турки помилують святиню. Та яничари спалили їх разом із храмом.

Турецьке володарювання в Судаку тривало 300 р. Це був період повного занепаду донедавна квітучого міста. Місто по-ступово руйнується, ліквідуються християнські храми, змінюється етнічний склад жителів. Налякані морськими по-ходами запорізьких козаків жителі беззахисного Судака в XVII ст. масово покидають селище й перебираються під захист мурів більших міст. До кінця турецького панування Судак ма-ло чим відрізнявся від пересічного провінційного мусуль-манського села. У кінці XVII ст. турецький мандрівник Евлія Челебі нарахував тут тільки 50 турецьких солдатів.

 Після перемоги в російсько-турецькій війні 1768 – 1774 р. Кримський півострів входить до складу Російської імперії. Після приєднання до Росії Судак розвивається як центр вино-градарства і виноробства. Князь Г.А.Потьомкін створив у Су-даку економію з виноградниками, винзаводом і підвалами. За-просив іноземних фахівців, виписав з Іспанії й Італії куль-турні сорти винограду. Зусиллями П.С.Палласа в Судаку було організоване перше в Російській імперії училище виноградар-ства і виноробства. У 1982 р. Судак одержав офіційний статус міста.

Судацька фортеця V – XV ст. розташована на вершині Фортечної гори висотою 150 м, що круто обривається з півден-ного боку до моря. Вона має два пояси оборони (нижній і верхній), між якими розташовувалося середньовічне місто. Весь простір всередині фортеці, що нині пустує, був щільно за-будований житловими кварталами з тісними західноєвро-пейськими вуличками і три- двоповерховими будинками, а та-кож храмами, складами зброї і продовольства, тавернами то-що. Масивні кам’яні стіни фортеці мають висоту 6 – 8 м і тов-щину 2 м. Більшість башт названі іменами генуезьких кон-сулів, при яких вони будувалися чи реконструювалися. Про це повідомляють вмонтовані в баштові стіни плити з написами на середньовічній латині і геральдичній символіці: герб Генуї, ліворуч – герб правлячого дожа, праворуч – герб консула Сол-дайї. Зокрема, це: Сторожева башта (XIV ст.), башта Якобо Торселло (1385 р.), башта Беріабо ді Франкі ді-Пагано (1414 р.), башта Пасквале Джудіче (1392 р.), Кругла башта (VI – XIV ст., закладена візантійцями), башта Коррадо Чікало (1404 р. – рельєфна плита з башти із зображенням герба Генуї й орлів по бокам нині зберігається в Одеському археологічному музеї), башта Лукіні де Фліско Лавані (1409 р.), башта Джо-ванні Маріоне (1388 р. – на її північній стіні є плита з трьома гербами, що зображують лева, хрест, зубцювате поле), башта Гварко Румбальдо (1394 р. – на її геральдичній плиті вирізані три щити з гербами, посередині хрест, з боків геральдичні ле-ви і фігури двох жінок в італійському середньовічному

 вбранні), Безіменна (XIV ст.), Консульська башта (XIV ст.) та Георгіївська башта (XIV ст.). Поза межами фортечних стін розташована ще одна башта – Фредеріко Астагвера або Порто-ва (1386 р.), що захищала територію порту Солдайї. Вона ква-дратна у плані, триповерхова, з бійницями й амбразурами для гармат.

Поруч з баштою Астагвера знаходиться невеликий добре збережений середньовічний храм Дванадцяти Апостолів. Йо-го спорудили візантійці в VI ст. Під час останньої відбудови храм набув рис вірменської церкви. Всередині храму є унікальний фресковий живопис, який потребує серйозної праці художників-реставраторів.

Головні ворота фортеці захищені двома в’їздними башта-ми (Торселло і ді-Пагано). Перед воротами відновлений бар-бакан – напівциркульна стіна передмостового укріплення. Над воротами є кам’яна плита з написом латиною: “1389 року, дев’ятого дня липня, під час правління взірцевого і могутньо-го чоловіка пана Батиста ді Зоалі, колись (?) Андоло, високо-поважного консула Солдайї. Богу віддяка”.

У верхньому оборонному поясі знаходиться цитадель, во-на складається з Консульського замку і башт, з’єднаних стіною, що йде по самому гребені гори. Консульський замок над самим скельним урвищем утворюють головна башта-дон-жон (в якій, власне, були покої консулів Венеціанської, а пізніше Генуезської республік) і башти в північно-східному куті замку. Обидві башти з’єднані товстими стінами, між яки-ми знаходиться внутрішній двір. Всередину донжона ведуть кам’яні сходи. У його підвальному поверсі є два приміщення: склад пороху і зброї та цистерна для води. На першому поверсі обладнана простора світлиця з каміном, ліворуч від нього є ам-бразура, а праворуч прямокутна ніша.

Всередині фортеці збереглися й інші споруди: прямокутна цистерна і круглий басейн-водосховище, підземні каземати, залишки двох казарм Кирилівського полку, побудовані у XVIII ст. за розпорядженням князя Потьомкіна. А також – храм, що увібрав у себе архітектурні стилі Заходу і Сходу,

 

Фестиваль історичного фехтування “Рицарський замок” у Судаку

 оскільки в різні часи служив православною грецькою церк-вою, італійським костьолом, турецькою мечеттю та протес-тантською німецькою кірхою.

Вершину Фортечної гори увінчує двоповерхова чотири-кутна Дозорна башта (або Дівоча – “Киз-куле”). Сюди можна пробратися вузенькою стежиною над обривом уздовж стіни попри Георгіївську та Безіменну башти. З Дівочою баштою пов’язано ряд легенд. Ще наприкінці XIX в. на одній зі стін тут чітко просліджувалася фреска, що зображувала католицьку мадонну, серце якої простромлене сімома мечами. Вочевидь, на першому поверсі башти знаходилася замкова капела, при-свячена Святій Діві Марії. Звідси, либонь, походить друга на-зва цієї башти – Дівоча.

В наші дні за кількістю відвідувачів-туристів Судацька фортеця з великим відривом посідає перше місце серед усіх фортифікаційних пам’яток України. Упродовж літнього сезо-ну крізь її ворота проходить понад сотня тисяч гостей Криму.

Щороку в серпні Судацька фортеця “оживає” і перетво-рюється на величезне середньовічне містечко зі своїми кварта-лами, ремісничими майстернями під відкритим небом, торго-вищем та стрільбищем. У рамках міжнародного фестивалю історичного фехтування “Рицарський замок”, який організо-вує національна Федерація історичного фехтування і реконст-рукції, тут відбуваються масштабні баталії за участю рицарсь-кої кінноти, піхотинців та артилерії, рицарські герці, змагання мечників, лучників, арбалетників тощо. (Детальніше про ту-ристично-анімаційне відродження Судацької фортеці читай у наступному підрозділі посібника).

Феодосійська фортеця – менш знана й відвідувана тури-стами, однак не менш славна історичними подіями, ніж Су-дацька.

Місто Феодосія набагато давніше за Київ і чимало інших європейських столиць, адже було засноване давніми греками ще в 529 р. до н.е. (У 2006 р. місто відзначило своє 2535-річчя). Заснували місто іонійські мореплавці з Мілета, які втікали від перського поневолення, й нарекли Феодосія – Богом дана. Але

 насправді Феодосія має ще давнішу історію. Збереглися пи-семні свідчення, що перші мілетські колоністи ступили не на порожню землю, а осіли в таврському селищі Ардабра, що пе-рекладалося як “Місто Семи Божеств”.

Незабаром місто-держава перетворилося у настільки значний торговий центр, що суперничав з Херсонеською дер-жавою та Пантікапеєм – столицею Боспорського царства.

У період найвищої воєнної могутності Боспорського цар-ства Феодосія вступає у затяжну 20-річну війну за неза-лежність свого полісу. Близько 400 р. боспорський цар Сатир обложив Феодосію. Союзником боспорян були могутні Афіни, а союзником Феодосії – грецьке місто-держава Герак-лея Понтійська, торгова суперниця Афін на Чорному морі. Феодосія мала великий порт, що не замерзав і вміщав до сотні суден. Місто оточували високі стіни, воно було настільке за-можне, що мало змогу безперебійно поповнювати свої запаси продовольства і наймати додаткові загони воїнів. Облога Фео-досії царем Сатиром тривала понад десять років (як колись об-лога Трої), однак нічого не дала і, згідно з Демосфеном, Сатир сам загинув у бою під Феодосією. Його син і наступник цар Левкон, зрозумівши, що без сильних союзників Феодосію не здобути, уклав союз зі скіфами. І близько 380 р. місто врешті-решт капітулювало, однак на вигідних для себе умовах: грома-да міста зберегла право на самоуправління (на що вказує ти-тул Боспорського царя “архонт Боспора і Феодосії”.

Античну Феодосію спустошили морські й суходільні нава-ли готів і аланів в 250-і рр., не оминула її й гунська навала IV ст. Пізніше малолюдне селище потерпало від наскоків тюрків, хазарів, печенігів, половців і турків-сельджуків.

У 2-ій половині XIII ст. на руїнах древнього міста ве-неціанці будують нові укріплення. Їх невдовзі руйнує намісник Кримського улусу Золотої Орди. А з 1340-х рр. гену-езці переносять у селище Кафу центр своїх володінь на чорно-морському узбережжі. Вони будують могутню фортецю з тов-стими стінами й високими баштами. Місто мало два пояси оборонних стін, цитадель знаходилася на горі Мітрідат.

 Монголо-татари не змирилися з появою в себе під носом грізної фортеці. У 1347 р. Кафу облягає багатотисячна орда зо-лотоординського хана Дженібека. Однак приступи не давали сподіваного результату – італійці хоробро утримували міські стіни. Серед татарської армії спалахнула епідемія чуми, яка щодня забирала життя вдвічі більшої кількості вояків, ніж тих, хто гинув під час штурмів. І тоді розлючений невдачами хан по-велів закидати з катапульт Кафу трупами мертвих татарів. Епідемія чуми заволоділа містом, й нажахані генуезці мусили терміново згорнути оборону й евакуюватися на галерах в Італію. Скрізь, де вони зупинялися по дорозі в рідну Геную, ви-никали вогнища невиліковної хвороби. Так оборонці Кафи-Фе-одосії принесли з собою в Західну Європу небачену раніше епідемію чуми, яка впродовж 1347 – 1351 рр. “викосила” 75 млн. осіб – чверть тогочасного населення країн Західної Європи.

Татари, а з 1475 р. турецька адміністрація перетворили Ка-фу на основний торговий порт Північного Причорномор’я та сумнозвісний центр работоргівлі в Криму. Турки переймену-вали місто на Кеффе, і воно стало резиденцією султанського намісника в Криму. У XV – XVІІ ст. Кеффе представляла з се-бе квітуче місто в обрямленні садів та виноградників, що нара-ховувало близько 70 – 100 тисяч мешканців – приблизно стільки ж, скільки й у сьогоднішній Феодосії. У місті діяло 17 католицьких храмів, 2 монастирі, понад 40 вірменських цер-ков, православні храми, синагоги, і звісно, мусульманські ме-четі з високими мінаретами. Його оточували високі кам’яні стіни з численними баштами та залізними воротами й навісни-ми мостами через глибокий оборонний рів.

Під стінами Кеффе неодноразово з’являлися чайки запо-розьких козаків. Скажімо, у 1616 р. запорожці під керівництвом гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного опа-нували Синопом і Трапезундом (фортеці на південному березі Чорного моря), а потім раптовим ударом знищили весь ту-рецький флот, що стояв у бухті, взявли приступом Кеффе і звільнили кілька тисяч українських невільників, призначених для продажу в рабство.

 Після приєднання в 1774 р. Криму до Російської імперії місту була повернута його первісна назва – Феодосія. Однак, місто втратило свою колишню велич і на багато років опини-лося в запустінні. Російський мандрівник Сумароков, який відвідав Феодосію, писав: “Фонтани не плюскотять, зникла зе-лень дерев, фортечні стіни в уламках. Тільки сотня хижок роз-ставлена серед сумних руїн, і легкий вітерець, переносячи по-рох жител з однієї купи в іншу, зарівнює їх останні сліди”. Але прокладення в 1892 р. залізниці сприло новій розбудові Фео-досії як портового центру Північного Причорномор’я.

Наймогутнішу турецьку фортецю Криму під час зведення нових будівель почали розбиралися і використовувалися як будівельний матеріал. Тоді ж зникли і величні султанські ме-четі, і турецькі лазні, і багато інших пам’ятників середнь-овічного зодчества.

Нині у різних частинах Феодосії височіють збережені ба-шти середньовічної генуезької фортеці. Найгарнішою є башта Св.Костянтина в Ювілейному парку. Її споруджено в 1382 р., перебудовано в 1443 р. і згодом реставровано турками. На Ка-рантинному пагорбі (на південній окраїні сучасного міста, вул. Горького) збереглися залишки генуезської цитаделі, збудова-ної у 1340 – 1352 рр.: ділянка стін з воротами та кілька башт, серед яких добротним станом й масивністю виділяється башта папи Климента IV, побудована в 1345 р. на виділені папою ко-шти. Нижче цитаделі є кілька невеликих вірменських церков оборонного типу, зведених у тому ж XIV ст.: Св.Стефана, Св.Іоанна Богослова, Св.Іоанна Предтечі і Св.Григорія. Серед низки інших збережених храмів оборонного типу середнь-овічної Кафи варто відвідати: Введенську церкву VII – IX ст. (вул. Червоноармійська); вірменську церкву Архангелів Гав-риїла і Михаїла, побудовану в 1408 р. з місцевого каменю, її архітектура нагадує італійські середньовічні храми (вул. Тімірязєва); вірменську церкву Св.Сергія (Сурп-Саркиз), по-будовану в 1363 р. італійським скульптором Біоджолі, і її се-редньовічну дзвіницю XV ст. (вул. Тімірязєва). А також – діючу мечеть Муфті-Джамі, споруджену турками в 1623 р.

 Розвиток курортної інфраструктури та поступове пере-профілювання Феодосії з промислово-портового на туристич-но-відпочинковий центр кримського узбережжя спонукає за-мислитися над шляхами пожвавлення екскурсійного інтересу до генуезської цитаделі на Карантинному пагорбі. З цією ме-тою варто зосередити зусилля на створенні в межах цитаделі Історичного музею й арсеналу середньовічного арти-лерійського озброєння. Адже інтерес до величної Кеффе – сто-лиці турецьких володінь у Криму й місця воєнно-морської слави запорозького козацтва – зростатиме з року в рік.

Одна з кращих фортифікаційних пам’яток епохи турець-кого пануваня в Криму – Ені-Кале (Нова фортеця) – розта-шована на узбережжі Керченської протоки неподалік від м.Керчі. Її побудували у 1703 р. для контролю протоки і бло-кування виходу донських козаків у Чорне море. Невдовзі ця фортеця зазнала відчутних руйнувань під час російсько-ту-рецьких війн, однак досі є доволі притягальною туристичною атракцією.